Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет3/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Та байдуже! Мадемуазель Констан була буквально засліплена.

Гроші, як вам добре відомо, для неї не мали значення, головне, щоб дитина одержала вишукане аристократичне виховання.

– О, щодо цього!.. – мовила пані Моронваль, уроджена Декостер, закидаючи назад свою довгу голову.

А чоловік додав, що він приймає до гімназії лише шляхетних іноземців, паростків знатних родин, вельмож, принців. Тепер у нього навчається навіть принц крові, рідний син короля Дагомеї. Після цього захоплення мадемуазель Констан не мало меж.

– Сам королевич!.. Чуєте, пане Джек? Ви будете виховуватись із королевичем!

– Саме так, – поважно підхопив наставник, – Його Величність король Дагомеї поклав на мене відповідальність на виховання його королівської високості, і я без похвальби вважаю, що мені вдалося зробити з нього видатну людину у всіх підношеннях.

Але що діялося ч негреням, яке розпалювало у каміні вогонь? Чому воно розхвилювалося і оглушливо загуркотіло відром з-під вугілля?

Наставник вів далі:

– Я сподіваюся, і пані Моронваль-Декостер, присутня тут, сподівається так само, як я, що юний король, зійшовши на трон своїх предків, згадуватиме добрі поради і корисні настанови, що їх давали йому паризькі учителі, чудові роки, проведені з ними поруч, згадуватиме про їхні невтомні турботи і повсякчасне піклування.

І тут Джека вразило, що негреня, яке все ще клопоталося біля каміна, повернуло до нього свою кучеряву голову і щосили заперечливо хитало нею та крутило білками великих очей, усією своєю мімікою протестуючи й шалено заперечуючи Моронвалеві слова.

Чи не хотів він сказати цим, що його королівська високість і не згадає про добрі уроки, одержані в цій гімназії, і не збереже до неї й тіні вдячності?

Але звідки йому, малому невільнику, про це відомо? Після останньої учителевої тиради мадемуазель Констан заявила, що готова, як заведено, заплатити наперед за третину навчального року.

Моронваль зробив погордливий жест, мовляв: «Можна не поспішати!»

Та навпаки, вкрай треба було поспішати. Про це волав увесь дім: і клишоногі меблі, і облуплені стіни, і обтріпані килими; по-своєму криком кричали про це і чорний виношений костюм Моронваля, і засмальцьована обвисла сукня низенької дами з довжелезним підборіддям.

Але найдужче про це свідчив метушливий поспіх подружжя, яке мерщій кинулось до сусідньої кімнати на пошуки розкішної книги із застібками, аби вписати туди ім'я, вік новенького і дату його вступу до гімназії.

Поки владнувались ці важливі справи, негреня усе ще сиділо навпочіпки перед вогнем, хоча в його присутності тепер і не було потреби.

Камін, який спочатку відмовлявся проковтнути найменшу тріску, чим нагадував стиснутий після довгого голоду шлунок, що відмовляється від найсмачнішої їжі, тепер жадібно поглинав паливо, щосили роздмухуючи своєю тягою яскраве, червоне, примхливе і гомінке полум'я.

Негреня, підперши кулачками щоки, як зачароване, не зводило очей з того вогню і, зовсім чорне на його палахкотливому тлі, здавалося схожим на чортеня.

Воно дивилося па вогонь великими своїми очиськами і німо, широко усміхалося.

Воно ніби вбирало в своє тільце тепло і світло, мерзлякувато загорталося в ті промені вогнища, а на вулиці під низьким і жовтавим небом кружляв білий-білий сніг. Джек зажурився.

Цей Моронваль, незважаючи на солодкаву мармизу, мав лихий вигляд.

До того ж у цьому химерному пансіонаті хлопчик почував себе покинутим, страшенно далеким від матері, немов темношкірі учні, що приїхали з усіх куточків землі, привезли сюди всю тугу розлуки і тривогу далеких невідомих країв.

Водночас він згадував колеж у Вожірарі – затишний, приязно-гомінливий і повний людей, – його красиві дерева, теплу оранжерею, доброзичливість і спокійну увагу, які відчув тієї хвилини, коли на його голову лягла ректорова рука.

О, чому його не лишили там?..

А згадавши про це, він подумав, що, може, його й тут не захочуть прийняти.

На мить йому аж страшно стало.

Біля столу, схилившись над грубою реєстраційною книгою, подружжя Моронвалів і Констан перешіптувались, зиркаючи на нього. До Джека долинали уривки фраз, він помічав якесь дивне підморгування. Маленька довгоголова жінка співчутливо поглядала на нього, і Джек двічі почув, що й вона прошепотіла, як отой священик:

– Бідна дитина!..

Як, і вона також?

Але чому вони всі жаліють його?

Це співчуття лякало, гнітило Джека. Він мало не плакав від сорому, по-дитячому приписуючи це співчуття з домішкою зневаги незвичайності свого одягу, голих литок і надто довгого чуба.

Але ще більше лякав його материн відчай у разі нової відмови.

Та раптом він побачив, що Констан дістає зі своєї сумочки і розкладає на старому, заляпаному чорнилом зеленому сукні асигнації й золоті луїдори.

Отже, його залишали.

Бідний малюк щиро зрадів, не здогадуючись, що там, а отим столом, йому щойно підписано вирок, що відтепер все життя, все його скорботне життя приречене на нещастя.

У цю хвилину з безлюдного саду долинув низький гучний бас:

Черниці, що лежать під мерзлою землею...

Ще не перестали тремтіти шибки в приймальні, як невисокий, але опасистий, присадкуватий і широкоплечий чолов'яга, коротко стрижений, з роздвоєною бородою і чорним м'яким повстяним капелюхом рвучко відчинив двері.

– У вітальні горить камін! – гукнув він із комічним здивуванням. – Оце–то розкіш! Беу! Беу! Не інакше, як нам дісталося нове «дитя півдня»... Беу! Беу!

Наслідуючи манію деяких співаків раз у раз видобувати з глибин грудної клітки найнижче «до» – ноту, якою новоприбулий дуже пишався і за яку весь час уболівав, він усі свої фрази завершував отим «Беу!», «Беу!», яке скидалося на печерне глухе рикання, що виривалося немов із-під землі в тому місці, де він стояв. Побачивши незнайому даму, дитину й купу грошей, він зупинився як укопаний, йому буквально відібрало мову. Здивування, радість, приголомшення – усе це воднораз відбилося на його обличчі, м'язи якого були явно привчені відтворювати різні почуття. Моронваль поважно повернувся до покоївки:

– Пан Лабассендр, з Імператорської музичної Академії, наш учитель співів!..

Лабассендр уклонився раз, двічі, тричі, потім задля порядку копнув ногою негреня, яке відразу мовчки зникло разом зі своїм відром з-під вугілля.

Двері знову відчинилися, пропускаючи ще двох дійових осіб.

Першим зайшов бридкий сивий тип із пом'ятою безбородою парсуною, в окулярах з випуклими скельцями і в старому застебнутому на всі ґудзики сюртуці, відлоги якого були в численних плямах – свідченнях неохайності, властивої короткозорим людям.

То був доктор Гірш, учитель математики і природничих наук.

Від нього тхнуло гострим лужним духом, а через різні маніпуляції з хімікатами всі його пальці були в різнобарвних плямах – жовтих, зелених, синіх, червоних...

Його супутник, що зайшов слідом, був цілковитою протилежністю цій поторочі.

Він був досить вродливий, ще молодий, у вишукано строгому сюртуці, який відтіняли рукавички із світлої шкіри, з довгим волоссям, ніби свідомо відкинутим назад, аби підкреслити й без того надто високий лоб, з неуважним і зверхнім поглядом, а густі, дуже нафарбовані вуса та широке бліде обличчя надавали йому вигляду хворого мушкетера.

Моронваль відрекомендував і його:

– Наш великий поет Аморі д'Аржантон, викладач літератури.

Побачивши золоті монети, поет, так само, як доктор Гірш та співак Лабассендр, мало не підскочив від здивування. В його холодних очах майнула блискавка, але він одразу приплющив повіки, встигнувши кинути зверхній погляд на дитину й покоївку.

Потім підійшов до інших учителів, що стояли біля каміна, і, привітавшись, усі троє мовчки, трохи розгублено й радо поглядали один на одного.

Мадемуазель Констан відзначила, що цей д'Аржантон дуже спесивий з виду, а в Джека він викликав невимовну відразу і жах.

Згодом хлопчику доведеться немало натерпітися від усіх, хто там був, та найбільше саме від цієї людини. І Джек ніби передчував це. Як тільки д'Аржантон зайшов до вітальні, хлопчик інстинктивно відчув у ньому ворога, а коли безжальні д'Аржантонові очі зустрілися з очима Джека, у хлопчика від страху похололо в грудях.

О, скільки разів у лихі години свого життя Джеку доведеться зустрічати той погляд голубуватих очей під важкими повіками, очей, що, пробуджуючись, зблискували загадковим стальним блиском. Кажуть, очі – вікна душі, але ці «вікна» були так щільно зачинені, що мимоволі виникав сумнів, чи є за ними хоч яка-небудь душа.

Коли розмова між Констан і подружжям Моронваль закінчилася, мулат підійшов до нового учня і приязно плеснув його по щоці:

– Нумо, нумо, голубчику, не опускаймо носа!

А коли покоївка наважилася вже йти, Джек і справді відчув, як на очі йому набігають сльози. І не тому, що дуже любив цю неотесану жінку, а тому, що вона жила в їхньому домі, щодня була поруч із його матір'ю. Він відчував: варто піти звідси цій дурепі, і навіки обірвуться всі ниточки, що зв'язували його з матір'ю.

– Констан, Констан, – тихо повторював він, підійшовши аж до її спідниці, – скажіть мамі, щоб вона приїхала до мене.

– Атож, атож, вона приїде, пане Джек... Але не треба плакати...

Хлопчик і справді ледве стримував гіркі сльози, тільки йому здавалося, що всі присутні пильно дивляться на нього, що викладач літератури втупився у нього глузливим крижаним поглядом, і через це Джек все ж таки подолав відчай.

Надворі сипав густий лапатий сніг.

Моронваль запропонував послати по візника, але, всіх приголомшивши, камеристка заявила, то фурман Огюстен чекає її у кінці завулка в двомісній кареті.

Хай йому чорт, власна карета!

– До речі, про Огюстена, – додала Констан, – я маю від нього доручення. Чи є у вас учень, якого звати Саїд?

– Ще б пак!.. Ще б пак!.. Звичайно, є... Чудовий хлопець!.. – відповів Моронваль.

– А яка мідна горлянка!.. Зараз самі почуєте, – додав Лабассендр і, висунувшись у вікно, громовим голосом покликав Саїда.

У відповідь почулося страшне ревіння, і незабаром з'явився «чудовий хлопець».

То був високий смаглявий учень, чий шкільний мундир, як і всі шкільні мундири, що їх довго носять діти, які швидко ростуть, був короткий, тісний і обтягував його, як каптан. У ньому учень був ще більше схожий на єгиптянина у європейському вбранні.

До того ж на його круглому обличчі з досить правильними рисами жовта шкіра була така натягнута, що мало не тріскалась, – здавалося, що йому вділено її аж надто скупо, і тому коли в нього відкривався рот – приплющувались очі, і навпаки.

Бачачи цього бідного, немов обділеного шкірою хлопчину, так і кортіло зробити йому надріз, прокол чи щось подібне, аби полегшити його страждання.

Як з'ясувалося, Саїд чудово пам'ятав візника Огюстена, який служив у його батьків і давав хлопцеві свої недопалки.

– Що йому від вас передати? – якнайлюб'язніше спитала його мадемуазель Констан.

– Нічого...– просто відповів Саїд.

– А як ваші батьки, чи здорові? Вони вам пишуть?

– Ні.


– Може, повернулися в Єгипет, як мали намір?..

– Не знаю... Жодного листа...

Правду кажучи, небагатослівні відповіді зразкового вихованця пансіону Моронваль-Декостер аж ніяк не свідчили про те, що він щасливий, і Джек, слухаючи їх, робив для себе дивні висновки.

Цілковита байдужість, із якою підліток говорив про батьків після хвалькуватих слів Моронваля, ніби тому вдається створити атмосферу сімейного затишку для дітей, змалку позбавлених родинного тепла, справила на Джека гнітюче враження.

Йому здалося, що він житиме із сиротами, покинутими дітьми, і буде й сам таким покинутим та самотнім, ніби приїхав з Тімбукту або з Таїті.

Хлопчик інстинктивно хапався за одяг лихої служниці, що привела його сюди.

– О, скажіть їй, щоб вона приїхала... Скажіть їй, щоб вона приїхала до мене!

І коли рясна спідниця покоївки зникла за дверима, хлопчик зрозумів, що все скінчилося, що цілий відтинок його життя, життя пещеної дитини, канув у минуле. І що ніколи не повторяться його щасливі дні. Він тихо плакав, стоячи біля дверей у сад, і тут до нього простяглася чиясь; рука, в якій було щось чорне.

То був Саїд, який, аби утішити його, пропонував йому недопалки.

– Бери, бери!... Не соромся... У мене їх ціла коробка.. – казав дивакуватий хлопець, примружуючись, щоб відкрити рота.

Джек, посміхаючись крізь сльози, захитав головою, мовляв, він не хоче цих чудових недопалків, і Саїд, який не відзначався красномовністю, стояв як бовдур перед ним, не знаючи, що сказати, коли у вітальні знов з'явився Моронваль.

Він провів мадемуазель Констан до карети і повертався сповнений шанобливої поблажливості до туги свого нового вихованця.

У візника Огюстена була така чудова шуба, а кінь, запряжений у двомісну карету, був такий баский, що й на сина де Барансі впав відблиск їхнього розкішного екіпажа. І Джеку дуже пощастило: звичайно Моронваль, аби розвіяти тугу «дітей півдня», вдавався не до декостерівських, а до зовсім інших методів, хльостких, різких, дошкульних.

– Так-так, – кинув він єгиптянину, – спробуй його розважити... Пограйтеся в що-небудь... А головне – ідіть у залу, там тепліше, ніж тут... З нагоди прибуття новенького я до завтра всіх звільняю від уроків.

Бідний наш новенький!

У просторій заскленій ротонді, де з криком гасали з десяток метисів, він зразу опинився в центрі уваги, і його засипали питаннями на незрозумілій тараторщині. Соромливий хлопчик у пледі, з білявим хвилястим волоссям і голими литками, що нерухомо стояв у колі худих і жвавих «дітей півдня», які шалено розмахували руками, здавався маленьким елегантним парижанином, котрий несподівано опинився в зоопарку у великому вольєрі з мавпами.

Це порівняння, що спало на думку Моронвалю, дуже його розвеселило, але ті мовчазні веселощі порушив гамір бурхливої суперечки, де звичне «Беу! Беу!» Лабассендра сплелося в жахливому герці з тоненьким урочистим голоском пані Моронваль. Директор миттю збагнув, про що йдеться, і кинувся на допомогу дружині, котра героїчно захищала одержані гроші від настирливих викладачів, яким давно не видавали платню.

Еваріст Моронваль, адвокат і літератор, прибув у Париж із Пуант-а-Пітра в 1848 році, супроводжуючи одного з депутатів від Гваделупи, при якому виконував обов'язки секретаря.

Тоді це був честолюбний, жадібний до життя двадцятип'ятирічний парубок, якому не бракувало ні освіти, ні розуму. Не маючи грошей, він погодився на залежне становище, аби, не витрачаючись на дорогу, добратися до небезпечного спокусника – Парижа, відблиск сяйва якого поширюється так далеко по всьому світу, ідо вабить до себе навіть метеликів із колоній.

Ледве зійшовши на берег, він покинув свого депутата, завів деякі знайомства і перш за все кинувся у політику, де найбільше важать слово і жест, сподіваючись тут домогтися не меншого успіху, ніж дома, за морем. Але він не взяв до уваги насмішкуватості парижан і клятого креольського акценту, позбутися якого так і не зміг попри всі свої героїчні зусилля.

Вперше Моронваль виступив публічно на якомусь процесі, пов'язаному з пресою, де накинувся на «нікчемних х'оніке'ів, що по'очать «літе'ату'у», і вибух реготу, яким зустріли його тираду, показав бідолашному «Ева'істу Мо'онвалю», як нелегко буде йому створити собі ім'я впливового адвоката.

Отож він мусив зайнятися літературою, та незабаром переконався, що здобути славу в Парижі не так легко, як у Пуант-а-Пітрі. Надмірно гордий, розбещений успіхом у себе вдома і до того ж запальний, він переходив з однієї газети до другої, але в жодній не зміг утриматися.

Отоді й почалося жахливе його животіння без шматка хліба, яке або відразу надломлює, або назавжди загартовує. Він був одним із тих тисяч і тисяч сіромах, голодних і гордих, які щоранку прокидаються в Парижі очманілі від голоду і честолюбних мрій, просто на вулиці пожадливо з’їдають копійчаний хлібець, відламуючи від нього по шматочку в кишені, зачорнюють тушшю плями на одязі, підбілюють комірець сорочки більярдною крейдою і можуть зігрітися лише коло церковного або бібліотечного калорифера. Він зазнав страшних принижень і злигоднів, коли вже не дають поїсти в борг, а об одинадцятій ночі відбирають ключа від мебльованої квартири, коли маєш на весь вечір куций недогарок свічки, а зношені в друзки черевики п'ють воду і просять їсти.

Він був одним із тих учителів невідомо чого, які день при дні тиняються містом, марно топчучи бруківки паризьких вулиць, писав брошури на гуманітарні теми, статті для енциклопедій, за які одержував по півсантима за рядок, історію середніх віків у двох томах – по двадцять п'ять франків за том, якісь настанови й підручники, переписував п'єси для якихось контор.

Був він і репетитором англійської мови у різних школах, звідки щоразу його випроваджували через його креольську звичку духопелити учнів. Пізніше наполегливо домагався місця писаря у морзі, але зазнав невдачі, бо, по-перше, не мав підтримки, а по-друге, ходив у неблагонадійних.

Нарешті через три роки такого нестерпного животіння, з'ївши незліченну кількість чорної редьки і сирих артишоків, утративши всі ілюзії і зіпсувавши шлунок, волею випадку він натрапив на уроки англійської мови у дівочому пансіоні, що його утримували три незаміжні сестри Декостер.

Двом старшим було за сорок, молодшій – під тридцять. Маленькій на зріст, сентиментальній і манірній винахідниці «методи Декостер» загрожувало довічне дівоцтво, аж тут їй освідчився Моронваль, і вона погодилася вийти за нього заміж.

Після шлюбу Моронвалі деякий час жили при пансіоні, де обоє були корисні тим, що вчителювали. Але мулат від часів гірких злигоднів зберіг не лише звичку тинятися вулицями та гайнувати дні по кав'ярнях, а й цілу свиту приятелів-нероб, котрі заполонили мирний добропорядний пансіон. Крім того, він поводився із ученицями, як із невільницями на плантаціях цукрової тростини. Літні панни Декостер, які обожнювали меншу сестру, все ж мусили спровадити молоде подружжя подалі від пансіону, відшкодувавши йому тридцять тисяч франків. У що вкласти гроші?

Спочатку Моронвалеві кортіло заснувати власну газету чи журнал, проте страх загубити гроші переважив можливу радість друкувати все, написане власною рукою.

Передусім йому потрібен був надійний засіб збагачення; і саме тоді, коли він шукав такий засіб, йому якось сяйнула геніальна думка.

Він знав, що до Парижа посилають дітей із найвіддаленіших країн, аби дати їм добру освіту. Вони прибувають сюди з Персії, Японії, Індостану та Гвінеї в супроводі капітанів кораблів або торговців, що виступають у ролі посередників між батьками і власниками пансіонів.

Вся ця малеча, як правило, добре забезпечена грішми, не має уявлення, на що їх витратити, і Моронваль зметикував, що натрапив на золоту жилу, яку зовсім не важко буде розробляти. Та й система пані Моронваль-Декостер була створена ніби саме для того, щоб виправляти іноземну вимову та вади мовлення. Мулат, вдавшись до зв'язків, які зберіг у колоніальних газетах, опублікував у них приголомшливу рекламу, видрукувану кількома мовами й повторену потім у марсельських і гаврських газетах між списком кораблів, що відпливали із Франції, і оголошеннями міжнародного агентства «Бюро-Верітас».

Першого ж року небіж імама із Занзібару та двоє чудових негренят із узбережжя Гвінеї прибули в Батіньоль і оселилися в помешканні Моронвалів, яке тепер стало тісним для цього комерційного закладу. Тоді Моронваль став шукати просторіше приміщення і, намагаючись узгодити проблеми економії і потреби свого нового становища, найняв у жахливому завулку Дванадцяти будинків, відгородженому від проспекту Монтеня імпозантною решіткою, покинуті будівлі, де раніше фотографували коней, – заклад той нещодавно збанкрутував, бо коні вперто відмовлялися заходити в цю клоаку.

Новому пансіону можна було закинути, що в ньому надто багато вікон, але Моронваль вважав це явище тимчасовим, бо власники колишньої фотомайстерні запевнили його, що всі будівлі незабаром будуть відчужені і знесені з виплатою компенсації, оскільки в цьому вже порізаному з усіх боків незавершеними вулицями кварталі міські власті нібито мали намір прокласти ще один широкий проспект.

Тут, мовляв, мав пролягти бульвар, проект якого уже вивчався; і можна уявити собі, як фатально відбилося це передбачуване відчуження на влаштуванні пансіону Моронваля. У спальні для школярів буде вогко? Влітку у залі для відпочинку під час перерв буде спека, як у теплиці? Пусте! Аби лише підписати довготерміновий контракт на оренду, прибити на брамі велику позолочену вивіску і – чекати.

Скільки парижан за останнє двадцятиріччя змарнували свої здібності, розтринькали гроші і навіть саме життя у такій лихоманці очікування!.. Ця лихоманка забрала спокій і в Моронваля. Виховання учнів, їхній добробут його аж ніяк не цікавили.

На всі зауваження, що будинок невідкладно потребує ремонту, директор знай відповідав: «Незабаром усе зміниться...» – або: «Нам тут жити не більше двох місяців...»

Він цілком поринув у фантастичні плани застосування неймовірної суми грошей, яку одержить за цю ділянку. Мав намір надати вихованню «дітей півдня» небаченого розмаху, перетворити свій почин у грандіозне цивілізаторське і прибуткове діло.

А тим часом він зовсім занехаяв гімназію, падав з ніг, марно бігаючи по різних інстанціях, і, повертаючись, щоразу питав:

– Ну як, п'иходили з п'иводу відкупу?

Ні. Ніхто не приходив.

І чого вони там чекають?

Та згодом Моронваль збагнув, що його пошито в дурні, і тоді цей від природи запальний, але безвольний креол скоро занепав духом і опустився. Вихованці лишилися фактично без нагляду. В пансіоні пильнували тільки за тим, щоб вони рано вкладалися спати, аби не палити зайвих дров і гасу, – більше нічого від них не вимагалося.

Їхній день складався з уроків, безсистемних, невизначених, залежних від примх директора всіляких особистих доручень, якими він завантажував дітей.

Спочатку старші учні відвідували ліцей. Згодом цю статтю витрат скасували, залишивши її, однак, у рахунках за кожен триместр.

Хіба приватні учителі не могли взяти на себе рутину університетського викладання? Отож Моронваль скликав до себе своїх давніх знайомих, з якими заприятелював, вештаючись по кав'ярнях: медика без диплома, поета без видавця, співака без ангажементу – покидьків, пустоцвітів, невдах, лютих, як і він сам, на суспільство, яке не визнало їхніх талантів. Чи помічали ви, як шукають один одного в Парижі такі людці, як вони тягнуться один до одного, гуртуються, розтроюджують один в одному свої нарікання, свої вимоги, своє нікчемне й безплідне марнославство? Повнячись у душі зневагою до таких, як сам, кожен з них лестить і палить фіміам будь-кому із своєї компанії, поза якою життя для них – порожнеча.

Судіть самі, якими були уроки таких учителів, уроки, за які їм майже не платили і більша частина яких минала в розмовах за кухлем пива, у хмарах тютюнового диму, такого густого, що незабаром співрозмовник майже не бачив і не чув співрозмовника. Кожен говорив якомога гучніше, намагаючись перекричати інших; пережовуючи свої куці убогі думки, вони доводили їх до абсурду; їхня мова була пересипана особливим мистецьким, науковим і літературним жаргоном, але оті високі матерії розтягувалися, спотворювались, рвались па шмаття, розповзалися, як дорогі тканини від їдких кислот.

А «діти півдня»? Як їм велося серед такого безладдя?

Лише пані Моронваль, яка зберегла добрі традиції пансіону своїх сестер, ставилася серйозно до власних обов'язків, але латання одягу, кухня і турботи про великий навчальний заклад, який перебував у стані занепаду, поглинали добру половину її часу.

Треба було пильнувати, аби бодай форма вихованців на вихід у місто була в пристойному стані, – діти дуже пишалися своїми мундирами, які всі без винятку були розшиті галунами до самих ліктів. У гімназії Моронваля, як ото в деяких арміях Південної Америки, були тільки сержанти, і для дітей це була єдина маленька розрада серед знегод їхнього животіння вдалині від рідного краю під гнітом знущань власника пансіону.

Справді, мулат з ними не панькався! Кілька днів на початку триместру, коли його каса поповнювалася, він ще інколи посміхався, але решту часу зловтішно мстився на своїх чорношкірих учнях за те, що і в його судинах тече негритянська кров.

Лють креола довершила те, чому поклала початок його недбалість.

Незабаром кілька опікунів – судновласників, торгових агентів – зжахнулися від «досконалого виховання» в гімназії Моронваля. Кількох учнів забрали з пансіону. З п'ятнадцяти «дітей півдня» лишилося тільки восьмеро.

«Кількість учнів обмежена»,– повідомлялося у проспекті. Тільки ця фраза там і відповідала дійсності.

Похмура нудьга витала над цим великим невлаштованим закладом, якому загрожував навіть опис майна, коли раптом у супроводі Констан з'явився маленький Джек.

Звісно, плата, внесена наперед за триместр, не була хтозна-якими грішми, але Моронваль швидко збагнув, який зиск можна мати із становища нового учня та його дивної матері, чию вдачу він вгадував, ще не познайомившись з нею.

Отож цього дня настало коротке затишшя в нападах мулатової жорстокості й люті. На честь новенького влаштували святковий обід, на якому були присутні усі вчителі, а «дітям півдня» навіть налили по краплині вина, чого не траплялося дуже давно.

III


Велич і падіння

королевича Маду-Гезо

Якщо гімназія Моронваля існує й досі, а я гадаю, що так воно й є, то мушу вказати санітарному нагляду на шкільну спальню цього шанованого підприємства, як на найшкідливіше для здоров'я, найдиковинніше і найвогкіше місце, де будь-коли вкладали спати дітей.

Уявіть собі довгу одноповерхову будівлю без вікон, куди світло пробивається лише згори крізь засклені отвори в стелі, а всі стіни й повітря просякли стійким духом колодію й ефіру, що їх колись застосовували при виготовленні фотографій.

Та хитра будівля стояла у глибині звичайного паризького саду поряд з повитим плющем високим похмурим і німим муром, попід яким у затінку не виводилась пліснява.

Спальня межувала із заднім двором розкішного особняка і впиралася однією стіною в стайню, звідки весь час чувся стукіт кінських копит і безперервний шум водяної помпи, що добре доповнювало понурий вигляд цієї вогкої кам'яної темниці, джерела ревматизму, з проведеною посередині стін зловісною зеленою смугою, схожою на ватерлінію.

Вогкість проймала тут до кісток і взимку і влітку, з тією лише різницею, що, залежно від пори року, вона була або холодною, або паркою. Влітку ця задушлива коробка із заскленим дахом перегрівалась від сонця і з настанням ночі в ній, як у лазні, стояла пара, яка сочилася крізь кам'яні потріскані стіни.

До того ж хмари комах, що плодилися в старому плющі, летіли на освітлене скло, пробиралися крізь найменші щілинки, шурхочучи і потріскуючи літали й повзали по брудній стелі і врешті падали на дитячі ліжка, що вабили їх білими простирадлами.

Зимова вогкість усе ж таки менше дозоляла. Холод спускався з неба разом з мерехтінням зірок, піднімався із землі крізь щілини переборок і тонку ветху підлогу, але можна було, згорнувшись калачиком під ковдрою і підтягти коліна до підборіддя, години за дві трохи зігрітися.

Моронвалеве батьківське око відразу визначило, як використати це нікому не потрібне приміщення, що стояло серед куп сміття, приміщення, схоже на похмурий, вкритий темною сугою сарай. Такою сугою мряка й дощі, змішані з паризькою кіптявою, швидко вкривають занедбані будівлі.

– Тут буде спальня, до'туа'! – не вагаючись, заявив мулат.

– Але для дортуару тут, напевне, вогкувато...– відважилася м'яко заперечити пані Моронваль.

Мулат зловтішно ошкірився:

– Зате нашим «дітям півдня» тут буде свіжо...

Власне, місця там було лише на десяток ліжок, а ввіпхнули двадцять; у глибині приміщення поставили умивальник, біля дверей поклали сякий-такий килимок, – от вам і «до'туа'», як казав мулат.

Зрештою, чому б і ні? Спальня призначається для сну. От діти й спали там у спеку й холод, у задусі, з комахами, під скрегіт помпи і шалений стукіт кінських копит.

Діти хворіли ревматизмом, бронхітом, у них запалювались очі, та все ж вони спали міцно, мирно посміхаючись і посопуючи, зморені тим цілющим глибоким сном, що настає після ігор, фізичних вправ і безтурботного дня.

О непорочне дитинство!

...Щоправда, Джек у першу ніч не міг склепити очей. Він ще ніколи не спав у чужому домі, і надто вже відрізнялося це темне химерне приміщення від його затишної, освітленої нічником кімнатки з безліччю іграшок.

Як тільки учні вляглися, маленький чорношкірий служник виніс лампу, і відтоді Джек лежав з розплющеними очима.

Крізь заліплені снігом скляні рами із стелі сочилося тьмяне світло, і він бачив поставлені впритул у всю довжину приміщення переважно порожні пласкі ліжка із скоченою в узголів'ї постіллю. Тільки на семи чи восьми з них виднілися обриси заснулих дітей, і чулося посопування, хрипіння, сухий, приглушений ковдрою кашель.

Новенького поклали на найкраще місце, далі від дверей, звідки тягло, і з протилежного боку від стайні. Та він ніяк не міг зігрітися, не міг заснути через холод і думки про те нове життя, що почалося так несподівано. Його тіло заколисувала втома, а перед очима пропливав минулий день із усіма яскравими подробицями, як це часом буває у напівсні, коли та сама думка, осяяна сліпучим світлом спогадів, то поринаючи вглиб, то виринаючи, уперто повертається до одного й того ж.

Біла хустка на шиї Моронваля, його постать, схожа на силует великого польового коника – притиснуті до тулуба лікті випиналися в нього за спиною, паче лапи цієї комахи, – товсті опуклі окуляри і довге, у плямах, пальто лікаря Гірша так і стояли перед Джековими очима, але найбільше його мучив зверхній крижаний і глузливий погляд сірих очей його «ворога».

Згадка про нього вкинула хлопчика у такий жах, що він мимоволі зразу подумав про свою захисницю-матір. Як там вона, що робить у цю хвилину? Десь далеко годинники на вежах по черзі вибивали одинадцяту годину ночі. Вона, певно, на балі чи в театрі. Скоро вона повертатиметься додому, закутавшись у хутра і надягнувши оздоблений мереживом капор.

Хоч би як пізно поверталася мама у такому вбранні додому, вона завжди відчиняла двері у Джекову кімнату, підходила до його ліжка й шепотіла: «Ти спиш, Джеку?» Навіть крізь сон він відчував, що мама тут, поряд, і усміхався їй, підставляв для поцілунку лобика і крізь приплющені повіки, наче в тумані, бачив її розкішне вбрання. Вона була для нього мов чудесне духмяне видиво, мов фея, що спустилася із райдужної хмарини.

А тепер...

Однак були сьогодні в нього і маленькі радощі, що тішили його дитяче самолюбство: галуни та гімназійний кашкет. А як приємно було сховати свої довгі ноги в сині формені штани, обшиті червоним шнуром! Костюм довгуватий, але його обіцяли підігнати на Джека. Пані Моронваль навіть намітила шпильками ті місця, де треба було звузити чи вкоротити. Потім він познайомився з товаришами, дивакуватими, але хорошими, хоча й з дикунськими повадками. В саду, на свіжому, морозяному повітрі, вони гралися у сніжки, і то була чудова, зовсім нова розвага для хлопчика, що досі ріс у будуарі гарненької жінки.

Джека тільки дуже цікавила одна річ: йому кортіло побачити його королівську високість. Де ж усе-таки той дагомейський королевич, про якого так красномовно розповідав пан Моронваль? Може, в нього канікули? Чи він у лікарні?.. Як то було б добре познайомитися, порозмовляти з ним.

Він попросив, щоб йому назвали імена всіх восьми «дітей півдня», але жодного принца серед них не було. Зрештою він відважився запитати про це у найбільшого з-поміж учнів, у Саїда:

– А його королівська високість не в пансіоні?

Почувши такі слова, ошелешений хлопець із надто короткою шкірою так витріщився на Джека, що трохи шкіри звільнилося і на мить зміг затулитися його рот. Хлопець мерщій скористався з цього, і тому Джекове питання залишилося без відповіді.

Хлопчик іще й досі думав про загадкову його високість, неспокійно крутився в ліжку і прислухався до музики: з сусіднього будинку то стихаючи, то наростаючи долинали звуки фісгармонії та низький голос людини, яку звали Лабассендр. Усе це досить приємно поєднувалось із шумом помпи, яка ще працювала, та стукотом копит – сусідські коні раз у раз гупали в стіну. Нарешті настала тиша.

У спальні, як і в стайні, все заснуло, гості Моронваля, зачинивши за собою решітчасті ворота, що відгороджували завулок, віддалялись у далекому гуркотливому гомоні проспекту, коли раптом засніжені знадвору двері спальні відчинилися.

Маленький чорношкірий служник увійшов з ліхтарем у руці.

Він швидко обтрусив на собі сніг, який ще дужче відтіняв його шкіру і надавав йому кумедного вигляду, і, згорбившись, втягнувши голову у плечі, зіщулившись і тремтячи від холоду, пішов проходом між ліжками.

Джек дивився на недоладну постать у профіль і її витягнуту тінь, що падала на стіну. Та тінь збільшувала і карикатурно підкреслювала всі вади мавпоподібної дитячої "голови: товсті губи, великі відстовбурчені вуха, круглий, дуже випуклий череп із густим кучерявим волоссям.

Негреня почепило ліхтар у глибині спальні, і приміщення тьмяно освітилося, наче міжпалубний простір морського судна. Хлопчик простягнув великі змерзлі руки, нахилив обличчя до тепла й світла з таким добродушним і довірливим дитинним виглядом, що Джек відразу пройнявся до нього любов'ю.

Гріючись, негреня час від часу поглядало на засклені пройми в стелі.

– Скіки снігу!.. Скіки снігу!.. – повторювало воно, тремтячи, як у лихоманці.

Те, як хлопчик вимовляв слово «скільки» і навіть його м'який голос, що невпевнено вимовляв чужі для нього слова, розчулили маленького Джека, і він подивився на чорношкірого хлопчика з глибоким співчуттям і зацікавленістю. Негреня помітило його погляд і ледь чутно сказало:

– Чи ти ба! Новенький... Чо' не спиш, мусьї?

– Не можу, – зітхнувши, відповів Джек.

– Зітхати добре, коли журба, – відказало негреня і поважно додало: – Аби бідні люди не міг зітхати, він би геть задихатись.

Кажучи це, він розстелив ковдру на сусідньому з Джековим ліжку.

– І ви теж тут спите? – запитав Джек, приголомшений тим, що служник спить у тій самій спальні, що й учні, – Але ж у вас нема простирадла!..

– Для мене погано простирадла. Мій надто чорний шкіра...– ледь посміхаючись, відповів негр і вже налагодився ковзнути у ліжко напіводягненим, щоб не так мерзнути, та раптом спинився, узяв різьблену із слонової кості курильницю, що висіла в нього на грудях, і набожно торкнувся до неї губами.

– Яка дивна медаль, – захоплено сказав Джек.

– Це не медаль, – заперечив негр. – Це мій грі-грі.

Джек не знав, що таке «грі-грі», і хлопчик пояснив: так

називається амулет, річ, що приносить щастя. Цей амулет подарувала йому тітонька Керіка перед його від'їздом із рідного краю; змалку вона доглядала його, і він сподівається скоро повернутись до неї.

– Так само, як і я до своєї мами, – додав малий Барансі.

Запала тиша: кожен з них думав про свою Керіку. За хвилину Джек запитав:

– А ваша країна гарна? Вона далеко звідси? Як вона називається?

– Дагомея, – відповів негр.

Малий Джек підхопився на ліжку:

– О, тоді... тоді... Ви його знаєте!.. Можливо, ви разом прибули до Франції!..

– Кого?

– Його королівську високість... Ви ж знаєте... королевича Дагомеї?



– Це я,– не хизуючись, відповів негр.

Джек приголомшено витріщився на нього... Король?.. Цей служник, що на його очах цілий день бігав по дому у зношеному до дірок червоному вовняному жилетику як не з віником, то з відром у руках, що прислуговував за столом, споліскував склянки?

Проте негреня не жартувало. На його обличчі з'явився вираз глибокого смутку, а нерухомі очі дивились кудись далеко-далеко, в минуле, де лишилася його втрачена батьківщина.

Може, тому, що на негреняті вже не було червоного жилета, а може, через магічну дію слова «король», тільки цей негр, що сидів на краєчку ліжка, з голою шиєю, в розстебнутій сорочці, де на темних грудях тьмяно поблискував амулет із слонової кості, набув у Джекових очах привабливості й незвичайної гідності.

– Як же так сталося?.. – ніяково запитав він, вкладаючи у це питання все, що бачив протягом цілого дня.

– Так сталося... так сталося.. – зітхнув негр.

І тут несподівано він кинувся до ліхтаря і дмухнув на вогонь.

– Мусьї Моронваль сердитий, коли Маду залишати світло...

Потім негреня підсунуло своє ліжко до Джекового.

– Ти не шпить? – прошепотів він. – Я ніколи не шпить, коли згадувати Дагомея... Послухай!

І в темряві, де поблискували тільки очі чорношкірого хлопчика, він повів свою скорботну розповідь...

Його звали Маду, так само, як його батька, славетного воїна Ракк-Маду-Гезо, одного з наймогутніших володарів у краях золота й слонової кості, якому Франція, Голландія й Англія надсилали з-за моря коштовні дарунки.

У батька були великі гармати, тисячі воїнів, озброєних рушницями і луками, стада бойових слонів, музиканти, жерці, танцівниці, чотири полки амазонок і двісті дружин. Його велетенський палац був оздоблений залізними списами, візерунками із черепашок і відрубаними людськими головами, що їх прикріплювали на фасаді після битв або жертвоприношень. У тому палаці, в який звідусіль вливалося сонце, нагріваючи кам'яні плити і розстелені мати, минуло його дитинство. Тітонька Керіка, головна серед амазонок, опікувалася ним, беручи його ще малого в далекі походи.

Яка ж вона була вродлива, тітонька Керіка, висока й дужа, як чоловік, у синій туніці, із скляним намистом на ногах і руках, із луком за спиною, з кінськими хвостами, що спадали й колихалися навколо стегон! А її голову з густими кучерями прикрашували два невеличкі роги антилопи, що сходилися півмісяцем, ніби підкреслюючи, що чорношкірі жінки-воїни зберегли традиції Діани, білошкірої мисливиці! У неї було влучне орлине око, богатирська сила у руках! Вона могла одним лише змахом руки вирвати бивень у слона або зрубати голову воїнові з племені Ашанті! Дуже грізною бувала тітка Керіка, але не до свого маленького Маду; з ним вона завжди була лагідна, щедро дарувала йому коралове й бурштинове намисто, розшиті золотом шовкові пов'язки на стегна, безліч скойок, які заміняють монети в їхній країні. Керіка навіть подарувала йому маленький бронзовий з позолотою карабін, який сама отримала в дарунок від англійської королеви, але вважала його надто легким для себе. Маду стріляв із нього, коли вона брала його па полювання у дрімучий ліс, де із дерев звисають довгі ліани.

Ті дерева росли так щільно, а їхнє листя було таке лапате, що навіть сонце не пробивалося під їхнє зелене склепіння, а звуки лунали, наче у храмі. Та все ж таки там було світло, і величезні квіти, стиглі плоди, різнобарвні птахи з довгим пір'ям, що звисало з високих гілок аж до землі, виблискували й мінилися усіма барвами, мов коштовне каміння.

У гущині ліан чулося дзижчання комах, фуркотіння крил, шелест листя. Невинні на вигляд змії похитували пласкими головами й погрожували жалами; чорні мавпи перестрибували з дерева на дерево, а великі таємничі озера, які ніколи не бачили неба, були наче дзеркала, розкидані у величезному лісі; відбиваючись у них, він, здавалося, сягав підземних глибин. Відбиваючись на тій смарагдовій зелені водного плеса, раз у раз мерехтіли строкаті птахи... Тут Джек не втримався й захоплено сказав:

– Це, мабуть, так гарно!

– Так, сильно гарно, – вело далі негреня, яке, може, трохи й перебільшувало, споглядаючи свій край крізь призму розлуки, зачароване дитячими спогадами, та ще й із своєю палкою південною вдачею.

– О так, сильно гарно!..

Заохочений увагою нового приятеля, він повів далі свою незвичайну оповідь.

Вночі тропічні ліси невпізнанно змінювалися. Люди лаштувались на ночівлю у джунглях просто неба, біля велетенських вогнищ, які відлякували хижаків, що блукали навколо табору, беручи вогнище в кільце. Птахи також стурбовано кидались на гілках, а кажани, безмовні й чорні, як пітьма, приваблені яскравим полум'ям, раз у раз мигтіли понад вогнищем і тільки під ранок гронами зависали на велетенському дереві – нерухомі, сірі, наче дивовижне висхле й мертве листя.

Провадячи сповнене пригод життя просто неба, королевич ріс міцним і спритним майбутнім воїном: у тому віці, коли інші діти ще чіпляються за пов'язки на стегнах матерів, він уже вмів битись шаблею і бойовою сокирою.

Король Ракк-Маду-Гезо пишався своїм сином, спадкоємцем трону. Та, на жаль, здається, навіть для королевича замало лише володіти зброєю і вміти вцілити слонові в око, ще треба вміти читати книжки білих, знати їхнє письмо, щоб торгувати з ними золотим піском, бо, як казав мудрий Ракк-Маду своєму синові: «Білий завжди з папе'ом в кишеня, аби тільки ошукати нег'а».

Безумовно, і в Дагомеї можна було знайти досить освіченого європейця, який охоче навчав би маленького королевича, – французькі і англійські прапори маяли над факторіями на узбережжі так само, як над щоглами кораблів, що кидали якір у гаванях. Але й самого короля свого часу його батько посилав у місто, яке називається «Марсель» – далеко-далеко, край світу, аби він там став дуже вченим, тож тепер король Ракк-Маду хотів, щоб його син дістав таку саму освіту та виховання, як і він сам.

Як гірко було маленькому королевичу розлучатися з Керікою, покидати свою шаблю у піхвах і карабін, повішені на стіні рідної домівки, і від'їздити з «мусьї» Бонфісом, білим з факторії, який щороку відвозив у безпечне місце золотий пісок, награбований у беззахисних негрів!

Проте Маду мусив миритися. Він хотів колись стати королем, владарювати над батьковими амазонками, володіти його безмежними ланами, де колосилися злаки і кукурудза, його палацами, де стояли обпалені глиняні джбани з пальмовою олією, де громадились слонові кістки, сурик, золото, корали. Щоб мати такі багатства, потрібно було їх заслужити, а в разі потреби уміти їх захистити, і вже тоді Маду спадало на думку, як нелегко бути королем, адже якщо в монарха й більше втіх, ніж у простих людей, то і турбот набагато більше.

З нагоди його від'їзду по всій країні було влаштовано народні свята, приносилися жертви ідолам і морським богам. Усі храми відчинили брами для урочистих богослужінь, увесь народ відклав щоденну працю, щоб помолитись за благополуччя королевича, а перед самим відплиттям, коли корабель от-от мав знятися з якоря, кат приволік на берег п’ятнадцять полонених ашанті, і їхні закривавлені червоні голови лунко падали у мідний чан.

– О Боже!.. – вирвалось у переляканого Джека, що закутався по вуха в ковдру.

Справді, такі розповіді, почуті від героя драми, не вселяли спокою. Будь-хто злякається. Щоб заспокоїтись, потрібно було зразу ж нагадати собі, що ти в пансіоні Моронваля, в центрі Єлисейських Полів, а не в жахливій Дагомеї.

Маду, помітивши неспокій слухача, не став розповідати далі про розваги краян напередодні його від'їзду, а зразу перескочив на розповідь про своє перебування у Марсельському ліцеї.

Ліцей був дуже великий, і його похмурі стіни, сумні класи із облупленими лавами, на яких учні повирізали ножами свої імена, свідчили про те, як минав час у малих в'язнів; викладачі, ще урочистіші й поважніші завдяки своїм чорним мантіям з широкими рукавами та пласким шапочкам; голос вихователя, що раз у раз вигукував: «Тихіше, діти!»; низько схилені над партами дитячі голови, скрип пер, нудні, по двадцять п'ять разів повторювані уроки, що минали так, ніби кожен учень по черзі ловив у задушливому повітрі класу одні й ті самі уривки знань; величезні їдальні й спальні, двір, як у казармі, освітлений лише вранці і ввечері вузьким короткочасним промінням сонця, яке ковзало переважно по кутках, – щоб його відчути, ввібрати в себе, втішитися ним, треба було тулитися до високих, похмурих стін, які поглинали усе сонячне світло.

Саме там, під стінами, й вистоював Маду в пошуках сонця під час перерв. Ніщо не розважало, не цікавило хлопчика, тільки барабан, що сповіщав про час підйому, обідів та вечерь, занять і сну, незважаючи на нікчемність такого його застосування, примушував частіше битися войовниче серце королевича, оживати під стукіт його паличок. Були, щоправда, дні прогулянок у місті, та незабаром Маду позбавили таких прогулянок. І ось чому.

Як тільки «мусьї Бонфіс» приходив за ним, Маду тягнув його у порт: хлопчика вабили перехрещені реї й корпуси кораблів, об які билися морські хвилі. Лише там він почувався щасливим, бо знову міг вдихнути запах смоли й водоростей, бачити вивантажені товари, багато з яких прибувало з його країни. Маду бував у захваті, спостерігаючи, як струмує золотисте зерно, бачачи лантухи і тюки зі знайомим йому клеймом.

В корабельних топках розводили вогонь і, хоч кораблі й стояли нерухомі, пара, що поштовхами виривалася із труб, вже свідчила про рух, про подорож; то той, то той великий корабель підіймав вітрила, натягувалися його снасті, і все це вабило до себе хлопчика, обіцяло від'їзд, визволення.

Він годинами стояв, дивлячись, як слідом за сонцем, що схилилося над обрієм, пливе напнуте вітрило, схоже на чаїне крило, як над морем в'ється легкий димок, схожий на димок сигари, і йому здавалося, що вони пливуть до сяйва чудового світила, щоб разом з ним сховатися за обрієм.

Маду під час усіх уроків марив цими кораблями. Вони для нього втілювали повернення до рідного сонячного краю: один з тих птахів, думав він, приніс його сюди, а другий віднесе назад, додому.

В полоні цих думок, коли замість «Ба, Бе, Бі, Бо, Бу» Маду бачив тільки блакить – морську блакить і блакить ясного неба, – він якось утік з ліцею, пробрався на один із кораблів «Мусьї Бонфіса», сховався на дні трюму, вчасно був знайдений, утік знову і цього разу так заховався, що його помітили тільки тоді, коли корабель був у Ліонській затоці. Будь-яку іншу дитину лишили б на борту, але коли дізналися, що він – Маду, капітан, розраховуючи на винагороду, відвіз його королівську високість назад у Марсель.

Відтоді Маду був ще нещасливішим і жив під наглядом, як в'язень, але це не зломило його.

Незважаючи на перешкоди, він знов і знов тікав і ховався на кораблях, що готувалися до виходу в море; хлопчика знаходили у глибині кочегарок, у вугільних ямах, під купами рибальських сіток. Коли Маду приводили назад, він не бунтував, – на його обличчі лише з'являлася сумна посмішка, і, бачачи її, ніхто не мав бажання ще й карати його.

Врешті директор ліцею не захотів нести далі відповідальність за такого ненадійного вихованця. Відправити малого королевича у Дагомею! Проте «мусьї Бонфіс» не зважився на це, побоюючись утратити прихильність Ракк-Маду-Гезо, чию королівську впертість він добре знав. Саме тоді, коли опікун чорношкірого королевича сушив собі голову, куди подіти Маду, в «Семафорі» з'явилося оголошення про гімназію Моронваля. І, не гаючи часу, негреня відправили на проспект Монтеня, 25, у найкрасивіший квартал Парижа, де його зустріли – прошу мені вірити – з розкритими обіймами.

Маленький чорношкірий спадкоємець трону далекого королівства був для гімназії справжнім скарбом і живою рекламою. І тому з ним скрізь прогулювалися, виставляли його напоказ. Моронваль бував з ним у театрі, на перегонах, гуляв на бульварах, наче торговець, що возить по всьому місту в найманому фіакрі вивіску з рекламою своєї крамнички.

Возив його Моронваль і в салони та літературні гуртки, куди сам мав доступ, і коли про них доповідали: «Його королівська високість спадкоємний принц Дагомеї та його наставник пан Моронваль»– мулат ступав поважно, як Фепелон, що супроводив герцога Бургундського.

Місяцями бульварні газети були переповнені анекдотами й висловлюваннями, які приписували Маду; один відповідальний співробітник газети «Стандард» навіть приїхав з Англії, щоб побачитися з королевичем, і між ними відбулася поважна розмова про фінансові й державні справи, а також про те, як принц має намір керувати в майбутньому своєю державою, про його ставлення до парламентської системи, про обов'язкову освіту і таке інше. Англійська газетка опублікувала цей потішний діалог, навівши питання й відповіді. Розпливчасті й неясні відповіді загалом лишали бажати кращого. Проте привертала увагу його цікава думка щодо свободи друку: «Усяка їжа добре їсти, не всяке слово добре казати...»

Усі витрати гімназії Моронваля були одразу сплачені цим одним учнем: «мусьї Бонфіс» рахунки сплачував не кажучи й слова. Зате освітою Маду дещо нехтували. Він так і не пішов далі абетки і вперто опирався чарам розрекламованої методи Моронваль-Декостер, але це нікого не турбувало, – адже що гірші будуть успіхи королевича, то довше він лишатиметься у гімназії.

Отож Маду і далі перекручував слова та звуки і розмовляв, наче малюк, позбавляючи дієслова часових відтінків, що надавало фразам безликості і нагадувало примітивну мову первісних людей, які лише недавно вийшли з стану тваринної німоти. А втім, Маду в усьому потурали, пестили, оточували увагою. Інших «дітей півдня» примушували розважати його, в усьому поступатися йому; спочатку це давалося нелегко, бо шкіра в нього була темна, як ніч, а чорна шкіра майже в усіх екзотичних країнах є найпершою ознакою раба.

А які поблажливі до Маду були всі викладачі, як люб'язно посміхалися вони, поглядаючи на цю чорну кульку, що, незважаючи на свій природний розум, відмовлялася від усіх благ освіти і під густими кучерями зберігала не лише палкі спогади про рідний край, а й цілковиту зневагу до дурниць, які хотіли їй прищепити. У гімназії всі тішили себе надіями, пов'язаними з майбутньою державою Маду, могутньою й великою, так, ніби Маду уже ступав по вулицях Парижа під розкішним балдахіном з оторочками у супроводі батькової свити служників із віялами з пір'я та воїнів з пучками дротиків у руках.

Коли Маду стане королем!..

Цими словами починалися й кінчалися усі їхні розмови. Відразу після коронації Маду вони поїдуть усі разом у його країну. Лабассендр мріяв облагородити грубу музику Дагомеї і вже бачив себе директором місцевої консерваторії і капельмейстером королівської капели. Пані Моронваль-Декостер сподівалася широко запровадити свою методу, – вона вже уявляла просторі класи, численні темні мати, на яких сидітимуть маленькі учні. А Гірш у своїх мріях укладав у незліченні ліжка, поставлені рядами, усю ту дітлашню і провадив на ній свої небезпечні досліди ескулапа-самоука, будучи упевненим, що у поліції не виникне найменшого бажання втручатися в його експерименти.

Через таке обожнювання перші місяці життя в Парижі здалися королевичу приємними, до того ж Париж – столиця світу, де вигнанці найменше нудьгують, певно, тому, що в його атмосфері кожен знаходить щось подібне до атмосфери рідного краю.

Якби ще й небо посміхалося частіше, якби не сіялась так часто мжичка та не лив як з відра дощ, якби не заметілі білого пуху, того снігу, який так скидається на стигле насіння, що вилітає з розкритих коробочок бавовнику, якби сонце не куталося в легке запинало, а гріло по-справжньому та якби ще й Керіка час від часу з'являлася в проїзді Дванадцяти будинків із сагайдаком за плечима, з бронзовою рушницею і браслетами на голих руках – Маду був би цілком щасливим.

Та раптом його доля різко змінилася.

Якось «мусьї Бонфіс», з'явившись у гімназії Моронваля, привіз зловісні новини із Дагомеї. Короля Ракк-Маду-Гезо скинуто з трону і ув'язнено людьми з племені Ашанті, які захопили його країну і заснували нову династію. Всі королівські війська і полки амазонок були переможені, розігнані, винищені, а Керіка, дивом врятувавшись і переховуючись у Бонфісовій факторії, передавала Маду прохання лишатися у Франції і берегти «грі-грі». Так було й написано: якщо Маду не загубить свого амулета, він буде правити Дагомеєю.

Лише це переконаний й додавало мужності маленькому королю. Моронваль, який не вірив у амулети, пред'явив рахунок – і який рахунок! – «мусьї Бонфісу»; той заплатив і цього разу, але поставив до відома власника пансіону, що надалі, якщо Моронваль згоден лишити в себе Маду, то він повинен розраховувати не на негайну винагороду, а на вдячність і благодіяння короля після того, як тому усміхнеться воєнна фортуна і допоможе йому знову сісти на трон. Треба було вибирати між цією хисткою надією і відмовою.

Моронваль із напускним благородством промовив:

– Я беру виховання дитини на себе.

Відтепер хлопчик перестав бути його королівською високістю.

Де й ділася колишня пошана, запопадливість і увага, якими оточували негреня. Всі лютували на нього через невиправдані особисті надії і з будь-якої нагоди зривали на ньому злість. Спочатку Маду став звичайнісіньким вихованцем, схожим на інших у всьому аж до ґудзиків на мундирі, його лаяли, карали, лупцювали, він спав у тому самому сараї, що й інші діти, підлягав загальним для учнів правилам.

Хлопчик нічого не розумів: марно він вдавався до своїх милих витівок, робив смішні гримаси – все, що колись так усіх тішило, тепер наштовхувалось на незбагненний холод.

Ще гірше стало, коли через кілька триместрів Моронваль, не одержуючи більше за нього грошей, дійшов висновку, що Маду – дармоїд. Тоді його позбавили навіть прав звичайного вихованця, – хлопчик перетворився на попихача... Задля економії якраз було звільнено служника, і хоч Маду й обурювався, а все ж мусив стати на його місце.

Коли йому вперше дали в руки мітлу і показали, що треба робити, він уперто протестував. Але Моронваль мав незаперечні доводи, і після доброї прочуханки хлопчик змирився.

А втім, він волів підмітати підлогу, ніж учитися читати.

Отож маленький королевич старанно підмітав та натирав підлогу, скрізь прибирав з дивовижною сумлінністю, про що свідчила хоча б і Моронвалева вітальня, де все блищало. Та це не пом'якшувало лютого норову мулата, котрий не міг простити хлопчикові своїх розчарувань, мимовільною причиною яких став знедолений королевич.

Марно Маду щосили гарував, аби все аж сяяло, і надавав занедбаному житлу лоск чистоти, марно він лагідно заглядав у хазяїнові очі, принижуючись і тремтячи, як слухняний собачка, – найчастіше замість подяки по його спині ходила палиця.

– Ніколи задоволений! Ніколи задоволений!.. – у розпачі скаржилося негреня.

І паризьке небо здавалося йому ще похмурішим, дощ іще надокучливішим, сніг – ще густішим і холоднішим.

О Керіка, улюблена горда тітонько Керіка! Де ви? Якби ви бачили, до чого довели королевича! Якби ви бачили, як жорстоко збиткуються з нього, як погано годують, у яке лахміття вдягають, не жаліючи його змерзлого тіла! Тепер у Маду лишилося тільки одне вбрання – ліврея, червона курточка, смугастий жилет і кашкет з галуном. Тепер, супроводжуючи хазяїна, він не йде поруч з ним, як рівний, а плентається кроків на десять позаду. Але й це ще не найгірше.

Прибравши в передпокої, він мусить працювати на кухні, після кухні йти з великим кошиком на базар Шайо по продукти, бо помітили, що він чесний і простодушний.

Ось до чого довели останнього нащадка могутнього Токодону, засновника дагомейської династії. Його примушують торгуватися, закуповуючи харчі для гімназії Моронваля!.. Двічі на тиждень можна бачити, як попід стінами високих будинків, тремтячи від холоду, човгає він угору довгою вулицею Шайо, схудлий, виснажений; йому тепер весь час холодно, так холодно!.. І ніщо його не зігріває – ні непосильна праця, на яку його прирекли, ні побої та штурхани, ні сором за своє становище, ні навіть ненависть до Дядька з кийком, як він прозвав Моронваля.

Хоча ненависть аж кипить у його маленькій душі.

От тільки б Маду знову стати колись королем!.. Коли він про це думає, його серце тремтить від люті, і таки варто почути, як він ділиться з Джеком планами помсти:

– Коли Маду повертатися в Дагомея, він писати гарний маленький лист Дядьку з кийком, запросити його в Дагомея, відрубати йому голова і кинути її в мідний чан; потім веліти його шкурою обтягти барабан війни і піти на Ашанті. Дзинь! Бум! Бум!.. Дзинь! Бум! Бум!

Джек бачив, як у темряві, пом'якшеній полиском снігу, хижо, як у тигра, зблискували очі Маду, коли він глухо стукав рукою по краю ліжка, відбиваючи мелодію воєнного барабана. Малого де Барансі опанував жах, і розмова на кілька хвилин урвалася. Під враженням щойно почутого новенькому ввижалися зблиски шаблі, і він, закутавшись у ковдру, затамував подих.

Маду, збуджений власною розповіддю, залюбки говорив би й далі, але йому здалося, що його товариш заснув. Нарешті Джек важко зітхнув: так зітхають після кошмарного сну, коли за одну мить в уяві пролітають незчисленні страшні видива.

– Ти не спати, мусьї? – тихо запитав Маду. – Ти ще розмовляти разом?

– Так, охоче, – відповів Джек, – тільки не треба говорити про жахливий ваш барабан і мідний чан... Мені страшно.

Негр посміхнувся і добродушно сказав:

– Ні, ні, мусьї... Більше не говорити Маду, тепер ти говорити. Як тебе звати?

– Джек. Саме Джек, а не Жак. Мама надає цьому великого значення.

– Вона багатий, твій мама?

– Чи багата вона?.. Гадаю, так, – відповів Джек, якому також хотілося похвалитися перед королевичем. – У нас власна карета, гарний будинок на бульварі, коні, служники і все інше... А ще, коли мама приїде до мене, ви побачите, яка вона гарна. На вулиці всі задивляються на неї. У мами красиві сукні, коштовні прикраси. Любий дядечко каже, що він їй ні в чому не відмовляє. Коли мама захотіла перебратися до Парижа, він не відмовився, привіз пас сюди... Раніше ми жили в Турі... Як там гарно! Ми мешкали поблизу міського саду і часто ходили гуляти на Королівську вулицю – там чудове печиво і багато офіцерів у красивих мундирах... О, як весело мені там було!.. Всі чоловіки зі мною бавилися, цілували мене. У мене був тато Шарль і тато Леон; я, звичайно, називав їх так жартома, бо мій справжній тато давно помер, і я ніколи його не бачив... Спочатку, коли ми перебралися до Парижа, я трохи скучав за деревами і полями, але мама мене так любить, так пестить, що незабаром я втішився. Мене одягли як англійця – це тепер дуже модно – і щодня завивали моє волосся перед прогулянкою до Булонського лісу: ми гуляли там навколо великого озера...

А згодом любий дядечко сказав, що так я нічого не навчуся, що мене треба віддати до пансіону, і мама повезла мене до Вожірара, до отців-єзуїтів.

Тут Джек замовк.

Зізнання, яке мало не зірвалося з його уст, що отці-єзуїти відмовилися взяти його, боляче вражало Джекове самолюбство. Незважаючи на свою простодушність і на те, що він, як і всі діти, багато чого не розумів, хлопчик відчував, що в тій відмові було щось принизливе і для його матері, і для нього самого. До того ж розповідь, яку він почав так нерозважливо, нагадала Джекові про єдину серйозну турботу, яка вперше з'явилась у його житті... Чому його не схотіли прийняти? Чому розплакалася мама, а ректор з таким співчуттям і жалем сказав «бідна дитина»?

– Скажи, мусьї, – несподівано запитав негр, – що таке кокотка?

– Кокотка? – перепитав трохи здивований Джек. – Не знаю... Може, це курочка?.. Це така свійська пташка.

– Так Дядько з кийком перед пані Моронваль назвав твоя мама.

– Що за вигадка!.. Мама – курочка!

Уявивши матір куркою з пір'ям, крильми і лапами, Джек розреготався, і Маду, не знаючи сам чому, розреготався також.

Цей сміх відразу розвіяв гнітюче враження від нещодавніх розповідей, і нещасні покинуті хлопчики, поділившись кожен своєю бідою, поринули у безхмарний сон; вони спали з розтуленими від сміху губами, з яких уві сні зринали невиразні, але веселі звуки.

IV

Літературний вечір



у гімназії Моронваля

Для дітей, як і для дорослих, з чужого досвіду мало пожитку.

Джека нажахала розповідь Маду-Гезо, але від неї залишилась тільки невиразна бліда згадка, як від страшної бурі або кривавої битви, побаченої в діорамі.

Перші місяці він не міг нарікати на своє життя у гімназії: всі ставилися до нього запобігливо, уважно, і він забув, що прикрощам Маду-Гезо передувало таке саме шанобливе ставлення.

За столом він сидів поруч з Моронвалем, пив вино, мав доступ до десерту, тоді як інші вихованці, ледве на столі з'явились фрукти й тістечка, схоплювались із своїх місць, ніби це їх обурювало, і мусили задовольнятися якимсь непевним напоєм, котрий їм готував сам доктор Гірш, і називався той напій «шипшиною».

Цей славетний учений, чиї фінанси, судячи з його вигляду, були у плачевному стані, харчувався при пансіоні Моронваля. Він пожвавлював трапези всілякими науковими сенсаціями, розповідями про хірургічні операції, описами особливо гнійних виразок і хвороб, які він подибував у численних медичних виданнях і про які розповідав страшенно образно й красномовно. Крім того, він повідомляв співтрапезникам про рівень смертності та найпоширеніші хвороби, і якщо десь край світу було виявлено бодай один випадок прокази або слонової хвороби, він, довідавшись про це раніше від газет, з похмурим задоволенням повідомляв про них і хитав головою, ніби казав: «Коли до нас докотиться, начувайтеся!»

А втім, чоловік він був досить чемний і як сусід по столу мав лише дві вади: невправність, що пояснювалась його короткозорістю, і манія з найменшої нагоди підсипати вам у страву якогось порошку чи хлюпнути в склянку якоїсь рідини; і те, й друге він носив із собою в малесенькій коробочці та в синій підозрілій пляшечці. їхній вміст часто мінявся, бо не минало й тижня, щоб «доктор» не зробив чергового «наукового відкриття», однак, як правило, двоокис соди, луг і миш'як (на щастя, в мізерних дозах) обов'язково складали основу «ліків», які він підсипав чи підливав у їжу.

Джек терпів це превентивне лікування, не відважуючись сказати, що, як на нього, луг має вкрай неприємний смак. Час від часу запрошували й інших учителів. Усі вони пили за здоров'я маленького де Барансі, і треба було бачити захоплення, яке викликали його грація і чарівність, треба було бачити, як співак Лабассендр від найменшого жарту новенького відкидався на спинку стільця, трусився зо сміху, витирав очі кінчиком серветки і молотив кулачиськами по столу.

Навіть у д'Аржантона, красеня д'Аржантона, прояснювалось обличчя. Блякла посмішка розводила його пишні вуса, а голубі холодні з перламутровим блиском очі поглядали на дитину із зверхнім схваленням.

Джек був у захваті.

Він не розумів, не хотів розуміти знизування плечима і підморгування Маду, що снував за спинами гостей Моронваля, виконуючи свої принизливі лакейські обов'язки: через руку в нього була серветка, а в руках – натерта до блиску тарілка.

Хто-хто, а Маду знав справжню ціну цим лицемірним похвалам, збагнув суєтність людських почестей!

Свого часу він також сидів на почесному місці, так само смакував хазяїнове вино, скроплене настоєм зілля з докторової пляшечки. Шитий сріблом мундир, яким так пишався Джек, був для нього завеликий, бо скроєно його на Маду.

Приклад такого падіння мав би застерегти малого де Барансі від гордощів, бо до нього ставилися достоту так само, як спочатку ставилися й до маленького короля.

Безперервні розваги, в яких охоче брала участь уся гімназія, нестримне славослів'я і лише час від часу – уроки пані Моронваль, на яких застосовувалась її славетна система. До того ж уроки ті були неважкі, а карлиця – чудова жінка, єдиною вадою якої була надто старанна вимова найпростіших слів. Вона казала «шлуннок», «уагони», «я їхала в уагоні», «ми зустрілися в уагоні». Часом важко було зрозуміти, про що вона говорить.

Тим часом Моронваль охоче освідчувався в палкій приязні до нового учня. Пройда навів для себе довідки. Тепер він знав, що являє собою приватний дім на бульварі Османа і яку суму можна виправити з «любого дядечка».

Отож коли пані де Барансі навідувалась до Джека, а це бувало досить часто, вона мала найсердечніший прийом і найуважнішу аудиторію, що із розкритими ротами слухала всі її недоладні й хвалькуваті вигадки. Спочатку пані Моронваль, вроджена Декостер, спробувала виявити деяку зверхність щодо такої легковажної особи, але мулат негайно осмикнув дружину, і, вгамувавшись, вона з безліччю відтінків стала поєднувати перебірливість порядної жінки з корисливістю гендлярки, до того ж так, щоб це не дуже впадало в очі.

– Джек!.. Джек!.. До тебе мама! – кричали йому, щойно відчинялися двері і в залу, де відбувалися побачення, заходила пишно вбрана Іда з кульками тістечок та пакетиками цукерок у руках і муфтах.

Для вихованців Моронваля її прихід був справжнім святом. Ласували всі гуртом. Джек частував «дітей півдня», і навіть пані де Барансі, скинувши рукавичку з руки, на якій було найбільше перснів, брала свою частку ласощів.

Ця трясогузочка була така щедра, що гроші так і текли у неї поміж пальців, вона завжди приносила разом із тістечками безліч подарунків та іграшок, які охоче роздаровувала всім, хто їй траплявся під руку. Можна уявити, якими завченими похвалами, якими вигуками вдячності зустрічали її непомірну щедрість. Лише Моронваль із силуваною посмішкою, в якій проглядали жаль і заздрість, дивився, як по сантимах на дрібнички, на ніщо розтікається багатство, що могло б стати у пригоді людині талановитій, з ясною головою, але порожніми кишенями, хоча б, скажімо, і йому.

Ця думка й на хвилину не йшла креольцю з голови, і хоча він лестив їді, слухаючи її байки, вигляд у нього був неуважний, очі блукали, і він нервово кусав нігті, згораючи від лихоманки позичальника, в якого от-от зірветься з язика прохання дати йому грошей і який аж гнівається на вас за вашу нездогадливість.

Моронваль давно вже мріяв заснувати журнал, присвячений колоніальним інтересам, і задовольнити свої політичні домагання, раз у раз нагадуючи про себе співвітчизникам, а як пощастить, то й стати депутатом. Для початку йому здавався конче потрібним саме такий журнал, а пізніше, на думку Моронваля, можна буде і позбутися його.

Він часто розмовляв про це із своїми невдахами-приятелями, і ті одностайно підтримували його намір. О, якби їм запопасти хоч якийсь орган преси!... Скільки ненаписаних рукописів визрівало в їхніх головах, скільки не сказаних, чи то пак несказанних думок там роїлося, і вони сподівалися, що ті думки стануть яснішими завдяки чітким типографським літерам!

Моронваль мав невиразне передчуття, що саме новачкова мати візьме на себе витрати на видання цього журналу, але не хотів надто поспішати, побоюючись розбудити недовір'я дами. Він мав намір зайти здалеку, діяти поступово, обережно, щоб її куций розум міг звикнути до такої перспективи.

Та на його біду пані де Барансі була занадто легковажна і вже тому погано піддавалася його інтригам. Без жодних хитрощів, через саму свою наївність вона щоразу повертала нецікаві для неї балачки на щось інше, усміхаючись, слухала мулата й дивилася на нього хоч і люб'язно, але неуважно, і очі її сяяли ще більше тому, що ні на чому не зупинялися.

«А чи не підказати їй ідею самій узятися за перо?» – думав Моронваль і делікатно намагався натякати, що між мадам де Севіньє і Жорж Санд можна зайняти почесне місце, але спробуйте натяками щось навіяти пташині, яка раз у раз змахує крильцями, розганяючи навколо себе вітерець!

«Цій бідолашній жінці бракує клепки»,– думав Моронваль після кожної з таких розмов, у які він укладав усе своє нетерпіння і запал, а вона у відповідь лише байдуже базікала; він, лютуючи, гриз нігті, а вона щебетала й щебетала, не слухаючи ні саму себе, ні співрозмовника.

Ні, тверезі міркування не годилися, щоб піймати у сильце таку пташку, її потрібно було засліпити, і Моронвалю це вдалося.

Якогось дня, коли Іда царювала у вітальні, вмостившись на всіх можливих титулах, всіх благородних частках «де», які вона щоразу додавала до прізвищ приятелів і знайомих ніби для того, щоб підтвердити свою шляхетність, пані Моронваль-Декостер несміливо промовила:

– Пан Моронваль має до вас прохання, але не зважується його висловити...

– О, та чому ж, кажіть, кажіть!.. – вигукнула балакуча дурка з таким палким бажанням зробити послугу, що директору аж засвербіло тієї ж миті викласти своє прохання дати йому грошей на видання журналу, але, людина хитра й недовірлива, він волів діяти обачно, йти до мети, зважуючи кожен крок, «щоб не спіймати облизня», як він казав, підморгуючи хижими очима. Отож він вдовольнився тим, що запросив пані де Барансі прийти наступної неділі на один з їхніх відкритих літературних вечорів.

В програмці це звучало так: «Вечори виразного читання та декламації вибраних уривків із творів найкращих наших поетів і прозаїків». Нічого й казати, що на чільних місцях запрошення завжди стояли прізвища д'Аржантона і Моронваля. Таким от чином псевдогенії й невдахи, заручившись підтримкою невтомної наставниці виразного читання пані Моронваль-Декостер, змушували невибагливих гостей слухати свої «шедеври». Як правило, на вечори запрошували кількох приятелів, учнівських опікунів. Спочатку ті маленькі свята відбувалися щотижня, та після того, як Маду безповоротно втратив трон, їх влаштовували надзвичайно рідко.

Та й справді, хоч Моронваль гасив у канделябрах свічку, як тільки йшов один з гостей, через що вечір закінчувався в темряві; хоча він цілий тиждень сушив на підвіконні темні злиплі рештки чайної гущі, схожої на вийняті з води водорості, а потім знову пускав їх у вжиток під час наступних вечорів виразного читання, – такі витрати все одно були надмірні для нужденного шкільного закладу. Розраховувати на рекламу також не доводилось, бо ввечері, у ті години, коли починалися літературні читання, проїзд Дванадцяти будинків, освітлений самотнім ліхтарем, що блимав, наче єдине око в лобі чудовиська, не міг привабити нікого з перехожих, – навіть найсміливіші не відважувалися переступити за решітку, що відгороджувала завулок від проспекту.

Тепер багато важило надати тим вечорам нового блиску.

Пані де Барансі з радістю прийняла запрошення. Сама думка, що вона буде хизуватися як титулована особа в салоні одруженої жінки, а головне, буде присутня на артистичних зборах, неймовірно тішила її – вона ніби ставала ще на один щабель вище над тим становищем у суспільстві, яке займала через невлаштоване своє життя.

Цей літературний вечір, «перший із нової серії», став справжнім святом. «Діти півдня» досі не пригадували такого марнотратства.

На акаціях при вході було повішено два паперових ліхтарі, у вітальні, оздобленій світильником, запалили понад тридцять свічок; дзеркал у вітальні не було, але Маду так навощив і натер підлогу задля свята, що вона виблискувала, як ковзанка, і була так само слизька та небезпечна для пересування.

Натирач підлоги Маду перевершив самого себе. Про нього мушу сказати, що Моронваль сам не знав, яку віднести негреняті роль на цьому вечорі.

Залишити хлопчика в становищі служника чи на один день повернути йому титул королевича і попередню велич? Більше хотілося останнього. Але хто тоді носитиме підноси, доповідатиме про прибуття гостей і заводитиме їх до зали?

Чорношкірий Маду в цій ролі був неоціненним, та й хто його міг замінити? Інші вихованці мали в Парижі опікунів, яким така метода виховання їхніх підопічних могла здатися безцеремонною! Зрештою було вирішено, що на вечорі обійдуться й без царської особи, без його королівської високості.

З восьмої вечора «діти півдня» повсідалися на лавах, і білявий чуб маленького де Барансі аж світився на темному тлі смаглявих вихованців пансіону.

Моронваль розіслав цілу паку запрошень у літературні й артистичні кола, принаймні туди, куди мав доступ сам, і з усіх закутків Парижа в гімназію посунули ватаги нездар, що мали себе за митців, письменників і архітекторів.

Прибували вони цілими гуртами; жалюгідні, змерзлі, посинілі від холоду приїздили з надр Монпарнасу й Терн на імперіалах омнібусів; усі в заношеному одязі, але поважно випростані, нікому не відомі, але обдаровані, вони повибиралися із мороку, в якому животіли, гнані бажанням показатися на людях, щось продекламувати, щось проспівати, аби довести собі, що вони іще живуть. А опісля, хапнувши чистого повітря, глипнувши на небо, вдовольнившись видимістю слави й успіху, вони повернуться у свій сумний барліг, зачерпнувши сили, щоб животіти далі.

Бо вони й справді були з породи зародкових, ледь живих недорозвинених створінь, схожих на мешканців морських глибин: то І не тварини, бо не рухаються, і не квіти, бо не пахнуть.

Там траплялися філософи, більші за Лейбніца, але народжені глухонімими – вони висловлювали свої глибокі міркування тільки на мигах та недорікуватим муканням. Були художники, що прагнули створити щось величне, але так по-чудернацькому малювали стільці з покривленими ніжками, дерева із покрученим корінням, що на всіх їхніх полотнах, здавалося, був намальований якщо не землетрус, то корабельний кубрик під час шторму. З'явилися і музиканти – майстри небачених музичних інструментів, вчені на кшталт доктора Гірша, у яких голови напхано всіляким мотлохом, серед якого не знайдеш нічого путнього через безладдя й порохняву, а також тому, що все там поламане, побите, розрізнене й ні на що не придатне.

Всі вони справляли сумне і жалюгідне враження, і якщо їхні надмірні претензії, такі самі химерні, як і їхні зачіски, їхня пиха, їхні чудернацтва викликали сміх, то їхня обшарпаність навіювала мимовільне співчуття до цих сп'янілих від ілюзій людей з очима, що блищали, як у хворих лихоманкою, із змарнілими обличчями, на яких, гинучи, лишили глибокі зморшки і розбиті мрії, і втрачені надії.

А поруч з ними можна було бачити й інших, – тих, хто, вважаючи служіння музам надто обтяжливим, надто невдячним, надто безплідним; здобувши засоби до існування найнесподіванішим чином, до того ж надто далеким від їхніх схильностей, – наприклад, поет-лірик, котрий тримав контору по найму служників чоловічої статі, скульптор, що виступав агентом по продажу шампанських вин, скрипаль, який служив у газовій компанії.

Ще інші, найменш гідні поваги, жили коштом своїх жінок, які гнули спини, аби утримувати їхнє геніальне неробство. Ці поприходили з дружинами, і на мужніх, але зів'ялих обличчях бідолашних подруг отих невдах було написано, чого їм коштує жити з такими «геніями». Горді тим, що; їм дозволено з'явитися разом з чоловіками, ці страдниці поглядали на них із материнською усмішкою, ніби хотіли сказати: «Ось мій витвір!..» І справді, їм було чим пишатися, – усе те «панство» аж пашіло здоров'ям.



Додайте до процесії кілька літературних мумій, салонних байкарів-віршомазів, дідуганів, що вважали себе послідовниками атенеїв, пританеїв або членами Товариства сприяння мистецтву, котрі завжди охочі до таких зборищ. А серед них – третьорядні статисти, безликі особи: – чолов'яга, що завжди мовчав як риба, але вважався дуже глибокодумним, бо читав Прудона; ще один, якого привів сюди Гірш і якого звали «небожем Барцеліуса»,– йому й справді нічим було похвалитися, крім як покревністю з цим знаменитим шведським ученим: на ньому було написано, що він винятковий телепень; або ж комедіанта in partibus

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет