Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет27/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

– Добре, бачу, цього разу Белізер не помилився... Ви ж бо його знаєте, він таке теля Боже... Тут уже перебувало з півдюжини так званих компаньйонів, і найкращий з них не вартий мотузки, на якій їх треба було б повісити. Дурний та добрий – гірший від злодія. Якби я розказала вам про всі його поневіряння через родичів! Він там був за худобину, годував усю сім'ю, а замість дяки з нього тільки знущалися.

– Не треба, пані Вебер!.. – запротестував добряга Белізер, він не любив, коли казали щось погане про його родичів.

– Що – «пані Вебер»? Треба ж пояснити майбутньому компаньйону, чого я розлучила вас із усім тим кодлом. А то він ще подумає, ніби я за себе дбала, як трапляється – чого гріха таїти! – серед жінок. Самі подумайте, чи вам не ліпше стало відтоді, як ви відокремились і хоча б трохи заробляєте на себе?..

І, звертаючись до Джека, вона повела далі:

– Тільки даремно я стараюся! Вони до нього посилають малечу, а її там ціла купа: усі з кучериками та з такими загребущими руками, як у старого юди - Белізера.

Приходять сюди, коли мене нема вдома, і не було випадку, щоб чого-небудь не поцупили. Я вам кажу усе це, Джеку, аби ви мені допомогли хоч трохи захистити цього добросердого лобуря і від інших, і від самого себе.

– Ви можете цілком покластися на мене, пані Вебер.

Потім стали думати, як прилаштувати пожильця. Домовились, що хлопець житиме із Белізером і спатиме в ї першій кімнаті на розкладному ліжку. Столування буде і спільним, а за харчі й житло Джек платитиме в суботу. Після весілля треба буде пошукати більшу квартиру і, звичайно, ближче до заводу Ессендеків.

Поки обмірковували ці важливі для всіх питання, син пані Вебер заснув у неї на руках, вона його поклала і стала готувати постіль для нового пожильця, прибирати на столі та мити посуд. Белізер узявся шити капелюхи, а Джек, не гаючи й хвилини, виклав лікареві книжки в куточку на грубо збитий буфет, щоб швидше призвичаїтися до свого помешкання і зразу взятися до діла так само, як і його працьовиті нові друзі.

Ще декілька днів тому, будучи в Етьйолі, Джек не повірив би, коли б йому сказали, що він із запалом, не почуваючи приниження чи втоми, повернеться до робітничого життя, у заводське пекло. Але все трапилося саме так. Звичайно, він повинен був пройти ще раз через усі кола того пекла, зате в кінці дороги його терпляче ждала Еврідіка у весільному вбранні. Він про це знав, і осяйна мета, задля якої він тяжко працював, страждав, допомагала йому йти тернистим шляхом.

Цех заводу на вулиці Оберкампфа нагадував Джеку Ендре, тільки далеко менших розмірів. Тут бракувало простору, і тому верстати та лещата було встановлено на трьох поверхах, а Джекові відвели місце аж нагорі, під заскленим дахом, куди разом із заводським гуркотом піднімалися упереміш усі випари, вся пилюка. Коли, спираючись на поруччя, що огороджувало галерею, де він працював, Джек дивився униз, перед його очима поставала страхітлива невпинна машина з людської плоті: ковалі натужно працювали біля горнил, механіки – біля верстатів, а внизу шліфували й обточували деталі для машин одягнені у блузи і тому схожі на заводських учнів робітниці. На відміну від Ендре, де морський вітер продував перегріті цехи, в приміщенні заводу стояла важка задуха: величезна будівля заводу була затиснена між іншими такими самими заводами, що простяглися уздовж вулиці, притиснувшись один до одного вікно до вікна, де так само тяжко працювали люди. Та байдуже! Тепер Джек почував себе міцнішим, спроможним витримати найтяжчу працю. Він почувався вищим за всі труднощі і муки так само, як у цеху стояв над натовпом робітників, під стелею, де гуркіт машин і металу лунали, наче під склепінням собору. Він вважав, що ця робота для нього не вічна, і хоч працював сумлінно, подумки витав далеко звідси. Робітники не могли не помітити цього. Вони бачили, що Джек тримається осторонь, не втручається ні в які чвари, не вступає у суперництво. Він не брав участі ні у виступах проти хазяїна чи горба, ні у бійках за ворітьми заводу, ні у випивках, що їх мусили влаштовувати новобранці; не тинявся по шинках та забігайлівках, не заглядав до корчми, ні в що не втручався і не поділяв ні радощів заводських робітників, ні їхніх незгод. Він ніби не чув приглушених скарг та обурених нарікань, що не змовкали у цьому великому робітничому передмісті, котре було, як гетто в розкішному місті, багатство якого ще дужче підкреслювалося жалюгідним лахміттям бідняків. Він не прислухався до соціалістичних учень, до яких такі сприйнятливі убогі та знедолені, котрі, спостерігаючи життя багатіїв, киплять бажанням такого соціального струсу, який цілком змінив би їхню безпросвітну долю. Розмови про історію й політику, що їх провадили поміж собою біля оцинкованих стойок Мічений, здоровило Луї або Франсуа Бутель, так само не хвилювали його: відомості про історію ці люди черпали з копійчаних брошур, із драм та романів Дюма, герої яких були такі самі ходульні, як і герої п'єс на сцені Амбігю. Не можна сказати, що заводські товариші Джека ставились до нього приязно, але його поважали. На перші грубуваті жарти він відповів таким рішучим, гострим і промовистим поглядом, що кепкуни відразу поприкушували язики. До того ж на заводі знали, що він був корабельним кочегаром, а робітники немало чули, як під час бійок кочегари пускають у хід ломи й залізні кочерги.

Для чоловіків цього було достатньо, щоб ставитись до нього майже із симпатією, а жіночі очі не могли не зауважити його іншої переваги: того ореола, який оточує коханих і закоханих. Серед робітниць не було жодної дівчини, котра б не читала «Паризьких таємниць», і високий, витончений, завжди зосереджений, з рішуче випростаними плечима, охайно вдягнений Джек здавався їм новоявленим принцом Родольфом у пошуках своєї Флер-де-Марі. Проте марно усміхалися йому бідні дівчата із передчасно зблідлими й змарнілими обличчями, коли він проходив повз їхній закуток у цеху, де не стихала жіноча балаканина, де панувало збудження й нерідко виникали бурхливі драми, бо кожна робітниця мала на заводі коханого або коханця й між ними часто виникали ревнощі та галасливі сварки. Під час обідньої перерви, коли вони, розклавши на станинах заводських верстатів свою нехитру їжу, обідали, між ними раз у раз спалахували суперечки. Ці змучені створіння попри все не забували, що вони жінки; вирушаючи на завод, вони причісувалися так, немов ішли на бал, і, незважаючи на стальні ошурки й скрізь розбризкане мастило, прикрашували голову то стрічкою, то блискучою заколкою, – то було все, що ще лишалося від їхнього кокетства.

Із заводу Джек завжди повертався сам. Йому хотілось якнайшвидше добратися до свого житла, скинути заводську блузу і взятися за іншу справу. Обклавшись книжками, школярськими підручниками, на берегах яких його дитячі закарлючки навівали Джеку безліч спогадів, він починав своє вечірнє навчання й щоразу дивувався, як легко йому все дається. Кожне слово відновлювало в Джековій пам'яті уроки, які він учив багато років тому. Виявляється, він знав далеко більше, ніж вважав. Та все ж таки траплялося, що перед ним виникали труднощі, і було зворушливо дивитися, як цей високий на зріст юнак, чиї руки що не день грубшали від роботи на важкому пресі, нервово стискав перо, розмахував ним у повітрі, а часом навіть кидав його, охоплений безсилим розпачем. Сидячи поблизу нього, Белізер пришивав дашки до картузів або зшивав соломку для брилів і поважливо мовчав, а на його обличчі відбивалась набожна шанобливість, немов у дикуна, присутнього при чаклунських заклинаннях. Бачачи Джекові зусилля, він умивався потом, висовував язика, нетерпеливився, а коли приятель долав нарешті трудне місце, він і сам переможно здіймав голову. Шурхіт циганської голки з ниткою та скрипіння по папері учнівського пера, великі словники, що їх ледь зрушиш з місця, – усе це створювало в мансарді атмосферу спокійної, що очищає душу, праці, і коли Джек підводив очі, то бачив, що у вікнах навпроти горять вогні: там також, не змикаючи очей, трудились люди, і тимчасом як осяяні бульвари повнилися ошатно вбраним натовпом, цей, трудовий, Париж не спав, не розважався.

Пізнього вечора, вклавши сина й дочекавшись, поки він засне, пані Вебер, аби зекономити вугілля й оливу, приєднувалася до друзів. Вона лагодила й церувала синів, Белізерів і Джеків одяг. Пані Вебер та Белізер домовилися справити весілля аж навесні, бо взимку в бідняків і так надміру клопотів та турбот. А поки що закохані терпляче працювали, сидячи поруч, що також було своєрідним залицянням. Вони і далі планували жити втрьох, та, судячи з усього, Белізерові чогось не вистачало, бо, сидячи пліч-о-пліч із рознощицею хліба, він знемагав від млості і зітхав так глухо й хрипко, як велетенські африканські черепахи – таке давно помітили природознавці – в любовну пору. Час від часу він несміливо брав руку пані Вебер і затримував її в своїх долонях, але вона вважала, ніби це заважає роботі, і обоє вдовольнилися тим, що їхні голки й далі рухалися в такт, а вони самі тихесенько перемовлялися з тим присвистом у шепоті, з яким говорять, стримуючись, люди з гучним голосом.

Джек не обертався, боячись потурбувати їх, і, не перестаючи писати, думав: «Які ж вони щасливі!»

Сам він бував щасливим тільки у неділю, коли вирушав у Етьйоль.

Ніколи жодна юна коханка, збираючись на побачення, не приділяла собі стільки уваги, як Джек у ці виняткові для себе дні. Він займався своїм туалетом при світлі лампи, яку запалював о п'ятій ранку. Пані Вебер звечора готувала для нього свіжу білизну і, випрасувавши Джеків вихідний костюм, обережно розвішувала його на спинці стільця. Пускалися в хід і лимони, і пемза, аби вивести з рук сліди бруду, який в’їдався в тіло за тиждень роботи з металом. У вихідні Джеку хотілося нічим не бути схожим на поденного робітника, і якби робітниці із заводу Ессендеків побачили, яким він їде до Етьйоля, то Джек у ті дні й справді здався б їм принцом Родольфом.

Так, то були чудові, щасливі дні, коли не помічаєш, як летить час. Весь дім чекав на нього, гостинно вітав його: у вітальні весело горів розпалений у каміні вогонь, на камінній поличці стояли букети зелених гілочок, лікар аж світився радістю, а Сесіль була така схвильована приїздом друга, що її щоки пашіли, мов обціловані. Як і колись, у дитинстві, вона була присутня на уроках, і розумний погляд її очей підтримував Джека, допомагав йому засвоювати матеріал. Пан Ріваль перевіряв вивчене за минулий тиждень, пояснював незрозуміле, давав завдання на наступні дні, і тут учитель виявляв не менше запалу, ніж учень: старий лікар, якщо його не кликали до хворих, усю другу половину дня в неділю займався з Джеком, – переглядав підручники, які вивчав ще в юності, позначав у них усе найважливіше, те, що зрозуміле й необхідне для початківця. Після занять, якщо стояла гарна погода, вони ішли гуляти в потемнілий від морозу безлистий, трепетний і хрусткий ліс, де бігали лякливі кролики й беззахисні косулі.

То були найкращі години дня.

Добрий лікар навмисне уповільнював ходу і відставав від молодих людей, що йшли, узявшись за руки, щасливі й жваві, тільки трохи сковані у потаємних своїх зізнаннях присутністю їхнього простодушного наставника. І Ріваль навіть квапився лишити їх наодинці, адже вони іще переживали ті бентежні миттєвості, коли кохання вдовольняється чарівними здогадами і не потребує слів. Та все ж вони розповідали одне одному про те, що відбулося за минулий тиждень, і ті їхні розповіді перемежовувалися тривалою мовчанкою, яка була для них обох, як музика, як стриманий і пристрасний супровід їхньої арії у два голоси.

Аби дістатися до тієї частини лісу, що називається Великий Сенарський бір, треба було пройти повз уже відомий нам мисливський будиночок Вільшаник, куди час від часу навідувався Гірш для дослідів по лікуванню ароматичними речовинами. І тоді з димаря валив такий задушливий і густий дим, ніби там спалювали усі скошені на луках і в лісах запашні трави.

– Тихіше, дідусю, ще почує...

– Ет, хай чує!.. Я його боюся?.. Він тепер і носа з-за дверей не вистромить! Відтоді як той шахрай намагався не впустити мене до нашого друга Джека, він знає, що в Ріваля ще міцна рука.

Та все ж таки, минаючи «Parva domus», молоді люди мимоволі стишували голос і наддавали ходи. Обоє відчували, що в тому домі добра вони не діждуться, і помічали, як нікчема Гірш, ховаючись за причиненими віконницями, люто блимає на них крізь скельця окулярів. Хоча, здавалося б, чого б то їм боятися підглядань того опудала? Хіба не припинились будь-які стосунки між д'Аржантоном і Шарлоттиним сином? Вони не бачилися вже три місяці, між ними розверзлася безодня ненависті, через яку обидва віддалялися один від одного все більше й більше, як віддаляються два береги ріки, що їх невпинно підмивають невгамовні хвилі. Джек надто любив матір, щоб на неї гніватись за її співжиття з коханцем. А відтоді як кохання до Сесіль відродило в нього почуття власної гідності, він зненавидів д'Аржантона, вважаючи, що саме він винний у всіх помилках безхарактерної жінки, закутої у ланцюги насилля й тиранії, всього того, що викликає відразу в гордих і незалежних особистостей.

Шарлотта, котра завжди боялася бурхливих сцен і з'ясовування стосунків, відмовилася від спроб як-небудь примирити близьких їй двох чоловіків. Вона ніколи більше не заводила при д'Аржантоні розмов про сина і лише зрідка потай зустрічалася із Джеком.

Двічі або й тричі вона навіть приїздила – під вуаллю і в фіакрі – на вулицю Оберкампфа і викликала Джека до воріт заводу. Товариші бачили, як він розмовляв, стоячи біля дверцят карети, із елегантною, лише дещо крикливо вбраною, досить молодою ще жінкою. І по заводу пішла чутка, ніби Джек має збіса гарну полюбовницю. Його вітали, думаючи, що це один із тих дивних, але не рідкісних зв'язків, коли деякі шльондри, вийшовши із передмістя й домігшись з часом успіху та розбагатівши, знов тягнуться до рідних нетрищ. Такі знайомства відбуваються десь на приміському балу біля застави, куди такі особи заглядають, аби напустити диму в очі, чи на дорозі, яка веде через бідні міські квартали до іподрому. Робітники, що завели таких коханок, краще одягаються від інших, ходять гоноровито й поглядають на всіх зверхньо й неуважливо, немов вони обранці королеви.

Для Джека такі чутки були вдвічі образливіші і, не переповідаючи їх матері, він просив її не приїздити до заводу, посилаючись на те, що заводські правила забороняють відлучатися в робочий час. Відтоді вони бачились іще рідше – іноді у парках, а здебільшого в церквах, бо, як і всі такі жінки, Шарлотта з віком перетворювалась на святенницю – почасти через надмірну сентиментальність, що не знаходила застосування, більше – через смак до почестей та урочистих церемоній. До того ж наостанок їй хотілося потішити своє дрібне жіноче марнославство, картинно стаючи навколішки на молитовну лавку неподалік від вівтаря у дні, коли священик виголошував казання. Під час отих коротких і рідких побачень Шарлотта, як і завжди, не змовкала, та вигляд мала сумний і стомлений. Проте весь час доводила, що живеться їй спокійно, що вона дуже щаслива й вірить у письменницьке майбутнє д'Аржантона. Проте якось, виходячи з церкви Пантеону після побачення з сином, вона, ледь знітившись, мовила:

– Джеку, чи ти не міг би... Уявляєш, не знаю, як я рахувала гроші, але мені немає за що дожити до кінця місяця. Я не відважуюсь сказати йому про це, – у нього зовсім кепські справи! А на додачу він ще й захворів, бідолашний. Ти не позичив би мені на кілька днів?..

Джек не дав їй договорити. Щойно одержавши платню, він уклав у материну руку всі гроші й зашарівся. Згодом при денному світлі, на вулиці, він помітив те, чого не міг бачити у напівтемній церкві, – сліди розпачу на усміхненому обличчі матері та й саме її бліде лице з червоними прожилками – свідчення того, що свіжості й краси вже не вернути: їх змивали потоки сліз. І Джек відчув до матері не просто співчуття, а глибокий жаль.

– Знаєш, мамо, якщо тобі погано... Я тут... Приходь до мене... Я був би таким гордим, таким щасливим, якби ти жила зі мною!

Вона здригнулася.

– Ні, ні, це неможливо, – тихо промовила вона. – У нього зараз стільки неприємностей. Це було б негарно з мого боку.

І вона квапливо пішла геть, ніби боялася, що не устоїть перед спокусою.

V

Джек живе власною родиною



Літній ранок. Скромне житло на вулиці Пануайо в Мепільмонтані. Торговець капелюхами і його товариш уже прокинулись, хоча ще ледь світає. Один, накульгуючи, ходить туди-сюди і, намагаючись не здіймати шуму, прибирає, підмітає підлогу, чистить черевики. Можна дивуватись, як спритно й уміло займається хатніми справами цей клишоногий і незграбний на вигляд молодий чоловік, намагаючись при цьому не потривожити свого товариша, що прилаштувався біля відчиненого вікна, в якому видніється ранкове червневе небо із рожевими хмаринками, немов вирізьблене на рівні сотень димарів будівлі з великим квадратним двором у передмісті. Коли Джек відриває погляд від книжки, він бачить навпроти себе цинковий дах великого металургійного заводу. Незабаром, коли сонце підіб'ється вище, дах той перетвориться на величезне дзеркало, від якого з нестерпним блиском відбиватиметься сонячне проміння. Та поки що схід сонця виграє на ньому невиразними й лагідними відблисками, і висока труба, що здіймається серед заводських споруд, труба, укріплена тросами, що тягнуться до дахів сусідніх будинків, нагадує високу щоглу корабля, що плине по важких лискучих хвилях. Внизу, у курниках, що їх влаштовують торговці передмістя в закутках двору або в кінці саду, кукурікають півні. До п'ятої ранку жодні інші звуки не тривожать тиші. І раптом у дворі лунає:

– Пані Жакоб, пані Матьє, свіжого хліба не треба?!

То у Джекової сусідки почався трудовий день. У її фартусі повно ще гарячих запашних хлібин, батонів, булочок; інша ходить коридорами, сходами і лишає хліб біля дверей, де висять бідончики для молока, гукаючи по імені своїх постійних покупців, служачи їм замість будильника, адже в передмісті вона прокидається найперша.

– Хліб! Беріть хліб!

То красномовним непоборним покликом озивається саме життя. Ось вона, утіха нового дня, – хліб, який так тяжко заробити, хліб, який приносить радість у кожен дім і звеселяє кожен стіл. Його кладуть і в батькову торбину, і в дитячу сумку школяра, без нього не обійдеться ні ранкова кава, ні вечірній суп. Хліб! Свіжий хліб!..

Лутки дверей поскрипують під довгим ножем рознощиці хліба. Іще одна зарубка, ще один борг, за яким – заздалегідь продані години праці. Та байдуже! За цілий день жодна хвилина не може дати того відчуття, яке дає цей вранішній обхід. Адже коли людина прокидається, разом із нею прокидається і її тваринне почуття голоду, і ледь розплющуються очі, як розкривається і рот. Ось чому на поклик пані Вебер, котра обходить усі поверхи, то піднімаючись, то спускаючись крутими сходами, прокидається увесь будинок: грюкають двері, на сходи радісно вискакують діти і з переможними вигуками розбігаються по домівках, несучи поперед себе хлібини, більші за них самих, несучи так обережно, як Гарпагон носив свою скриньку, а щоб мати уявлення, що таке для бідняків хліб, треба бачити, як вони несуть його, виходячи з пекарні.

Незабаром усі мешканці будинку вже на ногах. Навпроти Джекової кімнати, в іншому будинку по той бік заводу, вікна також відчиняються, безліч вікон у всіх тих квартирах, де до пізньої ночі горить світло, і в цей ранковий час він бачить усе приховане життя убогого робочого люду. Біля одного з тих вікон щойно сіла якась сумна змарніла жінка. Вона крутить ручку швейної машинки, а її маленька донька допомагає їй, подаючи шматки тканини. У другому вікні уже причесана молода дівчина, мабуть, продавщиця, схилившись, нарізає хліба на свій скромний сніданок, нарізає обережно, щоб не накришити на підлогу, яку підмела ще вдосвіта. Трохи далі, у віконній рамі мансарди, поблискує підвішене маленьке дзеркальце, що сховається за червоною завісою, як тільки припече сонце, і його проміння, відбиваючись від цинкового даху, буде нестерпно сліпити очі. Усі вікна бідняцьких жител виходять на той бік величезної будівлі, де звиваються багатоярусні галереї, течуть стічні води, зміяться димоходи і тріщини у стінах. Тут усе закіптюжене до потворності. Але це не засмучує нашого самоука. Його серце ранить лише одне: щоранку, коли ще не чути вуличного гуркоту, аж до його мансарди долинає тужливий голос старої жінки, котра щоразу однаковим голосом промовляє ту саму фразу: «Щасливі, хто в таку погоду живе за містом!» Кому вона це каже, бідна стара? Нікому і всім, своїй канарці, прикрашену зеленню клітку якої підвішує до віконниці, а може, горщикам з квітами, виставленим на підвіконні. Джек поділяв її думку, він охоче приєднався б до її жалібних скарг, і та найперша його думка, що вдихала в мужнє юнакове серце ніжність, щоразу линула до спокійної сільської вулички, до невеликих зелених дверей з табличкою, на якій виведено слова: «Дзвінок до лікаря».

Тимчасом як він сидів, замріявшись, відірвавшись на хвилинку від напружених занять, у коридорі почувся шелест шовкової сукні, а згодом – цокання ключа в замку.

– Праворуч! – гукає Белізер, зайнятий приготуванням кави.

Ключ повертається ліворуч.

– Кажу ж: праворуч!

Та ключ уперто повертається ліворуч. Торговець капелюхами, не витримавши, із кавником у руці йде до дверей, і у кімнату влітає Шарлотта. Приголомшений цим вторгненням воланів, пір'я та мережив, Белізер починає розшаркуватись і шанобливо кланятись, розгублено тупцяючи клишавими ногами, а Джекова мати, не впізнавши кошлатого неголеного чолов'ягу, вибачається й задкує до дверей.

– Пробачте, пане! Я, здається, помилилася.

Почувши її голос, Джек підводить голову і кидається до матері:

– Ні, мамочко!.. Ти не помилилася!

– Ох, Джеку, любий Джеку!

Вона кидається синові на шию, шукає прихистку в його обіймах.

– Джеку, захисти, врятуй мене!.. Отой нікчема, той негідник, якому я віддала усе на світі, задля якого всім пожертвувала – і своїм життям, і життям власної дитини, побив мене, так, щойно побив мене!.. Сьогодні вранці він прийшов, не ночувавши дві ночі вдома, і я запитала, де він був. По-моєму, я маю на це право... І тоді той негідник аж оскаженів і підняв руку на мене, на мене, на ме...

Шарлотта захлинається слізьми, і кінець фрази губиться у вибуху ридань.

Як тільки Белізер почув найперші слова скривдженої жінки, він непомітно вийшов і зачинив двері, аби не бачити цієї сімейної сцени. Сповнений жалю і водночас наляканий Джек мовчки дивиться на матір. Як вона змінилася, поблідла! Ранкове сонце заливає кімнатку, і тепер виразно видно сліди безжального часу на її обличчі та сивину, яку вона й не намагалася приховувати, хоча у неї й посріблились пасма кіс на скронях. Не утираючи рясних сліз, вона усе говорить і говорить, говорить навмання, розповідає перше, що спадає їй на думку, скаржиться на коханця, котрого щойно покинула, а тих скарг набралося стільки, що вона аж захлинається словами, аж заїкається.

– Ох, дорогий мій Джеку, скільки я вистраждала за десять років! Як він мене мучив, як ображав!.. Повір, це нелюд!.. Він цілі дні тиняється по кав'ярнях та по пивницях, а там жінки. У тих вертепах він із приятелями готує чергові номери журналу. Можеш уявити, що з того виходить!.. В останньому номері читати нічого!.. Знаєш, коли він їздив до Ендре, гроші привозив, я також була там, чекала у селі по той бік річки... І мені так хотілося побачитися із тобою! Але пан не дозволили! Мерзотник безсердечний! А як він тебе ненавидить! Як лютує, що ти не звертаєшся до нього за допомогою! Цього він найбільше не може тобі пробачити. А колись же тільки й дорікав нам шматком хліба! Скупердяй нещасний!.. Сказати, як він тебе обікрав? Я думала ніколи й не згадувати про це, але сьогодні мені урвався терпець. Так от! У мене було твоїх десять тисяч франків, подарованих «добрим дядечком», коли сталася ота пригода в Ендре. А він уклав їх у свій журнал, так, дорогий мій, уклав їх у свій журнал!.. Я знаю, він надіявся розбагатіти, але твої гроші пропали так само, як і всі інші! А коли я запитала, чи має він намір нарешті повернути їх тобі, адже зрештою, ті гроші дуже знадобилися б тобі у твоєму теперішньому становищі, ти знаєш, що він зробив? Він склав довжелезний список того, що свого часу нібито потратив на твоє утримання, харчування й одяг у Етьйолі, у Рудиків. Він нарахував аж п'ятнадцять тисяч франків. Але, як він заявив, він не вимагатиме з тебе різниці. Бач, який щедрий! Я все терпіла: його безпідставні звинувачення, лиху вдачу, напади люті, коли лиш згадувалося саме твоє ім'я: те, як злорадно він розмовляв про тебе зі своїми приятелями, коли звалилося на тебе оте нещастя в Ендре, ніби твою невинність не було визнано й оголошено, – атож, навіть і це терпіла, бо хоч би що вони казали, це не заважало мені любити тебе, мій хлопчику, згадувати про тебе по сто разів на день. Але примусити мене дві ночі підряд каратися ревнощами і чеканням, віддати перевагу переді мною якійсь театральній дівці чи повії із Сен-Жерменського передмістя – вони, здається, показилися там через нього, усі оті графині, – зустрічати мої докори зневажливим поглядом, знизувати плечима, а потім, розлютившись, відважитись ударити мене, мене, Іду де Барансі! Такого моя гордість, моє самолюбство не могли вже стерпіти. Я одяглася, наділа свого капелюшка. Потім підійшла до нього і заявила: «Подивіться на мене уважно, пане д'Аржантон: ви бачите мене востаннє! Я покидаю вас. Я йду жити до сина. Бажаю вам знайти іншу ІІІарлотту. з мене досить!..» І пішла з дому. Ось так. Тепер я тут, у тебе.



1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет