Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет22/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32
:

– Ну то як, ти приготувалася, Лолотта? Отже, у нас перший розділ... Написала: «Перший розділ»?

– Перший розділ... – сумно повторює Шарлотта.

Віршомаз роздратовано зиркнув на неї, потім, явно вирішивши ні про що не питати її і не цікавитись, чим вона так засмучена, починає:

– «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди... Піренеїв, таких багатих на легенди...»

Це речення звучить для нього наче музика. Хизуючись, д'Аржантон повторює його кілька разів із різними відтінками у голосі. Нарешті, обертаючись до Шарлотти, він перепитує:

– Ти написала: «...таких багатих на легенди»?..

Вона намагається вимовити: «Таких ба... Таких багатих»,– але зупиняється, її душать ридання.

Шарлотта плаче. Марно вона кусає кінчик ручки, міцно стискає губи, аби стриматись. їй несила стримати сльози. І вона плаче, плаче...

– Та годі-бо, – каже здивований д'Аржантон. – От не щастить! І треба ж, саме цього вечора, коли я на такому піднесенні... Слухай, що на тебе найшло? Це через оте повідомлення про «Кідна»? Ну то й що? То звичайнісінькі чутки. Ти ж добре знаєш газетярів. їм аби колонки заповнити... Хіба мало траплялося, що про корабля не було відомостей? До речі, Гірш мав зайти сьогодні в пароплавну компанію. Він незабаром прийде. І ти про все довідаєшся. Встигнеш іще натужитися.

Він розмовляв з Шарлоттою зверхньо, сухим і поблажливим тоном – так розмовляють із слабкодухими, з дітьми, із божевільними та хворими, а хіба в ній немає всього потроху? Згодом, трохи її заспокоївши, він починає знову:

– То на чому ми там зупинилися? Через тебе я загубив думку. Прочитай мені все, що я надиктував... Усе прочитай!

Шарлотта ковтає сльози і вдесяте читає:

– «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди...»

– Далі?


Марно вона перегортає всі сторінки, струшує зовсім новий зошит.

– Це все... – нарешті каже вона.

Д'Аржантон приголомшений, йому здавалося, що написано далеко більше. Так трапляється щоразу, коли він диктує. Думки жахливо випереджають слова, і він неминуче їх губить. Йому здається, ніби все те, що він собі уявляє, що ще перебуває в зародковому стані у його мізках, все те уже чітко сформульовано й викладено на папері, і коли після кількох театральних поз та величних жестів і невиразного бурмотіння декількох слів з'ясовується, як мало він надиктував, то розрив між мареннями й дійсністю його буквально приголомшує. Це нагадує розчарування Дон Кіхота, що уявляє себе в емпіреях, сприймаючи сопіння кухарчуків та шипіння плити за шум небесних вітрів, а дерев'яну лаву, на якій він усівся верхи, – за баского коня. Д'Аржантону також ввижалося, що він злетів до небес і ширяє у вишині... І що ж? Він весь тремтів, він хвилювався, горів натхненням, ставав у картинні пози, уздовж і впоперек міряв кімнату, раз по раз відкидав рукою довгого чуба, і все це – заради двох нікчемних рядків: «В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди...» І щоразу одне й те саме!

Д'Аржантон лютує, розуміючи, що він смішний.

– А все через тебе! – кричить він на Шарлотту. – Спробуй тут працювати, коли перед твоїм носом весь час пускають нюні! О Боже! Це просто жах!.. Стільки думок, стільки образів!.. А в підсумку – нічого, нічогісінько!.. І так завжди... А час минає, роки летять, і твоє місце займають інші... Невже ти, нещасна, не знаєш, як мало треба, щоб сполохнути натхнення?.. О, ну чому я мушу все життя битися головою в стіну безглуздої дійсності?! Для того щоб творити, я мав би жити у кришталевій вежі, піднятись на тисячу футів над буденною суєтою, а я вибрав собі за супутницю життя вередливе, неорганізоване, інфантильне й галасливе створіння...

Він тупотить ногами, грюкає кулаком по столу, а Шарлотта, котра ще не встигла виплакати свого горя, ллючи сльози, підбирає пера, сукнинку для витирання пер, підставку для пер і все своє секретарське знаряддя, що розсипалося по килиму, постеленому на підлозі вітальні.

Прихід Гірша кладе край прикрій сцені, яка повторюється так часто, що до неї звикли всі порошинки в цьому домі; як тільки минає буря і д'Аржаитонів гнів затихає, вони швиденько опускаються на свої місця, і всі речі знову набувають свого звичного незворушного і безтурботного вигляду. Гірш не сам. З ним прийшов Лабассендр. Обидва заходять надзвичайно поважно, на обличчях – печать таємничості. Особливо вирізняється звиклий до театральних ефектів співак: задерши голову й закопиливши губи, він усім своїм виглядом немов хоче сказати: «Я знаю дещо надзвичайно важливе, але нізащо в світі не відкрию вам свою таємницю».

Д'Аржантон, котрого досі трясе від люті, не розуміє, чому вони так міцно й багатозначно мовчки йому потискають руку. До тями приводить Шарлоттине запитання:

– То що там, добродію Гірш? – вигукує вона, кидаючись до химерного недоука-ескулапа.

– Та сама відповідь, пані. Ніяких новин.

Але в той час, як він каже Шарлотті: «Ніяких новин»,– його витріщені під опуклими скельцями окулярів очі аж волають до д'Аржантона, що ті слова – безсоромна брехня, що новини є, страшні новини.

– А яка думка службовців компанії?.. Що вони кажуть?.. – допитується мати, прагнучи і водночас боячись дізнатися правду, намагаючись прочитати її з гримас на лукавих обличчях чоловіків.

– Господи, Боже мій, пані... Беу! Беу!..

І поки Лабассендр плутається в довгих, безглуздих, ніби й заспокійливих, але ухильних фразах, Гірш, вдавшись до декостерівської методи, зображує віршомазу «обриси» таких слів: «Кідн» потонув з усім екіпажем, майном і пасажирами... Зіткнення у відкритому морі... Поблизу узбережжя Зелений Мис... Жах!»

У д'Аржантона лише здригнулися густі вуса. Але, дивлячись на його бліде, чваньковите і незворушне обличчя, на якому не здригнулася жодна рисочка, важко було сказати, що переважає в його душі: тріумф чи запізнілі докори сумління за таку зловісну розв'язку. Можливо, там боролися обидва ці почуття, проте обличчя його лишалося незворушним і непроникним.

Віршомаз тільки відчував потребу вийти з дому і вже на вулиці дати вихід своїм почуттям, збуреним такою важливою новиною.

– Я багато працював, – цілком серйозно заявив він своїм приятелям. – Хотілося б трохи подихати свіжим повітрям... Ходімо прогуляємося.

– Ти маєш рацію, – погодилася Шарлотта. – Піди погуляй, тобі це буде корисно.

Як правило, Шарлотта щосили утримує свого «митця» дома – вона впевнена, що всі дами Сен-Жерменського передмістя вже довідалися про його повернення до Парижа і готові записуватися в довжелезну чергу, аби «випити усю кров з його серця», однак сьогодні Шарлотта рада, що він іде і вона зможе зостатися наодинці зі своїми думками. Адже вона зможе спокійно виплакатись, і ніхто не намагатиметься втішати її, їй не треба буде приховувати свого страху й похмурих передчуттів, які вона не наважується висловлювати, боячись, що її бездушно і зневажливо «заспокоюватимуть». Ось чому її гнітить навіть присутність служниці, ось чому всупереч звичці Шарлотта не заводить із нею нескінченної балаканини, як завжди, коли д'Аржантон іде з дому, а відсилає її до себе, у мансарду.

– Пані хоче побути сама?.. Пані не страшно?.. На балконі так завиває вітер, аж туга бере.

– Ні, залиште мене... Я не боюся.

Нарешті вона сама і може скільки душі завгодно мовчати, думати про своє, не боячись, що пролунає го­лос тирана: «Про що ти думаєш?..» Звісно, вона думає про свого Джека, о Господи! Про що б вона іще думала? Відтоді, як вона прочитала в газеті отой зловісний рядок: «Про «Кідна» досі немає ніяких новин»,– її переслідує, доводить до божевілля, ні на хвилину не покидає образ її дитини. Вдень іще півбіди – надокучливе себелюбство д'Аржантона примушує її забувати навіть про своє горе, та настає ніч, і Шарлотта не може заснути. Вона слухає завивання вітру, яке наганяє на неї невимовний жах. На тому розі набережної, де вони живуть, вітер, щоразу вриваючись з іншого боку, то лютує, то стогне, шарпає ветхі дерев'яні будівлі, деренчить шибками вікон, стукає завислою на одному завісі віконницею. Але й пошепки, і надривним криком він завжди щось розповідає. Він їй каже ті самі слова, що й іншим матерям та жінкам моряків, слова, від яких вона мимоволі блідне.

Адже він прилітає здалеку, отой буйний вітер, він прудкий і багато бачив пригод на своєму шляху! Він скрізь метається мов очманілий птах і, підхоплюючи на свої великі крила усі чутки, всі стогони і зойки, швидко розносить по всьому світу. То пустотливий, то нещадний, він в одну й ту саму мить в одному місці рве вітрила корабля, у другому – гасить свічку, ще десь – закочує на голову мантилью, наганяє грозові хмари чи роздмухує пожежу. І він розповідає про все те людям, і тому розповідь його буває то весела, то тужлива.

Цієї ночі його моторошно слухати. Він рвучко пролітає над балконом, шарпає віконні рами, свистить попід дверима. Він рветься в дім. Хоче невідкладно щось пові­домити цій матері; і всі чутки, які приносить і жбурляє в шибки вітер, стріпуючи мокрими крильми, звучать, як поклик чи пересторога. Бій дзиґарів, далекий посвист паровозів – усе звучить так сумно, так тужливо, раз у раз повторюючись, наче наслання. Вона здогадується, що хоче їй розповісти вітер. Він, напевне, бачив серед моря – адже він скрізь присутній водночас, – як величезний корабель боровся з хвилями, що били у його борти, як губив щогли, нахилявся набік і, нарешті, поринув у морську глибінь, засмоктуючи за собою сотні людей, а ті, бліді і перелякані, із божевільними очима і прилиплим до чола волоссям, благально простягали руки, волали, кличучи на допомогу, ридали, захлинаючись солоною водою, викрикували останні слова прощання і прокляття на порозі смерті. Шарлотту так опосіли ті страшні марення, що серед голосіння й шуму корабельної аварії їй вчувається далекий невиразний стогін:

– Мамо!

То, безумовно, їй лише вчулося, то вона, стурбована, собі намислила.



– Мамо!

Цього разу стогін чути трохи голосніше... Та ні, це неможливо. їй, безумовно, дзвенить у вухах... О Боже мій, невже вона втрачає глузд... Аби позбутися мани, Шарлотта підводиться, ходить по вітальні... І на тобі – знову хтось кличе. Голос чути десь зі сходів. І вона кидається до дверей.

Газовий ріжок погашений, і лампа, яку вона тримає у руці, кидає на сходи мереживну тінь від поруччя. Ні, нікого... Проте Шарлотта впевнена, що чула голос. Треба подивитися уважніше. Вона перехиляється через поруччя, піднявши високо над головою лампу. І тоді тихий глухий звук, який скидається й на сміх, і на ридання, долинає знизу, зі сходів, по яких ледве піднімається, спираючись на стіну висока постать.

– Хто там?.. – кричить вона, пройнята нервовим дрожем і шаленою надією, забувши про свій страх.

– Я, мамо... О, я добре тебе бачу...– ледь чутно відповідає їй хрипкий голос.

Вона збігає сходами. Це він, це її Джек! Поранений високий робітник ледве стоїть, спираючись на милиці; його так схвилювала зустріч з матір'ю, що він, знесилений, аж застогнав, спинившись посеред сходів. Ось що вона зробила зі своїм сином!

Жодного слова, жодного вигуку, жодного лагідного жесту! Мов остовпівши, вони стоять упритул, дивляться одне на одного й плачуть...

Є люди, яким наче на роду написано щоразу опинятися в безглуздому й сміховинному становищі, і всі їхні вияви високих почуттів якщо не фальшиві, то недоречні.

Так уже судилося, що д'Аржантон, отой король невдах, хоч би коли спробував похизуватись благородством, незмінно зазнавав невдачі. Того вечора, вертаючись додому після довгої ради із своїми приятелями, він вирішив повідомити Шарлотту про фатальну новину, аби відразу покінчити з тією неприємною історією; а щоб пом'якшити удар, він заздалегідь придумав кілька пишномовних фраз, що якнайкраще пасували за такої нагоди. Уже з того, як він повернув ключа в замку, можна було зрозуміти, що він повідомить щось украй важливе. Та яким же було його здивування, коли він побачив, що в такий пізній час у вітальні горить світло, Шарлотта ще на ногах, а поблизу каміна, на столі, рештки ледь початої вечері, як буває, коли хтось щойно приїхав або має їхати і через хвилювання йому не до їди.

Украй збуджена Шарлотта поквапилась йому назустріч:

– Тсс! Не шуми... Він тут... Спить... О, яка я щаслива!

– Хто? Про що ти?

– Звичайно ж Джек. Їхній пароплав зазнав аварії. Сам він поранений. Корабель пішов на дно. А його чудом урятували. Він приїхав з Ріо-де-Жанейро, де два місяці пролежав у лікарні.

На д'Аржантонових губах майнула невиразна посмішка, яку в крайньому разі можна було витлумачити як вияв задоволення. Треба віддати йому належне: він по-батьківському поставився до Джека і першим заявив, що той залишиться у їхньому домі, поки зовсім одужає. Чесно кажучи, він мусив хоча б це зробити для головного і єдиного свого акціонера. Що не кажи, а десять тисяч франків, укладені в акції, заслуговували певної поваги.

Минуло кілька днів, перше хвилювання вляглося, і життя Шарлотти та її поета увійшло в звичну колію з тою лише різницею, що в домі з'явився ще й бідний каліка, чиї ноги, поранені й обпечені під час вибуху парового котла, ніяк не зарубцьовувалися. Одягнений у вовняну матроську синю блузу хрещеник лорда Пімбока Джек (не Жак, а саме Джек!), син Іди де Барансі, досі мав темне обличчя кочегара, засмагле, огрубіле, на якому вирізнялися, як житні колоски, рудуваті вусики та почервонілі очі з обгорілими віями; шкіра його була запалена, щоки позападали... Нічим не зайнятий, невпевнений у собі, охоплений заціпенінням, що настає після страшної катастрофи, він ледь переповзав зі стільця на стілець, викликаючи нестерпне роздратування д'Аржантона і пекучий сором у своєї матері.

Коли приходив хтось із сторонніх і Шарлотта помічала, як здивовано й іронічно дивилися вони на нічим не зайнятого робітника, одяг і мова якого ніяк не поєднувалися із затишком і розкошами цього дому, вона поквапливо казала: «Це мій син... Познайомтеся із моїм сином... Він був дуже хворий». Вона поводилася так, як поводяться матері калік, котрі квапляться заявити про своє материнство, аби не допустити нахабних посмішок і підкресленого співчуття. Але якщо вона страждала, бачачи, на що перетворився Джек, якщо вона червоніла через його вульгарні, грубуваті манери, його невміння триматися за столом і жадібність, із якою він їв і пив, через усі його звички, набуті в шинках, то ще більше вона страждала через зневагу в тоні постійних їхніх гостей, коли вони зверталися до її сина.

Джек знову зустрів тут усіх своїх давніх гімназійних знайомих, усіх невдах, що не виводилися в «Parva domus», із тією лише різницею, що їм додалося років та поменшало на голові волосся, а в роті – зубів. Зате нітрохи не змінилося їхнє становище в суспільстві: вони так само тупцяли на одному місці, як і належить непо­правним невдахам. Щодня вони збиралися в редакції журналу, щоб обміркувати наступний номер, а двічі на тиждень гуртом вечеряли на п'ятому поверсі. Д'Аржантон, неспроможний далі обходитись без гамірних компаній, намагався приховати цю свою слабкість хоча б у власних очах, удаючись при цьому до найпишномовніших фраз, а щодо цього він був таки незрівнянний мастак.

– Потрібно об'єднатися... Треба згуртуватися, щільно зімкнути лави, щоб відчувати лікті соратників.

І вони згуртовувались, дідько б їх узяв! Так згуртовувались навколо нього, так тиснули його з усіх боків, аж йому забивало дух. Найдужче він відчував лікті – гострі, кістляві, настирливі – свого давнього приятеля Еверіста Моронваля, секретаря редакції журналу «Огляд майбутніх поколінь». Саме у Моронваля зародилася думка про створення цього журналу, саме йому це поважне періодичне видання завдячувало своєю гуманітарною назвою. Він правив коректуру, наглядав за верстанням, читав статті та романи і, крім того, запальними словами підбадьорював дух головного редактора, що геть занепав через цілковиту байдужість до його видання з боку читацької публіки та нескінченні марні витрати.

За численні обов'язки мулатові належала чітко визначена, хоч і досить скромна платня, яку він ухитрявся заокруглювати, виконуючи різноманітні додаткові доручення, що оплачувалися окремо, та безперервно випрошуючи аванси. Гімназія на проспекті Монтеня давно зазнала краху, проте її директор ще не цілком відмовився від виховання «дітей півдня» і щоразу приходив до редакції журналу в супроводі двох своїх вихованців, котрі дивом уціліли в його освітньому закладі. Один з них був якийсь здрібнілий японський принц, підліток невиразного віку, якому можна було дати і п'ятнадцять, і п'ятдесят років, і який, скинувши довге кімоно, а натомість надівши європейське вбрання, дрібненький, крихкотілий, у малесенькому капелюсі, з крихітною тростинкою скидався на глиняну статуетку, що звалилася з етажерки на паризький тротуар.

Другий – цибатий парубок, чиє обличчя з натягненою шкірою, аж до очей та лоба, заросло чорною кучерявою бородою, що нагадувала стружку палісандрового дерева; цей єгиптянин викликав у Джека невиразні спогади, а коли під час однієї з перших зустрічей він запропонував недокурок сигари, Джек пізнав свого давнього приятеля Саїда. Бідолашний молодий чоловік давно закінчив Моронвалів освітній заклад, але батьки й далі зоставляли його на Моронвалеву опіку, сподіваючись, що той прищепить йому світські манери й звички. Крім нього, всі завсідники редакції журналу та гості д'Аржантонових вечерь, що незмінно відбувалися двічі на тиждень, – Гірш, Лабассендр, небіж Берцеліуса та інші – зверталися до Джека зверхнім, поблажливим і фамільярним тоном. Так ніби він був нікчемним нахлібником, з милості допущеним до панського столу.

Він залишився «паном Джеком» тільки для однієї особи – доброї і лагідної пані Моронваль-Декостер, що лишилася майже такою самою, як була, – з великим урочистим лиснючим лобом та в куценькій чорній, далеко не такій урочистій, зате ще більш лиснючій сукні. А втім, зверталися до нього гості зневажливим, байдужим чи доброзичливим тоном, називали його «паном», «старим», «друзякою» а чи «хлопцем»,– усе це аж ніяк не хвилювало чужого їхньому середовищу Джека: мов задурманений, він сидів осторонь з короткою люлькою в зубах і куняв, слухаючи, але майже не чуючи літературного галасу, що ще в дитинстві наганяв на нього сон. Два місяці, проведені в лікарні, три роки кочегарні й непробудної пиятики, потрясіння, викликане катастрофою, приголомшили, стомили його, вибили із звичної колії; йому не хотілося ні розмовляти, ні ворушитися, він тільки мріяв, щоб нарешті настала цілковита тиша і спокій, щоб нарешті затихло гуркотіння хвиль і машин, яке все ще болісно відлунювало йому в голові, як шум прибою відлунює в мушлі.

– Він геть отупів, – іноді казав д'Аржантон.

Ні, знесилений і безвольний, він просто дрімав, мовчки тішачись тим, що під ногами твердий суходіл, а над головою – чисте спокійне повітря. Джек трохи оживав лише у ті рідкісні пообідні години, коли віршомаз ішов з дому і він залишався наодинці з матір'ю. Тоді Джек сідав поруч неї і тішився її безтурботною дзвінкою, як пташиний щебет, балаканиною, її лагідними словами. Щоправда, він охочіше слухав її, ніж говорив сам. Материн голос звучав у його вухах, як чарівне бриніння бджіл улітку, в пору медозбору.

Одного дня, коли вони лишилися самі, він несподівано прокинувся із довгого заціпеніння і повільно, дуже повільно промовив:

– Коли я був малим, ми якось довго пливли морем, чи не так?

Трохи збентежена Шарлотта пильно подивилася на нього. Вперше в житті він питав її про минуле.

– Чому ти так думаєш?.. – запитала вона.

– Розумієш, коли я три роки тому вперше ступив на палубу пароплава, у мене було дивне відчуття... Мені здалося, ніби я все те вже бачив... І денне світло, що вливалося в каюти крізь ілюмінатори, і круті, обковані мідною бляхою сходинки, що вели до кают, – усе це викликало в мене невиразні спогади... Мені здавалося, що коли я був іще зовсім малим, я грався, ковзався на тих сходах... Це так, ніби наснилося.

Вона кілька разів оглянулась, аби переконатися, що вони самі.

– Тобі це не наснилося, синочку. Тобі було три роки, коли ми поверталися з Алжиру. Твій батько несподівано помер, і ми з тобою поверталися до Турені.

– Он як!.. То мій батько помер в Алжирі?

– Так, в Алжирі...– майже пошепки відповіла вона і опустила голову.

– Як його звали, мого батька?

Дуже схвильована, Шарлотта завагалася: вона не готувалась до таких розмов, і синова цікавість була для неї як сніг на голову... Та хоч яка неприємна була для неї ця розмова, вона вже не могла не розповісти двадцятирічному хлопцеві, хто його батько: Джек був у тому віці, коли дитина все може вислухати і зрозуміти.

– Він носив одне з найвідоміших імен у цілій Франції, синочку, ім'я, яке тепер носили б і ми з тобою, якби нагла страшна пригода не завадила йому спокутувати свою провину... О, коли ми познайомилися, ми були такі ще молоді!.. Це було під час облави на диких кабанів у одному з виярків поблизу Кіффи. Треба тобі сказати, що на ту пору я захоплювалася полюванням. Пригадую, я навіть їздила на невеликому арабському коні, якого звали Сулейман. Норовистий був, як чортеня....

І понесло її, навіжену, понесло чвалом на арабському скакуні Сулеймані у країну химер, яку її нестримна уява населяла усіма лордами Пімбок і раджами із Сінгапуру.

Джек не намагався її зупинити, він чудово знав, що це неможливо. Але коли вона, задихаючись від перегонів і вітру, що бив їй в обличчя, на мить зупинилася, аби перевести дух, Джек скористався із короткої перерви і повернув її до початку розмови прямим і чітким запитанням – тільки так можна було завадити її яскравій і химерній уяві знову збитися на манівці.

– Як же звали мого батька?

О, як здивовано розплющилися її очі!.. У неї вже й з голови вилетіло, про що вони розмовляли.

Іще не перевівши дух після своєї довгої оповіді, вона скоромовкою відповіла:

– Його звали маркіз де л'Епан, командир ескадрону третього гусарського полку.

Очевидно, Джек дещо інакше, ніж мати, дивився на права і привілеї знаті, бо сприйняв таємницю про своє великопанське походження із цілковитим спокоєм. Зрештою, яка йому втіха з того, що його батько був шляхетним маркізом, коли це не завадило йому, маркізовому синові, стати звичайнісіньким кочегаром, та ще й поганим кочегаром, а тепер він так само скалічений, розбитий, виведений з ладу, як і паровий котел «Кідна», що зараз лежить на дні Атлантичного океану на глибині шестисот морських сажнів. Яка йому втіха з того, що батько носив славетне ім'я, коли це не завадило йому називатися просто Джеком і бути нікчемним покидьком, що його шпурляє і носить життя на своїх непевних безрадісних хвилях. До того ж батько, про якого він щойно довідався, давно помер, і незнайоме почуття, що на хвилину прокинулося в душі Джека, не знайшовши там, за що зачепитися, бо його цікавість була вже задоволена, згасло і зникло, розчинившись, як і все інше, у його теперішній тупій байдужості.

– От що, Шарлотто, треба щось вирішувати з твоїм хлопцем... Не можна, щоб він тут вічно байдики бив. Ноги в нього загоїлися. Їсть як не в себе, нічого не скажеш. Щоправда, трохи покашлює, але Гірш доводить, що він завжди кашлятиме... Треба йому вже братися за якусь роботу. Якщо на кораблі йому важко, хай іде працювати на залізницю! Лабассендр каже, ніби там добре платять.

На ці вимоги свого поета Шарлотта заперечувала, що Джек іще дуже слабкий, зовсім немічний.

– Бачив би ти, як він дихає, коли піднімається на п'ятий поверх, подивися, який він худий. Ночами я чую, як неспокійно він спить. Стривай! Поки він набереться сили, може, ти підшукав би йому якусь роботу в журналі?

– Я не проти, – відповів той. – Треба буде поговорити з Моронвалем.

Моронваль також був не проти спробувати, однак спроба виявилась невдалою. Кілька днів Джек виконував у редакції обв'язки розсильного. Носив на друкарню відбитки, пакував примірники журналу для їх відправки, наклеював адреси на бандеролі. Його примушували робити все, що тільки кому заманеться, тільки не загадували підмітати кімнат–цього не дозволяли рештки совісті, – їх підмітав консьєрж, бо це входило до його безпосередніх обов'язків. Не протестуючи й не заперечуючи, Джек виконував усе, що йому казали, мовчки терпів зневажливі натяки Моронваля, котрий зганяв на ньому зло за свої незчисленні невдачі, та холодну лють д'Аржантона, чий настрій ставав дедалі ядучішим через уперту нехіть публіки передплачувати журнал. Які ж вони затяті, оті кляті читачі! У розкішній, оправленій у зелену саржу, з мідними кутиками книзі з відривними квитанціями, що мала бути списана їхніми іменами, на першій сторінці губилося, як лушпинка з горіха в безмежному морі, лише одне ім'я: «Граф де... замок... поблизу Меттре, в околиці Тура». І отим єдиним передплатником журнал був зобов'язаний тільки Шарлотті. Але брак надходжень не означав, що зменшуються витрати. П'ятого числа кожного місяця співробітники незмінно приходили за гонораром, та ще й просили аванс. Найненажерливішим був Моронваль. Спочатку він приходив сам, потім присилав дружину, згодом Саїда, слідом за Саїдом – японського «принца». Д'Аржантон кипів люттю, але відмовити не наважувався, його марнославство було надто ласим на лестощі, а мулат мав повні кишені таких солодощів. Та все ж, коли журнал зазнав краху, головний редактор, боячись, щоб і інші співробітники не почали брати прикладу з Моронваля, не пропускав нагоди поскаржитись на фінансові труднощі і на всі прохання про виплату авансу виставляв один і той самий нездоланний бар'єр: «Комітет акціонерів мені рішуче забороняє це». А тим часом «Комітет акціонерів», сам не відаючи, що він і є отой «Комітет» у єдиній особі, сидів у кутку і пакував бандеролі, озброївшись пензликом і великою банкою з клеєм. Журнал, маючи лише одного передплатника в особі «доброго дядечка», так само мав лише одного «акціонера» в особі Джека, якому той самий «добрий дядечко» подарував був гроші.



1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет