Альфонс доде



бет1/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
АЛЬФОНС ДОДЕ

ДЖЕК
РОМАН

Із французької переклав

Віктор Омельченко

Художник

Віктор Кузьменко



У романі «Джек», який належить перу видатного французького письменника Альфонса Доде (1840-1897), змальовано жахливі картини життя та виховання дітей у зловісній гімназії Моронваля, де топчуться по дитячих душах лицемірні й жорстокі невігласи-вчятелі. Все це позначається на долі вихованців: одні з них гинуть, інші вступають у життя із скаліченими душами.

Трагічна доля спіткала і Джека, головного героя, який у нерівному двобої з несправедливістю і самодурством намагається відстояти свою людську гідність.

Роман увійшов до золотого фонду світової літератури.

Для середнього та старшого шкільного віку

Перекладено за виданням:

Alponse Daudet. Djack. Paris. Elammarion, 1889.


Частина перша

I

Мати й дитина



Із «Д», ваша велебність, із «Д». Синове ім'я пишеться і вимовляється по-англійському... Ось так: Джек... його хрещений був англійцем, заступником начальника штабу армії в Індії... Лорд Пімбок... Може, чули? Дуже шанована людина і з вельми високого роду! О, ви знаєте, пане абат, із вельми високого... А як він вальсував!.. Та кілька років тому його скосила в Сінгапурі жахлива смерть під час бучного полювання на тигрів, яке на лордову честь улаштував один із друзів, якийсь раджа... Кажуть, вони справжні монархи, оті індійські раджі... А той, що я про нього згадувала, найбільше славиться у їхніх краях... Як же – його звати? Зачекайте... О господи! І крутиться на язиці... Рана... Рама...

– Вибачте, пані, – м'яко урвав її ректор, мимоволі всміхнувшись через ту зливу слів і безнастанне перескакування відвідувачки з одного на друге. – Ми написали «Джек», а далі?

Спершись ліктем на стіл, за яким він щойно писав, ледь нахиливши голову набік, поважний священик краєчком ока хитрувато й проникливо, як досвідчений пастор душ, дивився на молоду жінку, що сиділа навпроти нього, а поруч неї стояв її Джек (не Жак, а Джек!).

То була елегантна особа, одягнена вишукано, модно і відповідно до сезону – а було те в грудні 1858 року, – пухнасті хутра, дороге чорне вбрання, стримана оригінальність капелюшка – все свідчило про її безтурботну розкіш, про те, що вона має виїзд і з м'яких килимів переходить до подушок карети, майже не ступаючи на вуличний брук.

Вона мала невеличку голівку – а такі жінки завжди здаються вищими, – рухливе і усміхнене вродливе личко з привабливим ніжним пушком, простодушні і ясні очі та білі, мов перли, зуби, які охоче виставляла з будь-якої нагоди. Незвичайна рухливість її гарненького обличчя відразу впадала в око, і чи то нижня губка, ледь відкопилена через невтримну потребу сипати словами, чи то вузенький лоб під лискучим волоссям із прямим проділом, – щось у ньому свідчило про брак здорового глузду, примітивність, обмеженість. Отож не дивно, що та гарненька особа, розмовляючи, раз по раз не завершувала думок, – вони були ніби маленькі акуратні японські кошики, які вкладаються один в один, але останній з них завжди порожній.

Що ж до дитини, то уявіть собі хлопчика років семи-восьми, худорлявого, височенького як на свій вік і одягненого за англійською модою, як і належало дитині з ім'ям Джек: голі литки, капелюшок із сріблястою стрічкою, плед. Костюм, можливо, й відповідав хлопчиковому віку, та все ж не пасував до його довготелесої постаті з міцною шиєю. Його мускулясті змерзлі литки випиналися з чудного одягу, ніби незграбно протестуючи проти такого вбрання своєю передчасною силою. Все це гнітило Джека. Зніяковілий, сором'язливий, з опущеними очима, він час від часу ковзав розпачливим поглядом по своїх голих ногах, немов проклинаючи в душі лорда Пімбока і всю колоніальну індійську армію – усе те, через що його було так вичепурено, його риси обличчя мали багато спільного із материними, але в них проглядало щось витонченіше, благородніше, щось таке, чим вирізняється обличчя мислячого чоловіка від личка гарненької жінки: хлопчик мав такий самий, ніч і її матері, погляд, але глибший, такий самий лоб, але ширший, так само окреслений рот, але з набагато серйознішим виразом. Думки і враження ковзали по обличчю жінки, не лишаючи ні сліду, ні зморщечки, ковзали, змінюючи одна одну так швидко, що в її очах через це весь час з'являвся немовби подив. Зате у синових очах світилася думка, і його аж надто серйозний вираз обличчя міг би навіть насторожити, якби не поєднувався із розслабленістю, вкрадливими і соромливими рухами дитини, що росла, тримаючись за материну спідницю. От і зараз, пригорнувшись до матері й засунувши руку в її муфту, він з мовчазним захопленням слухав її, час від часу поглядаючи із стриманою і лякливою цікавістю на священика та його кабінет.

Він обіцяв не плакати.

Та іноді через затамоване зітхання, що скидалося на відлуння ридань, він здригався від голови до п'ят. Тоді на ньому запитливо зупинялись материні очі: «Пам'ятаєш, що ти обіцяв?..» І хлопчик стримував зітхання й сльози, але відчувалося, що він гірко страждає і боїться, що його тут покинуть, – пансіон, куди вперше потрапляє малюк, який доти ріс удома, здається йому місцем заслання. Кількахвилинне вивчення матері й дитини, певне, задовольнило б менш проникливого спостерігача, але отець О..., котрий чверть століття очолював аристократичний навчальний заклад, що належав єзуїтам із Вожірара, надто добре знав мирян, вищі паризькі кола, відтінки їхньої мови й вбрання, щоб не вгадати в матері нового вихованця особливу відвідувачку.

Самовпевненість, із якою та зайшла до кабінету, самовпевненість надто підкреслена і тому явно неприродна манера сидіти, відкинувшись на спинку стільця, дзвінкий штучний сміх, а найбільше – безупинна балаканина, за якою вгадувалися її спроби приховати сум'яття через якусь потаємну думку – все насторожувало священика. Через одні й ті самі розваги, місця для прогулянок та схоже вбрання, відмінність між модно одягненими жінками з вищого світу і напівсвіту, між лореткою, котра уміє триматися, і маркізою, котра надто багато собі дозволяє, стала така тонка й невловна, що й найдосвідченіші знавці не завжди можуть розрізнити їх з першого погляду; ось чому священик так уважно придивлявся до цієї особи.

Найдужче бентежила ректора її недоладна мова. Як було розпізнати людину за примхливою течією і стрімкими поворотами її розповідей, що вертілися, наче в калейдоскопі? Проте священикова думка про відвідувачку, хоч та й намагалася збити його з пантелику, майже сформувалася, а її розгубленість після запитання про Джекове прізвище остаточно переконала священика у його здогадах.

Жінка зашарілася, зніяковіла, на мить завагалася.

– Справді, – пролепетала вона. – Вибачте... Я ще не відрекомендувалася... І де моя голова?

Діставши із кишені напарфумлений, як ароматична подушечка, невеличкий футляр із слонової кістки, вона вийняла звідти візитну картку, на якій видовженими літерами ніби усміхалося банальне ім'я:

Іда де Барансі

Ректор загадково посміхнувся.

– Дитина теж має це прізвище? – запитав він.

Питання прозвучало майже зухвало. Дама все зрозуміла, ще дужче збентежилась і, щоб приховати розгубленість, з надмірною гідністю відповіла:

– Але ж... Безумовно, пане абат... Безумовно!..

– Он як! – поважно промовив священик. Тепер уже він сам не знав, як висловити свою думку. Ректор крутив у руках візитну картку, і губи його ледь тремтіли, як у людини, котра усвідомлює значення і вагу слів, що їх повинна за хвилину вимовити.

Несподівано він підвівся, підійшов до високих засклених дверей, що виходили у великий сад з чудовими деревами, позолоченими багряним зимовим сонцем, і легенько постукав по шибці. За вікном прослизнула темна постать, і майже відразу на порозі кабінету виріс молодий священик.

– Будьте ласкаві, любий Дюфйо, – попросив ректор, – погуляйте з хлопчиком... Покажіть йому церкву, наші теплиці... Бідолашна дитина тут знудилася...

Джек подумав, що прогулянка – лише привід уникнути болісного прощання перед розлукою, тож у його очах відбився такий відчай і страх, що добрий священик лагідно заспокоїв його:

– Не бійся, мій маленький... Мама нікуди не піде... Ти знайдеш її тут.

Хлопчик іще вагався.

– Ідіть, любий!.. – з королівським жестом промовила пані де Барансі.

І він слухняно вийшов, не зронивши жодного слова, не схлипнувши, ніби уже приборканий самим життям, привчений ним до незаперечної покори.

Коли він вийшов, у кабінеті на кілька хвилин запала мовчанка. Тільки чути було даленіючі кроки хлопчика та його супутника, поскрипування під їхніми ногами підмерзлого піску, потріскування вогню в каміні, цвірінькання горобців на гілках дерев, звуки фортеп'яно, голоси, гомін переповненого людьми будинку – одне слово, чулося приглушене зачиненими на зиму вікнами життя великого пансіонату під час занять.

– Хлопчик, очевидно, дуже вас любить, пані, – нарешті сказав ректор, розчулений граціозністю й покірливістю Джека.

– Як йому мене не любити! – вигукнула аж надто мелодраматичним голосом пані де Барансі. – У бідолашної дитини нема нікого на світі, окрім матері!

– О, то ви вдова?

– На жаль, так, ваша велебність... Мій чоловік помер десять років тому, відразу після нашого одруження і за вельми дивних обставин. Ах, пане абат, письменники хтозна-де шукають пригоди для своїх героїв, не здогадуючись, що найзвичайнісіньке життя інколи варте більше десяти романів... І найкращий тому доказ – моє життя. Так, граф де Барансі належав, як ви можете судити з прізвища, до однієї з найдавніших родин Турені...

Вона ступила на слизьке. Отець О. був якраз родом із Амбуаза, отож чудово знав усе тамтешнє панство. У ту ж мить граф де Барансі опинився в компанії генерала Пімбока й сінгапурського раджі, що викликало у священика ще більші сумніви і недовіру. Проте у нього не здригнувся на обличчі жоден м'яз; він лише м'яко урвав уявну графиню.

– Чи не здається вам, так само, як і мені, пані, – запитав він, – що було б трохи жорстоко вже тепер розлучити з вами хлопчика, який, судячи з усього, любить вас найбільше у світі? Він іще малий. Чи стане йому сили витримати таку болісну розлуку?..

– Ви помиляєтесь, добродію, – наївно відповіла вона. – Джек дуже міцний хлопчик. Він ніколи не хворів. Можливо, трохи блідий, але це через брак повітря у Парижі, до якого він іще не звик.

Роздратований, що жінка не вгадала його думку з півслова, священик повів далі вже з більшим притиском:

– До того ж зараз наші спальні переповнені, навчальний рік уже давно почався... Ми навіть мусили запропонувати деяким новим учням почекати до наступного року... Я був би дуже вам зобов'язаний, якби й ви почекали. Може, тоді ми спробуємо... Проте я не ручаюся.

Нарешті вона зрозуміла.

– Отже, – сказала вона збліднувши, – ви відмовляєтесь прийняти мого сина? І ви не скажете мені, звісно, чому?

– Пані, – відповів священик, – я віддав би все на світі, аби лише уникнути такого пояснення, але оскільки ви мене до цього змушуєте, я повинен все ж таки пояснити вам, що заклад, яким я керую, вимагає від родин, котрі довіряють нам виховання своїх дітей, бездоганних чеснот. У Парижі цілком достатньо світських навчальних закладів, де ваш маленький Джек матиме і належний догляд, і освіту – все необхідне, але у нас це неможливо. Заклинаю вас, – додав він, помітивши обурення й протест на лиці жінки, – не змушуйте мене пояснювати далі... Я не маю права ставити вам найменше запитання, не маю права зронити найменший докір... Мені шкода завдавати вам у цю хвилину біль, і повірте, що безповоротність моєї відмови для мене не менш гірка, ніж для вас.

Поки священик говорив, на обличчі пані де Барансі вимальовувалися то страждання, то зверхність, то розгубленість. Спочатку вона силкувалася володіти собою, високо підвела голову і надягла непроникну світську личину, але доброзичливі слова ректора, падаючи на цю незрілу душу, розчулили її і раптом вилилися в стогін, сльози, зізнання, в бурхливу і прикру відвертість.

О, так! Що й казати, вона така нещаслива! Ніхто не знає, скільки вона вистраждала через цю дитину..

Так! її коханий син не має ні прізвища, ні батька, та чи можна ставитись до його горя, як до важкого злочину, і карати малюка за помилку його батьків? «О пане абат, пане абат, благаю вас!..»

Умовляючи священика, в пориві самозабуття, який за менш складних обставин викликав би посмішку, вона схопила його за руку, білу єпископську руку, пухку й доглянуту, а той трохи розгублено намагався м'яко її вивільнити.

– Заспокойтеся, люба пані, – умовляв він жінку, наляканий вибухом її відвертості й сльозами – бо вона, плачучи, наче дитина, якою, правду кажучи, й була, аж заходилась від ридань і схлипувала голосно, не стримуючись, – так плачуть простакуваті й трохи вульгарні люди.

«О господи, що я робитиму, якщо ця жінка раптом знепритомніє?» – думав бідолаха.

Проте, що більше він умовляв її, то дужче вона впадала в розпач.

Пані де Барансі хотіла виправдатися, все пояснити, розповісти йому про своє життя, і ректор рад-не-рад мусив слухати її похмуру, плутану, уривчасту, надривну й нескінченну розповідь, у яку вона поринула, щокроку спотикаючись і не задумуючись над тим, як вона звідти виборсається на білий світ.

Прізвище де Барансі не справжнє її прізвище... О, якби вона могла назвати своє справжнє прізвище, всі були б приголомшені. Та з ним пов'язана честь однієї з найдавніших родин Франції – не сумнівайтесь, однієї з найдавніших – її скоріше вб'ють, аніж вирвуть із неї це прізвище!

Ректор намагався запевнити, що не хоче нічого в неї виривати, але вона його навіть не слухала. Іда вже розігналася, і легше було зупинити крила запущеного вітряка у вітряну погоду, аніж той вихор її слів, що фуркотів у порожнечі. Хлопчикова мати намагалася довести, ніби належить до найвищої знаті, ніби її ниций спокусник теж із хтозна-якої знаті, і до того ж вона стала жертвою нечуваного збігу обставин.

Що тут було правдою? Напевне, жодне слово, бо у бурхливому словесному потоці, який вивергала ця жінка, надто багато було недомовок і суперечностей. Із усієї мішанини не викликала сумніву лише взаємна любов матері й дитини, любов щира, хвилююча, навіть зворушлива. Вони ніколи ще не розлучалися. Вона навчала сина вдома, наймаючи вчителів, і хоче з ним розлучитися тільки тому, що хлопчик надто рано починає все розуміти, все бачить, і хоч би як вона остерігалася, приховати щось від нього немає змоги.

– Було б найкраще, – строго сказав священик, – владнати як належить ваше життя, зробити ваш дім гідним дитини, яка в ньому мешкає.

– Саме про це я й думаю весь час, пане абат...– відповіла жінка. – Що більше росте Джек, то серйознішою стаю я сама. До того ж у найближчому майбутньому моє життя влаштується... Одна людина давно хоче одружитися зі мною... Та поки що мені хотілося б, щоб син був на відстані й не бачив моєї невлаштованості, щоб він дістав належне аристократичне й християнське виховання, гідне гордого імені, яке мав би носити... І я подумала, що з цього погляду йому ніде не було б так добре, як у вас; але ви його відштовхуєте, руйнуючи всі мої найкращі материнські наміри...

І тут, здавалось, ректор завагався. Якусь хвилину він помовчав, а потім, дивлячись їй просто в вічі, сказав:

– Добре, пані, якщо ви наполягаєте, я поступлюся. Маленький Джек дуже сподобався мені. Я згоден мати його серед наших вихованців...

– О ваша велебність!..

– Але за двох умов.

– Я погоджуся на будь-які умови.

– Перша: до того дня, коли упорядкується ваше життя, хлопчик проводитиме всі свята й навіть канікули у нашому закладі й не з'являтиметься у вашому домі.

– Але він помре, мій Джек, якщо не бачитиметься з мамою!

– О, ви зможете приходити до нього, коли захочете, лише – і це друга наша умова – ви ніколи не зустрічатиметесь у вітальні, а тільки тут, у моєму кабінеті, а я подбаю, щоб нас ніхто не бачив.

Дама підвелася і аж затремтіла від обурення. Думка, що її ніколи не пускатимуть до вітальні, що вона не зможе приєднатися до чарівної метушні, коли всі пишаються вродою своїх дітей, дорогим вбранням, каретами, які чекають біля воріт; що вона не зможе сказати своїм приятелькам: «Учора я зустрілася в отців-єзуїтів з панною де С. чи з панною де В.,– світськими дамами»; що вона муситиме зустрічатись із Джеком потай, пригортати його десь у кутку, – все це обурювало її до глибини душі.

Лукавий єзуїт знав, куди цілити.

– Ви жорстокі до мене, пане абат, ви змушуєте мене відмовитися від того, за що я щойно дякувала вам, як за милість, але я повинна дбати про свою материнську й жіночу гідність. Ваші умови неприйнятні. Та й що подумала б моя дитина?..

Вона спинилася, побачивши за заскленими дверима личко свого білявого сина, порожевіле від морозцю і гарячкового хвилювання. На її знак хлопчик забіг до кабінету.

– Ох, мамо, ти така хороша!.. Хоч мене і заспокоювали... Я думав, ти уже поїхала.

Вона схопила його за руку.

– Ти поїдеш зі мною, – кинула вона. – Нас не хочуть тут приймати.

І швидко вийшла – випростана, горда, тягнучи за собою хлопчика, приголомшеного таким несподіваним, схожим на втечу, завершенням візиту. Дама ледь кивнула у відповідь на шанобливий уклін священика, який також підвівся. Та хоч як вона квапилася, Джек почув м'який голос, що прошепотів їм услід: «Бідна дитина!.. Бідна дитина!..» Співчуття, що чулося в тих словах, кольнуло хлопчика у саме серце.

Його жаліли... Але чому?

Відтоді він часто думав про це.

Ректор не помилився.

Графиня Іда де Барансі не була ніякою графинею. її прізвище не було де Барансі; цілком можливо, що й ім'я її було не Іда. Звідки вона взялася? Хто вона така? Чи була хоч крихта правди в її розповідях про високородність, на якій вона схибнулася? Ніхто не міг би відповісти напевне на це запитання. В осіб її ґатунку таке складне життя, такі несхожі і темні долі, таке заплутане й сповнене неймовірних пригод минуле, що видно лише їхнє теперішнє обличчя. Вони нагадують обертові маяки, у яких спалахи світла чергуються з тривалими періодами темряви.

Певно лише одне: вона не парижанка, а приїжджа містечкова провінціалка – це видавала її вимова; Париж вона зовсім не знала і, як вважала її покоївка мадемуазель Констан, була «не тим хутром підбита».

«Провінційна шльондра...» – зневажливо казала вона про свою хазяйку.

І справді, одного вечора в театрі Жімназ два ліонських купці нібито впізнали в ній якусь Мелані Фавро, що колись тримала рундучок «Рукавички і парфуми» на площі Терро, але, помилившись, довго вибачалися. Іншого разу якомусь офіцеру з третього гусарського полку видалося, що він зустрів свою Нана, з якою знався років вісім тому в Орлеанвілі. Довелося вибачатись і йому, бо знову сталася помилка. Буває ж така схожість!

Проте пані де Барансі багато мандрувала й не приховувала цього, однак тільки чарівник спромігся б з'ясувати, де правда, а де вигадка у лавині слів, якими вона ошелешувала співрозмовника, з будь-якого приводу розповідаючи про своє походження й життя. Сьогодні Іда вам казала, що народилася десь у колоніях, хвалилася своєю матір'ю, вродливою креолкою, плантаціями й негритянками; завтра була родом із Турені, і її дитинство минуло у розкішному палаці на березі Луари. А скільки подробиць, скільки веселих і смішних історій, скільки чарівливої зневаги до того, що уривчасті й непослідовні епізоди з її життя не клеїлися докупи!

Як міг усяк помітити, в її фантастичних розповідях переважало марнославство, пустопорожній гонор балакучого зеленого папуги. Знатне походження, багатство, гроші, титули – все це не сходило їй з язика.

І вона таки була багата, принаймні жила на багатому і щедрому утриманні. Віднедавна мешкала у затишному особнячку на бульварі Османа, мала коней, карети, гарні, хоч і сумнівного смаку, меблі, кілька служників; провадила бездумне, беззмістовне й бездіяльне життя таких, як і сама, жінок, від яких різнилася, можливо, лише тим, що зберегла ще деяку сором'язливість, не набула ще самовпевненості, в чому, безумовно, позначався вплив провінції, де суворіше, ніж у Парижі, судять жінок такого ґатунку. Саме через цю обставину та непідробну свіжість – мабуть, як спогад про дитинство, проведене на просторі, на свіжому повітрі – вона вирізнялася із згаданого середовища в Парижі, де ще не встигла зайняти свого місця, бо до столиці прибула недавно.

Щотижня її відвідував чоловік середнього віку, сивуватий і елегантний. Згадуючи його, Іда так урочисто казала «месьє», ніби це відбувалося при французькому дворі за часів, коли так називали брата французького короля. Хлопчик називав його просто «любий дядечко». Служники, доповідаючи про його прихід, шанобливо оголошували: «Його ясновельможність», – а в розмовах між собою називали значно фамільярніше: «Її старий».

«Її старий» напевне був дуже багатий, бо пані де Барансі нічим не клопоталася, і гроші просто танули у цьому домі, де правила .мадемуазель Констан, покоївка і «права рука» господині, єдина особа, з якою тут по-справжньому рахувалися. Саме вона давала Іді адреси постачальників і наставляла її, як належить поводитися у Парижі та у добірному товаристві, бо відтоді, як цій утриманці усміхнулося щастя, їй найбільше хотілося здаватись порядною жінкою – елегантною, шляхетною і бездоганною.

Отож не важко уявити собі її стан після прийому в ректора, отця О., й ту лють, яка кипіла в її серці, коли вона виходила від нього.

Елегантна двомісна карета чекала її біля воріт навчального закладу. Іда, тримаючи за руку сина, не піднялась, а кинулась у карету, але їй іще стало сили звеліти візникові: «У мій особняк!» Звеліти досить гучно, щоб почуло кілька священиків, що, розмовляючи біля під'їзду, швидко розступилися перед цим вихором хутер і кучериків.

Ледве карета рушила, безталанна жінка відкинулась на спинку в кутку карети, але не в гордій і манірній позі, як бувало на прогулянках, а обм'якла, в сльозах, ледве тамуючи свої ридання й зойки в шовковій оббивці карети.

Яка ганьба!.. Вони відмовились прийняти її сина! Священик зразу розкусив її! А вона ж гадала, що за розкішною й оманливою зовнішністю світської жінки й зразкової матері ніхто не розгадає її становища! Отже, усі бачать, хто вона така!

Вражене себелюбство раз у раз відроджувало в її пам'яті проникливий ректорів погляд, завдаючи їй невимовного страждання. На саму згадку про той погляд її мов обдавало приском і від сорому спалахувало обличчя. Знову згадувались її базікання, даремні вигадки та ще ректорова посмішка – іронічна, недовірлива, хоч навіть і вона не зупинила Іду. А він же зразу її розкусив!..

Нерухомий і мовчазний, Джек журливо поглядав з другого кутка карети на свою матір, неспроможний збагнути її розпачу, і лише здогадувався, що вона страждає через нього. Бідолашний хлопчик невиразно відчував: він у чомусь завинив, але до його суму домішувалась велика радість, що його не прийняли до пансіону.

Подумайте лишень! Уже два тижні тільки й розмов було про Вожірар. Мати домоглась від нього обіцянки не плакати й бути слухняним... «Любий дядечко» повчав його. Констан купила все необхідне для пансіону. Все було готове, вирішене. А хлопчика жахала сама думка про в'язницю, куди всі намагались запроторити його. І ось в останню мить над ним зглянулись.

Якби мама не тужила, він так дякував би їй! Яке то було б щастя знову сидіти, загорнувшись у хутра, біля мами, в цій кареточці! У ній вони здійснили стільки незабутніх прогулянок! А скільки ще могли б у ній кататися! І Джеку пригадались пообідні виїзди в Булонський ліс, довгі чарівні поїздки по промоклому заціпенілому від холоду Парижу, такому незрівнянному й новому для них обох!

Він однаково приваблював і сина й матір. Пам'ятник, що траплявся дорогою, найменша вулична пригода, – усе їх тішило.



Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет