1. походження нашої мови



жүктеу 83.94 Kb.
Дата01.05.2016
өлшемі83.94 Kb.
: data -> ukr
data -> Мұрағат ісі саласындағы мемлекеттік қызметтерді көрсету орындары Облыстардың, Астана, Алматы қалаларының жергілікті атқарушы органдарының мекенжайы
data -> МЕҢдігүл шындалиева қазақ очеркінің поэтикасы (монография)
data -> Шығыс Қазақстан облысының Семей аймағында 2012 жылы аталып өтілетін және еске алынатын
ukr -> Концепція Хронологія винекнення та розвитку маркетингу. Ринок та його класифікація
ukr -> Австрійська музична культура ХІХ століття
ukr -> Види (типи) загоювання ран
ukr -> Розділ Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI перша половина xviiст
ukr -> Філософські ідеї Європейського просвітництва та їх сучасне значення

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

1.ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ


1. Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також ді­алекти майбутніх балтійських, германських, індій­ських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього сто­ліття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

2. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'­ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири пере­важно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

3. За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військо­вий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг істо­ричних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...".

Зрозуміло, що початок формування мови збіга­ється з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сфор­мувався етнос, котрий на початку IX століття ство­рив державу, відому під назвою Київська Русь.

4. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи на­селення Русі користувалось діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християн­ськими книгами церковнослов'янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної від­повіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

5. "Найважливіші фонетичні, граматичні та лек­сичні особливості української мови почали зарод­жуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова — мова українсь­кої нації, українська національна мова". Наведе­ний пасаж із академічної "Сучасної української лі­тературної мови" (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10-11) відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

б. Офіційність і "єдиноправильність" цього твер­дження не випадкова. "Початок утворення росій­ської мови відноситься до кінця XII ст., коли на північному сході створюється сильне Володимиро-Суздальське князівство. (...). Початок української мови також пов'язується з кінцем XII ст., коли від­бувається відокремлення північно-східної Русі від південної" (Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского й белорусского языков. Л. 1972, с- 61). Виходить, якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше, мова, якою розмовля­ли на території Київської Русі, не трансформува­лась би в напрямку майбутньої української мови. Ще рівнозначно абсурдному твердженню, що ко­ли б не утворилася румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або, що коли б у Південній Аф­риці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці...

7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріум­фальна історія Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій по­чаток зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно оз­начена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко. "Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (Ї.Огієнко).

Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів іс­нування єдиної руської народності", — пише іс­торик-поліглот О.Пріцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спіль-нопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільно­східнослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних мані­пуляцій довести, що українці — "молодший брат"?

В історіографії широко відома думка М.Марке­вича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в неза­пам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племе­нами. Такої думки дотримується чимало російсь­ких вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого століття на­зивав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.


3. НАЗВА НАШОЇ МОВИ

.

1. Упродовж віків мова, яку нині називають ук­раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру­синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;



вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува­лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо­ва".

Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре­мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос­ті".

Метафорично зміст цього пасажу можна зобра­зити так: росло руське дерево, його стовбур над­гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і бі­лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь­кий.

А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського лі­тературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літера­турний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).

2. "Русь" — це самоназва корінного народу се­редньовічної Київської держави, а також назва са­мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь­кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського ет­носу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коре­нем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто­річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро­сійською та Австро-Угорською.

3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук­раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи­валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись­менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вжи­ваються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слу­гувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "ро­сійський"?

4. Слово "Росія" — це слово "Русь" у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мо­ви: поляки кажуть "Польска", а ми — "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а ук­раїнці іменують ЇЇ "Хорватія". Отож і середньовіч­ні греки називали країну наших предків не "Русь", а "Росія".

5. "Малою Руссю" в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Ру­сі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територі­ями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні;

значна частина західних територій Галицьке—Во­линського князівства згодом відійшла до інших на­родів — Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччи­ни). До самого кінця XIV століття Київ — "мати городів руських" включався в територію Великої Русі.

Пізніше константинопольський патріархат почав називати Великою Росією Московщину, в зістав­ленні з тією ж таки Малою Росією — Галицько-волинською державою. Потім назва "Мала Росія" була поширена на всю територію України — ко­лишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали ко­лись власне Грецію (метрополію), а Великою Гре­цією — колонізовані греками землі. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Ве­ликої Вірменії, Британії, Польщі.

"Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії" (С.Шелухин).

6. У XVII столітті слово "Росія" припало до впо­доби дякам (чиновникам) царя Олексія Михайло­вича, а тоді вже всій державно-церковній верстві на чолі з самодержцем. Проте ця назва загально­прийнятою і офіційною стала не зразу. Ще у 1713 році посол Московії в Копенгагені отримав розпо­рядження: "У всіх курантах (газетах. — В.!., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано". Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Ук­раїну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: "Весь руський народ, що простя­гається до Литви і Вісли, піднявся проти корони".

7. Цар Петро І заборонив називати Україну Рус­сю. В Росії було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф.Міллер. Катерина II за-грозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва — спадко­ємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII сто­ліття ректор Київської колегії і архимандрит Ки­єво-Печерського монастиря І.Пзель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 році окуповану Західну Україну в Поль­щі офіційно почали називати "Малопольска Всходня", українців "русінами", а їхню мову — "русінською". Таке ставлення до українців знай­шло і "наукове обгрунтування". Наприклад, поль­ський історик Равіта-Гавронський у 1923 році пи­сав, що назви "Україна" і "український" — це "шовіністичні вибрики ... М.Грушевського".

Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою" (М.Грушевський).

Значеннєвими складниками слова "Україна" і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: "незалежність", "відродження", "со­борність" українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й на­магались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.



10. Поєднання у слові "русский" значень слів "руський" і "російський" давало і дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подібно до Со-лженіцина: "Зто все — приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком". Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році "Головної Руської Ради", на що натякає Солженіцин.





©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет