Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет14/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32

Хлопчик спускався з горища, захопивши з собою одну з лікаревих книжок, і починав читати.

З найперших рядків очі добряги Рудика починали тріпотіти повіками, потім витріщувались і зрештою, не витримавши надмірних зусиль, заплющувались.

Його самого доводила до розпачу непереборна сонливість, яка нападала на нього відразу, як тільки він опинявся без діла в незвичній для нього сидячій поставі. Та й як тут не заснеш, коли кляте крісло таке м'яке та зручне! Йому було ніяково перед дружиною, і час від часу, : згадуючи про це, та щоб показати, ніби він не спить, а уважно слухає, він голосно крізь сон щось говорив. У таких випадках найчастіше він нерозбірливо бурмотів: «Неймовірно!» До того ж казав це не до речі, невлад, у звичайних місцях, і тим самим ще більше всіх переконував, що нічого не чує. Та ще й книжки, якими лікар Ріваль напхав цілий ящик для нашого друга Джека, не були ні дуже цікаві, ні досить зрозумілі. То були переважно переклади творів античних поетів, «Листи» Сенеки, «Життєписи» Плутарха, окремі книги Данте, Вергілія, Гомера, кілька книжок з історії – оце й усе. Часто хлопчик читав, сам нічого не розуміючи, та все ж він не відкладав книжок, уперто дотримуючись даної лікареві обіцянки і вірячи, що книжки не дадуть йому упасти аж надто низько, до рівня людей, серед яких він жив і працював. Він читав наполегливо, майже набожно, не втрачаючи надії, що між темними рядками спалахне світло, читав так ревно, як побожна жінка повторює в церкві молитву, яку проказує пастор незрозумілою їй латиною.

Серед усіх книжок йому найбільше подобалась поема «Пекло» Данте, її він читав найчастіше. Змальовані у ній пекельні муки вражали Джека. В його уяві вони мали щось спільне із тим видовищем, яке щодня було у нього перед очима. Напівголі люди, ненажерливий вогонь, величезні виливниці у ливарному цеху, в які кривавою рікою тече розплавлений метал, – усе це він бачив у віршах поета, а стогони і зітхання пари, скрегіт велетенських пилок, глухі удари копра, що лунали в освітлених червоним полум'ям цехах, в його уяві були подібні до зображених поетом різних кіл пекла.

Якось у неділю Джек читав своїм постійним слухачам уривок із улюбленого твору. Як завжди, дядько Рудик заснув після найперших слів, зберігаючи на обличчі добродушну зацікавлену посмішку, яка дозволяла йому час від часу казати, не прокидаючись: «Це неймовірно!» Зате обидві жінки слухали дуже уважно, хоч кожна з них сприймала вірші Данте по-різному.

То був епізод, присвячений Франчесці да Ріміні:

Немає більшого страждання,

Як згадувати про щасливі дні,

Коли на тебе упаде нещастя...

Джек читав далі, а Клариса час від часу здригалася і все нижче опускала голову. Масивна Зінаїда, насупившись і випроставшись, сиділа на стільці і люто орудувала голкою.

Велична поезія, що звучала в тиші скромного помешкання робітників, здавалося, витала в недосяжній високості над ними, над їхніми почуттями й враженнями, турботами й буденним існуванням, і все ж пробуджувала в їхніх душах цілі світи думок, торкалася найпотаємніших струн серця і як могутня блискавка несла в собі примхливий, незбагненний і небезпечний електричний заряд.

Слухаючи ту історію кохання, Рудикова дружина безмовно плакала. А коли Джек дочитав до кінця уривок, Зінаїда, не бачивши, що з очей мачухи котилися сльози, заговорила перша.

– Яка ж лиха і безсоромна жінка! – обурилася вона. – Як вона посміла так розповідати про свій злочин, хвалитися ним!

– То правда, вона дуже винна, – мовила Клариса, – і дуже нещаслива.

– Нещаслива?.. Не кажіть так, мамо... Можна подумати, що ви її жалієте, оту Франческу, яка любила чоловікового брата.

– Воно-то так, дочко! Але вона полюбила його ще до заміжжя, а її силоміць видали за нелюба.

– Силоміць чи ні, а вийшла заміж – будь вірна чоловікові. У книжці сказано, що він був старий, але як на мене, то його за це треба було поважати ще дужче і не давати підстав піднімати його на глум. Ось так! І старий правильно зробив, повбивавши їх обох. Туди їм і дорога!

Вона казала все це із непримиренним запалом, вкладаючи у свої слова усю дочірню любов до батька, жіночу гордість і нещадну цноту юності, що судить усіх і все, виходячи із вимріяного ідеалу, ще зовсім не знаючи життя, не уявляючи, що може бути з нею самою.

Клариса змовчала. Вона відсунула завісу на вікні й виглянула надвір. Рудик, прокинувшись, розплющив одне око і пробелькотів: «Це неймовірно!» Джек, опустивши очі в книжку, думав про бурхливу суперечку, викликану щойно прочитаним. Отак безсмертна легенда про кохання і перелюбство, прочитана через чотириста років дитиною, яка сама не зовсім розуміла всього її змісту, знайшла несподіваний відгук у цьому простому, неосвіченому середовищі. В тому й велич та могутність видатного поета, що, розповідаючи про чиюсь окрему долю, він звертається через віки до всіх людей, і його геній, наче ясний місяць у погожий вечір, невтомно й неквапливо світить самотнім і заблукалим на шляхах життя, співчутливо, приязно і лагідно сяючи з небес по всіх закутках землі.

– От тепер я вже не сумніваюсь, це він!.. – несподівано вигукнув Джек, схопившись зі стільця.

На вуличці робітничого селища перед вікнами їхнього дому промайнула тінь і почулися знайомі Джеку вигуки:

– Брилі!.. Брилі!.. Брилі!..

Джек миттю вискочив надвір, але його випередила Клариса. На порозі вона зіткнулася з хлопчиком; зашарівшись, жінка запихала в кишеню зім'ятого листа.

Бродячий торговець уже відійшов, хоча, дуже кульгаючи, ніс на спині гору кашкетів, зюйдвесток і фетрових брилів; він у три погибелі згинався під тягарем ноші: зимовий крам був набагато важчий, ніж літній. Торговець ось-ось мав повернути за ріг.

– Гей!.. Белізер!.. – крикнув Джек.

Той обернувся, і на його обличчі з'явилась добра, привітна усмішка.

– Я був упевнений, що це ви. Значить, ви й тут буваєте, Белізер?

– Звичайно, паничу. Батько хотів, щоб я пожив у Нанті, в сестри, у неї заслаб чоловік. От я й зостався. Я скрізь буваю – і в Шатне, і в Ла Басс-Ендрі. Там багато фабрик і заводів, торгую непогано. Але найбільше я продаю в Ендре. Крім того, я ходжу іноді з дорученнями в Нант і Сен-Назер, – додав він, підморгнувши і глянувши в бік Рудикового дому, за кілька кроків від якого вони вели розмову.

Загалом Белізер не нарікав на долю. Він відсилав усе, що вдавалося уторгувати, в Париж, старому батькові й братам. Своякова хвороба йому теж дорого обходилася, але якщо не опускати рук, а працювати, то зрештою усе владнається. І якби не черевики...

– Вони весь час вам муляють? – запитав Джек.

– Ой, весь час муляють, кляті... Ви знаєте, щоб не мучитися, я мав би замовити хоч одну пару взуття по своїй нозі, за міркою, але у мене немає за що, таке не всі можуть собі дозволити.

Трохи розповівши про своє життя-буття і хвильку повагавшись, Белізер запитав:

– А що з вами сталося, паничу, чого ви опинилися в робітниках? У вас там був такий гарний дім...

Учень не знав, що й відповісти. Він червонів за свої чорні руки, за робітничу блузу на плечах, хоч вона була й чиста, недільна. Помітивши його збентеження, торговець перевів розмову на інше:

– Пригадуєте, яким добрим був отой окіст? До речі, як поживає така вродлива з виду дама? То часом не ваша матінка? Ви на неї схожі.

Джек так зрадів згадці про матір, що цілий вечір простояв би посеред вулиці, розповідаючи про неї, та Белізер не мав часу. Йому щойно дали листа, якого треба хутко віднести до адресата... Белізер знову моргнув, кинувши оком на те саме вікно, мусиш іти.

Вони потиснули один одному руку, і торговець, зігнувшись, скривившись від болю, пошкутильгав далі, переставляючи ноги, наче підсліпувата шкапа, а Джек розчулено дивився йому вслід, і перед очима в нього стояла біляста від пилу дорога, що стелиться через ліс на Корбейль, дорога, по якій стомленою ходою, мов Вічний жид, прошкує самотній подорожанин – бродячий торговець.

Повертаючись додому, Джек побачив, що за дверима його чекає бліда, схвильована Клариса.

– Джеку, – тихо промовила вона, і губи її затремтіли, – що вам сказав той чоловік?

Хлопчик відповів, що познайомився з торговцем іще в Етьйолі, і вони балакали про рідних.

Жінка зітхнула, наче в неї упала гора з плечей. Але цілий вечір вона сиділа на стільці, згорбившись і похиливши голову, іще задумливіша, ніж завжди. Здавалося, до тягаря її білявих кіс додався гніт жахливих докорів сумління.

III

Машини


«Помістя Вільшаник, поблизу Етьйоля.

Я невдоволена тобою, любий сину. Добродій Рудик нещодавно прислав своєму брату довгого листа про тебе. Вихваляючи у ньому твою доброту, слухняність і вихованість, він твердить, що більше, ніж за рік перебування в Ендре, ти нічого не навчився, і він цілком переконався, що ти не здатний бути ковалем. Можеш уявити, як нам прикро. Якщо ти нічого не навчився, незважаючи на здібності, що їх помітили у тебе друзі д'Аржантона, то де тільки значить, що ти лінуєшся; твоє неробство нас дивує і засмучує.

Наші друзі обурені, і тепер я мушу щодня вислуховувати . докори та кепкування на адресу свого сина. Д ще він пише, ніби тобі вадить заводське повітря, ніби ти дуже кашляєш і так схуд та зблід, що на тебе шкода дивитись, а тому тобі бояться давати будь-яку роботу, бо при найменшому зусиллі ти вмиваєшся потом. Мені справді не вкладається в голову, звідки така слабкість у хлопця, якого всі вважали таким здоровим. Звісно, я не скажу, як інші, що все це від лінощів та від дитячого бажання прикинутися слабеньким, безпорадним, щоб тебе жаліли. Я знаю свого сина і впевнена, що він не здатний на лукавство. Я тільки гадаю, що він буває необережним, ходить вечорами без шапки, забуває зачиняти вікно і закутувати шию шарфом, якого я йому послала. Даремно ти так робиш, сішку. Перш за все треба берегти здоров'я. Подумай, скільки сили треба, щоб досягти мети. Коли людина здорова, їй не страшна ніяка робота.

Я розумію: те, що ти робиш, не завжди тобі до душі, набагато приємніше гасати лісом із якимось лісником, але пригадай, що тобі казав пан д'Аржантон: «Життя – не роман». Хто-хто, а він добре це знає, наш бідний дорогий друг, життя не гладило його по голівці, а його фах іще важчий за твій.

Якби ти знав, до яких ницих заздрощів, до яких підступних і прихованих змов удаються його вороги. Це великий поет, його геній усіх лякає, і тому вони із шкіри пнуться, аби не дати йому розкритися. Чи можеш ти уявити, до чого вони нещодавно дійшли? У Французькому театрі прийняли п'єсу, а вона, як дві краплі води, схожа на його «Дочку Фауста», про яку ти, звичайно, чув від нас. Природно, в нього украли не саму п'єсу, бо вона іще не написана, а її головну думку і назву. От і додумайся, хто це зробив. Його оточують лише вірні друзі, що вболівають за його майбутнє. Ми вже навіть думали, чи це не справа рук тітки Аршамбо: вона тільки те й робить, що підслуховує та підглядає у всі шпарки своїми тхорячими очицями. Але як би вона змогла запам'ятати весь план п'єси, та ще й переказати його зацікавленим, коли вона не здатна зв'язати двох слів по-французькому?

Хай там як, а наш друг був дуже засмучений цією новою невдачею. Спочатку в нього бувало щодня аж по три нервових напади. І я мушу сказати, що п. Гірш виявив за цих обставин надзвичайну відданість; це просто щастя, що він був поруч, бо п. Ріваль усе ще гнівається на нас. Уявляєш, він жодного разу не зайшов поцікавитись, як себе почуває наш бідний хворий! До речі, дорогий мій сину, я повинна сказати тобі ще одну річ: нам стало відомо, що ти листуєшся з лікарем і маленькою Сесіль, і тому я мушу тебе попередити, що п. д'Аржантон несхвально дивиться на таке листування. Можливо, п. Ріваль і чудова людина, але в нього застарілі, віджилі погляди і звички, до того ж він не побоявся навіть у нашій присутності відмовляти тебе від того, в чому полягає твоє справжнє покликання. І потім, розумієш, синку, взагалі треба спілкуватися з людьми свого кола, свого фаху, триматися, скільки можливо, свого середовища. В іншому разі людина ризикує занепасти духом, зневіритись, підпасти під владу всіляких нездійсненних химер і мрій і зрештою опинитися серед невдах.

Що ж до твоєї дружби з Сесіль, то п. д'Аржантон вважає, і я цілком дотримуюся його думки, що це – дитяче захоплення, яке не повинне тривати занадто довго, інакше воно може лише ускладнити життя, ослабити волю, збити на манівці. Отож ти зробиш дуже розумно, якщо порвеш з ними стосунки, які можуть тобі тільки зашкодити і які, очевидно, також певною мірою викликали твоє дивне збайдужіння до самохіть і з великим захопленням вибраного тобою шляху. Сподіваюсь, ти розумієш, мій дорогий синочку, що я все це кажу тобі задля твого добра. Подумай: тобі скоро п'ятнадцять років, ти маєш у руках добре ремесло, і перед тобою відкрите чудове майбутнє; не треба давати підстав утішатися тим, хто просторікував, що ти ні на що не спроможний.

Твоя любляча мама

Шарлотта.

Post scriptum. Десята година вечора. Мій любий, чоловіки щойно піднялися нагору. Користуючись цим, хочу побажати тобі доброї ночі і сказати те, що сказала б, якби ти був поруч. Не журися, Джеку, а головне, не впирайся. Ти знаєш, який він. Не лихий, але невблаганний. Він постановив, що ти будеш робітником, і хоч-не-хоч, тобі доведеться ним стати. Хоч би що ти говорив, це нічого не дасть. Він затявся і не поступиться. Чи має він рацію? Я й сама не знаю. У мене голова йде обертом від усього, що вони тут кажуть. Не сумніваюся тільки в одному: ти не повинен хворіти. Прошу тебе, Джеку, одягайся тепло увечері, коли виходиш з дому. Там, мабуть, вогко, на тому острові. Стережися туманів. І потім, пиши мені на адресу Аршамбо, коли тобі щось потрібно... Чи є в тебе ще шоколад, щоб пожувати вранці, прокинувшись після сну?.. Для того щоб ти міг трішечки підкріпитися, я щомісяця відкладаю невеличку суму з тих грошей, які він видає мені на вбрання. Уявляєш, завдяки тобі я стала ощадливою. А головне – працюй. Думай про те, що настане день – і, можливо, той час уже недалеко, – коли твоїй матері більше ні на кого буде спертися, тільки на тебе.

Якби ти знав, як я часом журюся, думаючи про майбутнє! Не кажучи вже про те, що й тепер тут жити невесело, особливо після тієї останньої неприємності. Бувають дні, коли я зовсім не почуваю себе щасливою, отакі-то справи... Але ти знаєш мене: довго журитися я не вмію. Заплачу, а через хвилину уже й сміюся. Сама не знаю, як воно в мене отак виходить. А втім, мені ні на що скаржитися. Він людина нервова, як і всі люди мистецтва, але важко навіть уявити собі, скільки щедрої шляхетності й величі у глибині його душі. Прощай, мій любий, я кінчаю і віддам зараз листа тітоньці Аршамбо, яка, ідучи додому, занесе його на пошту. Боюся, що ця добра жінка довго в нас не утримається. П. Д'Аржантон не довіряє їй. Він гадає, ніби її підкупили його вороги, щоб вона викрадала сюжети його книжок і п'єс. Кажуть, таке траплялося. Я тебе цілую й люблю, мій коханий Джеку... Всі оці крапочки – поцілунки, які я тобі посилаю...»

Читаючи сторінку за сторінкою цього листа, Джек виразно бачив двоє облич – спочатку чванькувате лице д'Аржантона, під диктування якого писала мати, а потім – обличчя матері, яка стала такою, як вона є, і з далини обнімала його, пригортала до серця, подумки пестила. Вона почувала себе такою пригніченою, бідолашна! Як їй там тяжко з її експансивною вдачею! Дитяче мислення часто виливається в яскраві картини, в образи, і, читаючи листа, Джек уявляв, як його Іда – а для нього вона завжди лишалася Ідою, – ув'язнена в башточці «Parva domus», відчайдушно махає йому рукою, кличе на допомогу, як свого єдиного рятівника.

О, він працюватиме, він подолає свою огиду до заводу й ковальського цеху і стане добрим робітником; він працюватиме не покладаючи рук, добре зароблятиме, аби тільки врятувати матір від деспота, визволити її з неволі. Перш за все він поховав усі свої книжки, усіх поетів, істориків і філософів у лікарів ящик, та ще й забив його цвяхами, боячись піддатися спокусі. Він не хотів більше читати, щоб не підпасти під владу химер, які можуть звести його на манівці. Він вирішив берегти силу і цілком зосередитися на меті, яку вказувала йому мати.

– Ти маєш рацію, хлопчику, – сказав якось Рудик. – Книжки тільки забивають голову всякими нісенітницями, заважають у роботі. У нашому ділі дуже вчених не треба; а якщо ти справді хочеш навчитися ремесла, то я ось що тобі пропоную: у мене тепер понаднормова робота, я працюю і вечорами, і навіть у неділю. Якщо хочеш, ходи зі мною: між ділом я навчу тебе обробляти залізо. Може, я терплячіший і мені більше пощастить, ніж Лебескаму.

Відтоді вони так і робили. Відразу після вечері слюсар-монтажник, якому доручили особливу роботу, брав із собою, хлопчика на безлюдний завод – темний, притихлий, ніби він збирався на силі для наступного трудового дня. Невеличка лампа, поставлена на верстат, освітлювала тільки те місце, де працював дядько Рудик. Решта цеху потопала у загадковій пітьмі, коли місячне світло вихоплює лише великі предмети з невиразними обрисами. На стіни, де висіло заводське начиння, падали відблиски й смуги світла від лампи. Довгими рядами вилаштувались токарні верстати. Перехрещені паси, барабани й маховики не рухалися, позавмирали до самого ранку. Лише металеві остружки й ошурки, що попадали зі станин, поблискували на землі і щокроку хрускотіли попід ногами, мов доказ того, що робочий день уже закінчився.

Дядько Рудик, схилившись, заглибившись у роботу, спритно орудував невеличкими точними інструментами, час від часу поглядаючи на стрілку хронометра. Навколо не було чути жодного звуку, лиш гул токарного верстата, що приводився в рух педалями, та сичання води, яка крапля за краплею сочилася на шалено розкручений вал. Стоячи поряд з майстром, Джек старанно обточував яку-небудь деталь, намагаючись відчути смак до цього ремесла. Та він явно не мав до такої роботи ані найменшого покликання.

– Нічого не буде, бідолашний хлопче, – казав йому дядько Рудик. – Не відчуваєш ти терпуга...

А проте хлопчик старався із усіх сил, не дозволяв собі ні хвилини перепочинку. Інколи, у неділю, майстер водив його по заводу, докладно пояснював йому будову усіх тих могутніх машин із такими ж дикими і складними назвами, як і їх зовнішній вигляд.

«Розточувальний верстат для свердління отворів у цапфах кривошипів».

«Верстати для нарізування жолобків у шатунних головках».

Майстер захоплено розповідав йому про роботу кожної детальки, усіх тих трибків, пилок, величезних гайок, розмальовував йому, як дивовижно підігнані між собою тисячі окремих частин, що разом складають єдине ціле. Із усіх тих пояснень Джек утримав у пам'яті лише одну неприємну, немов хірургічну, назву «бурав» – довжелезне свердло, від самого погляду на яке у нього аж у черепі скреготіло. Він усе ще не міг подолати свій жах перед усіма тими бездушними, брутальними, безжальними силами, на поталу яким його кинули, мов цуценя. Рухомі парою, вони здавалися йому лютими звірами, котрі тільки й чатують, аби схопити, розтерзати, порвати його на шматки. Охололі, застиглі, вони здавалися йому ще грізнішими: одні з них досі роззявляли пащі і вишкіряли ікла, інші, немов уже наситившись, повтягували свої страшні кігті й бивні. Та якось Джекові довелося бути свідком хвилюючого видовища, яке йому показало всю красу й велич машин краще, ніж найзахопленіші слова дядька Рудика.

На заводі щойно завершили виготовлення велетенської парової машини потужністю в тисячу кінських сил для канонерки. Вона давно вже стояла у глибині складального цеху, оточена безліччю робітників, закінчена, зібрана, але ще не до кінця перевірена. Джек іноді здалеку дивився на неї крізь шибки вікон – нікому, крім наладчиків, не дозволялося заходити до цеху. Після остаточної перевірки її мали відправити у Сен-Назер, і найдивніше, найнезвичайніше полягало в тому, що, попри величезну вагу і складність машини, заводські інженери в Ендре вирішили вантажити її на пароплав цілою й зібраною – могутні підйомні споруди дозволяли здійснити цей зухвалий задум. Що не день усі казали: «Це відбудеться завтра», та щоразу в останню хвилину виявлялося, що то треба перевірити якийсь механізм, то щось налагодити чи вдосконалити. Нарешті машина була готова. Дали розпорядження вантажити її на корабель.

То було свято на весь Ендре. О першій годині всі цехи позачинялися, ні в домівках, ні на вулиці не лишилося ні душі. Чоловіки, жінки, діти – всі жителі острова хотіли побачити, як машину вивезуть із складального цеху, доставлять до пристані на Луарі і повантажать на пароплав, який має перевезти її до місця призначення. Ще до того, як було відчинено заводську браму, нетерплячий, гомінкий, святково одягнений натовп скупчився біля цеху. Нарешті обидві стулки великих воріт складального цеху відчинилися, і всі побачили, як із темної його глибини повільно, важко виповзає на рухомій платформі велетенська машина. Платформу, разом з якою мали вантажити машину на пароплав, тягли по рейках за допомогою поліспастів, що приводилися в рух іншим паровим пристроєм. Коли блискуча, велична й потужна озія виповзла на денне світло, її зустріли гучним криком.

На. хвилину вона зупинилася, ніби щоб дух перевести і дати людям можливість помилуватись, як вона сяє на сонці. Серед двох тисяч заводських робітників, напевне, не було жодного, хто в міру сили і здібностей не вклав би своєї праці у створення цього механічного дива. Але кожен з них працював окремо, сам по собі, майже навпомацки – так під час бою окремий солдат, загубившись серед тисячі однополчан, оглушений, огорнутий їдким димом і сліпучими спалахами вогню, стріляє поперед себе, не знаючи, куди летять його кулі і чи є якісь наслідки від його пострілів, бо не може нічого того помітити зі свого окопу.

Тепер вони нарешті побачили своє дітище, завершене, зібране із величезних блоків і припасованих одна до одної малесеньких детальок. Усі пишалися собою! За одну мить машину оточили сотні людей, що вітали її радісним сміхом і переможними вигуками. Вони захоплювалися нею з виглядом знавців, плескали по ній своїми мозолястими руками, гладили її боки, із грубуватою любов'ю казали їй: «Як ся маєш, стара?» Ливарники показували на величезні бронзові гвинти із лопатями й примовляли: «Це ми їх відлили». Ковалі відповідали: «А ми кували залізо, тут немало нашого поту». А котлярі й клепальники небезпідставно розхвалювали величезний пофарбований червоним суриком котел, який чимось нагадував бойового слона. Робітники захоплювалися металевими частинами, а інженери, креслярі й наладчики пишались її формами. Навіть наш друг Джек і той приказував, дивлячись на свої руки: «Ах, негідниця! Скільки я через тебе пухирів мав на руках!»

Щоб відтрутити цей фантастичний натовп, що веселився, як індуси на святі Джагернаута, і не дати зажерливому ідолу потовкти людей, довелося майже застосовувати силу. Звідусіль бігли наглядачі, що роздавали на всі боки штурхани, аби пробитися крізь натовп до машини; незабаром біля машини лишилося лише чоловік триста. То були зібрані з усіх цехів найдужчі робітники; озброєні дерев'яними брусами й обв'язані міцними ланцюгами, вони чекали тільки сигналу, щоб потягти чудовисько до пристані.

– Готові, хлопці? Тягни! І-і-і, ра-а–аз!..

Весело та жваво заграла-засвистіла дудочка, і машина повільно посунула по рейках, виблискуючи своїми мідними, бронзовими і стальними деталями та постукуючи своїми шатунами, балансирами і поршнями. Верхівку машини, ніби щойно завершений пам'ятник, якого залишають робітники, було прикрашено великим букетом зелених гілок, що увінчував тяжку працю людей, як символ вдячності, як усмішка природи. По рейках важко рухалась велетенська металева маса, а над нею, щокроку похитуючись, у прозорому повітрі ледь чутно шелестів султан зелені. Обабіч, не зводячи з неї очей, в урочистому кортежі йшли упереміш директор, інспектори, учні, робітники, а невтомна дудочка вела їх до ріки, де біля пристані димів вантажний пароплав, готовий до відплиття.

Ось її підвели під кран, гігантський паровий кран заводу Ендре, – найпотужніший у світі важіль. Двоє чоловіків піднялися на платформу, яку разом з машиною мали підняти за допомогою залізних тросів, кінці яких сходилися над букетом зелені у велетенському кільці, викуваному із цілого шматка металу. Свистить пара, дудочка аж заливається те веселішими, іще закличнішими трелями стріла крана опускається, як довжелезна журавлина шия, бере машину гачкуватим дзьобом і повільно-повільно, трохи здригаючись, піднімає її над землею. І ось уже вона висить над натовпом, над заводом, над усім Ендре. Тепер люди скільки завгодно можуть дивитися на неї, милуватися нею. Осяяна золотистим сонцем, вона ширяє в небі, немов прощаючись із численними цехами, які подарували їй життя, дали їй рух і навіть голос і яких вона ніколи вже не побачить. І, дивлячись на неї, робітники зазнають тієї втіхи від завершеної праці, тієї незвичайної, божественної втіхи, яка за одну мить винагороджує цілий рік тяжкої праці і завдяки якій частіше б'ється серце, сповнене гордої свідомості, що всі труднощі вже позаду.



1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет