Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет16/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   32

Потім, помітивши намір учня замкнути двері, як це він робив щовечора, вона кидається йому напереріз.

– Не потрібно, не потрібно! Я замкнула, піднімаймося нагору.

От тільки Зінаїда ніяк не наговориться про свого Манжена.

– Як ти гадаєш, Джеку, йому пасують біляві вуса? А не пригадуєш, яке там мито платять за перевезення насіння олійних куль... культур?

Джек не пригадує. Треба буде перепитати Манжена. Це така цікава штука, оті тарифи!..

– Ви підете сьогодні спати чи ні? – роблено сміється Клариса, хоча в неї тремтить кожен нерв. Тепер вона таки домоглася свого. Всі троє піднімаються вузькими сходами.

– На добраніч! – каже мачуха, заходячи до своєї спальні. – Я так хочу спати, що ледве стою на ногах.

Однак очі її блищать. Джек однією ногою уже стоїть на драбині до своєї антресолі, але цього вечора Зінаїдина кімната така захаращена весільними подарунками, що він не утримується від спокуси подивитися на них.

Чудова нагода дізнатись про те, що йому потрібно. Вдень приходили подружки нареченої, і всі її скарби й досі лежать розкладені на широкому комоді, де біліє статуетка Матері Божої з немовлям на руках. Поруч у відкритій шкатулочці поблискує дюжина маленьких ложечок із позолоченого срібла, трохи далі – срібний кавник, молитовник із застібками, коробка з рукавичками – чоловічими рукавичками, уявіть собі! А навколо зім'ятий папір, голубі й рожеві шовкові стрічки, якими були перев'язані всі ці дарунки, несподівано надіслані із замку! Потім ішли скромніші ральці від дружин майстрів і службовців. Ось весільний вінок, надісланий з Нанта в картонній коробці й подарований панною Керкабелек спільно з панною Лебеллегік; пані Лемоаллік надіслала настінний годинник, пані Лебескам – килимкову скатертину на стіл; інші подарували хто що міг: плетиво, вишивку, перстень з дешевим камінчиком, іконку, пляшечку одеколону; опинилися тут і «молоді з міста Батца» – пара маленьких ляльок у мальовничих костюмах з яскраво розфарбованих ракушок: молода – в широкій синій спідниці й золотистому фартушку, молодий – у короткій куртці і шароварах.

Зінаїда, пишаючись, показувала всі свої скарби, а потім старанно знов загортала їх. Учень голосно захоплювався, а сам усе думав: «А що ж я зможу їй подарувати?»

– А мій посаг, Джеку? Ти його ще не бачив? Стривай!

Вона взяла з чашки на комоді ключа, відімкнула шухляду і дістала звідти старовинного ключика з чеканкою, яким у їхній родині уже років сто відмикали дубову шафу. Дверцята шафи відчинилися, і по кімнаті полився приємний запах свіжої білизни, праної з квітами півників, а перед Джековими очима постали цілі стоси жовтуватих простирадл, натканих ще Зінаїдиною матір'ю, білизни вишиваної, плоєної й плісированої умілою бретонкою, що набила руку на гофруванні стихарів та чепців.

– Ось він, – гордо промовила радісна Зінаїда.

І справді, навіть у матері, чия дзеркальна шафа була повна-повнісінька гаптувань та тонких мережив, Джек не бачив стільки білизни, та ще й так охайно складеної.

– Але це ще не все, дорогий мій. Поглянь ось сюди!

І, піднявши важку купу нижніх спідниць, вона показала йому шкатулку, загорнену в білу тканину, ніби й вона була нареченою.

– Знаєш, що в ній?.. Мій посаг, найголовніше із мого посагу.

Зінаїда не приховувала гордощів.

– Мій дорогесенький, мій любесенький посаг, завдяки йому через два тижні я називатимусь пані Манжен. Тут гроші, різні монети: біленькі, жовтенькі! Бачиш, якою багатою зробив мене мій татусь! Усе це тепер належить мені, моєму Манженчику... О, як подумаю про це – хочеться і сміятися, і плакати, і танцювати водночас.

В бурхливому пориві трохи кумедної радості тілиста дівчина вхопила пучками по боках спідницю, розвела руки і пустилася незграбно танцювати бурре перед благословенною шкатулкою, якій вона завдячувала своїм щастям, та тут почувся стук у стіну, і вона зупинилася.

– Зінаїдо! Ну скільки можна! Відпусти нарешті дитину спати! Не тримай ти хлопця! Сама добре знаєш, що йому вдосвіта треба вставати.

То був украй роздратований, невпізнанний голос Клариси. Трохи присоромлена, майбутня пані Манжен зачинила шкатулку, і вони з Джеком тихенько побажали одне одному доброї ночі. Джек приставив драбину до антресолі, і через п'ять хвилин будиночок, змерзлий, засипаний снігом і заколисаний вітром, здавалось, заснув так само, як і його сусіди, у нічній тиші й спокої. Але машкара будинків так само оманлива, як і людські обличчя: як стомлений чоловік заплющує обважнілі від сну повіки, так Рудиків дім позачиняв вікна, а в його стінах відбувається гнітюча й похмура драма.

Ось зала на нижньому поверсі. Світло погашено. У глибині кімнати припали одне до одного чоловік і жінка, яких освітлюють тільки червоні відблиски вуглин, що догорають у каміні. Примхливе полум'я кидає ті відблиски на жіноче обличчя, яке несподівано немовби червоніє від сорому. Чоловік стоїть навколішках. Видно тільки його відкинуту назад красиву кучеряву голову та сильну гнучку спину, вигнуту в молитовній благальній позі.

– Благаю тебе! – шепоче він. – Благаю тебе! Якщо ти мене любиш...

Що ще він може благати у неї? Що ще може вона віддати йому, крім того, що віддала? Хіба вона не належить йому душею і тілом будь-де, будь-коли, не зважаючи ні на що? Єдине, що вона поважала досі, це чоловіків дім. Так от, варто було Нантцю лише кивнути, написати декілька слів: «Прийду вночі... залиши двері відчиненими»,– і вона пожертвувала рештками жіночої честі, тим відносним спокоєм, що його дарує і найбільшій грішниці житло, не заплямоване шлюбною зрадою.

Вона не лише залишила відчиненими двері, як він просив, а й після того, як усі вляглися, старанно зачесалася, наділа його улюблену сукню й подаровані ним сережки; вона зробила все, щоб бути красивою у цю їхню першу ніч кохання. Чого ж йому ще потрібно? Мабуть, чогось жахливого, неможливого, чогось такого, що напевне їй не належить. Інакше як би вона могла опиратися палким обіймам рук, що оповили її стан, красномовному благанню очей з пожадливим блиском, губам, що припадають до її уст?

Та все ж вона, така слабка й піддатлива, не посту­пається. Вона знаходить у собі силу опиратися вимогам цього чоловіка, і в її голосі чується гнів і обурення, коли вона заперечує:

– Ні!.. Ні!.. Тільки не це... Це неможливо.

– Послухай, Кларисо, та кажу ж тобі: тільки на два дні. Із тих шести тисяч франків я спочатку заплачу п'ять тисяч, які програв, а за решту виграю ціле багатство.

Вона розгублено, з жахом дивиться на нього і раптом уся затрусилася:

– Ні, ні, тільки не це!..

Здавалося, вона опирається не стільки йому, як самій собі, борючись із спокусливою думкою, прихованою за її опором. Тоді він подвоює ніжність і свої благання, а вона намагається відхилитись від нього, уникнути його поцілунків, пестощів, пристрасних обіймів, якими він звичайно присипляв вагання й докори сумління слабкої жінки.

– О ні, прошу тебе, викинь ці думки з голови. Давай пошукаємо інший засіб.

– Та кажу ж тобі, немає іншого засобу.

– Помиляєшся, є, послухай мене. В Шатобріані живе одна моя подруга, вона дочка податкового інспектора і дуже багата. Я виховувалася разом з нею у монастирі. Я їй напишу, якщо хочеш. Я попрошу в неї шість тисяч франків, ніби для себе.

Вона говорила все, що спаде на думку, аби тільки уникнути його затятих благань. Він розумів це і тільки заперечливо мотав головою.

– Це неможливо, – заявив він. – Мені потрібні гроші на завтра.

– Тоді ось що: ти повинен піти завтра до директора. Він добрий і гарно до тебе ставиться. Може, він...

– Він? Ну й сказала! Він відправить мене із заводу. Оце й усе, чого я доб'юся. Як подумаю: все могло б бути так просто. За два дні, за якихось два дні, я поверну всі гроші.

– О, ти тільки так кажеш...

– Я так кажу, бо певний цього. Чим я маю поклястися тобі?

Бачачи, що не переконає її, що вона замкнулася в упертій мовчанці, до якої слабкі люди вдаються, щоб захиститись і від себе, й від інших, Нантець не втримався і зловісно кинув:

– Даремно я тобі про все це розказав. Краще б я, нічого тобі не кажучи, піднявся нагору до шафи і забрав те, що мені треба.

– Нещасний, – перелякано прошепотіла вона, тремтячи зі страху, що він і справді зробить це. – Чи ти не знаєш, що Зінаїда щодня перевіряє, рахує й перераховує свої гроші?.. Стривай, навіть сьогодні увечері я чула, як вона показувала свою шкатулку учневі.

Нантець стрепенувся.

– Он як! Справді?

– Авжеж... Бідолашна дівчина така щаслива... Це її просто вбило б... До того ж вона не залишає ключа у шафі.

Несподівано помітивши, що такі суперечки зводять нанівець непорушність її відмови, що кожен із її доводів може бути обернений проти неї ж, Клариса замовкла. Найнестерпнішим було те, що вони кохали одне одного, про це говорили і їхні очі, і поцілунки, в яких зливалися їхні губи, коли на хвилину припинялася прикра суперечка. Їхній дует був жахливий тим, що в чудову мелодію впліталися негідні слова.

– Що ж тепер зі мною буде? – щохвилини повторював жалюгідний невдаха–картяр.

Якщо він не заплатить цього боргу, він буде збезчещений, його звідусіль проганятимуть, це – кінець. Він плакав, як дитина, поклавши голову на коліна Кларисі, звертався до неї: «Тьотю... Тітонько...» То вже благав не коханець, а дитина, якій Рудик замінив батька, дитина, яка звикла до того, що їй було завжди усе дозволено. Бідолашна жінка плакала разом з ним, але поступатися не хотіла. «Ні!.. Ні!.. Це неможливо...» – і далі крізь сльози повторювала вона, чіпляючись за одні й ті самі слова, як чіпляється потопаючий за уламок дерева і не хоче випускати його із судомно стиснутих рук. Несподівано він підвівся:

– Не хочеш?.. Гаразд. Я знаю, що мені робити. Прощай, Кларисо! Такого сорому я не переживу.

Він чекав, що вона заголосить, розпачливо кинеться йому на груди. Але ні! Вона підійшла впритул до нього.

– Ти хочеш померти? Гаразд! Я також. Я втомилась від свого заплямованого ганьбою й обманом життя; ми весь час мусимо ховатися зі своєю любов'ю, і так уже її ховаємо, що й самі неспроможні знайти. Ходімо!

Він утримав її.

– Як! Ти хочеш... Ти з глузду з'їхала! Хіба ж так можна?!

Але йому вже набридло переконувати, умовляти, примушувати її. Упертий несподіваний опір Клариси розбудив у ньому глуху лють... Жадоба грошей, прагнення будь-що домогтися свого притлумили рештки його сумління, затьмарили йому розум, і він був ладен піти на будь-який злочин.

– Врешті-решт усе це дурниці, – прошипів він, кидаючись до сходів.

Клариса вихопилась поперед нього і стала на першій сходинці.

– Куди ти?

– Пусти мене!.. Пусти мене!.. Так треба. Він затинався.

Вона вчепилася в Нантця.

– Прошу тебе, не роби цього!

Але він дедалі більше хмелів і нічого не слухав.

– Стережися!.. Ще один крок, і я закричу... Я покличу...

– Добре, клич! Нехай усі знають, що я твій коханець і що твій коханець – злодій!

Він прошипів їй ці слова просто в обличчя, бо, сперечаючись, борючись, вони мимоволі перешіптувались, щоб не порушити нічну тишу, не побудити заснулих людей. Хвилювання зірвало з нього маску, виявило всю ницість його душі, спотворило риси обличчя, і в червоних відблисках згасаючого вогню він несподівано постав перед нею таким, яким був насправді. Вона побачила великий хижий ніс із роздутими ніздрями, тонкі стиснуті губи, зизуваті очі від його намагань піддивлятися в чужі карти. Вона згадала все, чим пожертвувала задля цього чоловіка, згадала, як чепурилася до їхньої ночі кохання, першої ночі, коли вони могли бути разом.

О, якою ж потворною, якою жахливою стала та ніч кохання!

Раптом її опанувала знемога і глибока огида й до нього, і до самої себе. І тимчасом як зловмисник видирався сходами, навпомацки шастав по старому дядьковому дому, де знав усі закутки, Клариса, знесилено упавши на диван, ввіткнулася головою у подушки, аби заглушити ридання та зойки, аби нічого не бачити і не чути.

V

Сп'яніння



Ще не настала шоста ранку.

На вулицях Ендре владарює глибока ніч. Лише подекуди у вікнах пекарень та шинків мерехтять крізь туман жовтуваті вогники, чиє тьмяне світло за шибками, наче за проолієним папером, не може пробитися надвір. В одному із таких шинків, біля розпаленої пічки, у якій гуготить вогонь, Рудиків небіж та його ж учень сидять за столом, розмовляють і п'ють вино.

– Давай, Джеку, іще по одній!

– Ні, дякую, пане Шарло. Я не звик пити. Боюся, захмелію.

Нантець зареготав:

– Та не ламайся! Щоб ото сп'янів такий парижанин, як ти!.. Не сміши мене!.. Гей, шинкарю! Дві склянки білої! Та не барися!..

Учневі не стає духу відмовитись. Увага красеня-чоловіка дуже лестить хлопчикові. Воно й не дивно. Пихатий, зарозумілий кресляр, що за півтора року майже ніколи не обзивався до Джека, того ранку, випадково зустрівши його на вулиці, сам підійшов до нього, по-приятельському запросив до шинку і почастував трьома чарками напоїв різного кольору. Це було так незвично, що спочатку Джекові така приязнь та щедрість видались підозрілими. Нантець був якимсь дивним. Він раз у раз уперто його перепитував:

– То справді нічого нового?

Учень дивився на нього й думав: «Невже ти розраховуєш використати мене, як Белізера?..»

Але Джекове недовір'я тривало недовго. Уже після другої чарки він повеселішав, відчув себе впевненішим. Зрештою, Нантець, можливо, не така вже й погана людина, скоріш усього, він заплутався із своєю любов'ю. Хтозна, може, варто простягти йому руку, дати щиру дружню пораду, і він зійде з манівців, кине гру в карти й шануватиме дім свого дядька...

Після третьої чарки Джек зовсім розчулився і, охоплений несподіваним почуттям гарячої приязні, запропонував Нантцеві свою дружбу; той вдячно прийняв її, і хлопчик на правах друга вирішив, що може дати Нантцеві кілька порад.

– Можна, я вам щось скажу, Нантець?.. Так от!.. Прошу вас, не грайте більше!

Удар був точний і, напевне, влучив у ціль, бо в кресляра нервово пересмикнулися губи (від хвилювання, звичайно), і він похапцем вихилив свою чарку горілки. Джек, побачивши, як вплинули на Нантця його слова, вирішив піти далі.

– І потім, бачите, я хотів би ще одне вам сказати... На щастя, його урвав шинкарів голос, бо на цей раз Нантцеві навряд чи вдалося б приховати справжні свої почуття.

– Гей, хлопці! Дзвін чуєте?

В холодному ранковому повітрі монотонний зловісний дзвін зливався з човганням мовчазного натовпу, що сунув крутими вуличками, покашлюванням, стукотом дерев'яних сабо.

– Що ж, – сказав Джек. – Треба йти.

А оскільки його несподіваний приятель платив уже двічі, то втретє уперто хотів заплатити сам Джек. Він був щасливий, що може витягти із кишені золотий луїдор і кинути його на шинквас зі словами:

– Прошу, візьміть!

– Хай тобі чорт! Жовтуха...– здивовано пробурмотів шинкар, не звиклий до того, щоб заводські учні витягували з кишень такі монети.

Нантець промовчав, але здригнувся... Невже й оцей також лазив до шафи?

Джек тріумфував, бачачи їхнє здивування.

– Тут іще є! – похвалився він, ляснувши долонею по боковій кишені. Потім нахилився й прошепотів кресляреві на вухо:

– Це на подарунок для Зінаїди, я хочу їй що-небудь купити.

– Що ти кажеш? – криво посміхнувшись, перепитав Нантець.

Занепокоєний шинкар усе ще недовірливо крутив у руках монету.

– Та швидше! – не втримався Джек. – Через вас я не встигну до спуску прапора.

І дійсно, дзвін ще дзвонив, але значно рідше, з тривалими інтервалами, ніби стомився скликати людей. Нарешті шинкар повернув здачу, і Джек об руку із Нантцем вийшли на вулицю.

– Жаль, старий, що ти мусиш іти на коптильню! Пароплав до Сен-Назера відправляється тільки через годину. Було б так приємно побути іще з тобою! Тебе справді варто послухати. Ех, якби мені завжди давали такі поради!

І він потихеньку вів учня у бік Луари. А той, захмелілий, покірно ішов слідом. Після задушливої спеки у шинку та третьої чарки на холоді його зовсім зморило. Він ішов, як задурманений, спотикався на кожному кроці і через слизоту на дорозі, щоб не впасти, мало не висів на руці свого нового приятеля. Йому здавалося, ніби його чимось огріли по голові або стискали череп залізним обручем. Але це відчуття тривало лише кілька хвилин.

– Чекайте, – отямився він. – Здається, уже не чути дзвону.

– Не може бути!

Вони обернулися. Блідий світанок прорвав темне небо, і воно прояснилося якраз над заводом. Прапор зник. Джек перелякався. Таке з ним сталося вперше. Та найбільше побивався з цього приводу Нантець.

– Це моя вина, це моя вина! – повторював він.

Він казав, що піде до директора, благатиме того, пояснить, що у всьому винен тільки він сам. Тепер уже учень мусив заспокоювати його.

– Ет! Облиште, не помру ж я, коли мені один раз запишуть прогул у табелі. Я проведу вас до пароплава, а о десятій повернуся на завод. Ну, вишпетить мене здоровань Лебескам, та й по всьому.

А треба сказати, що найбільше він боявся саме Лебескамових стусанів. Проте навіть його страх не встояв перед радістю, навіть гордістю, що він іде поруч із Нантцем, та ще переконанням, що саме він має навернути цього заблудлого чоловіка на праведний шлях. Спускаючись до річки дорогою, обабіч якої завмерли срібні від інею високі дерева, Джек і далі вів з Нантцем спасенні розмови і вкладав у свої слова стільки душі, що не відчував ні ранкового холоду, який пробирав до кісток, ні пронизливого різкого північного вітру. Хлопчик говорив про славного дядечка Рудика, такого доброго, люблячого й довірливого; про Кларису, котра, здавалося б, має усе, щоб бути щасливою, однак на неї іноді гірко дивитися: бліда, мов непритомна, очі блукають...

– Ох, подивилися б ви на неї сьогодні вранці, коли я йшов на роботу! Жовта, як небіжчиця!..

У цю хвилину учень відчув, як у його руці здригнулася рука Нантця, і вирішив, що той іще не втратив рештки сумління.

– А вона нічого тобі не казала, Джеку? Скажи правду, вона нічого тобі не казала?

– Нічого, жодного слова. Зінаїда говорила до неї, а вона навіть не відповідала. І не їла нічого. Хоча б вона не захворіла.

– Бідна жінка, – полегшено зітхнув Нантець.

Джек вирішив, що Нантець засмучений, і хлопчикові стало шкода його.

«На перший раз досить, – подумав він. – Не треба його добивати».

Вони підійшли до пристані. Пароплав іще не прийшов. Над річкою від берега до берега стелився густий туман.

– Може, зайдемо он туди? – запропонував Нантець.

То була дощана халабуда з лавками всередині, в якій у негоду робітники дожидалися перевозу. Клариса добре знала її. Та й стара, що торгувала у кутку хлібною горілкою і чорною кавою, не раз бачила там Рудикову дружину, що в собачий холод чекала перевозу через Луару.

– Ох і холоднеча сьогодні, хлопці! Вам не хочеться пригубити по краплиночці?

Джек охоче погодився, але за умови, що платитиме сам; він навіть кивнув вартовому матросу, котрий трусився від холоду під сигнальним стовпом, щоб той випив разом із ними. Матрос і Нантець проковтнули горілку, як мускатний горішок. Наслідуючи дорослих, учень і собі одним духом вихилив чарку, проте йому не вдалося ні зобразити на своєму обличчі вдоволену усмішку, ні ласо крякнути, як матрос, утираючись рукавом. Клята «краплиночка»! Джеку здалося, ніби він проковтнув залізну окалину з усієї їхньої кузні. Раптом різкий свист так розірвав молочну запону туману. Пароплав на Сен-Назер! Вони мусили розійтись, але пообіцяли один одному незабаром зустрітися знову.

– Ти славний хлопчина, Джек, спасибі тобі за добрі поради.

– Та киньте ви! Не варто про це й говорити! – відповів Джек, міцно потискаючи Нантцеві руку і здивовано помічаючи, що він сам так схвилювався, ніби назавжди розлучається з другом, якого знає вже років двадцять. – Тільки не забувайте, Шарло, те, що я вам казав. Не грайте більше!

– О ні! Ніколи в світі! – відповів той, поспішаючи на пароплав, щоб не розреготатися в обличчя своєму юному другу.

Коли Нантець поїхав, у Джека не було найменшого бажання повертатися на завод. Його серце переповнювала нерозтрачена радість, у судинах кипіла кров, йому хотілося кричати, бігати, розмахувати руками. Навіть густий білий туман над Луарою, посеред якого ковзали, мов китайські тіні, великі чорні кораблі, здавався хлопчикові веселим, привабливим; він почувався таким окриленим, що, здавалося, от-от здійметься у повітря і перелетить через повиту туманом річку. А похмурий стук молотів, шипіння парових котлів, надто знайомий йому заводський гул викликали у нього таку відразу, що Джекові не лише не кортіло йти на завод, а хотілося втекти від нього якнайдалі. Зрештою, прогуляє він цілий день чи лише кілька годин, Лебескамова прочуханка не буде ні більша, ні менша. Тоді в нього майнула чудова думка:

«Оскільки я вже в дорозі, то чому б не скористатися з цього й не поїхати в Нант за подарунком для Зінаїди?»

І ось він уже в човні перевізника, потім у Ла Басс-Ендрі, а згодом і на вокзалі; він переноситься з місця на місце, наче у казці, так легко йому все вдається того незвичайного ранку. Але на вокзалі з'ясовується, що поїзд до Нанта буде лише о полудні. Як згаяти час? В залі чекання холодно і безлюдно. Надворі аж свистить вітер... Джек зайшов до заїзду, який більше відвідували робітники, ніж селяни, хоч він і стоїть на околиці, майже в полі. Замість вивіски на його чільній свіжопобіленій стіні чорною фарбою виведено: «Давай сюди!»

Цей крик часто було чути в кузні, коли залізо розпечене, і ковалів скликають його кувати. Оманливий напис, як і написи на всіх вивісках, – заліза тут ніхто не кував.

Хоч було іще рано, відвідувачі сиділи майже за всіма столиками, на яких коптіли гасові каганці, і їхній смердючий дим змішувався з тютюновим димом від люльок, отож у харчевні хоч сокиру вішай. У заїзді «Давай сюди!» пили по кутках любителі посидіти в шинку серед тижня, в робочий час – заводська потолоч, покидьки, для яких робітниче знаряддя важке, зате склянка легка. У «Давай сюди!» вас оточували бридкі пики, робочі блузи у плямах не від мастил, а від вина й болота, руки, що трусилися через безпросипну пиятику; його завсідниками були ненадійні людці, негідники і нероби – всі ті, на кого й розрахований поставлений неподалік від заводу шинок, що вабить їх оманливою вітриною, де виставлені в ряд різнокольорові пляшки маскують алгокольну отруту. Задихаючись від диму і розгубившись від невиразного гомону, учень завагався, чи сідати йому на лавці поруч з іншими п'яницями, коли раптом почув оклик із глибини шинку:

– Гей, Ацтеку, шуруй до нас!

– О, та ж це Хвалько.

Хвалько був робітник із Ендре, якого нещодавно за пиятику виставили за ворота. За одним столом із ним сидів у тільнику і синій блузі молодий матрос років шістнадцяти чи сімнадцяти з безвусим, але вже побляклим нахабним обличчям і безвольним розтуленим ротом. Джек приєднався до їхньої веселої компанії.

– Ти, я бачу, теж загуляв, старий! – обізвався до нього Хвалько з грубуватою фамільярністю гультіпак... – Ти саме вчасно! Хильни з нами разок.

Джек погодився, і пішли за їхнім столом пляшка за пляшкою, і полилися п'яні лестощі та вихваляння! Найбільше сподобався Джекові морячок. На ньому так хвацько й задьористо сиділа матроська форма! В нього було стільки самовпевненості і відваги: він не боявся ні бога, ні сатани. Такий юний, а вже двічі ходив у кругосвітнє плавання і розказував про яванок і Яву, наче вони були по той бік Луари. О, як охоче поміняв би наш учень свій плетений жилет, блузу й штани на цератовий берет морячка, що так загонисто сидів набакир на його голеній голові, і на його розстебнутий синій пояс, вицвілий від сонця й морської води! Ото діло: пригоди, небезпеки, морський простір!.. Проте морячок ремствував:

– Багато юшки, та мало м'яса!.. – щохвилини бурчав він.

Джека захоплювала морячкова приказка і здавалася йому з біса дотепною.

– Багато юшки, та мало м'яса! От моряки! От молодці!..

– Не гірші, ніж заводські в Ендре, – додав Хвалько. – Ну й контора!..

І давай паплюжити директора, наглядачів, усе збіговисько дармоїдів, що тільки сидять поскладавши руки, а з тебе сотають жили.

– З цього приводу є що сказати... – додав Джек, якому несподівано спала на думку балаканина співака Лабассендра про робітничі права і тиранію капіталістів.



1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет