Альфонс доде



бет24/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   32

«Джек, маркіз де л'Епан!»

Він подумки повторював цю фразу так, ніби титул маркіза наближав його до Сесіль. Бідний хлопчина ще не знав, що ніякі почесті та багатства, ніякі марноти світу не можуть так розчулити щире жіноче серце, розбудити в ньому всі скарби ніжності, як співчуття.

«Я напишу матері»,– думав він. Але те, про що він мав запитати у неї, було таким складним, заплутаним і делікатним, його так важко було висловити на папері, що він вирішив побачитися із Шарлоттою й зав'язати з нею одну з тих розмов, коли очі часом промовистіші, ніж слова, а мовчання красномовніше, ніж недомовки і зізнання. На біду, йому не вистачало грошей на залізничний квиток. Шарлотта мала надіслати певну суму, але, мабуть, забула.

«Ет! – подумав Джек. – Я добрався сюди пішки в одинадцять років, а тепер тим паче пройду цей шлях, хоч я ще й не зміцнів». На другий день він справді подолав той жахливий шлях, тепер він здався Джеку не таким страшним і довгим, зате іще похмурішим, ніж у дитинстві. Подібні враження – не дивина: порівнюючи спогади дитинства із враженнями, що виникають у тому віці, коли все зважується й обмірковується, людина часто зазнає розчарування. Дитина має у своїх очах немовби якийсь барвник, котрий не висихає, поки вона не позбудеться наївних поглядів на життя і світ; та в міру того, як вона росте, все, чим вона доти безмірно захоплювалась, поступово блякне. Поети – люди, які дивляться на світ дитячими очима.

Джек побачив знову те місце, де його розбудив потяг, ґратчасту хвіртку у Вільнев-Сен-Жоржі, біля якої вийшов був із карети, аби добряга картуз із навушниками повірив, що там живе його мати; побачив купу каміння над ровом, де спав, перелякавши його, якийсь, напевне, п'яний чоловік; підсліпуватий шинок, – бридкий притон, котрий не раз ввижався йому у кошмарних снах... На жаль, відтоді він надивився ще й не на такі притони. Тепер його не дивували зловісні лиця п'яних роботяг та волоцюг, які, тиняючись поблизу міських застав, колись навівали на нього жах; стикаючись з ними, він мимоволі думав, що якби отой маленький Джек устав раптом із праху й куряви шляху, яким прошкував тієї ночі квапливою й непевною ходою школяра-утікача, якби отой колишній Джек зустрів теперішнього, то налякався б, може, більше, ніж тоді, коли побачив страшного привида.

Він добрався до Парижа о першій годині дня, моросив похмурий холодний дощ, і Джек, усе ще перебуваючи в полоні спогадів та порівнюючи свої колишні враження з теперішніми, пригадував рожевий чарівний світанок, розкинуте над головою голубе травневе небо, на тлі якого в кінці тієї першої подорожі над ним схилялася люба мати, котра у сяйві своєї краси, немов архангел Михаїл, прогнала геть когорти похмурих нічних привидів. Та замість мисливського будиночка, замість Вільшаника, де його Іда весело співала серед квітів, він наштовхнувся у печеристій холодній підворітні «Огляду майбутніх поколінь» із д'Аржантоном. Той ішов у супроводі Моронваля, навантаженого коректурами журналу, та ескадрону невдах, котрі дорогою щось гаряче доводили одне одному, напевне, не закінчивши початої нагорі суперечки.

– Ти глянь, а ось і Джек, – кинув мулат.

Здригнувшись, віршомаз скинув голову. Глянувши на двох чоловіків, один з яких був вишукано одягнений, у дорогому костюмі, в рукавичках, випещений і ситий, ніби щойно встав із-за столу, а другий – знеможений, у куцій, потертій і промоклій оксамитовій куртці, ніхто і не подумав би, що цих людей пов'язують якісь узи. Саме цим і відзначаються сумнівні зв'язки: у них є ґандж, за яким завжди безпомилково можна пізнати сім'ї, в котрих волею випадку батько – тесля, дочка – графиня, а її брат – перукар з передмістя.

Джек подав д'Аржантонові руку, той недбало зволив простягти йому одного пальця і запитав, чи він здав уже кому-небудь в оренду Вільшаник.

– В яку оренду?.. – нічого не розуміючи, перепитав Джек.

– У звичайну... Побачивши тебе тут, я міг подумати тільки одне: будинок здано в оренду і ти змушений повернутися!

– Ні, – розгублено пробурмотів Джек. – Відтоді, як я там, ніхто й не навідувався.

– В такому разі чого ти тут опинився?

– Я прийшов до матері.

– Така забаганка з твого боку для мене не дивина. Шкода тільки, що на дорогу потрібні гроші.

– Я прийшов пішки...– промовив Джек просто, але з виглядом людини, впевненої у своїй правоті, і з гідністю, якої досі за ним не помічали.

– Он воно що!.. – протягло відповів д'Аржантон і, на хвилинку задумавшись, глузливо докинув:– Радий довідатись, що твої ноги у кращому стані, ніж руки.

– Краще не скажеш, – загиготів мулат.

Віршомаз скромно всміхнувся і, задоволений справленим враженням, пішов набережною, а за ним вервечкою подріботіла його улеслива свита.

Тиждень тому д'Аржантонові «нищівні слова» збайдужілий Джек пропустив би повз вуха, але з учорашнього дня він немов відродився. За кілька годин юнак став таким вразливим і гордим, що після почутої щойно образи ладен був так само пішки повернутися назад, навіть не побачившись з матір'ю, але йому конче треба було відбути з нею розмову. Отож він піднявся нагору.

У квартирі все було перевернуте догори дном. Оббивальники прилаштовували драпірування, розставляли лавки, ніби тут готувалися до вручення нагород. Того дня в д'Аржантоновому помешканні влаштовувався помпезний літературний вечір, на якому мали зібратися усі недолугі шанувальники муз; д'Аржантон саме тому й розлютився, побачивши сина Шарлотти. Та й вона була далека від захоплення. Коли Джек зайшов, його мати якраз грала роль господині, вкрай заклопотаної переобладнанням житла на театральну залу; вона обставляла маленькі вітальні, будуари і скрізь, навіть у нішах та вбиральнях, влаштовувала куточки для куріння.

– О, це ти, бідний синочку! Б'юсь об заклад, що ти з'явився по гроші. Мабуть, подумав, що я забула про тебе. Справа в тому, скажу тобі, що я збиралася передати їх тобі з Гіршем, котрий через два-три дні має намір їхати до Вільшаника, де провадитиме дуже цікаві досліди з ароматичними речовинами. Це новий метод лікування. Гірш його винайшов, прочитавши про щось подібне у якійсь перській книжці... Ось побачиш, яке це дивовижне відкриття!..

Вони стояли серед кімнати й стиха розмовляли, а навколо них снували найняті робітники, забиваючи у стіни цвяхи, пересовуючи меблі...

– Я хотів би дуже серйозно поговорити з тобою, мамо, – промовив Джек.

– О Боже, про що?.. Що сталося?.. Ти ж знаєш, що серйозні речі не для мене... До того ж сам бачиш: у нас сьогодні все догори дном: незабаром урочистий вечір... 0!.. Це буде надзвичайний вечір!.. Ми розіслали п'ятсот запрошень!.. Я не пропоную тобі лишитися, сам розумієш... По-перше, це буде для тебе нецікаво... Гаразд, якщо ти наполягаєш, ходімо ось сюди, на терасу... Я там опорядила місце для курців; зараз побачиш, як там затишно.

І Шарлотта пропустила сина на веранду під цинковим дашком, обтягненим знизу смугастим тиком. Там стояли диван і жардиньєрка, висіла люстра, але при денному світлі, під шум дощу, що заволік тьмяний обрій і заховав мокрі береги Сени, усе це мало досить невеселий вигляд.

Джекові було не по собі. Він думав: «Краще б я написав...» і не знав, з чого почати розмову.

– То що там сталося? – запитала Шарлотта, підперши підборіддя в красивій позі жінки, що дуже уважно слухає.

Джек ще хвилину повагався, як вагаються, перш ніж поставити важкий тягар на етажерку для дрібничок і прикрас, бо те, що він мав сказати, йому самому здавалося надто обтяжливим для легковажної голівки, що схилилася до нього.

– Я хотів би... Я хотів би поговорити про свого батька.

У Шарлотти мало не вирвалося: «Що це ти придумав?»

І якщо Джекова мати й не вимовила цих слів, вони відверто й недвозначно відбилися на її обличчі, де промайнуло і невдоволення, і здивування, і навіть страх.

– Усе це дуже сумно, синочку, та, зрештою, хоч як це тяжко, я розумію твою цікавість і готова вдовольнити її. А втім, – урочисто додала вона, – я давно вирішила від крити таємницю твого народження, коли тобі виповниться двадцять років.

Тепер уже Джек здивовано подивився на матір.

Значить, вона забула, що три місяці тому вже відкрила йому ту таємницю? Проте він стримався і не прохопився жодним словом. Так навіть краще: можна буде порівняти те, що вона скаже зараз, із тим, що казала раніше. Адже він так добре її знав!

– Чи правда, що мій батько був шляхетного походження? – не зволікаючи, запитав Джек.

– Найшляхетнішого, сину.

– Маркіз?

– Ні, лише барон.

– А я думав... Ти мені казала...

– Ні, ні! Маркізами були Булаки старшої гілки,

– Тобто він був родичем тих Булаків?

– Гадаю, так... Він був головою молодшої гілки цього роду.

– Отже, мого батька звали?..

– Барон де Булак, лейтенант флоту.

Якби раптом зірвався униз балкон і разом з ним додолу полетіла обтягнена тиком веранда із усім умеблюванням, Джек і тоді не зазнав би такого струсу для всього свого єства. Та все ж хлопцеві стало сили запитати:

– А він давно помер?..

– О-о-о!.. Дуже давно...– відповіла Шарлотта, зробивши виразний жест, яким неначе відкидала у далеке минуле людину, саме існування якої стало для неї досить проблематичним.

Ймовірним було тільки те, що він помер. Тепер лишалося загадкою: був то де Булак чи де л'Епан? Мати збрехала цього разу чи минулого? А може, вона й не збрехала? Може, вона й сама не знає?

Яка ганьба!

– У тебе жахливий вигляд, Джеку! – раптом похопилася Шарлотта, урвавши довгу романтичну історію про своє життя із лейтенантом флоту. – У тебе крижані руки. Даремно я повела тебе на балкон.

– Нічого, – пересиливши себе, мовив Джек. – Зігріюся, коли йтиму.

– Як, ти вже збираєшся іти? А втім, ти маєш рацію, краще вернутися за дня... Та ще в таку негоду... Ну, поцілуй мене!

Ніжно поцілувавши сина, вона підняла комір його куртки, накинула йому на плечі шотландський плед, бо було таки холодно, і засунула йому в кишеню трохи грошей, їй здалося, що хмарка суму, яка набігла на його лице, спричинена приготуваннями до урочистого вечора, на якому він не зможе бути присутнім, тому їй не терпілося, щоб він пішов, і коли покоївка покликала її: «Пані, перукар!..» – Шарлотта скористалася з цього і почала поквапливо прощатися:

– От бачиш, я повинна йти... Бережи себе... Пиши частіше.

Джек повільно спускався сходами, міцно тримаючись за поруччя.

У нього паморочилася голова.

Ні, його серце нило не тому, що він не був запрошений на оте їхнє свято, а через те, що взагалі ні разу за ціле життя не знав жодного свята: він не знає, яке то свято бути разом з улюбленими і шанованими матір'ю й батьком, яке то свято носити їхнє ім'я, жити в сім'ї, мати свій дім. А є ж іще й інше свято, про яке він тепер добре знає і якого позбавила його безжальна доля, – свято щасливого кохання, яке назавжди вас поєднує із кимсь прекрасним, благородним і порядним. Це свято також не для нього. І бідолаха мучився, не здогадуючись, що сам жаль за всіма тими втіхами робить його гідним їх; позбувшись недавнього, але тепер далекого заціпеніння, він ясно усвідомлював усю гіркоту своєї лихої долі, а тільки це й могло дати йому силу побороти її.

В полоні отаких похмурих думок він підходив до Ліонського вокзалу, до тих убогих кварталів, де болото здається іще більшим, а туман іще густішим, бо будинки тут похмурі й сірі, закіптюжені; стічні рови забиті нечистотами, а через людські злигодні і сама природа видається ще похмурішою. На фабриках і заводах скінчився робочий день. Виснажені, стомлені люди понурим скорботним потоком розтікалися по тротуарах та бруку і вливалися до винних погребів та приміських шинків, із тих, на яких красуються вивіски на зразок «Утіха», ніби сп'яніння і забуття – єдина утіха для знедолених. І розбитому втомою, перемерзлому Джеку здалося, що у його житті немає жодного просвітку, як у темному холодному осінньому небі, з якого невпинно сіявся дощ. І він, махнувши на все рукою, розпачливо вигукнув:

– За ними правда, кат би їх узяв!.. Лишається одне...

Потрібно пити!..

І тоді, переступивши поріг якогось брудного шинку, де з перепою одні хроплять, а другі кидаються з ножами в бійку, колишній кочегар замовив подвійну порцію горілки. Але тієї хвилини, коли він підносив до рота склянку, йому раптом здалося, що серед п'яного галасу, серед хмар тютюнового диму й алкогольних випарів, серед мокрих від поту робочих блуз перед ним майнула незрівнянна усмішка Сесіль, а над вухом глибокий лагідний голос промовив :«Ви п'єте горілку, пане Джек?»

Ні, звичайно, він не п'є. Ніколи вже не питиме.

Навіть не пригубивши повної склянки, Джек брязнув об шинквас дрібняками і вискочив із шинку, ошелешивши цим усіх присутніх.

II

Одужання


Напевне, довго довелося б розповідати про те, як Джек після прикрого походу до Парижа два тижні був ув'язнений у Вільшанику під лиховісною опікою Гірша, – той узявся випробовувати на цьому новому Маду свою методу лікування ароматичними речовинами; довго довелося б розповідати і про те, як лікар Ріваль прийшов йому на порятунок і, силоміць відвізши до свого дому, повернув йому життя й здоров'я. Краще я відразу покажу вам нашого друга Джека в зручному кріслі біля одного з вікон «аптеки»: поруч нього напохваті лежать книжки, навколо – благодійна тиша й спокій, що їх навівають ясні обрії, затишне помешкання та легкі кроки Сесіль. Усе це вливає у напівдрімотний стан одужуючого саме стільки життя, скільки треба, щоб він міг невинно тішитися довгими днями цілковитої бездіяльності.

Джека переповнює таке незмірне безхмарне щастя, що йому здаються зайвими будь-які слова; приплющивши повіки, він дивиться на дорогу йому істоту, на голку, якою спритно орудує Сесіль, слухає, як скрипить у її руці перо по лінованому папері бухгалтерських книг, і йому нічого більше не треба.

– Ох і дід! Я впевнена, що він приховує від мене половину своїх викликів... Учора він аж двічі проговорився. То доводив мені, що не заходив до Гудлу, а за хвилину повідомив, що його дружина почуває себе уже трохи краще... Адже ви це помітили, чи не так, Джеку?..

– Ви щось сказали? – стрепенувся хлопець.

Він не почув. Він тільки зачаровано дивився на Сесіль, завжди просту, урівноважену й граціозну, без дитячих вибриків та напускної пустотливості тих дівчат, котрі, знаючи, що пустотливість приваблює, часто не знають міри і викликають лише роздратування. Вона – сама серйозність, в ній усе глибоке. У її голосі бринять глибокі роздуми, очі вбирають і бережуть світло. Помітно, що її душі чужа приземленість, вона прагне високості і далини. А слова – ота розмінна, зношена, стерта монета – у Сесіль неждано вражають свіжістю; так іноді буває, коли посередні вірші кладуть на музику, і їх огортає чарівна мелодія Генделя чи Палестріни. Досить було Сесіль промовити: «Джеку, друже мій»,– і йому здавалося, що ніхто так досі не звертався до нього, а на її «прощавайте» його серце стискалося так тужливо, ніби він розлучається з нею .назавжди. От до якої міри в устах цієї ясноокої й розважливої дівчини все набувало виняткового змісту. Перебуваючи у тому стані, коли людина, одужуючи, ще вкрай слабка і така чутлива, що відчуває найменший протяг так само, як і тепло навіть несміливого сонячного промінчика, Джек надзвичайно гостро відчував чарівливість юної Рівалевої онуки.

О незрівнянні, чудові дні, проведені в благословенному домі, де все робилося для якнайшвидшого його одужання! «Аптека», простора, майже гола кімната, де тільки попід стінами стояли високі шафи з нефарбованого дерева, була з південного боку будинку; її вікна, завішені мусліновими шторами, виходили на кінець сільської вулиці, за якою аж до обрію тяглися скошені поля. Ця кімната з легким цілющим духом сухого лікарського зілля, зібраного в пору буйного квітіння, навіювала Джеку здоровий спокій. Дещо приглушена, пом'якшена, благодійна природа обступала його з усіх боків і п'янила тонкими пахощами. Вони воскрешали в Джековій пам'яті жеботіння струмків, а завдяки цілющим запахам золототисячників, зірваних біля підніжжя віковічних дубів, над юнаком схилялося зелене шатро лісу.

У міру того як до Джека поверталася сила, він потроху пробував читати. Хлопець гортав старі книжки із лікаревої бібліотеки, і коли йому траплялися підручники його дитинства, він, перечитуючи їх, переконувався, що тепер усе розуміє набагато краще. Сесіль займалася своїми звичними справами; лікаря цілі дні не бувало дома, і юнак та дівчина весь час проводили наодинці під наглядом молоденької служниці. Тож не дивно, що по селу поповзли пересуди і місцеві святенниці обурювалися: де це бачено, що дорослий хлопець з ранку до ночі товчеться в домі вродливої дівчини. Звичайно, якби була жива пані Ріваль, вона цього не допустила б, а що ти візьмеш з лікаря, який сам як дитина серед отих двох дітей? А втім, хто його знає? Може, і в того добряги лікаря було щось на умі?

Тим часом д'Аржантон, довідавшись, що Джек живе в Рівалів, сприйняв це як особисту образу. «Не годиться жити тобі в чужому домі, – писала Шарлотта синові. – Що про нас думатимуть люди?.. Ще скажуть, ніби ми не маємо коштів на твоє лікування. Ти цим ніби докоряєш нам...»

Перший лист не вплинув, і віршомаз написав другого листа власноручно. ВЛАСНОРУЧНО:

«Я послав Гірша, щоб він тебе вилікував, та, знехтувавши освіченістю нашого друга, ти віддав перевагу невігластву сільського фельдшера. Дай боже, щоб тобі не стало гірше. Та все ж, оскільки ти вже на ногах, даю тобі два дні для повернення у Вільшаник. Якщо через два дні ти не повернешся, я розглядатиму твою поведінку як відвертий бунт проти мене особисто, і будь-які стосунки між нами припиняються. Хто має вуха, нехай прислухається!»

Але Джек і після цього не зрушив з місця, і тоді до сина прибула Шарлотта. Нап'явши на лице бундючну маску, вона з'явилася з повною сумочкою шоколаду, щоб мати що погризти у дорозі, і цілим оберемком завчених напам'ять фраз, підказаних її «митцем». Ріваль зустрів її внизу і, незважаючи на підкреслену стриманість дами, котра пихато закопилила повненькі губи й на превелику силу стримувала своє базікання, він без зайвих слів її заявив:

– Мушу вас, пані, попередити, що це я не дозволив Джекові повернутись у Вільшаник... Ішлося про його життя... Так, пані, про його життя... Вашому сину загрожує серйозна небезпека, викликана перевтомою, виснаженням і швидким ростом. На щастя, він іще в такому віці, коли здоров'я можна поправити: хлопець може ще перерости; і я надіюсь, що його здоров'я може витримати випробування тяжкою недугою, якщо, звичайно, ви не віддасте його на поталу вашому нікчемі Гіршу, отому вбивці, що, прикриваючись лікуванням, душив його ладаном, муксусом і смирною. Сподіваюся, ви про це не знали. Я вирвав його із Вільшаника, де він знемагав у хмарах диму серед всіляких димовловлювачів, інгаляторів і кадил. Я порозкидав ногами все те знахарське знаряддя; боюся, що і знахареві теж дісталося. На сьогодні хлопцеві не загрожує небезпека. Залишіть його у мене ще на деякий час, і я беруся повернути його вам міцнішим, ніж він був досі, спроможним знову повернутися до своєї нелегкої праці; але якщо ви віддасте його на поталу отому мерзотникові й дурисвіту, я вважатиму, що ваш син вам заважає і що ви вирішили позбутися його.

– Та що ви кажете, пане Рівалю!.. О Боже мій, Боже мій, чим я провинилася, чим заслужила таку образу?

Слідом за останнім запитанням ринула злива сліз, та лікар миттю висушив їх, промовивши кілька лагідних слів; потім просвітліла Шарлотта піднялася до Джека, що, самотою сидячи в «аптеці», читав. Вона побачила, що син покращав, вилюднів, ніби позбувся грубої шкаралущі, але водночас був виснажений і кволий, затративши надто багато сил на таке перевтілення. Шарлотта вкрай розчулилась, а Джек, уздрівши її, зблід.

– Ти приїхала по мене?

– Та ні... Та ні... Адже тобі тут добре. Цей щиросердий лікар так тебе любить... Що б він сказав, якби я тебе забрала?

Уперше в житті Джек подумав, що можна бути щасливим і вдалині від матері, а якби його звідси забрали, то з туги він захворів би знову.

Вони трохи побули вдвох, порозмовляли про се, про те... Шарлотта навіть трохи поскаржилася йому на своє життя. Вигляд у неї був аж ніяк не радісний:

– Бачиш, сину, надто неспокійне оте літературне життя. В нас що не місяць, то великий прийом. Що два тижні – літературні читання... У мене стільки клопотів... Бідна моя голівонька, сама дивуюся, як вона й витримує усе. Моронвалів японський принц написав довжелезну поему, звичайно ж, своєю мовою... І ось ВІН забрав собі у голову перекласти її рядок за рядком... І став брати уроки японської мови, а разом з ним – уяви собі! – і я також. Яка ж вона тяжка!.. Ні, я справді починаю думати, що література – не моє покликання. Бувають дні, коли я сама не тямлю, що роблю й кажу. А тут іще отой журнал... Він не приносить нам жодного су, не має ні однісінького передплатника... До речі, знаєш, наш «добрий дядечко»... Атож, він, бідний помер... Це був для мене такий удар... Ти пам'ятаєш його?

Цієї миті до кімнати зайшла Сесіль.

– Ах, мадемуазель Сесіль!.. Ви так виросли!.. Стали такою красунею!

Широко розкривши обійми й потрясаючи всіма мереживами накидки, Шарлотта кинулася обіймати дівчину. Джекові стало трохи не по собі. Д'Аржантон, «добрий дядечко»... Нізащо в світі він не вів би про них мови при Сесіль і мусив кілька разів зупиняти балакучу, мов сорока, матір, що не відзначалася такою, як у нього, розбірливістю. Хоча Джек не втратив ніжності до матері, в його серці з'явилося ще одне почуття, і якщо до Шарлотти він тепер ставився більше з поблажливістю, то друга жінка стала його опорою; до його синівської любові домішувалися співчуття й жаль, зате перший порив кохання був сповнений чистоти й шанобливості.

Пані д'Аржантон запросили залишитися на вечерю, але вона вважала, що й так уже засиділася, надто засиділася, зважаючи на бездушне себелюбство її поета. Пополудні й до самого від'їзду вона була стурбована, занепокоєна. Вона заздалегідь придумувала цілу історію, яку, приїхавши, збиралася розповісти, щоб виправдати свою затримку.

– Головне, любий Джеку, якщо захочеш написати мені, надсилай листи на поштове відділення до запитання. Бачиш, він дуже лютий на тебе. І я й собі повинна прикидатися роздратованою. Не дивуйся, якщо я дорікатиму тобі в листах. Він завжди заглядає, що я пишу. Часто навіть диктує... Стривай! А знаєш, що я робитиму?.. Я ставитиму в кінці листа хрестик, він означатиме: Не бери цього до уваги».

Отож, вона наївно зізнавалася у своєму поневоленні, житті під гнітом тиранії, і коли ця бідолашна безголова жінка йшла від них, Джека трохи втішало лише те, що вона зуміла зберегти і свою молодість, і свої веселощі та елегантність, а сумку несла на руці так легко й безтурботно, як несла б будь-який тягар, що випав би на її долю.

Чи бачили ви латаття, довгі стебла якого, починаючись на дні річки, витягуються, оминаючи всі перешкоди та густі водорості, й нарешті розквітають на поверхні чарівними лілеями, котрі нагадують білі чаші з терпкими від гіркоти хвиль пахощами? Отак росло кохання у серцях цих двох дітей. Зародилося воно дуже давно, ще в ранньому дитинстві, коли будь-яке зерня проростає й може в майбутньому розквітнути. В чистій душі Сесіль чарівні квіти кохання росли прямо й відкрито, помітні кожному прозірливому погляду. А в Джековій душі вони були захрясли в каламутній твані, серед покручених рослин, що обвилися навколо них, мов пута, і заважали їм рости. Та зрештою й вони дісталися шарів, де вже було повітря й світло, і тепер випростувалися, тяглися вгору, діставали майже до поверхні своїми пуп'янками і здригалися, коли вода брижилась легкими хвильками. Потрібно було зовсім небагато, зовсім трошки, щоб вони розквітли буйним цвітом. Досить було години сонця й кохання.

– Якщо хочете, – сказав одного вечора Ріваль молодим людям, – завтра ми поїдемо всі разом в Кудре збирати виноград. Один хазяїн пропонує прислати по нас бідарку. Ви поїхали б туди удвох із самого ранку, а я приїхав би надвечір.

Джек і Сесіль радо погодилися. Вони виїхали тихого ранку, які бувають під кінець жовтня; легкий туман танув з кожним обертом коліс бідарки, здіймався вгору, мов легкий серпанок, відкриваючи очам чарівний краєвид. Над скошеними й зжатими полями, над золотистими полукіпками збіжжя, над чахлою рослинністю, яка в оцю осінню пору з останніх сил чіплялася за життя, витали довгі шовковисті білі нитки; вони чіплялися за бур'яни, за гілки й летіли в небі, наче пасмечка туману, що розвіювався над землею. Здавалось, ніби ткана сріблом скатертина погойдується над широкими рівнинами, на які осінь наклала печать урочистої величі. Внизу уздовж великого шляху вилася річка, обрамлена старовинними маєтками й гаями, вкритими багрянцем осені. Ранкова свіжість, чисте повітря бадьорили й веселили подорожніх, яких так трясло на жорстких лавках бідарки із соломою на дні, що вони мусили триматися обома руками за її краї. Одна з фермерових дочок правувала сірим упертим віслючком, що раз по раз стріпував довгими вухами, – йому надокучали численні оси, приваблені солодким духом стиглих фруктів, яким напоєне повітря в цю пору року.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет