Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет10/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   32
:
1 або, озброївшись ножицями, нарізали етикетки й клеїли пакетики: Джек робив це по-хлопчачому трохи незграбно, Сесіль – старанно і серйозно, як дівчинка, з якої виросте уміла, працьовита жінка й господиня, підготовлена до трудового життя. Вона брала приклад із бабусі. А пані Ріваль і аптекою відала, і рецепти переписувала, і стежила, щоб у порядку були чоловікові книжки, і брала з пацієнтів плату за лікування, і вела облік хворих, що зверталися за допомогою.

– То кого ти там сьогодні відвідав?.. – питала вона лікаря, коли той повертався додому.

Добряк забував дорогою заїхати до половини своїх пацієнтів і свідомо чи несвідомо завжди уникав деяких із них, бо був так само неуважний, як і великодушний. Дехто з його хворих не оплачував рахунків по двадцять років. І якби не дружина, в його справах не розібрався б сам нечистий. Вона м'яко вичитувала йому, стежила за тим, щоб він не пив надміру грогу, щоденно турбувалася про його одяг, а коли він рушав у дорогу, онука поважно йому казала: «Підійди-но до мене, дідусю, я подивлюся, чи все у тебе в порядку?»

Доброта Ріваля була справді ангельська!

Вона світилася в його ясних, простодушних, як у дитини, очах, де не проглядала навіть та малесенька хитринка, яка завжди поблискує в дитячому погляді. Хоча він сколесив цілий світ, бачив безліч людей і країн, його заглибленість у медицину допомогла йому не розгубити свою даровану природою душевну чистоту, що межувала З наївністю. Він не вірив у зло, бачив у всьому живому – і в людях, і в тваринах – лише хороше і виявляв до них виняткову поблажливість. Так, аби не стомлювати коня, давнього товариша, що служив йому вірою і правдою два десятки років, лікар перед кожним узвишшям, перед кожною крутою дорогою або просто помітивши, що худобина тягне ногу, злазив з брички і, простоволосий, ішов під сонцем, під дощем та вітром, тримаючи в руках вуздечку, а кінь мирно тюпав слідом за ним.

Кінь і його хазяїн чудово розуміли один одного. Кінm знав, що хазяїн часто затримується у хворих, не відважуючись отак просто повернутися і піти, тож коли візит затягувався, кінь починав нетерпляче бряжчати збруєю біля воріт. А іноді, коли надходив час обіду або вечері, кінь зупинявся серед дороги й уперто повертав бричку додому.

– А ти маєш рацію, – казав Ріваль.

І вони швидко поверталися додому або заводили суперечку.

– Ну й набрид же ти мені! – добродушно бурчав лікар. – Світ не бачив такої худобини! Та кажу ж тобі: я повинен відвідати ще одного хворого! Повертайся сам, як тобі нетерпець!

І він сердито чимчикував пішки до хворого, а кінь, ще впертіший за хазяїна, спокійно ішов додому, везучи легку бричку, в якій лежали тільки книжки та газети. Зустрічаючи його дорогою, селяни казали:

– Ти ба! Наш добродій Ріваль, певно, знову погиркався зі своєю шкапою.

Відтепер лікар щиро тішився, беручи з собою дітей у поїздки по етьйольських околицях. Бричка його була широка, всі троє зручно всідалися на широке сидіння, і, сидячи між двома дітьми зі сміхотливими личками, симпатичний старий відчував, як туга, що гнітила його в стінах дому, розвіюється, поступаючись місцем величній красі природи, яка гоїть страждання, заколисує і присипляє їх. Він бавився з дітьми, наче їхній ровесник. Найбільше захоплювався всім Джек: він ще ніколи не бачив таких великих луків, виноградників, озер і річок.

– Угадай, що там посіяно?.. – питала його Сесіль, показуючи на хвилі зелених ланів, що схилами збігали до Сени. – Ячмінь? Пшениця? Чи жито?

Джек завжди помилявся. І скільки тоді було радощів, скільки сміху.

– Ти уявляєш, дідусю? Він вирішив, що то жито!..

І вона навчала його відрізняти повний колос пшениці від зубчастих колосків ячменю, розпізнавати тремтливі китиці вівса, рожевий еспарцет, бузкову люцерну, золотисті поля маку, килими лугових трав, які з настанням осені будуть скошені й складені у стоги, скирти й ожереди, що то там, то сям бовванітимуть серед безмежних луків і ланів.

Хоч би куди приїздив лікар на виклик, скрізь радо зустрічали його маленьких супутників.

Скажімо, зупинялись вони на фермі, і поки Ріваль брався вгору дерев'яними сходами, які вели до кімнати хворого, дітям показували курчат, при них виймали хліб із печі, доїли корів перед корівником або брали на один із тих млинів, яких так багато розкидано по річках Орж, Йер і Ессона і які скидаються на старовинні фортеці з позеленілими місточками та вкритими пліснявою високими мурами, складеними з погано підігнаного каміння.

Коли дітям набридали великі білі приміщення, де висів борошняний пил і здригалися, аж гули підлога і стіни, вони йшли до річки й годинами дивилися, як лопаті млинового колеса б'ють по воді, що шумить і вирує під греблею. Потім ішли до невеликого водоймища перед греблею, де на спокійному, затіненому коряжистими вербами плесі ув'язненої річечки хлюпалися цілі зграї качок.

У селянських сім'ях дивляться на хворобу по-своєму. Вона не може бути перешкодою у звичному коловороті робіт, не може їх зупинити. Худоба йде на пашу й повертається до стійла у звичайні години. Якщо занедужав чоловік, його заступає жінка, і їй ніколи сидіти в його узголів'ї, співчувати йому, побиватися. Земля не чекає, не чекає й худоба. Селянка працює від зорі до зорі, а увечері падає від знемоги й поринає у важкий сон. Заслаблий лежить на другому поверсі, а під ним скриплять жорна або мукає і товчеться худоба; він – як поранений, що звалився на полі бою. З ним немає коли клопотатися. Його лише відтягнуть десь у безпечне місце, прихилять до дерева або покладуть у затишній виїмці, а битва тим часом триватиме далі і вимагатиме усіх сил... Навколо молотять пшеницю, віють зерно, кукурікають півні. Робота кипить без перерви, без перепочинку, а господар, повернувшись лицем до стіни, покірний, безмовний і суворий, чекає, що йому принесе ніч, яка спадає на землю, чи світанок, який сіріє у вікні, – смерть чи одужання.

Саме тому в домівках, куди потрапляли діти, вони не помічали туги. До того ж їм годили, як могли. Для них завжди знаходилося смачне печиво, коня годували добірним вівсом, а для пані Ріваль передавали кошик фруктів.

Лікаря всі дуже любили – він був такий добрий і так мало дбав про свою користь! Проте селяни наскільки обожнювали, настільки й дурили його.

– Святий чоловік, – казали про нього в селі. – От хто міг би розбагатіти, якби захотів!

Та це не заважало їм примудрятися не оплачувати виписаних їм рахунків, а з його вдачею це було зовсім не складно. Коли він, оглянувши хворого, виходив з дому, його оточував гамірний і вимогливий натовп. Певно, жодну колісницю монарха, що об'їздив свої володіння, не оточували так наполегливо його піддані, як лікареву скромну бричку.

– Пане Ріваль, що ж його дати дочці?

– Невже моєму бідному чоловіку нічим уже не зарадити, пане Ріваль?

– А що з цим порошком робити? Ковтати чи присипати виразку? Може, ще трошки дасте? Бо він у мене уже кінчається.

Лікар нікому не відмовляв: одному дивився на язика, другому мацав пульс, роздавав усім підряд порошки, хінну настоянку, одне слово, все, що мав при собі, і, зрештою, обібраний, випотрошений, їхав геть. А вслід йому неслися слова подяки і благословення, добрі хлібороби, втираючи сльозу на очах, вигукували: «Який золотий чоловік!» – а за хвилину хитрувато підморгували, ніби кажучи: «Ото простак!». Добре ще, якщо в останню хвилину не прибігав який-небудь малий гонець у сабо і не вмовляв лікаря «прудкіше» мчати до хворого, до якого добиратися було добрих чотири милі.

І аж надвечір, коли сонце усе нижче хилилося до обрію, вони їхали додому то через переліски, де над стежками нависали довгі віти дерев, то сільським шляхом, де шугали ластівки, бавилися діти та брели череди корів, і усіх трьох обіймав лагідний безхмарний спокій. Сена, темно-синя з того боку, звідки підступала темрява, на заході мінилася рідким злотом. На тлі вечірньої заграви вимальовувались купки струнких дерев з тонкими стовбурами, увінчані аж на верхівці легкими, як у пальм, кронами; білі будиночки уступами здіймалися на схилі узвишшя, і раптом виникало враження, що перед вами східний краєвид, який ви бачили скоріш у сні, ніж наяву, – одне із тих містечок Іудеї, де «Святе сімейство» прошкує під гору вечірньою дорогою.

– Ми ніби в Назареті, – озивалася Сесіль, згадуючи малюнки на євангельські сюжети.

Діти стиха розмовляли, розповідали одне одному різні історії, а тим часом бричка м'яко везла їх на вечерю, на яку часто залишався і Джек.

Під час таких спільних поїздок лікар дійшов висновку, що Джеків розум дуже сприйнятливий, зосереджений і навіть глибокий, і ті незначні знання, які він одержав, не минули для нього марно. Добрий і великодушний, Ріваль скоро зрозумів, що бідний хлопчик геть занедбаний, і вирішив хоч трохи дати Джекові те, чого йому бракувало. Він завів звичай щодня після обіду займатися годину з хлопчиком, жертвуючи задля цього своїм пообіднім сном. Той, хто звик поспати з годинку після обіду, зрозуміє, скільки волі й самозречення вимагала від нього така ухвала.

Із свого боку Джек ревно взявся за навчання. І йому легко було вчитися в спокійній атмосфері працьовитої сім'ї Рівалів. Сесіль, майже завжди присутня на тих уроках, уважно слухала, як її друг переказував історію, відповідав на запитання з інших предметів, і зоріла на нього ясними та розумними очима, ніби намагаючись допомогти йому. А як вона раділа і пишалася ним, коли дідусь після обіду розкладав на столі Джеків зошит і, перевіривши виконане завдання, задоволено й трохи здивовано казав: «Та це ж чудово!»

Джек нічого не розповідав про ці завдання навіть матері. Хлопчик мріяв, як колись він переможно доведе їй, що її віршомаз помилявся, коли незаперечно проголошував свій жорстокий вирок. Цю маленьку таємницю тим легше було зберегти, що мешканці «Parva domus» дедалі менше займалися дитиною. Хлопчик ішов і повертався, коли хотів, нікому не казав, куди йде, додому приходив лише на обід або ж на вечерю й сідав у кінці столу, за яким щодня було чимраз більше гостей.

Аби розвіяти самотність і відродити навколо себе атмосферу пустопорожньої метушні, яку д'Аржантон називав «духовним середовищем», він широко розчинив двері свого дому перед усім набродом колишніх приятелів, «невизнаних геніїв». А проте Аморі був не з тих, хто любить викидати добро на вітер, навпаки, він був скупий, і щоразу, коли Шарлотта несміливо казала йому: «Друже мій, у мене вже немає грошей», – він з притиском, скривившись, обзивався: «Уже?» Та марнославство все ж таки перемагало, і бажання похизуватися своїм щастям, повиступати в ролі гостинного господаря з широкою душею та підігріти їдку заздрість своїх приятелів-невдах перемагало всі найтверезіші підрахунки.

У колі тих людців уже було відомо, що там, на лоні природи, у чарівній місцині, можна завжди сито поїсти, а то й заночувати, коли спізнишся на поїзд. І в міських пивничках уже звикли до вигуків:

– А хто сьогодні їде до д'Аржантона?

Так-сяк нашкрябавши потрібну суму, щоб купити квитки на поїзд, цілий гурт халамидників без попередження з'являвся в його домі.

– Скоріше, тітонько Аршамбо, у нас знову гості! Швидше забийте кролика, ні – двох!.. Тільки хутко! Та приготуйте омлет, ні – два, ні, краще три омлети!

– А хай тобі пек! Оце-то гості! А які пики!.. – перелякано бурчала лісничиха.

А в домі з'являлися все нові й нові голодранці – бородаті, патлаті, обшарпані.

Д'Аржантон щоразу втішався, водячи гостей по будинку, показуючи їм усі закамарки і звертаючи їхню увагу на те, як гарно він усе тут улаштував. Потім юрми пристаркуватих сивобородих «хлопців» розпорошувались по дорогах, понад річкою, в лісі, викидаючи коники й іржучи, наче старі шкапи, несподівано для них самих випущені па моріжок.

Серед нічим не затьмареної природи їхні облізлі капелюхи, виношені темні сюртуки, поорані невситимою заздрістю й знегодами міського життя морди здавалися ще осоружнішими, ще зів'ялішими, ще зім'ятішими, ніж у Парижі. Потім уся компанія збиралася за столом, який цілий день так і стояв накритим, – не було часу навіть струсити крихт, бо як тільки кінчалось одне застілля, починалося друге. Вони засиджувались до пізнього вечора – пили, сперечались, курили.

Дім став схожим на пивницю у лісі.

Д'Аржантон не тямив себе від щастя. Нарешті він міг без кінця пережовувати свою вічну поему, ділитися по десять разів одними й тими ж задумами, з будь-якого приводу спесиво повторювати: «От я, я... От я, я...», тримаючись як пан, якому належить і добре вино, і. дім, і все навколо. Шарлотта також почувала себе дуже щасливою.

Для її мінливої циганської вдачі ця метушня, усі ці приїзди й від'їзди були як повернення молодості, – за нею упадали, нею захоплювалися і, не зраджуючи своєму коханню, вона вміла виявити саме стільки кокетства, щоб розворушити поета і примусити його більше цінувати її й краще усвідомити, як йому пощастило.

Тепер вона щонеділі приймала дружин д'Аржантонових приятелів-невдах, – терплячих створінь, що цілий тиждень з дня в день гарували і на роботі, і дома, а за це їхні чоловіки час від часу ласкаво брали їх із собою за місто. Перед цими абияк одягненими жінками Шарлотта трималася, як власниця замку, називала їх «голубоньками» й хизувалася пеньюарами часів Людовіка XV, які їй лише довелося трішки підігнати під свою фігуру.

Та серед усіх невдах найчастішими гостями у Вільшанику були Лабассендр і Гірш. Останній, погостювавши спочатку декілька днів, тепер жив тут безвиїзно кілька місяців і почував себе наче вдома. Він зустрічав і проводжав гостей, носив білизну нашого віршомаза, надівав його капелюха, напхавши під підкладку цілі стоси паперу, бо голівка цього фантазера була зовсім крихітна, така крихітна, що, дивлячись на нього, ви мимоволі питали себе, як він примудрився нафаршувати її такою кількістю всіляких відомостей, і вже не дивувалися нечуваному безладдю, що панувало в тій черепній коробці.

Та хоч який він був, маючи відому нам вдачу, д'Аржантон уже просто не міг жити без нього. Кому іще, як не Гіршу, він міг би скаржитись на усі свої вигадані хвороби? І хоча віршомаз не був високої думки про Гіршеві знання медицини і остерігався виконувати будь-який з його приписів, на нього цілюще впливала сама присутність цього ескулапа.

– Це я поставив його на ноги!.. –з апломбом заявляв Гірш.

Отож авторитет лікаря Ріваля у цьому домі різко похитнувся.

Минали дні, місяці... Спочатку осінь огорнула «Parva domus» сумними туманами, потім сніг укрив шпиль на його покрівлі, згодом квітневі дощі з градом дзвінко проторохтіли по його шиферному даху, і ось нова весна заквітчалася бузковим цвітом. А втім, у домі нічогісінько не змінилося. У поета виникли деякі нові розбудовчі плани; він виявив у себе кілька нових вигаданих хвороб, а нерозлучний з ним Гірш придумав для них хитромудрі назви. Шарлотта була так само безлика, вродлива й сентиментальна. Джек підріс і старанно вчився. За десять місяців навчання без горезвісної системи і розкладу дня він досяг дивовижних успіхів і знав тепер більше за багатьох школярів його віку.

– Ось чого ми досягли з ним за один рік, – якогось дня гордо сказав Ріваль д'Аржантону. – Тепер пошліть його у ліцей, і повірте моєму слову: з цього хлопчика будуть люди.

– Ох, лікарю, лікарю, який же ви добрий!.. – вигукнула Шарлотта, присоромлена тим, що чужа людина турбувалася про її сина, тоді як вона, мати, виявляла цілковиту байдужість до своєї дитини. І в тій лікаревій турботі був красномовний, хоч і прихований докір. Зате д'Аржантон холодно вислухав лікаря і заявив, що він ще подивиться, подумає, усе зважить, бо, мовляв, навчання в ліцеї має серйозні вади. А залишившись наодинці з Шарлоттою, він вихлюпнув на неї усе своє роздратування:

– А чого іще цей лізе не в своє діло? Кожен сам знає, що має робити. Чи ви бачили, він мене повчатиме! Краще вчив би свою медицину, сільський панібрат!

Проте це дуже зачепило його самолюбство. Відтоді він не раз поважно заявляв:

– Лікар усе ж таки має рацію, треба зайнятися хлопцем.

І на дитячу біду він таки ним зайнявся.

– А йди-но сюди, шибенику! – гукнув якось Джека співак Лабассендр, який гуляв у садку з Гіршем і д'Аржантоном, про щось перешіптуючись.

Хлопчик зніяковіло підійшов до компанії – як правило, ні поет, ні його приятелі не озивались до нього.

– Хто то змайстрував... Беу!.. Беу!.. Сильце для білок? Он там, на старому горісі?.. Беу!.. Беу!.. В глибині саду?

Джек поблід, чекаючи прочуханки, але, не вміючи брехати, несміливо відповів:

– Я...

Сесіль дуже хотілося мати живу білочку, і хлопчик змайстрував сильце, хитромудро переплутавши дротики і прикрутивши його серед гілок. Поки що білка не попалася в пастку, але могла там опинитися.



– І ти змайстрував це сам, не бачивши нічого подібного?

Джек боязко відповів:

– Еге ж, пане Лабассендр, я нічого такого не бачив.

– Це неймовірно... Неймовірно! – повторював гладкий співак, обертаючись до приятелів. – Хлопчик – вроджений механік, правду кажу. Та він має золоті руки. У нього це від народження, це вроджений хист!

– Саме так!.. Вроджений хист! – підхопив віршомаз, спесиво закинувши голову вгору.

Гірш і собі пихато промовив:

– Отож бо й є, чорти б його узяли!.. Хист!

Не зважаючи більше на Джека, всі троє далі прогулювались алеєю – зосереджено, поважно, підкріпляючи кожне слово величними жестами і зупиняючись, коли хто з них, на їхню думку, мав сказати щось важливе.

Після вечері, коли стемніло, на терасі розгорілася суперечка.

– Так, графине, – промовляв Лабассендр, звертаючись до Шарлотта з таким виглядом, ніби хотів переконати її у незаперечній для них істині. – Людина майбутнього – робітник. Дворянство давно віджило свій вік, а буржуазії лишилося животіти якихось десяток років. Тепер черга робітника. Скільки хочете зневажайте його мозолясті руки і кляту робочу блузу! Років через двадцять ота блуза правитиме цілим світом!

Він має рацію, – поважно підтакнув д'Аржантон.

А Гірш щосили ствердно кивав голівкою.

Дивна річ! Джек, який ще відтоді, як був у гімназії, звик до тирад співака на соціальні теми і ніколи не прислухався до них, вважаючи їх страшенно нудними, того вечора, слухаючи Лабассендра, відчував щемливий неспокій, немов бачив, до чого веде вся ота плутана балаканина і який йому готують удар.

Лабассендр змальовував чарівну картину життя робітничого люду.

– Чудове життя, незалежне, горде! Як згадаю іноді!..

Яким же я був йолопом, коли зрікся його! О, якби то можна було повернути минулі дні!

І він заходився розмальовувати, як йому працювалося ковалем на заводі в Ендре. Його тоді звали ще просто Рудик, бо теперішнє прізвище Лабассендр він згодом узяв собі як псевдонім: так називалося село, у якому він виріс, – Ла Басс-Ендр, велике бретонське село на березі Луари. Співак згадував незабутні години, коли він, до пояса голий, стояв біля вогнистого горна і розміреними ударами кував залізо разом із славними товаришами.

– Стривайте! – вигукнув він. – Чи відомо вам, який я маю успіх в оперному театрі?

– Ще б пак! – без докору сумління підтвердив Гірш.

– Ви знаєте, скільки я одержав золотих вінців, тавлинок, медалей! Так от, усі оті дорогі мені нагороди ніколи не зрівняються ось із цим.

Закатавши до плеча рукав сорочки на своїй грубій, волохатій ведмежій лапі, співак показав величезне вишнево-синє татуювання із зображенням двох ковальських перехрещених молотів, облямованих дубовим листям і написом: «Праця і воля». Здалеку воно скидалося на незгладимий слід від удару важким кулаком. Та нікчемний співак не сказав, що дороге його серцю татуювання, не піддаючись ніяким розтиранням і мастилам, доводило його до розпачу у театрі, не даючи йому змоги брати участь у операх «Німа з Портічі» та «Геркуланум», де герої, жителі південного краю, розпинають туніки на переможних грудях і грають м'язами на голих руках.

Не змігши вивести клятого татуювання, Лабассендр тепер хвальковито виставляв його напоказ, потрясав ним, як повстанським прапором. О, хай би він провалився, той директор театру з Нанта, що якось приїхав був на їхній завод і почув, як він співає на добродійному вечорі, влаштованому на честь пораненого товариша! Будь вони неладні: і тембр, і сила його незрівнянного голосу, вкладеного йому в горлянку природою! Якби його не звернули з істинного шляху, він зараз був би там, де і його брат Рудик, старший майстер ковальського цеху на заводі Ендре, мав би чудову зарплату, житло з опаленням і освітленням та , цілком певну ренту на старості літ.

– Безумовно, безумовно, все це прекрасно, – нерішуче заперечувала Шарлотта, – але яку ж треба мати силу, щоб витримувати таке життя. Я від самого вас чула, що це дуже важке, дуже виснажливе ремесло.

– Так, для хирляків важке, але, як мені здається, тут зовсім інший випадок, і особа, про яку іде мова, має досконалу статуру.

– Він має чудову статуру, – приєднався і Гірш, – от щодо цього, то я ручуся.

А коли він за щось ручився, то говорити вже було ні про що.

Проте Шарлотта ще пробувала заперечувати. Як на неї, то всі люди різні. Є ще й витончені, аристократичні натури, для яких деякі ремесла принизливі.

Тут розлючений д’Аржантон схопився на рівні ноги.

– Усі жінки однакові! – брутально закричав він. – Ось оця благає мене поклопотатися про цього добродія, і Бог свідок, – це мене зовсім не тішить, бо той добродій – вельми нікчемне створіння! Та все ж таки я беруся за справу, закликаю на пораду своїх давніх друзів, а тепер, здається, мені дають зрозуміти, що краще б я ні в що не втручався!

– Та я зовсім не те мала на думці, – слізно вигукнула Шарлотта, перелякана, що знову не догодила своєму повелителеві.

– Ні, вона зовсім не те мала на думці, – в один голос підхопили д'Аржантонові приятелі.

Відчувши підтримку, бачачи, що її захищають, бідолашна жінка розчулилась і дала волю сльозам, – так побиті діти відважуються плакати тільки тоді, коли за них заступаються. Джек кинувся геть із тераси. Бачити материні сльози і не вчепитися в горлянку лихого людця, який знущається з неї, було понад його силу.

Наступні дні ніхто не повертався до тієї розмови. Тільки хлопчикові здавалося, що мати ставиться до нього не так, як раніше. Вона часто задивлялася на нього, частіше, ніж досі, його цілувала, утримувала біля себе, і так гаряче пригортала до грудей та обнімала, неначе перед розлукою. Джека ще дужче це турбувало тому, що він чув, як д’Аржантон, огидно ошкірившись, аж настовбурчились його густі вуса, заявив Рівалю:

Вашим учнем, лікарю, вже клопочуться... Найближчими днями я повідомлю вам приємні новини. Гадаю, ви будете задоволені.

Після тієї розмови лікар радий-радісінький повертався додому.

– От бачиш, – сказав він дружині, – от бачиш! Як добре, що я їм відкрив очі!

Пані Ріваль лише непевно похитала головою.

– Хто його знає? Не довіряю я його мертвому погляду: як на мене, дитина нічого доброго від нього не дочекається. Коли тобою опікується ворог, то краще б він сидів склавши руки і ні за що не брався.

Джек був такої самої думки.

XI

Життя – не роман



Якось у неділю вранці, невдовзі після прибуття десятигодинного поїзда, яким приїхав Лабассендр із черговою галасливою зграєю невдах, Джек, чатуючи на білочку біля горезвісного сильця, почув, що його кличе мати.

Голос долинав із д'Аржантонового кабінету, його урочистої тронної зали, звідки завжди летіли люті окрики, безпідставні в'їдливі зауваження, звідки похмуро стежив за Джеком його заклятий ворог. Попереджений чи то звучанням материного голосу, чи то внутрішнім чуттям, дуже розвиненим у деяких вразливих натур, хлопчик подумав: «Сьогодні!..» і, трясучись як у лихоманці, став підніматися крученими сходами.

Минуло понад десять місяців відтоді, як він заходив у це святилище, і за цей час тут відбулося багато змін. Де й поділася колишня велич! Вицвілі на сонці, наскрізь прокурені шпалери, продавлений алжирський диван, потріскана в багатьох місцях стільниця дубового столу, висохла брудна чорнильниця, поіржавілі пера – то були скоріш ознаки не робочого кабінету, а дешевої занедбаної кав'ярні з її нескінченною пустопорожньою балаканиною нероб-завсідників.

Лише крісло часів Генріха II гордо здіймалося серед усіх тих решток минулої величі. На ньому й сидів д’Аржантон, чекаючи Джекового приходу, а Лабассендр та Гірш стояли обабіч господаря, неначе підсудки. Чергові відвідувачі – небіж Берцеліуса та ще двоє-троє сивобородих обшарпанців розсілися на дивані, огорнуті хмарами тютюнового диму.



1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   32


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет