Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет11/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32

Джек одним поглядом охопив усю картину: судилище, суддю та свідків і матір, що стояла біля відчиненого вікна і нібито невідривно вдивлялася у далину, аби лише нічого не бачити і не чути, зняти з себе відповідальність за все, що тут мало відбутися.

– Ходи до мене, юначе! – промовив наш віршомаз, якого давнє дубове крісло іноді надихало на урочистий стиль. – Ходи до мене!

Голос його, незважаючи на манірність інтонацій, скрипів так сухо, так бездушно, аж здавалося, ніби промовляє не він, а дубове крісло часів Генріха II.

– Я вже не раз казав тобі, дитино моя, що життя – не роман. Ти сам міг переконатися в цьому, бачачи, як я страждаю, як борюся, перебуваючи в перших лавах літературних битв, борюся, не жаліючи ні часу, ні снаги, інколи знемагаючи, але ніколи не здаючись, і на зло лихій долі вперто веду далі великий бій. Тепер твоя черга вийти на арену життя. Ти вже доросла людина.

А бідному хлопчикові було тільки дванадцять років!

– Ти вже доросла людина. І повинен довести нам, що ти став дорослим не лише за віком і зростом, а й за характером. Я дав тобі змогу понад рік вільно розвиватися на природі, набиратися сили і розуму. Дехто закидав мені, ніби я не турбуюся про тебе. Яка відсталість!.. Навпаки, я спостерігав за тобою, вивчав тебе, ні на хвилину не спускаючи з тебе очей. І завдяки моїй тривалій і копіткій праці, а ще більше завдяки моїй безпомилковій методі спостережень, якою – можу зізнатися без недоречної скромності – я володію, я вивчив і пізнав тебе. Я розпізнав твої нахили, здібності, вдачу. Я збагнув, у якому напрямку потрібно іти, щоб якнайкраще прислужитися твоїм інтересам, і, виклавши свої міркування твоїй матері, я почав діяти.

У цьому місці своєї повчальної промови д'Аржантон зупинився, щоб вислухати Лабассендрові і Гіршеві привітання. Тим часом небіж Берцеліуса й решта зграї мовчки зосереджено курили довгі люльки та схвально, мов заведені, похитували головами і раз у раз повторювали:

– А то так!.. А то так!..

Розгублений Джек намагався збагнути бодай щось із тих туманних пишномовних словес, що летіли високо над його головою, мов темна грозова хмара, з якої от-от гримне і вдарить блискавками. І питав себе: «Що ж зараз на мене звалиться?»

Шарлотта і далі дивилася у вікно, прикривши рукою очі від сонця, ніби щось виглядала удалині.

– Перейдімо до діла! – випроставшись у кріслі, несподівано різко мовив віршомаз, оперезавши хлопчика своїм голосом, мов батогом. – Лист, що його зараз тобі зачитають, скаже тобі більше, ніж усі пояснення. Починай, Лабассендре!

Урочистий, як писар воєнно-польового суду, співак дістав із кишені неохайно складеного й заклеєного листа, схожого на ті, що їх посилають селяни та новобранці, і, кілька разів ревнувши, щоб прочистити горлянку, почав читати:

«Ливарня в Ендре

(департамент Нижньої Луари)

Дорогий брате, як я тобі писав минулого разу, я балакав з директором про підлітка твого приятеля, і хоча той хлопець ще не дійшов віку та й не підходить за всіма статтями, щоб ходити в учнях, директор дозволив мені взяти його. Мешкатиме й харчуватиметься він у нас, і я тобі обіцяю зробити так, що через чотири роки він стане добрим робітником. У нас усі здорові. Моя жінка й Зінаїда бажають тобі всіх благ, Нантець і я теж.

Старший майстер монтажного цеху Рудик».

– Чуєш, Джеку? – знову заговорив д'Аржантон, блиснувши очима й піднявши руку. – Через чотири роки ти станеш добрим робітником, носитимеш це найбільш горде і прекрасне ім'я на поневоленій нашій землі. Через чотири роки ти станеш святою людиною: добрим робітником.

Авжеж, Джек чудово все чув, чорт забрав би його «покровителя»: він стане «добрим робітником». Але йому не зовсім вкладалося в голову, що ж з ним усе-таки буде далі, і він марно силкувався збагнути усе до кінця.

У Парижі хлопчикові доводилося бачити робітників – деякі з них жили у завулку Дванадцяти будинків, а ще поблизу гімназії Моронваля була фабрика, де виготовляли ліхтарі, і він не раз спостерігав, як близько шостої вечора з її воріт вивалювався цілий натовп чоловіків у темних, замащених технічним мастилом блузах, з чорними, мозолистими, спотвореними від важкої роботи руками.

Спочатку його приголомшила сама думка, що він ходитиме в блузі. Йому згадався зневажливий материн тон, коли вона, скривившись, казала: «То роботяги, блузники»,– згадалось, як вона обходила їх на вулиці, аби не тернутися ненароком об їхній бруднющий одяг. Щоправда, пишномовні Лабассендрові тиради про роль і вплив робітника на суспільне життя у XIX сторіччі заперечували і дещо відсували ті невиразні спогади, але він ясно усвідомлював одну гірку істину: йому доведеться поїхати звідси, розлучитися з лісом, чиї зелені верхів'я виднілися з вікон, розлучитися з сім'єю Рівалів і навіть із мамою, яку він із такими муками віднайшов і яку так гаряче любив.

Господи, і чому вона все стоїть біля того вікна, так ніби й не чує, що тут відбувається, що йому кажуть? А тим часом вона уже втратила свою позірну незворушну байдужість. Усе її тіло проймав нестримний нервовий дрож, а долоня, яку вона тримала дашком нижче лоба, тепер прикрила очі, ніби приховуючи сльози. А може, там, удалині, на обрії, де ховається сонце, де тануть мрії, ілюзії, скарби ніжності і палких почуттів, вона побачила щось дуже сумне?..

– Значить, я повинен поїхати звідси? – побляклим невиразним голосом машинально запитав хлопчик, ніби вголос висловлював свою думку, єдину думку, яка заполонила його.

На це простодушне питання всі члени судилища, перезирнувшись, співчутливо всміхнулися, а біля вікна почулося ридання.

– Поїдемо через тиждень, хлопче, – жваво відповів Лабассендр. – Я вже давно не бачив брата. От і буде нагода знову погартуватися біля вогню мого старого горна, хай йому пек!

Кажучи це, він закатав рукави і щосили напружив м'язи на своїх волохатих, татуйованих руках.

– Він незрівнянний!.. – поцмокав язиком Гірш.

Зате д'Аржантон, який не зводив очей з особи, що плакала, стоячи біля вікна, ковзнув поглядом у Джеків бік і грізно насупився:

– Можеш іти, Джеку, – сказав він хлопчикові. – І готуйся до від'їзду. Через тиждень!..

Ошелешений, приголомшений, Джек спустився сходами, подумки повторюючи: «Через тиждень! Через тиждень!» Хвіртка на вулицю була відчинена. Простоволосий, не одягаючись, він кинувся через увесь Етьйоль до своїх друзів; там він зустрів лікаря, котрий саме виходив з дому, і в двох словах розповів йому про все, що сталося.

Обуренню Ріваля не було меж.

– Робітника! Вони хочуть зробити з тебе робітника! То це так вони турбуються про твоє майбутнє! Чекай же, чекай! Я зараз сам уставлю мізки твоєму пану вітчиму!

Ті, хто бачив, як вони гналися через село, як добрий лікар щось голосно вигукував, розмахуючи руками, а Джек, захеканий, без шапки, ледве встигав за ним, казали: «Мабуть, у Вільшанику хтось захворів».

Але там, звичайно, ніхто не захворів. Коли лікар зайшов у дім, всі якраз сідали за стіл, – вимогливий шлунок господаря дому не терпів довгих перерв, а ще в д'Аржантонів, як і скрізь, де владарюють нудьга та неробство, завжди норовили чимшвидше всістися за стіл.

В домі лунав регіт, і навіть Шарлотта, спускаючись сходами із своєї кімнати, щось мугикала.

– Я хотів би сказати вам декілька слів, пане д'Аржантоне, – сказав старий Ріваль, і губи йому затремтіли.

Віршомаз підправив густі вуса.

– Добре, лікарю, прошу за стіл. Зараз вам принесуть тарілку, і ви все скажете за обідом.

– Ні, дякую! Я не голодний; до того ж те, що я маю сказати вам і пані д'Аржантон, – він уклонився в бік Шарлотти, яка щойно зайшла до їдальні, – не для сторонніх!

– Я здогадуюсь, що вас сюди привело, – сказав д'Аржантон, якому аж ніяк не хотілося розмовляти з лікарем наодинці. – Це з приводу хлопчика, чи не так?

– Саме так, з приводу хлопчика.

– В такому разі можете говорити. Ці панове знають, про що йде мова, а всі мої вчинки досить чесні й безкорисливі, щоб я таївся з ними.

– Але ж, друже мій...– відважилась озватися Шарлотта, яку ця розмова на людях лякала з кількох причин.

– Можете говорити, лікарю, – холодно повторив д'Аржантон.

Підійшовши до. самого столу, лікар почав:

– Джек щойно повідомив мене, що ви вирішили відправити його вчитися ремеслу на завод металовиробів у Ендре. Невже це серйозно?

– Дуже серйозно, дорогий лікарю!

– Стережіться, – повів далі лікар, ледве стримуючись. – Хлопчик не має навиків до такої важкої праці. У нього саме період росту й формування організму, а ви кидаєте його в незвичне середовище, в чуже оточення. Ви нехтуєте його здоров'ям, його життям. А він же ще малий. Йому бракує витривалості, бракує сили.

– О, дозвольте, дорогий колего!.. – бундючно перебив його присутній Гірш.

Ріваль, навіть не глянувши на нього, лише стенув плечима і вів далі:

– Прислухайтеся, пані, до моїх слів. – Він навмисно звертався до Шарлотти, яку збентежив цей заклик до її притлумлених материнських почуттів. – Ваш син не витримає таких умов життя. Адже ви добре його знаєте, ви – його мати. Ви знаєте, якої він тонкої і вразливої вдачі, як швидко стомлюється. Поки що я веду мову тільки про тяжку фізичну працю. Але чи можете ви уявити, яких нестерпних мук зазнає обдарована, розвинена й підготовлена до подальшого навчання дитина, коли її силоміць відривають від книжок, кидають у небуття, прирікають на летаргічний сон усі її розумові здібності, як це робите зараз ви?

– Ви помиляєтесь, лікарю, – роздратовано заявив д'Аржантон. – Я знаю його краще, ніж будь-хто інший. Я давав йому завдання, намагався його вчити. Він здатний лише до фізичної праці, його, здібностей вистачає лише на таку працю і ні на яку іншу. І саме тоді, коли я даю йому змогу розвинути оті його здібності, коли я вкладаю в його руки чудовий фах, цей великий пан замість дякувати мені біжить скаржитись, шукає покровителів за межами свого дому, серед сторонніх!

Джек спробував заперечувати. Але лікар позбавив його марних принизливих виправдань.

– Він прийшов до мене не скаржитись. Він лише повідомив про вашу ухвалу. І я сказав йому те, що повторюю зараз у вашій присутності: «Джеку, дитино моя, не піддавайся. Кинься на шию своїм батькам – матері, яка тебе любить, її чоловікові, який мусить тебе любити з любові до матері. Благай їх, заклинай їх! Запитай, що ти їм заподіяв, чому вони хочуть утоптати тебе у землю, поставити тебе нижче себе?»

– Лікарю, – загорлав Лабассендр, грюкнувши кулаком, аж захитався стіл. – Робітниче знаряддя не принижує, а облагороджує. Робітниче знаряддя відродить світ! У десять років Ісус Христос умів працювати рубанком.

– А й справді так, – пробелькотіла Шарлотта, миттю уявивши, як її Джек, вбраний, наче маленький Ісус, іде з маленьким рубанком у процесії на свято Тіла господнього.

– Не дозволяйте задурманювати собі голову всякими нісенітницями, пані! – закричав доведений до відчаю лікар. – Якщо ви дозволите зробити з вашого сина робітника, ви навіки віддалите його від себе! Він залишиться ближчим вам, ближчим вашому серцю, навіть коли ви пошлете його на край світу, бо залишаться цілими узи, для яких не страшна відстань і які неминуче рвуться навіки, коли виникає соціальна нерівність. Ось побачите! Ви самі побачите! Настане день, і ви червонітимете за нього, ви вважатимете, що у нього зашкарублі руки, груба мова, зовсім не такі, як у вас, почуття, настане день, коли він триматиметься з вами, його матір'ю, як із чужою йому жінкою, що стоїть на щабель вище, і тоді він буде не лише приниженим, а й пропащим у ваших очах.

Джек, забившись у куток біля буфета, досі уважно слухав, не кажучи й слова, але уявивши, що між ним і матір'ю можливе таке відчуження, він раптом розхвилювався.

Він ступив на середину кімнати і рішуче сказав:

– Я не хочу бути робітником!

– О, Джеку!.. – майже непритомніючи прошепотіла Шарлотта.

Тепер заговорив д'Аржантон:

– Он як, то ти не хочеш бути робітником?! Ви таке бачили? Заманеться панові, він погодиться, не заманеться – не погодиться, хоч би що я там вирішив! Он як! Ти не хочеш бути робітником! А їсти ти хочеш, правда? І одягатися хочеш, і спати, й гуляти! Так от: я тобі заявляю, що ти мені остогид, прокляте шмаркля, паразит! І якщо тобі не хочеться працювати, то мені не хочеться, щоб ти й далі шив мене в дурні!

Несподівано він замовк і, вгамувавши шалену лють, звичним холодним тоном промовив:

– Ідіть у свою кімнату. Я подумаю, що робити.

– Я скажу, що вам робити, дорогий д'Аржантоне...

Але Джек не почув кінця фрази пана Ріваля – д'Аржантон жестом вигнав хлопця з кімнати.

У Джекову кімнату долинав гомін бурхливої суперечки, як з далини долинають окремі звуки оркестру. Він розрізняв голоси, пізнавав їх усі, але вони одні одних перебивали, заглушали й зливалися у невиразний і лункий гамір, із якого виривалися тільки окремі уривки фраз:

– Ви брехали!

– Панове!.. Панове!..

– Життя – не роман!

– Священна блуза!.. Беу! Беу!

І нарешті уже з дверей прогримів голос старого Ріваля:

– Хай мене повісять, коли моя нога ще раз переступить поріг вашого дому!

Хряснули двері, і в їдальні запала глибока тиша, яку порушувало лише похапливе цокання приборів.

Вони обідали.

«Ви хочете втоптати його у землю, поставити його нижче себе». Хлопчикові закарбувалися в пам'ять ці слова, і в душі він відчував, що саме таким був намір його ворога.

Та ні, тисячу разів ні! Він не хоче бути робітником!

Відчинилися двері. Зайшла мати.

Вона довго плакала, плакала справжніми сльозами, тими сльозами, від яких лишаються маленькі зморшки. Вперше на гарненькому обличчі цієї жінки проступили риси зболеної, змученої матері.

– Послухайте, Джек, – мовила вона з напускною суворістю у голосі, – я мушу серйозно поговорити з вами. Ви щойно дуже засмутили мене, відкрито повставши проти своїх справжніх друзів і відмовившись від того становища, яке вам пропонували. Я чудово розумію, що те нове життя...

Звертаючись до сина, вона відводила свій погляд від його очей, сповнених такого пекучого і страдницького болю й докору, що їй не стало б сили не піддатись їхньому благанню.

– ...що те нове життя, яке ми вам готуємо, явно відрізняється від теперішнього. Зізнаюся, що я й сама спершу перелякалася, але ж ви чули, що вам казали інші? Становище трудящих тепер зовсім не таке, яким було колись. О, зовсім-зовсім не таке! Ви добре знаєте, що тепер настала черга робітників зайняти панівне становище у суспільстві. Буржуазія віджила своє, дворянство теж. А втім, дворянство... Та, зрештою, чи не простіше у вашому віці слухатись людей, які вас люблять і мають життєвий досвід?

Її слова урвало хлопчикове ридання.

– Значить, ти мене проганяєш, ти мене також проганяєш?

І тут мати не витримала. Вона обняла його і гаряче притиснула до своїх грудей.

– Хіба я тебе проганяю? Ну як ти міг таке подумати? Хіба ж це мислимо? Та заспокойся, не тремти, не побивайся так... Ти ж знаєш, як я тебе люблю; коли б то моя воля, ми ніколи не розсталися б з тобою. Але ж треба бути розумним, треба трохи думати і про майбутнє... На превеликий жаль, воно у нас досить похмуре, оте майбутнє...

І вихлюпнувши одну з тих словесних злив, які вона собі ще часом дозволяла, коли не було поруч її хазяїна, Іда, хоч і з недомовками й замовчуваннями, намагалась пояснити Джекові, яке непевне і хистке їхнє становище.

– Чи бачиш, любий мій, ти ще маленький; є речі, яких ти іще не можеш зрозуміти. Колись, коли ти виростеш, я розповім тобі про таємницю твого народження – то справжній роман, синочку! Настане день, і я відкрию тобі і батькове ім'я, і той нечуваний, фатальний збіг обставин, жертвами якого стали і ти, і твоя мати. А сьогодні ти повинен знати, ти повинен зрозуміти, що ми з тобою нічогісінько не маємо, бідний мій синочку, що ми цілком залежимо від... від нього. То як же я могла б повстати проти твого від'їзду, тим паче знаючи, що він це робить задля твого ж добра. Я не можу нічого в нього просити. Він і так багато для нас зробив. До того ж він і сам не багатій, а ця жахлива літературна кар'єра так його розоряє! Він не зміг би взяти на свій кошт витрати на твою освіту. То як же мені бути поміж вами? Треба вибирати щось одне. Моя б воля, я б сама замість тебе поїхала в отой Ендре. Подумай, адже тобі хочуть вкласти в руки ремесло. Хіба ти не пишатимешся, коли відчуєш, що ні від кого не залежиш, що сам заробляєш собі на хліб, сам собі хазяїн?

Побачивши, як зблиснули синові очі, вона зрозуміла, що удар потрапив у ціль, і тихенько, лагідним, проникливим голосом, який буває тільки у матерів, Іда прошепотіла:

– Зроби це для мене, Джеку! Гаразд? Постарайся чимшвидше стати на ноги. Хтозна, може, мені самій до ведеться колись звернутися до тебе по допомогу, як до єдиної моєї опори, мого єдиного друга.

Чи думала вона, що каже? Чи, може, вона так казала, підхоплена вихором власних слів, і в пориві своєї сентиментальності не задумувалась над їхнім значенням?

Та хай там як, годі було знайти щось переконливіше, аби здолати маленьку щедру дитячу душу. Ідин успіх був блискавичний. Думка, що мамі, може, буде потрібна його підтримка, що, працюючи, він зможе прийти їй на допомогу, миттю змусила Джека погодитися.

Він подивився їй просто в очі.

– Поклянися, що ти завжди мене любитимеш, що ти не будеш соромитися і мене самого, і моїх чорних рук.

– Чи любитиму я тебе, мій синочку!..

Замість відповіді вона пригорнула його до грудей, почала обціловувати, ховаючи за тими гарячими поцілунками своє збентеження і докори сумління, бо відтепер, з цієї хвилини, безглузда нещасна жінка все життя докоряла собі, каралася, і щоразу на думку про сина її серце стискалося від болю:

А Джек, немов розуміючи, скільки за тими поцілунками приховується сорому, непевності і страху, вивільнився з її рук і кинувся до сходів.

– Ходімо, мамо, спустимося вниз. Я хочу піти сказати йому: я згоден.

Недолугі «таланти» сиділи ще за столом. Коли Джек увійшов, усіх приголомшив його поважний рішучий вигляд.

– Вибачте, будь ласка, – сказав він д'Аржантону. – Я даремно відмовлявся від вашої пропозиції. Тепер я згоден і дякую вам.

– Оце інша розмова, хлопче! – урочисто промовив доморощений віршомаз. – Я не сумнівався, що, подумавши, ви погодитесь... Радий, що ви визнаєте безкорисливість моїх намірів. Подякуйте нашому другові Лабассендру, бо саме йому ви завдячуєте своєю щасливою долею. Це він широко відчинив перед вами двері в майбутнє.

Співак простягнув Джекові свою величезну лапу, яка геть поглинула маленьку Джекову ручку.

І від цієї хвилини аж до від'їзду він звертався до Джека лише в тому грубувато-фамільярному тоні, яким розмовляють між собою робітники, вважаючи його за ознаку панібратства.

Весь останній тиждень Джек блукав лісами, польовими дорогами... його обіймав не так сум, як тривога, неспокій; час від часу в нього знову виринала думка про величезну відповідальність, яку він має взяти на свої плечі, і на його вродливому, іще дитячому обличчі поміж бровами залягала зморшка, яка в юних людей свідчить про неймовірне зусилля волі. Тепер справді Джека можна було назвати «старим». Він ходив прощатися з усіма своїми улюбленими місцями, як дорослий тихою ходою обходить місця, де минало його дитинство.

Але йому було дуже гірко, що він не може піти до Рівалів, аби попрощатися із Сесіль.

Нарешті аж перед самим від'їздом, злорадіючи своїй перемозі, віршомаз змилосердився і дозволив хлопчикові попрощатися із своїми друзями. Джек прийшов до них надвечір. У передпокої – нікого. В аптеці – зачинені віконниці і теж нікого. І лише смужка світла під дверима бібліотеки, тобто приміщення, яке тут називали бібліотекою, – велике горище, захаращене словниками, атласами, книгами з медицини і грубими томами з червоними спинками з колекції Панкука.

Там був лікар, заклопотаний складанням книжок у ящик.

– А, прийшов нарешті! – сказав він хлопчикові. – Я був певен, що ти не поїдеш, не попрощавшись зі мною. Вони тебе не відпускали, еге? Я також винен. Надто вже я був різким. Мені за це добряче перепало від дружини... До речі, знаєш, вона лише вчора поїхала з малою. Я їх відправив на місяць до сестри, у Піренеї. Дівчинка трошки прихворіла. Я з дурного розуму відразу, зопалу сказав їй про твій від'їзд... Ох, ці діти!.. Нам здається, що вони нічого ще не тямлять, а вони іноді страждають гірше, ніж ми.

Лікар розмовляв тепер із Джеком, як з дорослим, однак на саму думку про те, що його маленька подруга, уболіваючи за нього, захворіла, а він поїде, не побачившись із нею, «старому» Джекові хотілося плакати, наче малесенькій дитині.

Хлопчик дивився на розкидані книжки, на велике сумне приміщення, яке тьмяно освітлювала свічка, поставлена кінець столу поряд із грогом і пляшкою горілки – старий Ріваль, користуючись відсутністю дружини, повернувся до своїх корабельних звичок. Очі його блищали, і незвично збуджений добряга порпався у своїх книжках, здмухував пилюку із старих книжкових зрізів і спустошував цілий куток бібліотеки, складаючи книжки у відкритий ящик, поставлений біля його ніг.

– Знаєш, що я роблю, малий?

– Ні, пане Рівалю.

– Я відбираю для тебе книжки, добрі старі книжки, які ти візьмеш із собою й читатимеш, ти чуєш? Будеш їх читати кожної вільної хвилини! Добре затям собі, моя дитино: книжки – наші вірні друзі. До них можна звертатися, коли у тебе найбільше горе, і можеш бути певен, що вони тебе завжди підтримають. Скажу про себе: без книжок, у тому горі, що мене спіткало, я давно вже був би на тому світі. Поглянь-но на цей ящик, синку. Тут ціла купа книжок, еге ж?.. Я не ручуся, що тобі в них зразу усе буде зрозумілим. Але це нічого, треба їх читати. На віть те, що ти не розумітимеш, залишить світлий слід у твоїй пам'яті. Пообіцяй мені, що ти читатимеш їх.

– Обов'язково, пане Ріваль.

– Гаразд... Ящик повний. Ти б його доніс? Ні, він занадто важкий. Я пришлю тобі його завтра. Добре, йди до мене, попрощаємось.

І добрий чоловік, узявши хлопчикову голову в свої великі руки, кілька разів міцно його поцілував.

– Це і за мене, і за Сесіль, – додав він і доброзичливо усміхнувся.

А коли за Джеком зачинилися двері, він почув лікареве важке зітхання: «Бідна дитина!.. Бідна дитина!..»

Це було так, як років зо два тому в Вожірарі, в пансіоні єзуїтів. Тільки тепер він знав, чому його жаліють.

На другий день з нагоди Джекового від'їзду у Вільшанику панувала незвичайна метушня.,

На віз, який стояв біля воріт, складали Джекові речі. Лабассендр так незвично вдягся, ніби вирушав у експедицію в пампаси: високі, аж до колін, гетри, зелена вельветова куртка, сомбреро, шкіряна торба за плечима. Він походжав туди-сюди та все пробував голос. Сповнений поважності віршомаз весь аж сяяв – та поважність пояснювалась відчуттям виконання людинолюбної місії, а сяяв він через те, що Джеків від'їзд переповнював його радістю. Шарлотта знов і знов обціловувала єдиного сина, перевіряла, чи нічого він не забув.

Ні, нічого він не забув. А одягли його аж надто гарно як на робітника – у той самий куций костюм, у якому він збирав пожертву в церкві. Як і всі діти, що швидко ростуть, Джек був приречений усе дитинство ходити в тісному одязі.

– Джеку!

– Мамочко!

– Пиши нам, часто пиши, синочку! – гукнула мати. Д'Аржантон і собі поважно докинув:

– Пам'ятай, Джеку: життя – не роман.

Життя – не роман, але для цього нікчеми воно стелилося, як у романі.

Це відразу впадало в очі – варто було лише глянути, як він, спираючись на плече Шарлотти, стояв у ефектній позі на порозі свого прикрашеного девізом будиночка серед висаджених перед фасадом троянд і, сповнений самовдоволеного себелюбства, забувши про свою зненависть, прощальним батьківським жестом посилав благословення дитині, яку щойно вигнав з дому.

Частина друга

I

Ендре



Співак випростався на весь зріст у човні, яким він із Джеком перепливав Луару трохи вище Пембефа, і, розвівши руки, ніби обіймаючи ріку, бундючно вигукнув:

– Поглянь, старий, хіба ж це не краса?

І хоча комедіантів пафос був роблений і смішний, краєвид, що відкривався перед очима, справді зачаровував.



1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет