Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет18/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   32

Але де? Саме це й треба було встановити.

Ось чому з самого ранку директор заводу велів привести у свій кабінет звинувачених, які й справді мали вигляд злочинців, – брудні, бліді, обшарпані, вони аж трусилися від холоду й переляку.

Завдяки своїй юності та розумному і тонкому обличчю Джек зберігав іще певну привабливість та людську гідність, незважаючи на стан свого одягу й синій пояс. Зате Белізер навівав жах: його некрасиве лице все було у синцях, які йому дісталися під час бійки; сліди його опору лишилися не лише на виваляному брудному одязі, а й на побитій і подряпаній землистій фізіономії, спотвореній стражданням через нестерпний біль набряклих ніг, адже він не скидав на ніч тісного взуття; жалюгідний, він уперто мовчав і тільки скривджено кривив свій губатий рот, чимось нагадуючи тюленя. Варто було глянути на них обох, коли вони стояли отак поруч, – і всі сходилися на тому, що учень, лагідний і соромливий хлопчик, був лише знаряддям у руках цього покидька, що занапастив його, намовивши на ганебний злочин.

Проходячи через приймальню до директорського кабінету, Джек помітив обличчя людей, які здалися йому привидами, – вони немов вийшли із кошмарного сну і, набувши плоті і крові, цілим гуртом з'явилися перед ним. Досі він був упевнений у своїй невинності і тому гордо ніс голову, незважаючи на звинувачення у тяжкому злочині, але в ту хвилину де й поділася його впевненість у собі. Човняр, який його віз до Нанта, та шинкарі із Ендре, Ла Басе-Ендра і навіть із Нанта година за годиною, крок за кроком нагадали йому про все, що відбувалося напередодні. За одну хвилину він знову пережив увесь учорашній день, і через прикрі ганебні спогади його бліде з похмілля обличчя раз у раз заливалося краскою сорому.

У директорський кабінет він зайшов принижений, похнюплений, із сльозами на очах, ладен мало не впасти навколішки і просити прощення.

У кабінеті був тільки директор, котрий сидів у великому кріслі за своїм робочим столом біля вікна, та дядько Рудик, що стояв поруч і м'яв у руках свій синій вовняний берет. Два стражники, привівши злодіїв, зупинилися біля дверей, не зводячи очей із бродячого торговця, небезпечного зловмисника, здатного на будь-який злочин. Джек, побачивши майстра, мимоволі ступив до нього з дружньо простягненою рукою як до свого друга й вірного захисника, але обличчя старого Рудика було таке суворе й смутне, що підліток за весь час допиту так і не наважився підійти до нього.

– Послухайте, Джеку, – промовив директор. – 3 огляду на ваші молоді роки, на добру оцінку вашої роботи в цеху, з поваги до ваших батьків, а особливо заради доброї репутації фірми Ендре, я одержав дозвіл не відправляти вас до Нанта, а залишити тут і затримати на декілька днів початок судового слідства. Таким чином усе, що відбувається зараз, стосується тільки вас, мене й Рудика, і тільки від вас залежить, чи буде дано справі подальший хід. Від вас вимагається лише повернути те, що у вас іще залишилося...

– Але, пане директор...

– Не перебивайте мене, ви поясните потім... повернути те, що у вас залишилося із украдених шести тисяч франків, адже не могли ви, зрештою, розтринькати шість тисяч франків за один день. Чи не так? Так от, поверніть нам усе, що у вас іще зосталося, і я вдовольнюся тим, що відішлю вас до батьків.

– Вибачте, – обізвався Белізер, несміливо витягуючи шию й намагаючись зобразити люб'язну посмішку, від чого все його широке лице побрижилось зморшками, яких, здавалось, було не менше, ніж дрібних хвиль на Луарі, ко­ли дме східний вітер... – Вибачайте...

Директор блимнув на нього зневажливим крижаним поглядом, і бродячий торговець зніяковіло затнувся й почав чухати п'ятірнею свою розкошлану голову.

– Ви щось хотіли сказати?

– Ото біда!.. Як я бачу, справа з крадіжкою з'ясувалася, то чи не були б ви такі ласкаві побалакати тепер трохи й про мої капелюхи?

– Замовкніть, нікчемний блазню! Просто в голову не вкладається, де у вас береться зухвальство хоч словом іще обзиватися! Хоч би скільки ви прикидалися тихеньким та безневинним, нам добре відомо, що справжній злочинець – ви, без вашого намовляння ця дитина ніколи не зважилася б на злодійство.

– Ох!.. – тільки й спромігся зітхнути бідолашний Белізер, обертаючись до учня, немов закликаючи його в свідки.

Джек хотів заперечити, але не встиг: у цю хвилину заговорив дядько Рудик:

– Ваша правда, пане директор. Якраз оце лихе знайомство й погубило хлопця. Досі не було на заводі жодного учня чеснішого та стараннішого за нього. І жінка, і дочка, усі ми любили його, як рідного. Вірили йому. І треба ж було зустрітися хлопцеві з оцим покидьком.

Коли Белізер почув, як його ганять, на його обличчі з'явився такий переляк і відчай, що Джек, на хвилину забувши, в чому він сам звинувачений, хоробро став на захист свого приятеля.

– Клянуся вам, дядечку Рудик: цей бідолашний парубок ні в чому не винен. Учора ми випадково зустрілися з ним на вулиці, в Нанті, саме перед тим, як нас забрала поліція, і оскільки я... я не міг іти, він хотів припровадити мене до Ендре.

– То ви самі таку штуку утнули? – недовірливо запитав директор.

– Але ж я нічого не робив, пане. Я не крав! Я не злодій!

– Глядіть, хлопче, ви стаєте на слизьку стежку. Тільки щиро зізнавшись і повернувши всі гроші, ви можете заслужити поблажливість з нашого боку. Що ж до вашої вини, то вона аж надто очевидна. Не намагайтеся її заперечувати. Поміркуйте самі, малий лиходію: тієї ночі в домі були тільки ви та Рудикова дружина й дочка. Перед сном Зінаїда при вас відчиняла шафу, і ви бачили, де лежить її скринька з грошима. Так? Потім, серед ночі, вона чула, як скрипить ваша драбина, і обізвалася до вас. Ви, звичайно, не відповіли, але вона впевнена, що то були ви, бо нікого іншого в домі не було.

Приголомшений Джек усе ж таки спромігся сказати:

– Це не я. Я нічого не крав.

– Правда? А звідки взялися гроші, якими ви сіяли на всі боки?

Джек мало не сказав: «Мені їх мама надіслала», але згадав її попередження: «Якщо спитають, звідки у тебе сто франків, скажи, що це твої заощадження». І справді, скоряючись сліпій вірі і безмежній пошані до матері та її порад, Джек відповів:

– Це мої заощадження.

Якби мати веліла йому сказати: «Я їх украв», – він, не вагаючись, не сперечаючись, узяв би на себе чужу вину. Такою він був дитиною!

– І ви хочете переконати нас, що, одержуючи по п'ятдесят сантимів платні на день, ви змогли заощадити двісті чи й триста франків, які, судячи з усього, ви розтринькали протягом одного лише дня?.. Не марнуйте часу! Краще попросіть пробачення у цих добрих людей, з якими ви повелися так безсердечно, і якнайшвидше поправте завдану їм шкоду.

Дядько Рудик підійшов нарешті до Джека і поклав руку йому на плече.

– Джеку, – м'яко промовив він, – хлопчику мій, скажи нам, де гроші? Подумай: адже то Зінаїдин посаг! Щоб заощадити таку суму, я поклав двадцять років життя, я трудився, відмовляючи собі у найдрібнішому. Я тішив себе лише тим, що одного чудового дня щастя моєї дитини буде винагородою за мою тяжку працю і піт, за всі мої злигодні і нестатки... Я переконаний, що, беручи гроші, ти про це не подумав, інакше так не зробив би, я ж тебе знаю, ти дитина добра. То була хвилина безумства. Коли ти побачив стільки грошей та зрозумів, що досить лише простягти руку – і вони стануть твоїми, у тебе за­паморочилось у голові. Але тепер ти, напевне, уже отямився, і тільки сором не дозволяє тобі сказати всю правду... Ну, Джеку, будь сміливішим!.. Подумай, я вже старий, я вже не маю змоги знов заробити стільки грошей... І бідна моя Зінаїда... Ну, скажи-бо, де гроші, малий...

Схвильований, почервонілий, добряк утирав лоба, стомившись від незвично довгої для себе промови. Справді, тільки запеклий злочинець міг устояти перед його зворушливим благанням. Белізер і сам так розчулився, що забув про власне нещастя і, поки Рудик говорив, весь час робив учневі різні знаки, які йому самому здавалися загадковими, а насправді ясніше ясного були написані на його комічній фізіономії: «Послухайте, Джеку, поверніть ви ті гроші бідному чоловікові!» Він, бродячий торговець, що все життя безперервно терпів муки задля добра своїх рідних, як ніхто розумів самозреченість батьківської любові.

О, якби Джек мав оті гроші, з якою радістю він віддав би їх у руки дядькові Рудику! Як йому боляче було бачити дядькове горе! Але він їх не мав і тому тільки повторював:

– Я не крав, дядечку Рудик! Присягаюся, я нічого не брав.

Втративши терпець, директор підвівся.

– Годі! Тільки безсердечний запеклий злодій пропустить повз вуха щойно почуті слова, і якщо вони не вирвали у вас правди, то ніякі умовляння вже не зарадять. Вас зараз знову відведуть у башту. Я даю вам змогу подумати ще, до вечора. Якщо ж увечері ви не погодитесь повернути гроші, я передам вас судовим властям: вони зуміють примусити вас заговорити.

Тут один із стражників, літній жандарм, людина прониклива й певна, підійшов до свого начальника і тихо сказав:

– Я думаю, пане директор, що коли ви хочете щось витягти з хлопця, його треба замкнути окремо від його спільника. Я бачив, як він уже хотів усе розповісти, а бродячий гендляр завадив йому, – весь час робив якісь знаки.

– Ваша порада слушна. їх треба позачиняти окремо. Отож їх розлучили, і Джека було відведено в те саме приміщення, де бив заводський баштовий годинник. Виходячи, він помітив розгубленість і переляк на лиці Белізера, котрого виводили у наручниках; і думка про цього безневинного бідолаху, який через нього вскочив у таку саму халепу, завдавала йому ще більших мук.

Яким довгим здався Джекові той день!

Спочатку він намагався заснути, засовував голову у солому, ніби таким чином можна було сховатися від дедалі більшого розпачу. Та на думку, що всі мають його за злочинця і що він сам своєю ганебною поведін­кою напередодні дав привід для всіляких підозр, він щомиті здригався усім тілом... Як довести свою невинність? Показати материного листа і сказати, що гроші, якими він розкидався, надійшли від неї? Але раптом про це довідається д'Аржантон!.. Ще дитяче невміння оцінити становище, через яке на першому плані стоять не головні, найсуттєвіші, а другорядні міркування, змусило Джека майже відразу відмовитись від цього засобу порятунку. В нього перед очима постала жахлива сцена у Вільшанику, заплакана бідна Шарлотта...

Але як тоді довести свою невинність? Іще знесилений учорашньою пиятикою, він лежав на купі соломи і ламав голову, як виплутатись із скрути, не заплямувавши сумління, а тим часом навколо текло звичайне трудове життя, над головою лунко вибивав години баштовий годинник, і його важкі удари здавалися Джекові повільними кроками невблаганного месника, що мав його покарати. Друга година... Четверта година... Закінчився робочий день, робітники ідуть із заводу. Незабаром настане вечір, а йому дали відстрочку лише до вечора, щоб довести свою невинність. Якщо він не поверне грошей – в'язниця! Хоча б скоріше. Джеку здається, що там йому буде краще, – його зачинять, замурують у глухій, глибокій темниці, і там ніхто не вимагатиме від нього грошей. Можна подумати, що підліток передчуває, які тортури готуються для нього у цій башті. Несподівано він чує скрипіння кручених сходів. Хтось важко дихає, зітхає, сякається за дверима, потім нерішуче стукає – так несміливо стукають люди з великими сильними пальцями, боячись, щоб їхній стукіт не був надто гучним. Зрештою у замку повертається ключ.

– Це я... Ух!.. Ну й високо!

Зінаїда вимовляє ці слова лагідно й невимушено, але вона так наплакалася, її завжди гладесенько зачесане волосся розкуйовдилось і вибивається з-під хустки, очі такі червоні і припухлі, що її награна безжурність іще більше підкреслює оті сліди страждання й розпачу. Бідна дівчина усміхається зажуреному Джекові, що сумно дивиться на неї.

– В мене поганий вигляд, еге ж?.. Просто жах... Я й так ніколи не вважала себе красунею. Як подивлюся в дзеркало, сама себе перекривляю. В мене ні талії, ні стрункого стану, ніс, як у дядька, очі манюпунькі... А від сліз мої очиці не стануть більшими; ото біда, я від учора тільки й плачу, справжня тобі Магдалина... А мій Манженчик такий гарненький! І тільки такий посаг, як у мене, змусив його не зважати на мої вади. Заздрісниці не раз мені казали: «Він жениться на твоїх грошах...» Ніби я й сама не знаю! Атож, йому подобаються мої гроші, він хоче моїх грошей, але я люблю його. І я думала: «Коли стану його жінкою, я зроблю все, щоб він мене так само полюбив...» Але тепер, ви ж розумієте, голубчику мій, все обернулося навпаки. Задля тисячі франків, що зосталися на дні моєї скриньки, він не захоче зв'язуватись із такою поганулею, як я. Навіть коли батько пропонував йому чотири тисячі, він і тоді сказав, що за такі гроші краще, вік парубкуватиме. Я вже зараз бачу: прийде він сьогодні до нас увечері, крутитиме свої світлі вусики і придумуватиме, як пом'якше розпрощатися зі мною. О, я, звичайно, позбавлю його від цього клопоту. Я перша за­явлю, що відмовляюсь від заміжжя... Лишень... лишень... перш ніж відмовитися від свого щастя, я вирішила побачитися з вами, Джеку, і трохи побалакати.

Джек похнюпив голову. Він плакав. Хоч яким він був ще юним, проте й він добре усвідомлював, як принизилася Зінаїда, простодушно зізнавшись, що вона погана на вроду. Його зворушила мужня самозреченість щирої дівчини, її віра в силу свого кохання і в свої вмілі працьовиті руки, віра в те, що після весілля вона здобуде серце красеня, якого купить за великі гроші.

Побачивши, що учень плаче, Зінаїда ожила, зраділа.

– Ах, чи не казала я їм, що він не лихий, що досить йому побачити мою заплакану мармизу, червону од гірких сліз, як у нього зразу розм'якне серце і він подумає: «Бідна Зінаїда, вона була така щаслива, що виходить заміж, аж танцювала перед своєю шафою. Даремно я їй наробив такого горя». Повір мені, коли я вчора вранці взяла свою шкатулку, а вона стала легка, як жменя снігу, мені здалося, що у мене вирвали серце, – так у мене порожньо стало у грудях!.. І це відчуття й досі не минуло... Джеку, друже мій, верніть мені, будь ласка, посаг!..

– В мене його немає, Зінаїдо, присягаюсь.

– Не кажіть мені цього. Мене ж то ви не боїтеся, чи не так? Я вам не докоряю. Тільки скажіть мені, де мої гроші. Я розумію, там вони уже не всі, але яке це має значення? Я знаю, молодому хочеться повеселитись. Ха-ха-ха! Ви уже трохи позасівали грішми дядька Рудика. Та біс із ними! Тільки скажіть мені, де ви сховали решту?

– Благаю, Зінаїдо, послухайте мене! Я не крав. Це помилка. Нічого я не крав. Це просто жах: усі вважають мене винним!..

Але Зінаїда говорила, не слухаючи його:

– Та зрозумійте ж ви: він не захоче мене брати, кінець усім надіям бідної Зінаїди!.. Джеку, голубчику, не завдавайте мені горя! Настане день, і, будьте певні, ви покаєтесь... Заради вашої улюбленої матері, заради дівчинки, яка лишилась там і про яку ви мені стільки розказували – хто знає, може, вона згодом буде вашою судженою, дружба між малечею іноді заводить ой як далеко! – так от, заради неї я благаю: поверніть гроші!.. О Боже мій! Не кажіть знову «ні»! Як мені вас іще благати?.. Хочете, я стану перед вами навколішки і складу руки, як перед святою Анною!

Впавши на коліна перед каменем, на якому сидів учень, вона знову заридала, захлинаючись і давлячись сльозами, як захлинаються сильні натури, незвиклі відкрито виявляти свої почуття. їхній відчай – наче вибух; вихоплюючись із глибини єства, він наводить жах, він палить і вирує, наче лава, нестримно ширячись довкола. Отак, навколішках, з молитовно схиленою головою, у білій хустці і рясній спідниці Зінаїда була живим втіленням розпачу і нагадувала тих згорьованих жінок, схилених у молитовній скорботі, що їх можна побачити серед тижня в бретонських селах по кутках похмурих безлюдних церков.

Зажурений Джек співчутливо доторкнувся до її руки, на якій поблискувала зовсім нова масивна срібна обручка. Він усе ще намагався виправдатись, переконати її у своїй безвинності.

Раптом вона скочила на ноги.

– Ти будеш покараний, затям!.. Тебе ніхто в житті ніколи не полюбить, бо в тебе жорстоке серце.

Зінаїда вискочила із кімнати, стрімголов збігла вниз сходами і зайшла у кабінет директора, який чекав на неї разом з її батьком.

– Ну, що?

Дівчина мовчала, тільки заперечно похитала головою, неспроможна вимовити жодного слова через клубок сліз, що здушували горло.

– Заспокойтеся, дитя моє! Не побивайтеся! Перш ніж звернутися до правосуддя, яке більше дбає про те, щоб покарати винних, ніж про те, щоб виправити завдану ними шкоду, у нас лишається ще один засіб. Рудик запевняє мене, ніби мати цього негідника замужем за якимсь дуже багатим чоловіком... Отож ми їм напишемо... Коли, як мені кажуть, вони справді порядні люди, то ваш посаг іще не втрачено.

Директор узяв аркуш паперу і став писати, повторюючи вголос кожне слово:

«Пані!

Ваш син винен у крадіжці шести тисяч франків, всіх заощаджень чесної і працьовитої родини, де він жив. Досі я не передав злодія у руки правосуддя, сподіваючись, що він поверне принаймні частину вкрадених грошей. Проте у мене склалося враження, що він або розтринькав усі гроші, або їх загубив, цілий день пиячивши після вчиненого злочину. За таких обставин, якщо ви не матимете наміру повернути родині Рудиків викрадену суму, вашого сина неминуче буде притягнено до суду. Я почекаю, щоб дізнатися про ваше рішення, але чекатиму не більше, ніж три дні, – я й так занадто довго зволікав. Якщо я не одержу відповіді до найближчої неділі, то в понеділок зранку винного буде передано у руки правосуддя.



Директор заводу».

І він підписався.

– Бідні люди! Який жах...– тільки й промовив дядько Рудик.

Незважаючи на власне горе, у його душі знайшлося місце для співчуття й до горя інших людей. Зінаїда люто скинула голову:

– Що ж тут жахливого? Їхній син украв мій посаг. Нехай батьки його й повернуть.

Така безжальність юності й любові! Вона і на хвилину не подумала про відчай матері, яка довідається про безчестя сина. А старий батько, навпаки, ще більше зажурився, подумавши, що він помер би з сорому, одержавши подібного листа.

Отож хоч він і побивався за дочку, у глибині його душі ще жевріла надія, що знайдеться якийсь інший вихід, що учень сам поверне гроші, а лист, можливо, десь загубиться в дорозі і не дійде до адресата. Ну що таке той лист? Складений аркушик паперу серед тисяч таких самих інших папірців, а дорога така далека – з ним, з тим листом, ще може що завгодно статися!

І справді, лист – річ нетривка, з ним може статись що завгодно: зрештою, нерідко вони й губляться... Але цей лист, що його написав директор і власноручно запечатав сургучем над полум'ям свічки, а потім вручив розсильному з пакою інших паперів, не ризикує загубитися. Поштар-бретонець навпомацки візьме його із жерстяної скриньки, кине його на дно своєї шкіряної сумки, посидить з ним у якомусь шинку на великому шляху, та будьте певні, що ніде його не кине й не забуде. Той лист перепливе через Луару, і ніякий вітер, ні морський, ні той, що дме із суші, не підхопить його і нікуди не занесе. На залізниці службовці поквапливо запхнуть його в абияк зав'язаний, потертий від тривалого використання полотняний мішок і шпурнуть його у поїзд, що проходитиме через їхню станцію, але і там він не загубиться.

Він змішається із безліччю інших, більших листів, ковзатиме серед них, перекидатиметься, підскакуватиме на стиках рейок у вагоні, що може загорітися від будь-якої іскорки, потім прибуде до Парижа й там, пройшовши через різні сортування, – його не спалять, не украдуть, не порвуть, не загублять! – дійде точно за адресою, і певніше, ніж будь-який інший лист. Чому, питаєте? Тому, що він несе погану новину. Такі листи неначе зачаровані, – з ними ніколи нічого не стається.

Найкращий тому доказ – лист до Джекової матері, про який ми щойно вели мову: перетнувши майже всю Францію, він опинився у поштовій скриньці Казимира, – сільського листоноші. Д'Аржантон ненавидить старого Казимира, бо він ледащо, він, чи бачите, вважає, що до Вільшаника дуже далекий шлях, і найчастіше передає туди листи й газети неписьменною дружиною, а та нерідко губить їх дорогою. Здавалося б, іще одна можливість, щоб лиха звістка не дійшла до адресата. Так ні! Саме у цей день Казимир сам розносить пошту; ось він уже дзвонить у повиті поруділим диким виноградом двері, над якими позолоченими літерами, побляклими від сонця та дощів, виведено: «Parva domus, magna quies».

VII

Майбутній в'язень



виправного закладу Меттре

Ніколи ще мисливський будиночок Вільшаник не відповідав так своєму девізу, як того ранку. Самотній під зимовим небом, по якому бігли великі сірі хмари, скулений серед безлистих дерев, закупорений, аби не впустити вогкості, що повзла із саду та від дороги, він поринув у таку саму похмуру тишу, як і ще сонна земля та повітря без ніякого птаства. Лише на сусідніх полях кілька ворон вишукували погублені зернята, часом злітаючи. невисоко над землею і трохи оживляючи тим сумний краєвид.

Шарлотта знімала на горищі башточки сушений виноград, віршомаз «працював», а Гірш спав, коли прихід листоноші, що був єдиною розвагою для цих добровільних вигнанців, об'єднав у вітальні трьох змучених нудьгою людей.

– О, лист із Ендре!..– вигукнув д'Аржантон і, бачачи, як гарячково заблищали Шарлоттині очі, єхидно почав читати газети, поклавши нерозпечатаного листа біля себе, як собака, що стереже кістку, якої і сам не гризе, і інших не підпускає...– О, пан Шкряб набазграв ще одну книжку! Ну й плодить же він їх, паскуда!.. Стривай, знову вірші Гюго!.. Тільки й знають!

Але чому з такою жорстокою неквапливістю він перегортає газету? Тому що тут, за його спиною, зашарівшись від радості, нетерпляче стоїть Шарлотта; бо щоразу, коли приходить лист із Ендре, у коханці прокидається мати, а оцей нікчемний себелюб лютує, що вона не належить лише йому, цілком і неподільно.

Саме тому він і заслав її дитину так далеко, як тільки міг. Та материнське серце навіть у найлегковажніших жінок так улаштоване, що чим далі діти, тим більше вони люблять їх, немовби прагнуть силою любові подолати відстань і наблизитися до дітей душею.

Відтоді, як поїхав Джек, мати, караючись сумлінням за легкодухе зречення від сина, тепер обожнювала його. Щоб не дратувати свого поета, Шарлотта уникала розмов про Джека, але знай думала про нього.

Д'Аржантон про все це здогадувався. Він іще більше зненавидів Джека, і коли стали надходити перші листи від Рудика із скаргами на учня, він тішився відвертою зневагою до хлопчика.

– Бачиш? З нього навіть робітника не вийде.

Але і цього йому було мало. Йому хотілося принизити Джека, втоптати його в землю. Цього разу він уже міг натішитися вволю. Коли він нарешті розпечатав листа з Ендре й почав його читати, на його ураз поблідлому лиці з'явився вираз радісного хвилювання, а очі заблищали хижим тріумфом.

– Я так і знав!

Та, дійшовши до вимоги повернути вкрадені гроші, він зметикував, скільки може виникнути неприємностей, і, скрушно похитавши головою, простяг листа Шарлотті.

Який страшний удар! Удар по самолюбству у присутності її поета, по материнській гордості й любові! Як защеміло знову серце через докори сумління.

«Це ти у всьому винна! – волало воно в її грудях, і перед ним змовкали всі наймудрованіші в світі докази. – Це твоя вина! Навіщо ти покинула його?»

Тепер будь-що потрібно було врятувати його. Але як? Де взяти гроші? У неї вже нічого не лишилось. Продаж меблів, що надавали її тимчасовому гнізду лоск дешевих розкошів, приніс Шарлотті кілька тисяч франків, що розтеклися, як вода крізь пальці. «Добрий дядечко» перед розлукою хотів залишити їй подарунок на згадку, але вона уперто відмовлялася, аби не зачепити д'Аржантонового самолюбства. Отже, в неї нічого не зосталося. Хіба що кілька коштовностей, за які не виручиш і чверті необхідної суми. А звернутися за грішми до свого поета вона й думати не могла. Надто добре вона його знала. Перш за все він ненавидів її сина. Крім того, вій був скнара. Та ще й успадкував від овернців дріб'язковість, корисливість та селянську шанобливість до грошей, покладених на зберігання у нотаря. А втім, дуже багатим д'Аржантон не був, а утримання Вільшаника коштувало дорого і було для нього досить обтяжливим. Саме з ощадливості д'Аржантон лишався там і взимку, незважаючи на нудьгу й самотність, бо розраховував таким чином відшкодувати надмірні витрати, які робив улітку, без кінця приймаючи гостей: ті, мовляв, створювали «духовне середовище», від якого він ніяк не міг відмовитися.



1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет