Альфонс доде



бет21/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   32

Тут кипіла робота. Механіки, помічники, учні снували туди й сюди, перевіряючи всі вузли машини, придивляючись, чи всі деталі в належному стані, добре підігнані й не заїдають. Щойно завантажені вугіллям топки люто гули й бурчали. Залізо, мідь і чавун, змащені киплячим мастилом, вилискували і блищали, і через надзвичайну їх чистоту вся машина здавалася ще грізнішою, ніби всі оті рукоятки, дотик до яких обпікав навіть обмотані клоччям руки, всі оті розпечені поршні, цапфи, які перемикалися за допомогою залізних гаків, вилискували вогняним полиском. Джек зацікавлено роздивлявся величезного залізного звіра. В Ендре він бачив немало машин, але, можливо, від усвідомлення того, що до цієї машини йому доведеться щохвилини близько підходити, день і ніч підкидати їй їдло, вона здавалася йому найстрашнішою. Потужні лампи з відбивачами освітлювали безліч термометрів, манометрів, компас і шкалу машинного телеграфу, по якому зверху надходили команди.

У кінці машинного відділення виднівся вузький і темний тунель.

– Тут вугільна яма...– крикнув Бланше, показуючи на зяючий у стіні отвір.

Поруч з ним – ще один отвір; там ліхтар вихоплював із темряви кілька злиденних койок та почеплені на стінах лахи. Тут спали кочегари.

Побачивши той барліг, Джек здригнувся. Моронвалів «до'туа», Рудикова мансарда – усі ті тимчасові помешкання, де йому снились дитячі сни, могли б здатися па­лацом порівняно з цією конурою.

– А тут кочегарня, – додав Моко, штовхнувши низенькі дверцята.

Уявіть собі довгий розпечений погріб, довжелезний ряд катакомб, освітлений червонястими відблисками вогню, запаленого в дюжині топок. Напівголі люди, підтримуючи вогонь, підкидають у топки вугілля, вигрібають із піддувал золу, метаються перед полум'ям, що обпалює їхні обличчя, по яких котиться піт. У машинному відділенні задихаються, тут – печуться.

– Ось вам обіцяний чоловік...– крикнув Бланше кочегару, вказуючи йому на Джека.

– Саме враз, – відповів той, майже не обертаючись. – Я не мав кому доручити виносити вугільний шлак.

– Тримайся, хлопчику! – сказав дядько Рудик і міцно потиснув руку своєму учневі.

І Джек одразу ж узявся тягати шлак. Усі непрогорілі частки вугілля, які, падаючи в піддувало, засмічують, забивають його, кочегари кидають у кошелі; наповнені кошелі тягнуть нагору і з палуби висипають шлак за борт. Тяжка робота... Кошелі важкі, сходи круті, а коли зі свіжого повітря опускаєшся в задушливу яму – дихати стає неможливо. Під час третьої ходки Джек відчув, що під ним підгинаються ноги. Не маючи сили навіть підняти кошіль, він так і стояв – пригнічений, умитий потом, знеможений, коли один із кочегарів, бачачи його стан, узяв у кутку широку флягу з горілкою і подав йому.

– Ні, дякую, я не п'ю, – ледве промовив Джек. Кочегар зареготав:

– Іще питимеш!..

– Ніколи!.. – видихнув Джек і скоріше зусиллям волі, ніж силою м'язів завдав собі на спину важкого кошеля і мужньо виніс його нагору.

На палубі спостерігалася яскрава й мальовнича картина. До борту їхнього океанського корабля щойно пристав пароплав з пасажирами. Звідти трапами квапливо піднімався барвистий натовп збуджених, заклопотаних різномовних і по-різному вбраних людей, – представники всіх країн світу зійшлися на міжнародній, не обмеженій рамками якоїсь однієї країни, всім доступної території, яку називають палубою корабля. Пасажири метушилися, влаштовувалися. Одні були веселі, інші плакали через наглу розлуку з близькими людьми, але в кожного на чолі був знак стурбованості або надії, бо людина звичайно знімається з місця внаслідок якихось значних змін у житті, якогось повороту долі; як правило, переїзд із одного материка на інший–наслідок останнього поштовху безжального землетрусу в долі людини. Отож на палубах кораблів зустрінеш і траур скорботи, і гарячкове нетерпіння шукачів пригод.

Та незвичайна лихоманка відчувалась і в лунких ударах припливу об борти корабля, і в тому, як здригалося судно, знімаючись з якоря, і в метушні пароплавчиків, що снували навколо нього. Вона панувала і внизу, на молі, серед схвильованого і зацікавленого натовпу проводжаючих, що прийшли попрощатися, може, востаннє глянути на рідну або близьку людину, і той натовп на вузькому молі був схожий на темну смугу, що врізалася в голубу далину. Та сама лихоманка підганяла рибальські човни, що, піднявши усі вітрила, виходили в море на цілу ніч ризикованої боротьби із стихією, а на великих кораблях, що заходили в гавань, вона хлипала в ослаблих вітрилах, немов шкодуючи за дивовижними краями, що лишилися вдалині.

Посадка закінчувалася, на носі корабля теленькав дзвін, підганяючи останні тачки з поклажею, і Джек, висипавши за борт шлак, затримався на палубі і, прихилившись спиною до релінга, дивився на пасажирів. Одні з них подорожуватимуть у зручних і дорогих каютах, а інші вже вмостилися просто на палубі на своїх убогих пожитках... Куди вони їдуть?.. За якою женуться химерою?.. Яка жорстока й сувора дійсність чекає на них там, куди вони мають прибути?.. Особливо його зацікавила якась мати з дитиною, що нагадувала йому колишній образ Іди з маленьким Джеком ще тих часів, коли вони так само ходили, узявшись за руки. Молода жінка була в чорному вбранні. поверх якого був накинутий мексиканський вовняний плащ з широкими смугами. Ішла вона з тим незалежним виглядом, який буває у дружин військових та моряків, звиклих жити в довгій розлуці з чоловіком. Хлопчик як дві краплі води нагадував гарненького хрещеника лорда Пімбока.

Минаючи Джека, обоє трохи відсторонилися, а жінка спритно підхопила свою довгу шовкову сукню, щоб не забруднити її об чорні від вугілля рукави і штани кочегара. Той рух був ледь-ледь помітний, але Джек зрозумів його, і йому раптом здалося, що його минуле, дороге незабутнє минуле, про яке він згадував у найтяжчі хвилини життя і яке промайнуло перед його очима в образі цієї матері та її дитини, відринуло його, зреклось його, назавжди утекло від нього.

Марсельська лайка і сильний удар кулаком межи плечі порушили Джекові сумні роздуми:

– Ах ти ж, дохла кочегарська собака, ах ти ж чортова північна жердина, ану марш на своє місце!..

Це на нього накинувся Моко, що обходив корабельні служби. Не кажучи й слова, Джек став спускатися вниз, присоромлений тим, що його принизили у всіх на очах.

Коли він поставив ногу на сходи, що вели до кочегарні, судно здригнулося від потужного поштовху, пара, що шипіла з самого ранку, засвистіла рівніше, запрацював гвинт. Пароплав рушив.

Внизу було справжнє пекло.

Навантажені до самого верху паливом, топки дихали червоним вогнем, пожираючи все нове і нове вугілля, що його безперервно кидали кочегари у їхні пащі. Набряклі від спеки обличчя людей спотворювала судомна гримаса. Гомін океану зливався з гуготінням полум'я, шум хвиль зливався із тріском, – здавалося, що бушує невгасима пожежа, ще дужче розгораючись через марні потуги погасити її.

– Ставай сюди!.. – крикнув старший по кочегарні. Джек став перед однією з вогняних пащ. Через кильову хитавицю у нього пішла обертом голова, і навколо нього множились, витягувались і крутилися розпечені топки. Він повинен був підтримувати цю пожежу, весь час орудуючи довгою кочергою, повинен був підкидати вугілля, вигрібати шлак і золу. У цій роботі найжахливішим було те, що він ще не звик до моря, отож через несподівані ривки гвинта та бортову хитавицю підлога раз у раз вислизала у нього з-під ніг і його кидало в топку. Аби втриматись на ногах, він хапався за будь-який найближчий предмет і відразу відсмикував руку, бо все тут було розпечене.

Та все ж таки, напружуючи волю, він працював далі. Проте через годину цього катування вогнем відчув, що сліпне, глухне, не може дихнути, що в голову йому вдарила кров, що вії попалені, а в очах каламуть. І тоді він зробив так, як робили всі інші – весь мокрий кинувся до «повітряного рукава», довгої парусинової труби, по якій бурхливим потоком струмує з палуби свіже повітря... О, яка благодать! Та за мить йому здалося, що на його плечі накинули крижане укривало. Цей убивчий протяг забив йому дух і, здавалось, відняв життя.

– Флягу!.. – прохрипів він до кочегара, який пропонував йому випити.

– На, товаришу. Я знав, що так буде.

Джек глитнув величезний ковток. Але його пройняв такий холод, що майже нерозведений спирт здався йому прісним, наче вода. Зате випивши, він відчув у всьому тілі приємне тепло – воно заструмувало по всіх судинах, по усіх м'язах, та раптом йому сильно запекло під грудьми. І тоді, аби погасити пекучий біль, він знову приклався до фляги. Пекучий вогонь у нутрощах і навколо тіла, куди не поткнися – пекельне полум'я від вугілля і спирту! Оце й усе, що він матиме відтепер у своєму житті...

Його життя перетворилося на божевільний кошмар безперервного сп'яніння і каторжної роботи; і так тривало цілих три роки... Три жахливих роки, коли дні схожі, як близнюки, коли місяці сплутуються у невиразний клубок, а пори року зливаються у суцільну смугу безперервного «пляжу» в кочегарні.

Джек пропливав повз невідомі краї із дзвінкими, співучими і свіжими іспанськими, італійськими та французькими назвами, назвами міст у французьких колоніях, що звучали наче дитячий лепет, але не бачив ні блакитного, як сапфір, неба, ні зелених островів, що похитувались, мов розкішні букети на смарагдових хвилях із фосфоричним іскристим блиском. Для нього скрізь так само гнівно рокотіло море і шалено гуготів вогонь. І що прекраснішою була країна, то жахливіша спека стояла у кочегарні.

Інколи він виходив на берег у квітучих портах, облямованих пальмовими і банановими гаями із зеленими султанами на верхівках, бузковими пагорбами з білими хижками на бамбукових опорах, але все те ввижалося йому забарвленим у кольори кам'яного вугілля. Він бігав босий по розпечених сонцем пристанях, де до ніг прилипала смола або чорний сік цукрової тростини, висипав кошелі з вугільним шлаком, розбивав великі шматки антрациту, вантажив вугілля на пароплав, знеможений, засинав на схилах крутих берегів або плентав до портових притонів, і всі ті притопи нагадували йому шинки Нанта – огидні свідки його першої в житті пиятики. Там він сидів за столом з іншими кочегарами – англійцями, малайцями, нубійцями – брутальними і отупілими, схожими на заводні механізми, призначені для кочегарні, а оскільки розмовляти їм було ні про що, то вони пили. А втім, кочегар мусить пити. Інакше не виживе. І він пив, та ще й як пив!

У мороці тієї непроглядної ночі поблискувала тільки одна зоря – спогад про матір. Вона лишалася у глибині його похмурого життя, наче мадонна у глибині церкви, – де погашено всі свічки. Тепер він ставав чоловіком і для нього прояснялися доти загадкові причини його мучеництва. На зміну його пошани до Шарлотти прийшло ніжне співчуття; він починав її любити так, як люблять тих, задля кого мучаться або чиї спокутують гріхи. Навіть під час найбільшої пиятики він не забував, заради чого став корабельним кочегаром, і інстинктивно зберігав свою платню матроса. Хай який він бував п'яний, одна думка в нього ніколи не згасала: він працює задля матері.

Та час минав, і вони дедалі більше віддалялися одне від одного, і віддаляли їх не стільки нескінченні милі, скільки відчуження, байдужість забуття через тривалий час розлуки, жертвами якого стають знедолені вигнанці й в'язні. Джекові листи надходили дедалі рідше, ніби щоразу їх опускали в скриньку в чимраз дальших місцях. А численні пустопорожні, хоч і багатослівні, листи Шарлотти чекали його в кожному порту, але писалося у них про речі такі чужі йому в його теперішньому становищі, що він читав їх лише задля того, щоб потішитися музикою слів, почути відлуння ще живої ніжності. В листах з Етьйоля йшлося про повсякденні дрібні справи д'Аржантона. А через якийсь час стали надходити листи з паризькою адресою, де повідомлялося про зміни у житті Шарлотти й д'Аржантона, про їхнє нове помешкання на набережній Августинців, зовсім поруч з Академією наук. «Ми живемо у самісінькому центрі інтелектуального життя, – писала Шарлотта. – П. д'Аржантон, поступившись наполегливим проханням своїх друзів, вирішив повернутися в Париж і заснувати філософський та літературний журнал. Завдяки цьому виданню він дістане змогу знайомити широкі кола читачів зі своїми творами, що їх несправедливо ігнорують, а також заробляти великі гроші. Але скільки це забирає в нього сил! Скільки доводиться ходити до авторів, до друкарів! Ми вже отримали досить цікаву працю п. Моронваля. Я чим можу помагаю нашому бідному другу: зараз кінчаю переписувати «Дочку Фауста». Щастя твоє, синочку, що ти живеш далеко, не знаючи таких поневірянь. Д'Аржантон ледве на ногах тримається... Ти, мабуть, став уже цілком дорослим, любий Джеку! Пришли мені, будь ласка, своє фото».

Через деякий час, коли пароплав прибув до Гавани, Джек одержав на свою адресу важкий пакет, на якому було написано: «Джеку де Барансі, кочегару на судні «Кідн».

То був перший номер журналу:

ОГЛЯД МАЙБУТНІХ ПОКОЛІНЬ

Головний редактор – віконт д'Аржантон

Що ми являємо собою у наш час

і якими будемо в майбутньому………………………… Від редакції

«Дочка Фауста». Пролог…………………………………… Віконт д'Аржантон

Про виховання у колоніях……………………………….. Еваріст Моронваль

Робітник майбутнього.............................................. Лабассендр

Лікування ароматичними субстанціями.................. Доктор Гірш.

Нескромне запитання до директора Опери…………. Л.

Кочегар машинально гортав цей збірник безглуздя, який у міру того, як він його переглядав, забруднювався від його рук, вкривався чорними вугільними плямами. І раптом, побачивши імена всіх своїх катів, розкішно набрані разом на шовковистій, ніжного відтінку обкладинці, Джек відчув, що в нього прокидаються рештки гордості. На якусь хвилину його опанували обурення і лють, і з глибини безодні, в яку вони його штовхнули, він закричав, піднісши вгору кулаки, ніби вони могли його побачити й почути:

– Ох негідники! Негідники! Що ви зі мною скоїли!..

Але то був лише короткий спалах. Кочегарня і спиртне швидко погасили його хвилинний бунт, і байдужість, яка що не день більше поглинала бідолаху, незабаром знову огорнула його сірою пеленою – так сипучі піски пустель мало-помалу засмоктують заблукані каравани, засипають з головою мандрівників, провідників, коней, і ті лишаються живцем поховані у дюнах.

Та дивна річ: його свідомість дедалі більше пригасала, воля слабшала, зате тіло, м'язи, що їх постійно збуджувало, живило і підтримувало спиртне, здавалося, ставало все витривалішим. П'яний чи тверезий, Джек тепер твердо тримався на ногах і вперто працював – до такої міри він звик до алкогольної отрути і привчив себе не показувати, що п'яний. Навіть його бліде, судомно скривлене натугою обличчя лишалось непроникним, наче маска, – таке лице буває в п'яного, що примушує себе йти прямо, не хитаючись і не озиваючись ні до кого жодним словом. Поступово він загартувався й тепер добре виконував свою каторжну роботу; він з однаковою байдужістю витримував і довгі одноманітні дні далеких морських переходів, і години затяжних штормів – запеклих битв ,із морем, під час яких під ногами часто хлюпає вода, із топок виривається вогонь, а по підлозі качається палаюче вугілля, й кочегарня схожа на зловісне пекло. Для Джека ті страшні години мало чим різнилися від його звичайних нічних снів, коли йому ввижалися бридкі, слизькі, липкі й лихі потвори, які ворушаться й кишать в отруєному випивкою мозку.

Чи не в одному з таких снів якоїсь ночі приверзлося бідоласі-кочегару жахливе зіткнення, що струсонуло весь величезний корпус «Кідна». Отой короткий прямий удар у корабельний борт, той неймовірний гуркіт, тріск обшивки й переборок, шум води усередині судна і грім морських валів, які накочувалися один за одним і розтікалися струмками, швидке й безладне тупотіння ніг, деренчливе перегукування електричних дзвоників, переляк, волання й крик, і до всього того – зупинка корабельного гвинта, зловісна тиша двигуна... В покинутий на волю моря пароплав лиш стиха били хвилі... А може, то і справді тільки страшний сон?.. Товариші, його торсають, будять:

– Джеку!.. Джеку!..

Він схоплюється напівголий з койки. У машинному відділенні вже на два фути води. Компас розбитий, ліхтарі погасли, шкала машинного телеграфу зім'ята, усі стривожено перемовляються, шукають один одного у темряві, бродячи у брудній воді:

– Що там таке? Що сталося?

– На нас напоровся якийсь американець... Ми тонемо... Рятуйся, хто може!

Кочегари і механіки кидаються до вузьких сходів, але на верхній приступці раптом виринає постать Моко із револьвером у руці:

– Першому, хто спробує вискочити з трюму, я провалю голову!!! У кочегарню, гаспиди! Роздувайте топки, та щосили! Земля недалеко. Ми ще можемо допливти до берега.

Кожен повертається на свій пост і люто, відчайдушно кидається до роботи. У кочегарні жах що робиться. Засипані доверху мокрим вугіллям топки не горять, а лиш димлять, і той задушливий, смердючий, жовтий дим сліпить, труїть кочегарів, а вода, хоча її і відкачують трюмними помпами, все піднімається і піднімається, проймаючи крижаним холодом усе тіло. Як пощастило тим, хто зараз нагорі, на палубі: вони принаймні помиратимуть на свіжому повітрі. Тут, серед похмурих чавунних стін, смерть найжахливіша, вона скидається на самогубство, бо тут людина мов паралізована, приречена покірно чекати своєї кончини.

Всьому кінець. Помпи зупинилися. Топки погасли. Кочегари стоять по плечі у воді, і на цей раз Моко кричить:

– Рятуйтеся, хто може, хлопці!..

IX

Повернення



На набережній Августинців, вузькій і тихій, облямованій книжковими крамничками з одного боку і ятками букіністів з другого, в одному із старих будинків минулого сторіччя з важкими склепінчастими дверима розмістилася редакція журналу «Огляд майбутніх поколінь»;

Цей відлюдний тихий квартал був вибраний не випадково. У Парижі редакції газет та інших періодичних видань, як правило, розташовуються в тих районах міста, які найбільше їм підходять. У центрі, біля Великих бульварів, ілюстровані журнали та видання із світською хронікою хизуються яскравими обкладинками немов зразками нових тканин. У Латинському кварталі газетні аркуші-одноденки чергуються з розмальованими текстами пісеньок та з вітринами, де виставлені мудрі медичні видання. Але грубі й поважні журнали, що мають чітко визначені погляди та мету, мов монастирі, вибирають для себе тихі, спокійні вулиці, де гамірливий столичний рух не заважає їхнім занудливим просторікуванням.

Незалежний гуманітарний журнал «Огляд майбутніх поколінь» був цілком на своєму місці на отій набережній, над якою літав пил старих книг «по сусідству з Академією наук», як писала Шарлотта. Цілком відповідав духу журналу і зайнятий ним ветхий сумний будинок із старими потемнілими балконами, поточеним часом фронтоном і широкими сходами з візерунчастим поруччям. Та значно менше пасували до отого його духу фізіономії і вигляд його співробітників.

За півроку, відколи було засновано «Майбутні покоління», поріг цього будинку, лякаючи консьєржа, переступали найнеохайніші, найхимерніші і найжалюгідніші з-поміж людців, що крутяться коло низькопробних видань. «До нас ходять навіть негри, навіть китайці», – скаржився своїм колегам із сусідніх будинків по набережній Августинців бідолашний цербер. Гадаю, він натякав на Моронваля, котрий найбільше бував у редакції, до того ж завжди приходив у супроводі когось із «дітей півдня». Та не тільки Моронваль не вилазив з того шановного закладу, що став будинком побачень для всіх паризьких і не паризьких недолугих «мастаків», для всіх тих понурих невдах, що ціле життя носяться з рукописами, що аж надто товсті як на їхні куці, підстрелені сюртуки.

Тільки уявіть собі, непроторенний нездара засновує поважний журнал, журнал з власним капіталом і акціями! То ж треба звалитися такому щастю! Щоправда, акціонерів було негусто... Досі їх нараховувалось аж два: д'Аржантон, звичайно, та ще... наш приятель Джек. Не смійтеся! Саме так, Джек був акціонером журналу «Огляд майбутніх поколінь». У документах було чітко зазначено, що він придбав акцій на десять тисяч франків, отих десять тисяч франків, що були йому подаровані «добрим дядечком». Спочатку Шарлотті було трохи совісно пускати на таке гроші, що вона мала вручити синові, коли настане його повноліття, та, зрештою, вона погодилася з міркуваннями д'Аржантона.

– Сама поміркуй!.. Та зрозумій же!.. Це чудове вкладення капіталу... Я тобі доведу на цифрах. Глянь, якого курсу досягли акції «Огляд Старого й Нового світу»! Назви мені хоча б одне прибутковіше діло. Я не кажу, що ми відразу матимемо такі самі прибутки. Але якщо наші прибутки будуть навіть у чотири рази менті, то й тоді це вигідніше, ніж державна рента або акції залізниць. Ти ж бачила: хіба я вагався, вкладаючи власні гроші в це підприємство?

Зважаючи на всім відому скнарість віршомаза, останній доказ важко було спростувати.

За шість місяців д'Аржантон витратив понад тридцять тисяч франків на оренду, обладнання й умеблювання редакційних приміщень, не кажучи вже про аванси майбутнім авторам. На той час, про який іде мова, від первісного капіталу не лишилося й сліду, і д'Аржантон, за його словами, був поставлений перед потребою знову звернутися до акціонерів: цей привід було вигадано віршомазом для того, щоб відмагатися від надокучливих прохачів, що зверталися до нього за позичками.

Та хай там як, а факт залишається фактом: не маючи ані гроша прибутків, д'Аржантон мусив покривати величезні видатки. Крім приміщення для редакції, він найняв на п'ятому поверсі того самого будинку велику розкішну квартиру з балконом, звідки відкривався чудовий краєвид на Сіте, на Сену, на собор Паризької богоматері, на шпилі і бані церков, на мости, по яких котили карети, на пароплави, що пропливали під мостовими арками. Тут принаймні відчувалося, що ти дихаєш і живеш. Не те що в колишній отій глушині, у Вільшанику, де найбільшою подією, якої чекали протягом цілого дня, був щоденний приліт джмеля, котрий з'являвся в д'Аржантоновому кабінеті рівно о третій годині пополудні. Спробуйте працювати в такому сонному царстві! Подумати тільки: йому стало терпіння просидіти в тому ув'язненні цілих шість років! І чого ж він домігся? За всі ті шість років написав лише «Дочку Фауста», а тут, відтоді, як прибув до Парижа, завдяки духовному середовищу йому вдалося почати хтозна-скільки етюдів, поважних статей, оповідань.

Шарлотта також брала участь у гарячковій діяльності свого видатного митця. Незмінно моложава і свіжа, вона вела господарство, клопоталась на кухні, що було не так-то й просто, адже в них завжди столувалося безліч гостей. Крім того, д'Аржантон залучав її до своєї роботи.

Аби сприяти травленню, він узяв за звичку не писати, а диктувати, а оскільки в Шарлотти було красиве, англійської школи письмо, то вона стала виконувати обов'язки його секретаря. У ті рідкісні вечори, коли вони вечеряли самі, без гостей, д'Аржантон з годину їй диктував, походжаючи туди й сюди по кімнаті. В заснулому старому будинку лунко чулися його кроки, його урочистий голос верховного жерця під час святої відправи, а йому вторив другий голос, м'який, лагідний і співучий.

– Наш автор знову щось пише, – шанобливо казав консьєрж.

Того вечора, коли ми знову зустрічаємося з «подружжям» д'Аржантонів, воно перебуває в затишній невеличкій вітальні, де приємно пахне зеленим чаєм та іспанськими сигаретами. Шарлотта якраз готує стіл для роботи: підсовує новомодну чорнильницю, ручку із слонової кості, золотистий пісок, розкладає красиві зошити з білосніжним папером, на якому вона лишає широкі береги для виправлень. Марна завбачливість – віршомаз ніколи себе не править: як написалося, так написалося, він до тексту більше не доторкнеться. Але широкі береги дуже прикрашають вигляд рукопису: коли щось стосується її поета, Шарлотта докладає всіх зусиль, щоб усе було якнайвишуканішим.

Того вечора д'Аржантон у настрої: він готовий диктувати хоч цілу ніч і хоче цим скористатися, щоб написати сентиментальне оповіданнячко – воно має привабити читачів, коли буде знову оголошено передплату на його журнал. Він підкручує вуса, в яких подекуди вже пробивається сивина, і ще вище закидає голову з високим лобом, який здається тим вищим, що його чуприна вперто відступає все далі й далі. Він чекає натхнення. Шарлотта, як це часто буває в сім'ї, навпаки, чимось засмучена. На її блискучі очі немов набігла хмаринка. Вона неуважна, бліда, але, як завжди, покірна: незважаючи на помітну втому, вона вмочає перо в чорнильницю, ледь відставивши мізинчика, наче кішечка, що боїться забруднити лапки.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет