Альфонс доде



жүктеу 5.97 Mb.
бет32/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
:

А її немає й немає...

А люди йдуть і йдуть – жінки й діти, іноді зовсім малята. Вони здивовано спиняються, побачивши змарнілого, у лікарняному халаті, батька; радісно вигукують, роздивляючись усі дива престолу, і черниця ледве їх угамовує. Але Джекова мати не з'являється. Рознощиця хліба вичерпала всі запаси свого красномовства. Яких тільки припущень не робила ця добра жінка!.. Висловлювала здогади, що д'Аржантон захворів, що вони, мабуть, поїхали за місто – адже це неділя, – а тепер не може й уявити, що далі придумувати, і, аби взяти себе в руки, розгортає на колінах квітчасту хусточку й повільно чистить на неї апельсини.

– Вона не прийде, – каже Джек так, як казав колись у будиночку в Шаронні.

Різниця тільки в тому, що цього вечора голос його хрипкіший і в ньому, незважаючи на кволість, вчувається гнів:

– Я переконаний: вона не прийде!

І нещасний хлопець, украй знеможений, заплющує запалі очі. Та він не засинає, не впадає у забуття, на нього хвилями накочуються думки про інші злигодні й нещастя, виринають уламки його кохання, і він подумки розпачливо кличе: «Сесіль!.. Сесіль!..» – проте цей крик душі ні разу не злітає з його уст.

Почувши Джеків стогін, черниця підійшла до нош і тихо запитала рознощицю хліба з широким, мокрим від сліз обличчям:

Що з ним, бідним хлопчиком?.. Йому не гірше?

– Це через матір, сестро; мати не йде до нього... Він цілі дні її чекає... І так, сердешний, мучиться!..

– Треба її швидше сповістити.

– Мій чоловік пішов по неї. Та ба!.. То така птаха!.. Певно, боїться закаляти в лікарні сукню...

І раптом, украй розлючена, вона схоплюється на ноги.

– Не плач, голубчику, – каже вона Джекові так, ніби розмовляє з своїм малим сином. – Зараз я сама сходжу по неї, по твою матінку.

Джек чув, як Белізериха вийшла, але і далі раз ураз хрипко повторює, втупившись у двері:

– Вона не прийде... Вона не прийде!..

Черниця намагається трохи розрадити кого:

– Заспокойтеся, дитино моя...

І тоді, наводячи жах, він підводиться з нош і, ніби марячи, надсадно хрипить:

– Хіба я не казав: вона не схоче прийти до мене... Ви її не знаєте: вона гірша за мачуху. Усі нещастя, що спіткали мене в житті, завжди ставалися через неї. Моє серце – суцільна рана після усіх завданих нею ударів... Коли той гад прикинувся, ніби захворів, вона прожогом кинулася до нього та там і зосталася... А коли я помираю, вона не йде навіть провідати... Вона лиха, лиха, гірша за мачуху! Це через неї я помираю, а вона перед моєю кончиною не хоче мене побачити.

Знесилений спалахом гніву, Джек знову падає на подушку; схилившись над ним, черниця утішає, заспокоює його, а тим часом зловісно гасне короткий зимовий день, і на повиту снігом землю налягають жовтуваті похмурі присмерки.

На набережній Августинців з екіпажа вийшла Шарлотта й д'Аржантон. Обоє у вечірніх туалетах, хутрах, світлих рукавичках – вони верталися з концерту. Шарлотта в оксамитовому вбранні, оздобленому мереживом, уся аж сяяла. Тільки подумати: вона з'явилася на людях зі своїм поетом і знову всім довела, що її врода не зів'яла! її обличчя зарум'янилося від холоду, і вона й справді здавалася вродливою в той лиховісний вечір, тим паче що була вся в хутрах, а у такому обрамленні жіноча врода іскриться і сяє, мов коштовний камінь на оксамиті свого футляра. Рослява міцна селянка, що вартувала біля дверей, кинулась їй напереріз:

– Пані, пані!.. Зараз же йдіть за мною!

– Пані Белізер!.. – збліднувши, пробелькотіла віршомазова полюбовниця.

– Ваш син страшенно хворий... Він вас кличе... Ходімо!

– Чого ви вчепилися до нас? – втрутився д'Аржантон. – Ану геть з дороги!.. Якщо той великий пан захворів, ми пришлемо нашого лікаря.

– Він має лікарів, їх у нього більше, ніж треба: він у лікарні.

– У лікарні?

– Так, поки що в лікарні. Проте йому недовго зосталося... Затямте це! І якщо ви хочете ще побачити його – поспішайте, бо буде пізно.

– Ходімо, ходімо, Шарлотто! Все це безсоромна брехня... Тут щось нечисте, – наполягав віршомаз, підштовхуючи свою Шарлотту до сходів.

– Пані! Ваш син ось-ось богові душу віддасть... А-а-а, нечистий би вас забрав!.. І плодяться ж на світ отакі матері!

І тут Шарлотта здалася.

Ведіть мене, – сказала вона.

Жінки хутко пішли набережною, покинувши приголомшеного і розлюченого д'Аржантона, переконаного, що усе це – підступи його ворога.

Ледь рознощиця хліба вийшла з лікарні, як туди зайшло двоє занепокоєних запізнілих відвідувачів, дівчина і старий, що поквапливо пробиралися крізь зустрічний натовп.

– Де він?... Де він?..

Чарівне обличчя схилилося над Джековими ношами.

– Джеку, це я, Сесіль!

І справді, то була вона, вона. Ось її чисте обличчя, поблідле через безсонні ночі й пролиті сльози, в його долоні лежить її рука, благословенна маленька рука, котра приносила йому колись стільки радості й щастя, а потім якоюсь мірою стала причиною теперішнього його стану.

Хворий розплющує і знов заплющує стомлені очі, аби переконатися, що йому все це не сниться. Та це не марення: Сесіль тут, поруч. Він чує її сріблястий голос, вона говорить, просить прощення, пояснює, чому завдала йому стільки страждань... О, якби ж то вона знала, що їхні долі так подібні!.. І що більше хлопець чує її голос, то спокійніше стає в нього на душі, розвіюються його гнів, прикрі думки і муки.

– То ви справді досі любите мене?

– Я завжди любила тільки вас, Джеку. І любитиму довіку тільки одного вас.

Слова ніжності й кохання, пошепки промовлені у великій похмурій палаті, котра бачила стільки тяжких смертей, були тут такі незвичні й зворушливі, як туркотіння голубки, що випадково залетіла б у цю оселю людських страждань і залопотіла б крильми у складках лікарняних завіс.

– Як добре, що ви прийшли до мене, Сесіль! Тепер я ні на що вже не скаржуся. Ви поруч, і я можу спокійно померти, не нарікаючи на долю.

– Померти? Хто тут згадує про смерть? – пробасив лікар Ріваль. – Нічого не бійся, сину, ми не дамо тебе їй у лапи. Ти вже й зараз маєш кращий вигляд, ніж тоді, коли ми прийшли.

І справді, несподівано Джек ніби відродився. Здавалося, в ньому знову спалахнуло життя – так спалахує сонце за мить до того, як пірне за обрій. Джек усе ще тримав руку Сесіль, притуляючи її до щоки і пошепки звіряючи дівчині найпотаємніше.

– Ви дарували мені все, чого мені бракувало в житті. Ви могли б бути для мене усім на світі: другом, сестрою, дружиною, матір'ю!

Та незабаром його знов опанували млявість і заціпеніння, гарячковий рум'янець згас, і на обличчя налягла мертвотна блідість. Тільки тепер стало помітно, що наробила з ним хвороба: риси обличчя загострилися, щоки запали, з кожним подихом у грудях чулося хрипіння і свист. Сесіль налякано дивилася на діда, в палаті густішали сутінки, і серця присутніх стискалися, відчуваючи, що насувається щось далеко скорботніше й таємничіше, ніж зимова ніч.

Раптом у Джека широко розплющилися очі, і він спробував підвестися:

– Чуєте?.. Чуєте?.. Хтось іде сходами... То вона...

Джек іще на хвилину напружив слух, щось невиразно пробурмотів, потім його очі знов заплющились, і голова відкинулась на постіль.

Проте хворий не помилився. Дві жінки квапливо піднімалися сходами. їх пропустили, хоча прийом відвідувачів уже закінчився. Бувають випадки, коли люди йдуть на порушення всіляких приписів. Перетнувши лікарняні двори, бігом здолавши усі круті сходи, Шарлотта завмерла перед дверима палати святого Іоанна Богоугодного.

– Мені страшно! – пробелькотала вона.

– Ходімо, ходімо! Немає ради...– відповіла напарниця. – Таким жінкам, як ви, не можна мати дітей!

І безцеремонно штовхнула її перед себе. Велика палата з голими стінами, запалені нічники, схожі на привидів хворі, що стояли навколішках, тіні від завісів навколо деяких ліжок, – усе це в одну мить постало перед Шарлоттиними очима. А далі, углибині, виднілися ноші, над якими схилилися два чоловіки і бліда мов смерть Сесіль Ріваль, така бліда, як той, чию голову вона підтримувала рукою.

– Джеку! Сину мій!

Лікар Ріваль розгнівано обернувся.

– Тсс!.. – пошепки цитьнув він.

Усі затамували подих. Почувся ледь чутний шепіт, тихий жалібний стогін і слідом за ним – зітхання.

Насилу втримуючись на ногах, Шарлотта боязко підійшла до постелі. Там лежав її Джек, тільки обличчя його стало, мов воскова маска, а руки простяглися вздовж нерухомого тіла, на якому вона розпачливо шукала хоч які-небудь ознаки життя.

Лікар схилився над ношами.

– Джеку, друже мій, це твоя мати... Вона прийшла... Вона ж, нещасна, простягнувши руки і ладна кинутися до сина, тихо обізвалася:

– Джеку!.. Це я... Я тут... Біля тебе... Та син не ворухнувся.

Мати з жаху зойкнула:

– Він помер?

– Ні, – гнівно крикнув старий Ріваль. – Ні, він ВІДМУЧИВСЯ!



1 Не при ділі (лат.)

1 Сироп із глею (лат.).

1 Фріна – афінська гетера (IV ст. до н. є.), що відзначалася надзвичайною вродою. Коли вона, звинувачена у нечестивій поведінці, з'явилася пред судом, її виправдали за виняткову красу. (Прим, авт.)





1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет