Або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі



бет6/9
Дата01.05.2016
өлшемі1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Ми - в палаці. Його недавно трохи підремонтували, підмалювали. Ще чути, як пахне фарба. У одній із кімнат розмістили невеликий етнографічний музей - з манекенами в селянському одязі, колискою, підвішеною до стелі… Це тільки у нас такі дива можуть творитися! У актовій залі триває (певно, вже кілька годин) конкурс козацької пісні. Яблуку ніде впасти! Мигтять шаровари, чуби-оселедці, бутафорські шаблюки… І все це фотографується, сіється, про щось говорить.

- У мене таке враження, - відпускає шпильку Андрій, - ніби цей панський замок взяли славні козаченьки. І тепер роблять усе, що їм заманеться.

Кирило й Андрій слухають пісню, яка лине зі сцени. Мене ж хтось бере під руку. Це - Максим.

- Давайте вийдемо на балкон, - пропонує він. - Звідти Вишневецькі та Мнішеки милувалися навколишніми краєвидами.

Йдемо.


Дійсно - там гарно. Унизу біля підніжжя замку-палацу притулилася старовинна церква, а трохи далі - плесо величезного ставу, де купаються сонце і небо. Є і млинок, і річечка, на берегах якої розкинулися хатки і садки. Ще одна церковиця удалині і величні руїни старого костелу. А горизонт підпирають зелені заліснені горби.

- Погорина! - вдихнувши на повні груди, промовляє Максим.

- Що? - здивовано перепитую.

- Бачите річку, - вказує рукою. - Це - Горинь. Неподалік звідси бере вона початок, а ще тут народилась Лятуринська і навчилася від цієї землі поезії - мужньої та язичницької:

“Ліси ловитв! Опійні ночі!

Звір затремтить, птах затріпоче”.

- Ви хотіли зустрітися зі мною, щоб помилуватися Горинню й поговорити про Лятуринську.

- Чом би й ні. У таких місцях родяться талановиті люди. А ще - трапляються дива.

- Наприклад?

- Хочете процитую Стрийковського: “Сталася та славна битва і пам’яті гідне звитяжство року 1512 в день святого Віталіса, 28 дня квітня, під Лопушним, в якій Костянтин Іванович Острозький, славний і світлої пам’яті князь, Великого князівства Литовського гетьман, найвищу винагороду в звитяжстві мав, де за його розмислом і під його проводом для всіх той визначний тріумф до завершення щасливого пан Бог привів”.

- Можливо, ви й праві. Розгром в 1512 році під Вишнівцем князем Острозьким двадцяти п’яти тисяч татар - справжнє диво. Про цей тріумф заговорили не лише в Україні, а й в Білій Русі, Литві, Польщі…

- До речі, - говорить Максим, - ця переможна для нас битва відбулася на Лопушнянському полі - звідти й бере початок Горинь. На жаль, там немає пам’ятника цій славній вікторії. Ми не вміємо вшановувати свої перемоги. Зате любимо святкувати поразки.

- Чому?

- Певно, через те, що себе не цінуємо.



Максим виймає цигарку, припалює її.

- Скажіть, - враз питає мене, - ви говорили щось Калістратові про “Діоптру”?

- Якщо чесно - погано пам’ятаю. Тоді ми випили. Верзли всілякі дурниці. Якось мова зайшла за вас. Я сказав, що ви знаєте про невідомий твір Смотрицького. Мовляв, іменується він “Діоптра”.

Здається, мої слова стривожили Максима. Він, правда, намагається не виказувати хвилювання. Лише глибоко затягується цигаркою.

- Вибачте, - кажу, - я не надав цьому значення. Це ж гра. Хіба не так?

- Дехто вважає, що все наше життя - гра. А, втім, не переймайтесь. Ви зробили правильно. Гра затяглася.

Максим викидає цигарку. Він вже себе опанував.

- Ви не могли мені хоча б дещо пояснити, - прошу його.

- Погорина, - каже він, ніби не чуючи мене, - дуже давня земля. Це не лише Вишнівець. Це й давньоруський Дорогобуж, князівські й шляхетські резиденції - Заслав, Славута, Острог, Вільгор, Гоща, Дубровиця… Всіх не перелічиш. Тут, на берегах Горині, в Дворецькому монастирі, починали писати Пересопницьке євангеліє. Ця земля ховає багато таємниць.

- І ця земля сховала “Діоптру”?

Максим невизначено знизує плечима.

- “Діоптра” дійсно існує? - питаю його.

- Якщо вона є в нашій уяві - значить існує. На все добре. Хай вам щастить, - каже він.

- І вам теж.

На обличчі Максима - гірка посмішка. Я залишаюся наодинці.

- Де ти пропав? - чую голос Андрія. - Ми тебе шукали.

Він - на балконі разом з Кирилом.

- Ти з кимось розмовляв? - допитується Андрій.

- Зі знайомим.

- Він одягнутий у чорне. Чернець - чи що?

- Можливо, - байдуже киваю головою.

- А що це? - показує Кирило на храм, який притулився до мурів замку-палацу. - Невже Вознесенська церква? Там похована Раїна Могилянка! - вигукує він. - Давайте сходимо туди.

Покидаємо палац, йдемо алеями парку, опиняємося біля великої цементної лавиці.

“Тут, - хтось просвіщає фестивальну публіку, - малював Тарас Шевченко, а Бальзак писав листи своїм коханкам”.

- А чому не навпаки? - іронізує Андрій.

- Тому що Бальзак не вмів малювати, - кажу я. Теж не без іронії.

Вузенькі дерев’яні сходи ведуть униз.

Ми ніби крокуємо в минуле. Бачимо старовинні хрести, що погрузли в землю. Таких давно не ставлять на волинських кладовищах. Заходимо в храм. Йде служба божа. Молиться батюшка, моляться його прихожани. Видається, ніби бачу серед них статечну пані, вдягнуту в давні пишні строї. Кладе вона на себе хреста, преклоняє голову і виходить з храму. За нею - слуги.

Надворі їй вклоняються простолюдини. Серед них - чернець.

- За чим прийшов ти сюди, отче? - питає вона. - Просити милостиню на монастир?

- Ні, княгине. Я - многогрішний Кирило, колишній ігумен унівський. Писав до тебе посланія. Посилав книгу “Дзеркало богослов’я”.

- Знаю. Твою книгу читали мені. І хоча не розуміюся на тонкощах богословських, книга припала до душі. Деякі слова закарбувалися в пам’яті. Правда, лають працю твою, кажуть про якусь єресь, та я мислю інакше.

- Дякую за добре слово, - каже чернець. - А наговори хай тебе не дивують. То диявол вселив заздрість у серця людські.

- Диявол, кажеш. Ех, отче, не так тії вороги, як добрії люди. Бачать, що йдеш ти не лише за старими книгами грецькими, а й намагаєшся сказати слово, потрібне нашому людові. То велике вміння, талант. Не кожен здатний зробити це. Тому й заздрять. А заздрість - найбільша біда, яка губила, губить і буде нас губити.

- Мудро мовиш, княгине. Не мені, а тобі книги писати треба.

- Ні, отче, не для білоголових це заняття. Ти будеш писати і друкувати. У останньому своєму посланні говорив, що уклав “Євангеліє учительне”.

- Ось воно, - каже чернець і простягає товсту рукописну книгу. - Хочу друкувати труд сей.

- Надрукуєш. Чимось я тобі підсоблю. Знайду людей, які допоможуть грошима.

- Благословенна ти в жонах, княгине. Про твої благодіяння пам’ятатимуть у віках.

- Не хвали, отче. Перехвалиш. Краще берімося до роботи. У Вишнівці тобі не варто закладати друкарню. Будеш тут на видноті. Довідаються заздрісники (а у їх тебе вистачає) й чинитимуть усілякі шкоди. Тому краще бути подалі від очей людських. Є в мене замочок Рахманів - тихий, спокійний, безпечний. Там і закладеш друкарню.

Княгиня й чернець віддаляються від церкви.

…Ми теж виходимо з неї і йдемо.

- Мені видалось, - каже Кирило, - що я розмовляв із Раїною Могилянкою.

- А я, - підсміюється Андрій, - з її сином Єремією. Славний був персонаж. Герой бестселерів.

Сідаємо в авто.

- Тепер куди?

- До Рахманова, - заплющивши очі, промовляє Кирило.

Андрій вмикає радіоприймача, переключається з однієї ефемки на іншу.

“Дєвушкай сваєй ти мєня назаві,

А патом абнімі, а патом абмані…”

Всюди - російська попса. Лізе з кожної шпаринки радіо. Давить, задавлює. То вона вульгарна й безпретензійна, то враз стає патетично-героїчною:

“Шьол с баямі ярастний сорак трєтій год.

У дєрєвні Крюкава пагібаєт взвод”.

Далі “втирають” нам про Вєлікую Атєчєствєнную.

І як - знущання: “Всеукраінськая радіосєть… Ми пам’ятаємо, як це було”

Діаспорний дядько мовчить. Виявляє політкоректність.

- Чи не варто нам поїсти? - пропонує він.

Дійсно, вже й обідня пора минула. Машина гальмує біля придорожньої ресторації. На вигляд вона непогана. Має оригінальний інтер’єр - така собі імітація українського народного стилю. Надворі стоїть стара діжа, лежать ночви, на липі підвішене колесо від воза.

У ресторації - нікого. Сідаємо за столик. Підходить офіціантка. І враз “врубається” музика:

“Палюбі міня такой,

Какая я єсть…”

- Припиніть! - ледь не кричить гість із Америки.

- Про що це ви? - не розуміє офіціантка.

- Про музику.

- Музика як музика. Клієнтам подобається. Але якщо не так - можемо виключити.

- Де у вас та Україна?! - не витримує Кирило. - Ні на вулиці, ні в церкві її нема. Хіба що раз чи два на рік кантрі-фестиваль зробите!

- Чого ви так, - підсміюється Андрій, - ето жє пойот наша украінска пєвіца. Звєзда, так сказать.

Нам приносять страви. Розмова не клеїться.

Закінчуємо обід і сідаємо в авто.

Хочеться сказати гостю з Америки: і попса, і російськомовні бандюки на дорогах, і московська церковщина - це наносне, тимчасове. …Як окупанти - прийшли-пішли. Скільки їх знала ця земля! Скіфи, готи, гунни, авари, варяги, печеніги, половці, угри, монголи, татари, турки, поляки, австрійці, німці, москалі…

Ні, не пропащі ми. У нас є таке, що важко змінити. Стрижень! Він - у краєвидах, у давніх назвах наших топонімів (куди там “дєрєвнє Крюкава”), у мові (чи вимові?), у піснях, які ми ще не забули. Зрештою, у наших душах.

Але мовчу. Хай за мене говорять стародавні назви сіл на шляху - Зеблази, Чугалі, Людвище, десь збоку - Тетильківці, Цеценівка, Дедеркали.

У Бірках “злітаємо” з гори униз і бачимо великий став. Навіть лебеді облюбували це місце. Зі ставу витікає річка Вілія (чи Велія, Вилія). Думаю, не буде гріхом зацитувати Цинкаловського: вона “по дорозі свого спливу творить дуже мальовничі стави… у Вілії, Суражі, Шумську, Куневі, Межирічі Острозькому і під м.Острогом. Над цією річкою лежать дуже старі оселі, починаючи від часів оринияку, неоліту, бронзового періоду, римської доби і особливо з нашої княжої доби, яка зазначена тут валами і насипами таких городищ, як Шумбар, Шумськ, Сураж і Остріг”.

Кирило мовчить. Але риси його обличчя вже стали м’якішими. Він згадує рядки із “Володимерії” Євгена Маланюка:

“Земля замчиськ і городищ,

Де кожен камінь б’є глаголом

В щити тисячолітніх тиш,

Що над щебатим видноколом”.

Ось ми в Шумську. Зараз це непримітне районне містечко на околиці Тернопільської області. У центральній частині кілька багатоповерхівок, парк. А так - майже велике село.

Швидко проїжджаємо місто. Знову перед нами Вілія, обабіч якої розляглися широкі луки, притиснуті з одного боку горбами. Колись тут, давним-давно, ще в 1233 р., розгромив князь Данило рать угорську.

Ніби бачу, як сунуть угри долиною. Веде їх Андрій-королевич. А на пагорбах - руське військо. Там Данило з братом Васильком. Піднімає руку, дає знак “спускаємось”. Хтось із воєвод каже: “Хай би стали ми на горах”. “Той, хто зволікає на битву, - боязливу душу має”, - рече князь.

Збігають русичі з мечами, щитами, сулицями. Розбивається їхня сила в стіну наїжачених списів.

“За око - враже око!

Одному з двох упасти.

Рука тверда, гранчаста,

ніж гострий та широкий”.

Русичі напирають. “…Данило йшов своїм полком посередині. Полк же його був великий і виладнаний із хоробрих людей із ясним оружжям…”, - писав Галицько-Волинський літопис.

Не витримують вої угорські. Біжать. З ними - королевич Андрій. “І була битва велика у день той…”

“Світ хижим птахом, звіром кидавсь,

стріл гнано чорно, яко тьми,

а обіч страшно йшла Обида

і доторкалася крильми”.

“…і тих угрів упало багато…” - записав літописець.

Ех, якби завжди так. Якби могли ми постояти за себе. Й не лише на полі ратному.

Наше авто прямує в той бік, звідки, можливо, спускалися воїни-русичі. Кирило розкриває книжечку-довідничок. Читає назви місцевих сіл: “Баймаки, Борки, Бриків, Валов, Забари, Заводи, Заличани, Замчище, Іловиця, Ісерна, Кути, Мелехи, Обич, Песі Гони, Сошище. Вокаль праславянщини!.. - захоплено вигукує він. - Це, здається, слова Уласа Самчука”.

- Самчук довгий час жив тут, - кажу йому. - У Тилявці, неподалік Рахманова.

Уже й Рахманів. Звичайне село. Бідне - але тримається. Та як йому не триматися. Тут не лише дух праслав’янщини чується. Тут щось незміряно глибше.

- Знаєте, - питає Кирило, - як у давнину іменували Рахманів?

- Хіба можна мати назву ще давнішу? - відповідаю питанням на питання.

- Колись його звали Пегасами.

Ці слова - як сенсація.

- Тут були греки? - допитується Андрій.

- А, може, греки пішли звідси? І насправді Парнас знаходився тут, на цих горбах. У Рахманові, до речі, знайдено поселення античної доби, - повідомляє Кирило.

Андрій недовірливо поглядає на нього.

- Ви нас розігруєте? - питає гостя з Америки.

- Ні, просто висловлюю гіпотезу. Треба ж іноді повірити в себе.

Кирило просить пригальмувати. Виходить. Углибині села, на узвишші видніється церква.

…Я - в минулому.

Ідуть двором Рахманівського замку чернець (це - Кирило Транквіліон-Ставровецький) та дебелий, непогано одягнутий чоловік. Певно, урядик.

- Кажеш, - мовить чоловік, - будеш друкувати книги.

- Буду, - відказує Кирило.

- Ми звісно, допоможемо. Так веліла княгиня. Але…

- Що - але?

- У нашій церкві аж двійко книжок, писаних від руки. У інших церквах - теж. Для чого їх ще?

- Наші отці мають у церкві не лише читати Євангеліє, а й розуміти і розтлумачити його людям. Цього їх навчить моя книга.

- Хіба простим людям потребно знати, що в книгах святих написано?! - ледь не обурюється урядник. - Вони мають землю орати, худобу глядіти, вміліші - ремеслом займатися.

- Людям треба відати, як жити за законами божими.

- Що тут відати? Шанувати владу! І все. Коли не схочуть - то є на те ось що.

Й урядник хапається за руків’я шаблюки.

- Тут, - кивнув у бік ями, в якій сидить кілька побитих хлопів, - вони швидко научаться законам божим і людським.

- За що ж їх так мучите? - питає Кирило.

- Є за що. Чого податки не заплатили.

…Повертаюся в день сьогоднішній. Біля хати старенька бабуся порепаними руками длубається в городі, копає бульбу. Від неї не відводить очей Кирило.

- То у вас люди так важко працюють? Ще й у такому віці? - питає він.

- Звичайна сільська картина, - байдуже відказує Андрій.

- Як же так? - не перестає дивуватися гість із Америки. - У Києві багатство, у містах - теж не бідно. А тут - злидні, чорні злидні.

- Поїхали звідси! - кажу.

Кирило щось шепоче. Наче молитву, тихо цитує Транквіліона-Ставровецького: “І чи буде що від них неправедніше, коли вони, окаянні, показуються немилостивими до підручних своїх? …І більше глядять безсловесних псів та коней, ніж брата свого - образ Божий, для котрого небо й земля створені і Син Божий на хрест зійшов”.

Авто мчить через Жолобки. Далі - Тилявка, село Уласа Самчука. Тут він пішов до школи, тут минала його юність.

Тилявка - не Дермань. Проте вона така ж гарна, як і “цариня волинських сіл”. Тут - велично спокійно. Спочивають натруджені поля, красується осінній ліс, а в далині - Крем’янецькі гори. І знову - дух старини.

Чи знав Улас Самчук, що неподалік звідси був град Данилів? Заснував його Данило Галицький та назвав своїм іменем. Певно, хотів мати його своєю столицею. Не взяли ж бо град дикі ординці. Але мусив його син, Лев Данилович, за наказом хана Бурондая розметали стіни твердині.

…Данилів помаленьку вмирав. Востаннє про нього згадали у рік 1366. Майже тоді, коли вперше з’явилася письмова згадка про Дермань.

За Крем’янецькими горами ховається сонце. Минаємо Угорськ. Напевно, тут поселилися розгромлені князем Данилом угри, які не захотіли повертатися на батьківщину. Хоча то, може, зовсім і не угри були, а наші карпатські легіні, які служили королевичу Андрію. І зосталися в цій місцині, бо тутешні гори нагадали їм Карпати.

За крутосхилом - рівнина. Знову з’являється сонце. Золотить воно буйне різнотрав’я, яке стелиться перед нами наче велетенський домотканий килим. Удалині - Божа гора. Зустрічала вона нас уранці, а тепер проводжає. Кажу їй: “До побачення. Я обов’язково приїду до тебе”.

…Скоро літатиме бабине літо.

Виїжджаємо на рівненську трасу. За вікном - летять автомобілі, тікають сільські хатки, клаптики полів та лісу.

Голова хилиться на груди.

...Знову бачу Рахманівський замок. Стоїть біля заборола Кирило й дивиться вдалину. Із задуми виводить його чорноризець.

- Отче, - каже він, - маємо невтішну новину.

- Що сталося?

- Померла княгиня Раїна.

- Як? - вигукує він. - Їй ще жити та жити… Хай земля цій жоні буде пухом. Жаль, що Господь забирає таких людей.

- Що робитимемо? - питає чернець.

- Помолимось за упокій її душі. І рушимо в дорогу.

- А, може, зостанемося? Одну книгу надрукували, надрукуємо другу.

- Не треба тішити себе надіями. Ніхто тут, окрім княгині, нас не розумів. Будемо шукати інше місце.

…Піднімаю голову, розплющую очі. Уже - околиці Рівного.

- Як вам подорож? - питаю Кирила.

Він мовчить, підбирає слова. Нарешті каже:

- Дякую, ви робили все, щоб вона була приємною.

- …І повчальною, - докидає Андрій.

- У наших краях багато цікавого. Було б лише бажання побачити його.

- То так, - погоджується гість із Америки.

Ми - біля готелю. Кирило каже, що стомився, і йде відпочивати.

Залишаюсь наодинці з Андрієм.

- Слухай, старий, а чи не випити нам пива? - пропонує він.

Додому не хочеться. То чому б і не посидіти на терасі ресторану з кухлем у руці?

Андрій щось розповідає - говорить аби говорити. Час-від-часу пригублює пиво. Я ніби підтримую розмову. І враз чую:

- Старий, пам’ятаєш, ти обіцяв допомогти з антикваріатом.

- Що конкретно хочеш? - починаю гру.

- Старовинні рукописи.

- Це - рідкий товар.

- Того і хочу.

- Не думаю, що зможу допомогти.

- Зможеш.

- Ти такий впевнений.

Андрій відпиває добрячий ковток пива, примружує очі.

- Кажуть, існує якийсь невідомий твір Мелетія Смотрицького, писаний ним у останні роки.

Мені стає смішно.

- І хто це каже? - питаю.

- Ти цих людей не знаєш.

- Ось як. Ну, то вважай, що і про твір я нічого не знаю.

- Неправда!

Мій співрозмовник не на жарт розхвилювався.

- Послухай, - кажу, - все це - дурна гра. Навіть якщо такий твір існує - я його не бачив.

На денці моєї гальби залишилося зовсім мало пива. Випиваю одним ковтком. Ставлю кухоль. Підводжуся.

- І назва “Діоптра” тобі нічого не говорить? - хапається за останню соломинку Андрій.

- А що вона має мені говорити? - задаю риторичне питання.

Наша розмова закінчується. Бреду вулицями нічного Рівного. І думаю: “Чи не є сенсом людського життя гонитва за примарами?”
ОСТРОГ. МАКСИМ СМОТРИЦЬКИЙ
Іноді я боюся ночі. Від оголеності думок єдиний порятунок - закрутитися в павутину сну. І то так міцно, що здається - падаєш в бездну бездиханності. Прекрасний стан лету, стан невагомості. …І боязнь удару від падіння.

Я - на дні глибокого провалля. Мертвий? Ні, до мене знову повертається дихання. Наступає новий день.

Сьогодні неділя. Час відсторонитися від суєти. Правда, зробити це в наш глобалізований, динамізований час майже неможливо.

Вдома не хочеться сидіти. Піти до церкви? А, може, поїхати? У якийсь старовинний храм. …Де потемнілі від часу стіни й замолені ікони.

Таким є собор Богоявленський, що величаво красується на обійсті Острозького замку. Скільки людей преклоняли голову тут. І яких людей!

Все, їду туди. Тролейбус повзе вулицями сонного міста. Спить ще автостанція. Немає там звичного жвавого руху. Сідаю в старий ЛАЗ. Біля водія маленький іконостасик - Богородиця, Ісус Христос, святий Миколай. І вишита на полотні “Молитва в дорогу”. Не без інтересу читаю цей релігійний верлібр, позбавлений будь-яких розділових знаків:

“Не сам їду

Ісус Христос попереду

Божа Мати посередині

я по їх слідах їду

Ісусу Христу хрест

Божій Матері корона

а мені від злого духа

великая оборона

пошли мені Господі

ангела хранителя

доброго в путь проводителя

пошли мені Господі терпіння

на душу спасіння

Амінь”


Повзе цей автобус до Острога через “дальні” села - Бугрин, Вільгор, Оженін, Хорів, Розваж…

За вікном небо своїми хмарами зростається із землею. У салоні сонно поплямкують діти. Чую п’янкий запах ранішнього молока. То пахнуть руки старенької, що зігрілася в кріслі й міцно тримає онуча. Час-від-часу, ніби боячись проспати зупинку, вона відкриває важкі повіки. Ті не слухаються, закриваються знову і знову. А голос нашіптує онучаті: “На базарі купимо цукор, може недорого”. Чомусь пригадалось дитинство і забуті дитячі ласощі - хліб, намочений водою і посипаний цукром.

Везе автобус когось на базар, а когось… у дитинство.

За сільськими хатами ховається Горинь. Тут вона велика, повноводна, не така, як у Вишнівці. І ніби бачу, як її крутим берегом разом з хлопцями біжить ще малий Максим. Розганяється, стрибає у воду, пливе.

- А чи перепливеш на інший берег? - питають його.

- Перепливу, - завзято каже він.

Максим - посередині ріки. Його підхоплює стрімка течія. Намагається боротися з нею. Та немає сили. Голова Максима кілька разів опиняється під водою. Зрештою він лягає на спину й пливе за течією. Вона виносить його на мілину.

- Мало каші з’їв! - кепкують хлопці.

- Я ще перепливу Горинь.

…Нарешті автобус у Острозі. Не так і багато залишилося тут від старого міста. Колись, дуже давно, за часів Костянтина Костянтиновича, Острог був великим та гарним. Міг змагатися не лише з Києвом, котрий ще не встиг відновитися після татарських лихоліть, а й зі Львовом, Володимиром, Луцьком, Перемишлем.

Опиняюся біля підніжжя замку. З гори сповзає могутня вежа мурована - наче якась лавина, котру не зупинити. Ти - безсилий перед нею. Ось-ось вона роздушить, розчавить, залишить від тебе мокре місце. Чи відчували це нападники, які приходили до Острозького замку?

Там, де ступає моя нога, колись був рів, наповнений водою. Не одна буйна татарська голівонька покотилася тут. Навіть зараз щось недобре чується в цьому місці.

А десь збоку, зовсім близько, шумить базар. І немає йому діла до старини. Життя триває.

…Знову бачу Максима. Сидить він з хлопцями на березі рову, ковзаючи поглядом по мурах замку.

- Ось коли виросту, - каже один високий та сильний хлопець, - піду на службу до князя. Буду мати коня, шаблю. Ходитиму в походи.

- А я буду гармашем. Сидітиму в замку й стрілятиму, - озивається інший.

- Ким ти будеш? - питають Максима.

- Я теж буду воїном.

- Та який з тебе воїн! - сміється хтось із хлопців. - Ходитимеш з каламарем, як твій батько. І сліпатимеш над книгами.

Кров ударила в голову Максима, зірвався він й щосили ударив пересмішника.

- Ти так, тоді начувайся, - запалюється його кривдник.

Хлопці зчепилися, починають битися. Їх оточують, підбадьорюють - то одного, то другого.

Максим падає на землю. Його суперник - і старший, і дужчий. Сідає йому на груди.

- То що, здаєшся?

У Максима - сльози на очах.

- Здаюсь.

Удома мати лає хлопця:

- Сидів би каменем гарячим. Ато бігає невідь де. Знову побився.

Похмуро поглядає батько.

- Розкажи, що сталося, - каже він.

Максим розповідає.

- Не всім бути воїнами, - промовляє родитель. - Завтра підеш зі мною. Щось покажу.

…Іду доріжкою навколо замку. Навіть сьогодні виглядає він грізно. Десь тут, біля його підніжжя, була друкарня. А поряд школа, Острозька академія. Учив у ній батько Максима, Герасим Смотрицький. Суворий був і до себе, і до учнів. Мусили знати вони не лише мову словенську, а й грецьку. Уміліші тлумачили з греки Біблію. А Герасим дивився, чи правильно вони роблять це. Сидів годинами, вичитуючи перекладені книги Святого Письма.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет