Або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі



жүктеу 1.32 Mb.
бет1/9
Дата01.05.2016
өлшемі1.32 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
: files -> content
content -> Фостер Р. Ф 81 Обновление производства: атакующие выигры­вают: Пер с англ./ Общ ред и вступ ст. В. И. Данилова-Данильяна
content -> Судоходная компания 8-800-200-86-60 8-961-6666-444
content -> С уведомлением о вручении телеграфом
content -> С уведомлением о вручении телеграфом
content -> Чукаш И. Ч-88 Как я стал киноактером: Веселые повести/Пер, с венг. Д. Мудровой, А. Старостина, С. Фадеева; Рис. Г. Алимова
content -> Аврелий августин
Кралюк Петро
ДІОПТРА,

або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі


Людині ж дано від Бога міряти все на світі своєю міркою.

І в цій мірці приналежність до роду є величиною сталою.

Із проповіді митрофорного протоієрея

Юрія ВЕЛІГУРСЬКОГО,

нащадка аристократичного роду

графів Велигорських, який веде

свій родовід уже шість віків
…того не прочитаєш в жаднім творі,

про що тобі оці рядки говорять,

про що тут мова спомину буде:

це твого роду безбережне море…

Із поеми “Волинський рік”

Леоніда МОСЕНДЗА


…ДЕ ГОВОРЯТЬ МЕРТВІ І МОВЧАТЬ ЖИВІ. ЗАЧАЛО
Іноді це видається химерною грою уяви. Іноді - дивацтвом. Як і диваком (принаймні, на перший погляд) здавався Максим. Я навіть не впевнений, чи це його справжнє ім’я. Можливо, він так себе іменував на честь свого кумира. А, втім, це не має значення.

Без Максима світ здавався б мені занадто простим. Зрештою, нецікавим. З ним наші шляхи перетнулися випадково. Так, принаймні, видавалось мені. Хоча в цьому світі все випадкове. І все закономірне. …Як хто сприймає.

Уперше ми зустрілися в бібліотеці. Місці, де говорять мертві й мовчать живі. Так про книгозбірні, певно, говорили ще стародавні римляни. …Чи інтелектуали доби Відродження. Я “чаклував” над грубезним томом творів Мелетія Смотрицького, вглядаючись у готичні літери й намагаюсь прочитати слова. Боюсь, для багатьох ім’я цього письменника нічого (чи майже нічого) не говорить. А читання його творів, написаних майже чотириста літ тому, сприймається як даремна трата часу.

Раптом я почув над своєю головою голос:

- Тут немає одного важливого твору.

Принагідно зазначу, що в цьому томі були зібрані всі звісні полемічні писання Смотрицького.

Перед моїми очима постав чоловік “середнього віку”, років так тридцяти п’яти, одягнутий у чорне.

- Про що це ви? - запитав його.

- Про твір, який писав Мелетій у останні роки життя.

Чоловік не мав бажання щось пояснювати. І пішов углиб читальної зали, несучи кілька товстих фоліантів. Я ж лише провів його поглядом.

Потім відклав том. Хотілося довідатись, про який твір вів мову незнайомець у чорному. Можливо, дійсно, письменник у останні роки життя щось написав і це “щось” не дійшло до нашого часу. Поряд зі мною лежало кілька книжок, у яких розповідалося про Смотрицького. Всі вони переконували: останній твір письменника - “Екзетезис…” Власне, його повна назва - “Екзетезис, або поквитання, розправа між “Апологією” та “Антидотом” про залишок блудів і єресей Зизанія, Філалета, Ортолога і Клірика, здійснена через боговелебного Мелетія Смотрицького, номінованого архиєпископа Полоцького, єпископа Вітебського й Мстиславського, архимандрита Віленського і Дерманського, до обох сторін народу руського Року Господнього 1629, 3 квітня. У Львові, в друкарні Яна Шеліги, архиєпископа”.

Коли Мелетій писав “Екзетезис…”, то вже з ревного православного зробився прихильником унії, навіть сам себе критикував за попередні “блуди”. Колишні соратники відцуралися, писали на нього злісні пашквілі. А він, сидячи в Дерманському монастирі, наївно сподівався знайти порозуміння між уніатами й православними.

Після “Екзетезису…” архимандрит не брався за перо, не полемізував. Усамітнився в своїй обителі. Зневірився в багатьох речах світу цього. Шукав спасіння в аскезі. Постився, носив власаницю, бичував тіло. …Й молився. “Страждаючий тілом перестає грішити”, - учив апостол Петро.

У 1633 році Мелетій важко захворів. Лікарі казали: треба подумати про бренне тіло. Та він не слухав. Прагнув смерті?

І після Різдва пішов з життя. Християни радувалися - Христос народився. А він, архимандрит Мелетій, він же архиєпископ Ієраполітанський (сам папа надав йому цей титул), помирав.

“Батенько вмирає - вікна відчиніть,

Щоб душі довільно вилетіти в світ!

Батенько вмирає - білий і німий,

А лице вкриває зимень-сніговій”.

Чомусь на пам’ять приходять “язичницькі” вірші Оксани Лятуринської.

“Розстеліть на лаві корзно і чугу,

І жертовний в сінях хай кричить когут!

Сонечку, наш батьку - ой, яка імгла!

Тужить, печалиться по тобі земля”.

У жилах цієї красуні-поетки переважала кров чужинецька (справжнє ж бо прізвище ля Тур, французьке). Та вона, як ніхто, чула (відчувала!) прадавні голоси землі волинської. І мелодійно передавала їх.

Мелетій Смотрицький теж відчував. Інакше - б не стилізував під плач-голосіння початок свого “Треносу”:

“Горе мені, бідній,

горе нещасній…

Ви, що стоїте передо мною,

ви, що дивитесь на мене, -

послухайте і подумайте: чи є де біль, як біль мій?

Чи є де смуток і жаль, як журба моя?”

Так плакали жінки-волинянки, прощаючись зі своїми чоловіками. А чи хтось заплакав, заголосив, коли відійшов у вічність архиєпископ Ієраполітанський?

Чому, думаючи про Смотрицького, я згадав Лятуринську? Що спільного між ними - цими людьми, яких розділяє трьохсотлітня часова відстань? Те, що їх вигодувала волинська земля, Смотрицького - Острожчина, Лятуринську - Вишнівеччина? Те, що вони дітьми вслухалися в одну й ту саму мову, яка майже не змінилася за триста віків? Чи те, що навчилися співати пісень, які й нині співають волиняни? …І чули однакові голосіння над тілами померлих?

Мій погляд відірвався від книг. Хотілося перепочити. Я пішов у бібліотечну кав’ярню. У кутку за столом сидів чоловік у чорному. Перед ним стояла філіжанка кави.

- Дозвольте?

Чоловік байдуже кивнув головою.

- Ви говорили про якийсь твір Мелетія Смотрицького, написаний ним у кінці життя. Але тоді він уже нічого не писав.

- Маєте в цьому певність?

- Принаймні, це загальноприйнята думка. Її можна знайти в книгах, статтях.

- І ви їм вірите?

Я розвів руками. Чоловік відпив кави.

- Про минуле ми знаємо те, що хочемо знати, - були його слова.

- А як діялось насправді - це таїна за сімома печатями?

Мій співрозмовник іронічно посміхнувся. І запитав:

- Що таке історія?

- Ну… - я трохи розгубився, - певно, пам’ять про минуле.

- Хай буде так. Подумайте, яким чином вона формується? Хіба не з допомогою відібраних нами ж документів, писемних творів, котрі ми намагаємось “озвучити”. Але чи є це “озвучення” істинним? Можливо, вказані пам’ятники говорять не те, що намагаємося почути від них. До того ж ми слухаємо лише деякі з них.

- Загальновизнане історіописання вас не влаштовує?

- Уявіть собі.

- Хочете бути білою вороною?

- Я звик. Повірте, це не так вже й погано. Іноді навіть корисно.

Чоловік допив каву, чемно подякував за розмову.

- Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, - сказав я, простягаючи візитівку.

- Усе може бути. Людський світ дуже тісний.

- Як вас іменувати?

- Називайте Максимом.

Ото і все. Через якийсь час я про цю розмову майже забув. Студіював твори Смотрицького, писав про нього монографію. Зрештою, її видав.


ДЕРМАНЬ. МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ
І ось на мою електронну адресу прийшов лист: “Ви так і не відшукали останній твір Дерманського архимандрита. Максим”.

“Це - “Екзетезис…”, - була моя відповідь.

“Не так”, - заперечував мій кореспондент..

“А як?” - не без іронії запитав я.

Відповіді не було.

Задзвонив телефон. Я підняв слухавку.

- Ви були в Дермані?

То говорив Максим.

- Так, але давно.

- Там є могила Смотрицького. І зберігався його архів.

- Архіву давно вже немає. І яка доля його - невідомо. Так само невідомо, де могила.

- Поїдьте в Дермань! - каже Максим з нотками категоричності в голосі. Й кладе трубку.

Проходить день, другий. Він не телефонує, не надсилає е-мейлів. Проте його “Поїдьте в Дермань!” ніби загіпнотизовує мене. Час-від-часу я чую ці слова. І думаю про “цариню українських сіл”. Так Дермань іменував Улас Самчук.

Дійсно, чому б не поїхати?

Старенький і брудненький ПАЗик,, чмихаючи, везе мене з Рівного до Здолбунова, потім - до Мізоча. Їде повільно. Куди йому поспішати? Як і тим сільським людям, що входять і виходять.

Та мене не дратує ця повільність, пилюка на сидіннях, навіть брудні фіранки. Око тішать пейзажі. Тут рівнина повільно (органічно!) піднімається до неба, творячи невисокі пагорби, вкриті лісом. А перед ними ніби розстеляються поля-скатертини - жовті й зелені. Час-від-часу з’являються сільські хати, криниці біля них, садки, придорожні крислаті дерева й хрести на роздоріжжях, прикрашені вишиваними рушниками. При всій своїй звичності є щось незвичне в цих краєвидах. Тільки - що?

Поряд зі мною сідає уже немолода жінка. Біля ніг ставить сумку. Трошки привідкриває її. Звідти визирає маленьке кошеня. Злякано водить очицями. І несміливо м’явкає.

- Мовчи, Ключ! - каже жінка.

- Ви загубили ключа? - питаю її.

- Та ні. Ключем звати мого котика. Розумію - незвично. То внуки його так нарекли, коли гостювали в мене. Тепер поїхали до батька-мами. Але просять: “Бабо, привези Ключа”. Ото і везу.

- Вийміть котика - хай не мучиться.

- А він не буде вам заважати?

- Та ні. Навпаки трохи розважить.

Жінка виймає кошеня. Воно тулиться до неї.

Хочу погладити це маленьке пухнате чудо.

- Не бійся мене, Ключ, - кажу йому.

Боїться.

- Розкажи, Ключ, що ти відкриваєш - які замки, двері?

Жінка посміхається. У Мізочі вона виходить. Певно, тут живуть батько-мати дітей, що так химерно назвали кошеня.

Далі автобус ледь котиться по вищербленій бруківці. Ось і Дермань. Але то Дермань Перший, чи то панський, як колись його іменували. Мені треба до Другого, монастирського. Там народився Микола Хомичевський, що гордо іменував себе Борисом Теном (Бористен - антична назва Дніпра). Звідки у волинського хлопця потяг до еллінства, чому перекладав Гомера, “Іліаду” та “Одіссею”? Відчував у цих творах щось рідне? Адже про землю волинську оповідали давньогрецькі міфи. Так, принаймні, вважав Улас Самчук:

“Існує думка, що ріка Горинь, яка свого часу була великою, багатоводною границею між півднем і північчю знаного греками світу варварів, згадується під назвою Ерідан грецьким поетом Гезіоном у його міті про Фаетона, сина бога Сонця, влученого блискавкою Зевса, який впав з неба до річки Ерідани, від чого заплакало Сонце, а пролиті ним сльози за втратою сина обернулися в бурштин… На Волині й до цього часу знаходять ті сльози Сонця, звані бурштином…”

До речі, самого Самчука іменували українським Гомером. А дійсно, чим “Волинь” - не “Іліада”? А його рідна Тилявка - не Іліон, який пережив лихоліття Першої світової війни й революцій. Дермань же - як море, де на відважного мандрівника чекають різноманітні пригоди. Це, за словами того ж Самчука, старовинна, барвиста легенда, переповнена “чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея”.

Український Гомер мусив народитися в Дермані. Інакше би не став Гомером. Інакше б фрау Германіна фон Лінгельсгайм із далекого Вроцлава-Бреслау не побачила у ньому, бідному наймиті-емігранті, майбутнього письменника. І не напоумила написати роман-епопею “Волинь”.

А, може, в цієї німкені заговорив глибинний “голос крові”. Бо предки її, готи, колись давним-давно покинули насиджені, але суворі й бідні землі біля моря Балтійського і пішли шукати щастя-долі на південь. Йшли густими лісами, оминали підступні болота, дорогу їм перетинали ріки, озера. Та вони все йшли. І ось перед їхніми очима з’явилися погідна волинська земля.

Досьогодні археологи знаходять на Волині залишки готських поселень. Одне з таких я бачив на крутому березі річки Стир. Удалині виднілося село Боремель - село давнє й велике. А навколо - чорний-пречорний чорнозем, темно-синя річкова вода й острівці зеленого лісу. Все це, як і в Дермані, невимовно гарне і невимовно містичне.

“Дермань. Знаєте ви, що таке Дермань?” Звучить голос Уласа Самчука. Поряд фрау Германіна. Видається їй, що це вона вже десь чула, бачила. …Задовго до свого народження. Хоче щось подарувати своєму оповідачу. Подарувати епічне, де говорить велич людського духу. Й дарує двохтомник “Фауста” Гете. Підписує: “На згадку від Вашої материнської другині”. Промовистий підпис! “Дермань… - розповідає далі Улас. - Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалека виринають із зелені, то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди… Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграя звірів, і хоч-не-хоч, - ви здаєтесь”.

Здаюсь… Автобус зупиняється на горбочку. Там - невеликий майдан. Перед очима постає спокійна, впевнена в собі будівля. Зовсім вона не сільська. На два поверхи. То колишня семінарія імені князя Федора Острозького. Тут ходив ще підлітком Улас Самчук. Тут виучив вірш, який запам’ятав на все життя:

“Волинь незабутня, країно славутня,

У пишній красі ти красуєш.

Здавен твою бачу українську вдачу,

Здавен мою душу чаруєш”.

Мене тягне до цих стін. Торкаюся їх рукою. Зараз тут нікого немає. Тиша. Слухаю її. Може, щось почую. …Як лунають чисті, дзвінкі голоси юнаків та юнок, як вони декламують вірші Шевченка, як намагаються пробудити в собі “українську вдачу”. Ми - не тутейші, “нє рускіє”, ми - українці. Було це майже сто літ тому. Ніби багато що змінилося з того часу. …І нічого.

Навпроти - старезні дерева. Їхні корені попідмивали дощові потоки. Але вони міцно тримаються землі, п’ють її життєдайну вологу. І кажуть перехожим:: ми були, є і будемо. Поряд -монастирські мури. Такі ж міцні і давні, як ті дерева. А вдалині - пасмо пагорбів, одягнутих у розкішні лісові шати.

Десь поряд б’ють джерела, течуть від них малесенькі потічки-струмочки й стають ріками - великими, повноводними. Тут - початок! Не даремно наші предки (язичники!) молилися біля джерел, шанували їх. Бо джерело - не лише потік чистої води. То - вир життєвої снаги, який дарує нам земля.

Дермань… Як називали тебе в старину, до того, коли із твоїх джерел напився хан Батий і зруйнував твоє старе городище? Рай-Городком?

А ти дійсно видаєшся раєм у цю погожу серпневу днину.

Іду до монастирських воріт. Монастир же - як замок. Не приступишся!

Опиняюсь на подвір’ї. Гарно тут, затишно. Хоча… Відчувається ледь помітний безлад, якась дисгармонія. Та не концентруюсь на цьому. Прямую до церковиці, що посередині подвір’я.

Колись монастир був чоловічим. Тепер - жіночий. Зустрічаюся з колючими, настороженими поглядами черниць. Я ж - незнайомець. А з незнайомцями варто бути обережним. Намагаюсь привітно посміхатися. Я вам не ворог! Хрещусь, преклоняю голову, ставлю свічку. Тепер ніби свій.

Виходжу з церкви і бачу на монастирській будівлі квадратик вищербленої стіни. Щось тут відколупували, вибивали, виривали “з м’ясом”. Певно, тоді стіна плакала. Їй боліло.

Біля мене проходить черниця.

- Вибачте, що тут було? - питаю.

Й рукою показую на “поранену” стіну.

Черниця дивиться крізь мене.

- Богомольцю, не твоє це діло.

Хоче йти далі. Та якась незрозуміла злість починає нуртувати в мені.

- Зачекайте!

І ніби грім серед ясного неба… Я згадав! Колись тут бачив меморіальну дошку, присвячена Мелетію Смотрицькому. Можливо, десь поряд лежить його прах.

Зопалу кажу це черниці.

- Де ви поділи дошку?! - не питаю. Кричу.

- В святій обителі не місце для імені віровідступника, - карбує слова черниця.

Така людина не зважає на думки інших. І свято вірить у свою правоту. Чи, принаймні, вдає, що вірить.

- Не вам змагатися з ним у праведності! - голосно кажу їй.

Бачу: з храму починають випливати, наче чорні лебідки, монашки.

- Хто ти такий, щоб нам указувати, - сичить черниця. - Гей, сестри, - кличе вона, - ідіть сюди!

Починає щось торочити їм. Лебідки перетворюються у вороння. Обступають мене зі всіх боків. “Чого прийшов у наш монастир?!” - кричать. Починають шарпати. Якась черниця плює в лице. “Антихрист, згинь!”

Виштовхують за ворота.

- Щоб ноги твоєї ніколи тут більше не було!

У мене й самого немає бажання навідатись ще раз у цю обитель.

Голова йде обертом.

А перед очима з’являється видиво. Спекотна літня днина. Така, як зараз у Дермані. Архимандрит Мелетій зі своїми слугами стоїть біля брами Києво-Печерського монастиря.

- Велено не пускати, - чується голос з-за воріт.

- Але чому?! - обурюється Смотрицький. - У мене ж є лист від отця-архимандрита Петра. Він запрошує до себе.

- Нічого не знаю.

- Отче, - тихцем звертається до Мелетія молодий чернець із його почту, - не вірте молдавському господарчику. Він зрадить. Як і зраджували не раз русинів молдавани. Хіба не вони погубили славного лицаря-князя Дмитра з Вишнівця? І вас погублять.

- Як ти смієш таке говорити про велебного отця-архимандрита?! Він же зі славного роду Могил. А рід сей добре знають не лише в Молдавії, а й тут, на Русі! - невдоволено промовляє Мелетій.

З-за воріт з’являється чернець.

- Архимандрит Петро наказав передати: зараз у монастирі владики на собор зібралися, радяться, що з твоєю єретичною книгою робити. А тобі і твоїм людям веліли до монастиря Михайлівського їхати.

Мелетій закусує губу. В душі в нього кипить. Але він намагається цього не показувати. В Михайлівський - так в Михайлівський. Його тут приймають. Хоча нерадо. Дають кімнату-келію.

Не встигає розкласти речі - а до нього заявляється протопоп Андрій Мужиловський. З ним ще кілька людей. Навіть не вітаються.

- Кайся, єретику! - ледь не радіє протопоп. - Ми в твоїй “Апології” аж сто п’ять блудів знайшли.

- Немає ніяких там блудів! - різко відказує Мелетій нахабному ієрею. - І я це доведу. На соборі!

- Ніхто тебе слухать не буде, - пихато рече протопоп. - Маєш зректися свої книжиці. Інакше…

- Що - інакше? - не витримує архимандрит. - Як ти розмовляєш з владикою?!

- Владика… - презирливо кривить губи Мужиловський. - Це ти сьогодні владика. А завтра - побачимо. Пішли, - каже до своїх супутників.

Мелетій залишається наодинці. Бере перо. Починає писати. Пишеться важко.

Чому мене так зневажають, питає він у свого адресата. Через те, що розповів про єресі та блуди Зизанія, Філалета, Ортолога й Клірика? Чи гріх мій у тім, що показав шлях до єдності Русі старожитньої, православної з Руссю новою, уніатською?

Усі ми грішні, писав Мелетій. І я теж не без гріха. Але коли хтось согрішить, не слід до нього йти з гнівом-ненавистю. Бо не зарадить це хворобі. Ліки треба шукати в милосерді християнському.

Уже ніч. Всі сплять. Мелетій докінчує листа.

Вранці кличе до себе диякона Порфирія. Просить передати своє вчорашнє писання владиці-митрополиту Іову Борецькому.

Чекає на відповідь. Відповіді немає.

Знову береться за перо.

Просить допустити на собор, де радяться владики. Обіцяє, що не буде друкувати “Апологію”, поширювати її.

До келії безцеремонно увіходить козак Соленик. Він -напідпитку. Говорить, що думає.

- Хочеш, владико, води в Дніпрі-Славуті напитися? Усіх вас мудрагелів-уніатів до бісової мами пошлемо. І не подивимось, хто якого сану. Бо не Волинь то, і не Поділля, і не Біла Русь. То - Украйна! Тут - воля. І немає в наших краях ксьондзів-єзуїтів. І уніатів не буде! Зрозумів?

Мелетій мовчить. Що з цим козаком говорити?

- То - зрозумів? - пильно вдивляється в очі Соленик.

- Прости йому, Боже, - шепоче тихо Мелетій, опустивши голову. - Він сам не знає, що чинить.

Козак, не розчувши слів, схвально киває головою.

- Добре, владико, молись. Гріхів у тебе багато!

Соленик зникає. Заходить новий гість, чернець. Каже, що до монастиря прийшов владика Іов. Зараз він у церкві.

Мелетій поспішає туди. Митрополит стоїть в оточенні єпископів, ієреїв. Тут же козаки. А серед них - всюдисущий Соленик.

На Мелетія дивляться косо, з осторогою. Вітаються стримано. Іов просить козаків покинути храм. Роблять вони це неохоче. “Ну, біс вашій матері, махлюйте…” - спересердя каже Соленик.

У церкві - лише особи духовні. Серед них - і Смотрицький. Моляться. Потім рече Іов. Каже, що в “Апології” дух нечистий говорить. Єпископи схвально кивають головами. Щось хоче сказати Мелетій. Але до храму приносять покійника. Поганий знак.

“Може, не варто опиратися, - міркує архимандрит Дерманський. - Сказати: я - винен. Бо все це ніщо перед вратами вічності”.

Іов, владики, ієреї ідуть у келію. Тут Мужиловський починає зачитувати окремі місця “Апології”, які вважає єретичними. Він навіть не розглядає їх - лише вигукує “го-го”. Укінці цього читання каже: “Хіба то малі незгоди з нашою церквою?”

Всі мовчать. Слово намагається сказати Смотрицький. Посилається на Василія Великого, Григорія Богослова… Та кому це потрібно. Справа вже зроблена. Іов дає знак Мужиловському. Той витягує картку, на якій записаний присуд собору. Читає. Мелетій у майбутньому ні словом, ні помислом не повинен чинити кривд Руській церкві. Ніби він чинив! Має відректися від “Апології”. А ще - не виїжджати з Києва до Дерманя.

- То більша покута, ніж мій гріх, - каже Смотрицький.

На нього починають кричати. Мелетію стає погано, як і мені. Він іде. І я йду …на зупинку. Автобуса немає. Кажуть, скоро не буде. У “цариню волинських сіл” громадський транспорт навідується раз на кілька годин. Стояти і чекати - ніякого бажання. Тим більше, коли на тебе поглядають недобрим оком із-за монастирської огорожі.

Який вихід? Через годину-півтори можна пішки добратися до Верхова. А звідти сісти на маршрутку до Рівного. Вони там часто ходять. Дорогою помилуюся навколишніми краєвидами. Хоч якісь приємні спогади повезу з собою!

Краєвиди, направду, гарні. Стежинка біжить то вгору, то вниз серед невеличких вулиць-хутірців, яких ще не встигла знищити радянська влада. Хоча намагалась. Як і звичаї, традиції непокірних жителів Дермані. Село було ж бандерівським! Тут і генерал-хорунжий, шеф штабу УПА “Північ” Леонід Ступницький похований. Усілякі просвітяни, оунівці, упівці та інші “українські буржуазні націоналісти”, звісно, не давали плідно працювати мирним радянським людям у важкий післявоєнний період. Тому радянські люди депортували й вивозили націоналістів “в мєста нє столь отдальонниє”, де ті часто віддавали Богові душу. А найбільш злісних стріляли. Та і цього було мало радянським людям. Щоб викорінити крамолу, перейменували Дермань. І назву гарну придумали - Устенське. Від річки Устя, що бере тут початок. За часів “перебудови” стару назву повернули.

Але є таке, чого не повернути. Хутори вже не ті. На них печать запустіння. Помаленьку вмирають. Як і село Дермань. Як, на жаль, більшість українських сіл.

Хутори закінчуються. Дорога повертає до лісу. Спочатку несміливо біжить біля нього. З одного боку - поля, з іншого - лісові хащі. Були, оповідають, тут княжі лови. Й одного разу князь Острозький (який незвісно - Данило, Федір, Костянтин) задрімав, їдучи на коні цим лісом. Звідси й назва села - Дрімань, Дермань. Чи так воно було чи ні, хто знає. Дермань - село давнє. З правічних часів існувало, коли ще й про князів Острозьких не чули.

І ось, наче в холодний став, занурюється дорога в лісові нетрі. Навіть у спекотний день тут прохолодно. Верховіття старих дерев затуляють сонце. Здається, ніби ти в храмі, де гра світла й тіні творять особливу атмосферу спокою і молитви.

Перед очима знову Мелетій Смотрицький. Він у церкві разом зі священиками, ігуменами, архимандритами, владиками, козаками… Всі моляться. Літургія добігає кінця. Петро Могила роздає присутнім вирвані сторінки “Апології” й запалені свічки. Іосиф Бобрикевич із Вільна щось виголошує. Мелетій не чує. Під ним ходить ходором земля. Храм, свічки, люди, вирвані сторінки - все це зливається в якомусь коловороті. До нього долітає слово “Анафема”. “Анафема”, - повторяють всі хором. “Анафема”, - шепоче він. Бачить, як рвуть сторінки книги, палять, кидають під ноги, топчуть. Він теж це робить. Мимо-волі.

Ледь виходить з храму. Ноги підгинаються. Але треба йти. Тікати… Тікати в свій Дермань. Їхати.

…Лісовою дорогою їде легкове авто. Де воно взялося? Обганяє мене, зупиняється, здіймає хмару куряви.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет