Довідка про місце Ярослава Мудрого в історії Київської Русі розділ місце ярослава мудрого в династії рюриковичів



жүктеу 315.33 Kb.
Дата24.04.2016
өлшемі315.33 Kb.
: public -> oipopp -> repository -> dcr
public -> О. Сүлейменов және қазақ кино өнері
public -> Абай мен Пушкин шығармалары
public -> Темірбек жүргеновтің Өмірі мен қызметі (Қазақстан мұрағат құжаттары негізінде) Оразбақов Айтжан Жұмабайұлы
public -> «Мәңгілік ел – ұлттық идеясының қазақ әдебиетінде көркемдік көрініс табу дәстүрі мен инновациялық жаңашылдық мәселелері» атты Қазақ хандығының 550 жылдығына арналған халықаралық ғылыми-теориялық конференция материалдары
public -> Қазақ стиль типологиясының Қалыптасуы қорқыт ата атындағы Қму доценті А. Е. Айтбаева
public -> Мазмұны кіріспе 4 1БӨлім. ҚАланың ҚЫСҚаша сипаттамасы
dcr -> Метафізика абсурду та етика трагічного стоїцизму
repository -> Розділ VI. Задачі на виведення формул речовин за масовими частками елементів
dcr -> Тема. Океанія. Слайд Мета




Історична довідка про місце Ярослава Мудрого в історії Київської Русі
РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ ЯРОСЛАВА МУДРОГО В ДИНАСТІЇ РЮРИКОВИЧІВ


    1. Родинне дерево Ярослава Мудрого

Історія роду Рюриковичів документально зафіксована з 882 року по 1598 рік.

Згідно з « Повістю минулих літ», Ігор – великий князь київський (прадід Ярослава Мудрого), був нащадком Рюрика і через це може вважатися засновником династії Рюриковичів. Він продовжував політику свого попередника князя Олега, спрямовану на зміцнення Київської держави, але загинув цей видатний князь під час повстання древлян. І тоді до влади стала Ольга – велика княгиння київська, дружина князя Ігоря. Керувала Київською державою під час неповноліття свого сина Святослава Ігоревича. У 957р. їздила до Константинополя, де прийняла християнство. Коли Святослав Ігорович підріс, то він став правити Київською державою. Князь Святослав більшу частину свого правління проводив у походах. У бою біля Дніпровських порогів князь загинув. Наступний став правити його син Володимир Великий. При Володимирі Русь досягла найбільшої політичної могутності. Але в 1015 році найвидатніший діяч Київської держави загинув. І до влади став його син Ярослав Мудрий. Період князювання Ярослава Мудрого позначається новим піднесенням Київської держави [3, ст.1033-

1035]. Правління Ярослава Мудрого було одним із блискучих періодів в історії Київської Русі. Якщо завданням Ігоря і Святослава було утвердження давньоруської держави як провідної сили Східної Європи, метою Ольги і Володимира – прилучення Русі до християнської віри й основ візантійсько-православної традиції, то Ярослав Мудрий, відновивши державну єдність після смут і усобиць перших років по смерті Володимира, зосередився на мирній творчій праці. Саме за Ярослава було закладено ті основи вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві й суспільній думці, книжковій освіченості й монастирському житті, продовжувалися розвиватися у східнослов’янських народів протягом усіх наступних століть. За його князювання культура Русі, прилучена до досягненої християнської цивілізації, розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ став одним із найбагатолюдніших й найкрасивіших міст Європи [15, ст.31].



Вивчаючи родовід Ярослава Мудрого ми склали його родинне дерево, починаючи з його батьків і закінчуючи його внуками.

Батьком Ярослава Мудрого був Володимир Великий ( при хрещенні Василь) був святий рівноапостольний князь, найвидатніший державний діяч, син Святослава Ігоровича. Народився він не пізніше 963р. У 988 охристив Русь. До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було в Вишгороді, 300 – у Білгороді, 200 – у Берестові. Але літописці фіксували тільки «законні шлюби».Законних дружин у нього було вісім (дітей 11): Олова, в них був син Вишеслав, Рогнеда, в них було два сина Ізяслав і Ярослав Мудрий і три дочки Предислава, Премислава і Марія, «грекиня», в них був син Святополк, Малфріда – син Святослав, Адель – син Мстислав, Булгарська дружина, в них дітей не було, Анна Парфірогента була його сьома дружина й в них було два сини Борис і Гліб, останньою дружиною була дочка графа Куно фон Енгінген і вони не мали спільних дітей. Володимир Святославович першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник Володимира важив 4,2г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі – а се його срібло». Пізніші срібняки на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб. При Володимирі Святославовичі тереторія Києва була рзширена. Володимир Святославович помер 15.07.1015р. у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Київа і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві. Портрет Володимира Святославовича зображено на банкноті номіналом 1гривня [15,ст.21-23].

Матір’ю Ярослава Мудрого була князівна Рогнеда, дочка полоцького князя Рогвольда яку Володимир силоміць узяв за дружину взимку 980 року, вбивши її батька і братів. Це була його друга дружина. Рогнеда, прозвана людьми за свою трагічну долю Гореславою (за іншими даними сам Володимир прозвав її слов’янським ім’ям), не пробачила чоловікові скоєного. За переказами, вона готувала на нього замах, який було розкрито. Князь мав намір її стратити, але її врятувало рішуче заступницво тоді ще малолітнього старшого сина Ізяслава. Володимир посилив дружину з дітьми за межами Києва. Він ставився до Рогнеди з особливою пристрастю. Ця жінка поєднувала в собі велику принадність із гордою незалежною вдачею. За десять років, що минуло з часу захоплення Полоцька до повернення з Корсунського походу, в них народилося кілька дітей. Вона водночас і ненавиділа, й ревнувала князя до інших дружин, та мабуть, не тому, що кохала, а тому, що кожний черговий роман чоловіка ятрив її самолюбство. Після прийняття християнства Рогнеда відмовилася своїм правом заміжжя. Вона виїхала в полоцьку землю, на свою рідну землю, де стала черницею під іменем Анастасія і померла близько 1000 року [1].

Ярослав Мудрий - великий князь київський, святий, видатний державний діяч, другий син Володимира Святославовича і Рогнеди, народився близько 978р-980 р.р. , невдовзі після утвердження в Києві його батька. Ярослав мав п’ять літ, коли його батько охрестив разом з його братами на святому джерелі поблизу Дніпра. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятник знак 900-ліття хрещення Русі або пам’ятник Магдебурського права. При хрещенні отримав ім’я Юрія (Георгія). Його дитинство пройшло в передмісті Києва – Предиславному, пожалуваному матері. Помер благовірний князь 20 лютого1054 р. у своїй резиденції під Києвом - Вишгороді (прожив 76 років). Був похований в мармуровому саркофазі в Софіївському соборі [13].

За даними дослідників князь народився із враженою спадковою

хворобою Пертеса. За гіпотезою Д.Рохліна князь Ярослам Мудрий мав підвивих правого кульшового суглоба і як наслідок – дворічну затримку росту та нормального розвитку. Літописці також називають князя кульгавим, але неодмінно відзначили, що він був «совершен умом и храбр на рати». –Горбенко С [2, ст.70-77].

Можна тільки здогадуватися, що свого часу, до такого стрімкого князівського злету Ярослав отримав у Києві добру освіту. Напевно навчався в одній із тих шкіл, які його батько відкрив для дітей свого боярського оточення.

Після досягнення повноліття Ярослава відправили в далеку Ростовську землю, простори якої треба було підкорити й освоїти. Язичницьке населення краю зустріло його вороже і навіть випустило на нього лютого медведя. Князь Ярослав Мудрий не тільки виграв цей дивний двобій, але й наступного разу прийшов з благим наміром разом із священиками та майстрами для того, щоб охрестити жителів «Медвежого угла» і збудувати для них храм. Опинившись тут, Ярослав Мудрий узявся за князівське управління, спираючись на прибулих із ним дружинників. Водночас він наверстав у християнство місцеве населення на початку ХІ ст. ним було засноване місто Ярославль. Є дані про те, що в Ростові князь Ярослав правив щонайменше 10-12 років. Батько був задоволений князюванням Ярослава на північному сході Русі. Тому, коли 1010р. в Новгороді помер первісток Володимира Вишеслав, великий князь увірив Ярославові в управління друге за значенням на Русі місто з його великими землями. Правління в Новгороді забезпечило молодому князеві вплив у всьому балтійському басейні і сприяло зміцненню зв’язків зі Скандинавією [13].

Період новгородського князювання благовірного Ярослава був коротким – всього 5 років. Особливих повідомлень ми не зустрічаємо в літописах. Хоча свідчення останніх двох років перед вокняжінням Ярослава у Києві говорить нам про те, що майбутній володар Русі завзято боронив економічне становище Великого Новгорода і не дуже хотів платити данину стальному граду Києву. За це на нього розгнівався батько і навіть було хотів покарати непокірного сина.



Ярослав Мудрий був двічі одружений. Першою його дружиною була Анна, в них був син Ілля він був новгородським князем.

Дугою його дружиною була Інгерда в хрещенні Ірина – дочка шведського короля Олафа, прожила з Ярославом до самої смерті, яка сталася 1050р. Шлюб був щасливим. У них було десятеро дітей: шість синів і чотири дочки. Перший син Володимир – можливо був одружений з Одою, дочкою графа Леопольда зі Штаде біля Бремену, він був Новгородський князь (1030р.), побудував в Новгороді Софіївський собор. У1042р. зробив звитяжний похід на Ямь (територія Південної Фінляндії), а в 1043 р. ходив на Візантію. Похід закінчився невдало. Помер у віці 32-х років. Був захований у Софіївському соборі. Оставив сина Ростислава, князя Тмутараканського. Названий на честь діда [10, ст. 257]. Другий син Ізяслав при хрещенні отримав ім’я Дмитро – князь київський (з 1054), перший Король Руський, князь турівський (1042-1052). Не зумів утримати в своїх руках спадщину батька. Мав проблеми з киянами і печерськими монахами. Мусив розділити владу з братами. Був одружений з Гертрудою, дочкою польського князя Мєшка II й сестрою польського короля Казимира І. У 1077 році правив у Київі. При ньому була прийнята «Правда Ярославичів»(1072) – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Помер 3 жовтня 1078 році у битві під Черніговом (тепер Ніжином ). Був похований у мармуровій раці в Десятинній церкві. Гертруда по смерті чоловіка жила у сина Ярополка на Волині, потім у другого сина Святополка в Турові. Разом з Святополком повернулася в Київ де й померла у віці 80 років 4 січня 1107 року [10, 28-31]. Третій син Святослав – князь чернігівський(1054-1073), київський(22 березня 1073- 27 грудня 1076), був одружений з Киликією дочкою графа Етелера, сестрою архієпископа Бургарда, одного з найбільших духовних князів імперії, внучкою цісаря Генріха II. Святослав Ярославович помер після невдалої операції фурункула. Похований у Чернігові в соборі святого Спаса. Меценат науки – його заходами, складено два «Ізборники Святослава» (1073, 1076), що мали великий вплив на дальший розвиток повчальної літератури на Русі. Четвертий син Всеволод – князь переяславський, був одружений з Марією, дочкою імператора Констянтина Мономаха. Народився в 1030 році, при хрещенні отримав ім’я Андрій. Був улюблений син Ярослава. Виховав синів Володимира Мономаха і Ростислава і дочку Євпраксію. У 1054-1073роках князь Переяслівський. У 1073-1078 роках князь Чернігівський. З 1 січня 1077 до 13 квітня 1093 року – Великий князь Київський, з перервою на липень –жовтень 1077 року. Намагався втримувати єдність київської держави і утримувать з Візантією та західною Європою, говорив 5-ма мовами. П’ятий син Ігор – волинський князь, був одружений двічі: з германською принцесою Кунігундою і графинею Орламіндською. Помер в 1060 році. Правив на землі Володимир-Волинській. І шостий син В’ячислав[10, ст.257]. Правив на Смоленській землі. Також в Ярослава Мудрого і в Інгерди було чотири дочки. Перша дочка Єлизавета – двічі виходила заміж, її перший чоловік норвежський король Гаральд Суворий. Їхній син Олаф Спокійний правив у Норвегії. А другий чоловік був датський король Свен II. Вона була матір’ю його молодшої дочки Олени. А син Свена – Олаф І одружився з дочкою Гаральда ІІІ та Єлезавети. Єлизавета народилася близько 1032 році, померла після 1067 року. Друга дочка Анастасія, народилася в Києві десь у 20-х роках ХІ століття. З її іменем пов’язане заснування двох православних монастирів в Угорщині. Анастасія – вийшла заміж за угорського короля Андраша I. В них народилося троє дітей: донька Аделгейд , сини Соломон та Давид. Старшого сина на прохання Анастасії у 4-х річному віці коронували, що привело до військового конфлікту між Андрошом І та Бейлою, його рідним братом. Отримавши тяжку рану Андрій І помирає біля Зірця, а Анастасія вимушена з сім’єю тікати до свого свата німецького імператора Генріха ІІІ. Після смерті Бейли її сина Соломона повторно коронують. В силу того, що 10-ти річний король сам не спроможний керувати державою, він править разом з матір’ю. За деякими історичними даними померла Анастасія на німецькій землі в монастирі Адмонт[1]. Третя дочка Анна – вийшла заміж за французького короля Генріха I. У них було двоє синів Філіп І – король Франції і ім’я другого не відоме і дочка Едгіна. У 19-річному віці Едігна, яка народилась в 1055році у Франції, вирушила в довгу подорож на батьківщину її матері, всупереч волі родини. Мабуть, провидіння Господнє привело її до липи в місцевості Пух, звідки вона поширила про себе славу цілительки, мудрої покровительки скривджених, тієї, що опікується дітьми, навчає їх читати, писати. Славу блаженної Едігна заслужила своїми чеснотами, служінням Господу Богу. Ще при житті Едігни біля липи збудували храм, в якому блаженна була потім похована. Онука Ярослава Мудрого відмовилась від світських благ, навіть від шлюбів з королівською особою і від пропозиції рідного брата, короля Франції, Філіпа І повернутися до французького королівства. І ім’я четвертої дочки Ярослава Мудрого не відоме[1]. Діти Ярослава Мудрого залишили глибокий слід в історії Західної Європи. Нащадки князя Ярослава як володаря наймогутнішої держави Європи напротязі другої половини XI початку ХІІ століття займали досить визначні місця в політичному і духовному житті великих європейських держав. Багато дітей Ярослава Мудрого брали шлюби з закордонними державами і тому його називають Тестем Європи [11, ст. 18]

Цікаво:

Британське видання «Burkes Peerage», яке займається питаннями генеалогії аристократії, оприлюднило нові результати вивчення родоводу кандидата в президенти США 2004 року Джона Кері.

Виявилось, що він має найбільш знатне походження у порівнянні з усіма попередніми американськими президентами. По материнській лінії предками Керрі виявились французький король Генріх І і його дружина Анна Ярославна, дочка київського князя Ярослава Мудрого [4.2].

1.2 Боротьба за владу в Київській Русі
Невдовзі стосунки між Ярославом і Володимиром різко загострилися. Причиною було незадоволення Ярослава, який вважав себе найстаршим у домі Рюриковичів після батька (старші сини – Вишеслав та Ізяслав – померли), викликане наміром Володимира заповісти владу Борисові. За існуючим на Русі звичаєм успадкування, Ярослав Мудрий і Святополк були першими претендентами на престол. Проте ситуація була двозначною, бо Володимир після хрещення відпустив своїх жінок і взяв церковний шлюб з Анною, сестрою тодішніх візантійських імператорів, Борис і Гліб, перші канонізовані на Русі святі, були синами Володимира й Анни, і за такою логікою старший із них, Борис, мав пріоритетне право на престол.

Розгніваний Володимир почав готуватися до походу проти непокірного сина, але захворів і помер [4.5].

Згідно з літописами, після смерті Володимира події розвивалися так. Дізнавшись про наміри батька йти на Новгород, Ярослав Мудрий покликав на допомогу варягів. Водночас півдню Русі загрожували печеніги, тому Володимир відправив Бориса з основною дружиною охороняти кордони на Лівобережжі. Печенігів Борис не знайшов і, простоявши кілька тижнів у степах, уже повертався у столицю, коли помер його батько.

Святополк, дізнавшись про смерть Володимира, негайно прибув у Київ і спробував приховати цю звістку від народу, готуючись особисто вступити на престол. Але київські бояри, послали до Бориса гінців. Вони ж вивезли тіло великого князя з Берестова й поховали в Десятинній церкві. Святополку вдалося посісти великокнязівський престол. Він відправив назустріч Борисові своїх людей, які підступно розправилися з ним на річці Альті. За схожих обставин під Смоленськом невдовзі був убитий і Гліб. Наступною жертвою був Святослав.

Найнебезпечнішим Святополковим конкурентом був Ярослав Мудрий, який іще не знав про смерть батька й убивства Бориса, Гліба та Святослава. Одержавши звістку від сестри Предислави про події в Києві й наміри Святополка, Ярослав об’єднавши сили Новгородської землі та варягів у вересні 1015 р. вирушив на Святополка. Вирішальна битва відбулася під Любичем, північніше Києва, наприкінці листопада того ж року. Переможений Святополк утік у степ. «Ярослав же сів у Києві на столі отчім».

У 1018 р. війну було відновлено Ярослав отримав поразку і втік у Новгород. Святополк не мав популярності в населення. Наприкінці 1018р. Ярослав розбив Святополка і вступив у столицю [9. ст.84].



1.3 Наслідки зміни принципу престолонаслідування
Перед смертю Ярослав залишив політичний заповіт, що дійшов до нас у складі « Повісті минулих літ», в якому встановив принцип старшинства в межах родини, в розподілі земель і політичної влади між спадкоємцями, завдяки якому сподівався уникнути родинних чвар і міжусобної боротьби між братами. По закону Ярослава Мудрого після смерті великого князя спадкоємцем ставав не син його, а наступний по старшинству народження брат. Якщо закінчувалося покоління братів, то на пристол ставав син старшого брата, після його смерті син наступного брата, і так далі. Ярослав Мудрий після своєї смерті землі між своїми синами розприділив так: Ізяслав отримав Київ, Святослав отримав Чернігів, Всеволод – Переяслав, Ігор – Володимир-Влинський, В’ячислав отримав Смоленськ. Перший син Ярослава і Інгерди - Володимир ще за своє життя правив у Новгороді і син Ярослава і Анни – Ілля теж правив у Новгороді.

Князь, залишившись сиротою раніше, чим його батько зміг стати на великий пристол, назавжди втрачав всі права керувати спадком предків. Такі кязі називалися князі-ізгої. Звичайно, що князі-ізгої пробували закріпитися на якомусь із Руських столів. Єдине можливе таке місце була далека Тмутаракань. Там завжди тривала неперервна боротьба між князями-ізгоями. Історики називають заповіт Ярослава достопам’ятним і мудрим, але марним. Ярослав сподівався, що діти можуть буть розважливіші за батьків й, на жаль, помилився [10, ст.258].


1.4 Міждержавні зв’язки за правління Ярослава Мудрого
При правлінні Ярослава Мудрого Київська Русь підтримувала тісні контакти з Візантією, Польщою, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами, а з деякими з них Францією, Норвегією, Польщею та Угорщеною, відносини було зміцнено династичними шлюбами, які самі по собі становили одну з граней тогочасної дипломатії й політики. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олофа; дочка Єлизавета була в шлюбі з норвезьким королем Гаральдом Суворим, друга дочка, Анна, - з французьким королем Генріхом, третя, Анастасія, - з угорським королем Андрашем І. У 1043 р. польський король Казимір одружується з сестрою Ярослава Марією. Двоє синів Ярослава Ігор і В’ячеслав узяли за дружин німецьких принцес. Всеволод – грецьку царівну Марію. Усі династичні зв’язки вели, безумовно, до зростання становища великого князя київського, до збільшення його авторитету й міжнародної поваги. Мета династичних шлюбів була, насамперед, політичною, ними скріплювали мирні договори й гарантували міцність союзів. Однак не слід гадати, ніби вони завжди суперечили волі молодих людей. Відомо, скажімо, що Гаральд, коли був принцом, добивався прихильності Єлизавети на рицарських турнірах. Він складав на її честь вірші, які сам виконував, славлячи свою кохану в різних країнах Європи, і зрештою досяг взаємності.

Київський двір за Ярослава став притулком, де шукали пристанища й захисту члени різних європейських династій [4.5].

Активна дипломатична діяльність Ярослава Мудрого з країнами Сходу та Скандинавії мала на меті встановлення повної незалежності від Константинополя не лише в диржавних, а й церковних справах, оскільки візантійський імператор та Константинопольський патріарх намагалися за будь-якої можливості чинити тиск на Руську державу, використовуючи для цьго церкву. Таким чином Київська Русь за часів Ярослава Мудрого посіла одне з центральних місць у системі європейських політичних взаємовідносин.

Під час свого правління Ярослав переймався зміцненням міжнародного авторитету Київської Русі, і це йому цілком вдавалося. З давньоруською державою не тільки рахувалися, до неї підлещувалися. Прихильності великого князя київського шукали вінценосні персони всієї Європи. За своїм культурним рівнем давньоруська держава стояла на порядок вище від своїх західних сусідів, про що свідчить широко відомий факт, що Анна Ярославна на документах повністю писала своє ім’я, в той час, як її чоловік, король Франції, ставив хрестик. Оскільки грамоті не був навчений [8].



Розділ 2. Ярослав Мудрий в історії Київської Русі

2.1 Устрій Київської Русі за часів Ярослава Мудрого
При Володимирі Великому, в 988 році було проведено адміністративну реформу, її суть полягала в тому в приєднанні до Києва основних союзників давньоруських племен. Реформа ліквідувала місцеві «племінні» княжіння і замість цього ввела адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь почав призначати намісників та посадників, насамперед своїх синів. Звідси бере початок династичний принцип, який згодом став пануючий. Володимир Великий крім адміністративної реформи провів ще й військову та судову. Суть військової реформи полягала в ліквідації „племінних” військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Князь роздав землі з зобов’язанням військової служби та організації оборони цих земель.Це дало змогу швидко забезпечити охорону рубежів Київської держави, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, але й внутрішніх ворогів. Судова влада належала до основних прерогатив князя: він здійснював сам суд чи доручав цю справу своїм урядовцям. Княжий суд відносився до публічних судів.До цієї групи також належали вічовий і вервний (громадський) суди.Існували також і приватні суди (панські, домінільні) суди, яким підпорядковувалися всі невільні люди. Церковному суду підпорядковувалися всі духовні особи, їхня родина, церковна прислуга [15, ст.22,23].

Подальший розвиток Київської держави продовжив наступник Володимира – Ярослав Мудрий. Після укладення в 1026 році мирного договору між Ярославом та його братом Мстиславом зародилася колегіальна форма правління державою- думвірат. Дежава була поділена між ними на дві частини, але така децентралізація влади вцілому позитивно вплинула на внутрішній розвиток країни. Особливо вона сприяла зростанню політичного впливу міст, що знайшло своє вираження у діяльності міських вічевих зборів [7]. Такий бурхливий розвиток міст змінював Київську державу та привів у органи управління велику кількість місцевого населення. Це вплинуло на те, що варязька знать, яка до цього управляла в управлінні, залишилася лише у війську, а державними мужами стали місцеві люди. Тогочасне віче як орган прямого народовладдя, що функціонувало у вигляді зборів повноправних громадян міста і пригородів, землі (князівства) розглядало та виносило ухвали у справах, що стосувалися цих тереторій. Віче історично давній інститут, який вирішував усі публічні справи громади шляхом зібрання старших громадян міста і рішення якого були обов’язками для всіх. Оскільки в ньому брали участь князі і бояри, віче стало найвищим органом державної влади. Хоча вічеві зібрання були не регулярними і не мали чіткого статусу, саме на них обиралися князі та укладалися договори з ними, що обгрунтовно можна вважати започаткуванням вітчизняного параконституціоналізму як державно-правової практики [3, ст..1038]. Ще однією формою управління була боярська рада – збори бояр за участю князя для вирішення важливих державних справ. Бояри відігравали значну роль у житті держави: впливали на політику князя, спрямовували віче на ухвалення відповідних рішень. До боярської ради входили старші дружинники-землевласники та вищі церковні ієрархи. Проте вона як орган державної влади не мала чітковиражених форм функціонування, що дало підстави історикам вважати боярську раду лише дорадчим органом при князеві. Хоча при збереженні державності вона цілком могла розвинутися в представницький орган державної влади. Однак цього не сталося. Найвищим органом місцевого самоврядування на селі став верв – чи то родова, чи то територіальна община. Він об’єднував кілька сусідніх сіл, мав землю у колективній власності, виступав захисником своїх мешканців у відносинах з сусідніми общинами, боярами чи державними урядовцями. Ярослав Мудрий проводив зовнішню і внутрішню політику, докладав чималих зусиль для зміцнення єдності своєї держави та для централізації. Часи князювання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого піднесення Київської держави; із цим князем пов’язують і розквіт культури, писемності й наукових знань. За князювання Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави [10, ст.257].

Отже, систему державного управління Київської держави можна охарактеризувати таким чином. Носієм верховної (монаршої) влади вважався великий київський князь, хоча, не будучи абсолютним володарем, він поділяв цю владу ( в найважливіших державних справах) з народним віче або з боярською радою. У компетенції князя перебували: охорона кордонів, керівництво військом, збір данини, судочинство щодо васала, дружинників, вищих посадових осіб, дипломатична діяльність, охорона торговельних шляхів, придушення рухів опору, поширення христеянства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів, будівництво шляхів.

Великі князі були повними володарями тільки в Київській землі, а в інших управляли місцеві князі. Князь репрезинтував найвищий виконавчий орган держави. Всі державні органи можна умовно поділити на центральні та місцеві. До перших належали: княжі урядовці; земські урядовці. Княжі урядовці знаходилися в Києві і залежали від князя при виконанні функцій державної влади. До них відноситься тіун (огнищий), або двірський, який відав княжим двором, його слугами і господарством. У його підпорядкуванні були ключники, які доглядали княже майно, митники, котрі збирали данину і мито, конюшені, що завідували княжою стайнею, забезпечували кіньми збройні сили. Ці урядовці здійснювали фінансові функції – здобуття коштів для утримання родини князя, його двору, війська, ад.

Земські урядовці обиралися громадою і залежали від неї. Пізніше їх призначав князь, але за погодженням з народом. Вони називалися тисяцький, соцький, десяцький, що вказувало на кількість людей у громаді. У сфері державного управління княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, мечники, сотники, вірники, дітські, отроки, ябедники, які, у свою чергу, окрім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували „думці” – члени княжої ради з числа княжих мужів, тобто великих бояр. Періодично скликалися снеми – княжі з’їзди, які збирали не тільки князів, а й найбільш впливових бояр, представників церкви. Керував з’їздом великий князь, обговорювали і розглядалися лише загальнодержавні справи: питання війни і миру, відносини між князівствами, державний устрій, розподіл ленних володінь. Проте ці з’їзди були малоефективними через нерегулярність проведення. Вони не стали , як у європейських країнах, зачатками парламентських інститутів, бо цьому завадив процес занепаду Київської держави [14].

2.2 Діяльність князя
На добу Ярослава Мудрого, а саме 1037-1039 роки, припадає створення рукописного зведення законів Київської Русі, збірника норм давньоруського права, за яким нормувалося життя тогочасного суспільства – «Руська правда». За часів Ярославичів цей збірник, змінений та доповнений отримав назву «Правда Ярославичів». Серед істориків немає спільної думки щодо місця винекнення « Руської правди». Одні називають Новгород, інші – Київ. В ній існуючі на той час закони та звичаї не лише систематизувалися, а й пристосувалися до тогочасного життя й ставили Русь у ряд з передовими європейськими країнами. Крім звичаєвого права, у « Руській правді» зібрані й «Княжі устави» , які за змістом та формою все-таки ближчі до писаного закону. Початковий текст «Руської правди» не зберігся. Відомо три редакції цього документа: « Коротка правда», яка врегулювала відносини між людьми за часів Ярослава Мудрого та його синів; « Розширена правда», яку пов’язують з діяльністю князя Володимира Мономаха та його сина Мстислава; та « Скорочена правда», яку відносять до другої половини ХІІ століття [4.1].

«Руська правда» за допомогою викладених у ній норм виконувала в руському суспільстві такі функції: урегульовувала тогочасні відносини; змінювала князівську владу; розв’язувала питання власності; установлювала відповідальність за злочини. З появою такого документа дедалі більшу роль стало відігравати судочинство; замість покарання у вигляді якоїсь фізичної дії встановлювали штрафи; поступово зникла кровна помства, що існувала за язичнецтва; порушено питання про скасування смертної кари. Звичайно, « Руська правда» охороняла передусім життя й приватну власність феодалів. Основною мірою покарання був штраф, за вбивство холопа чи селянина треба було заплатити 5 гривень, а за вбивство представника феодальної знаті штраф сягав 80 гривень; за крадіжку майна простолюдина й представника феодальної знаті – штрафи сумою відповідно 3 і 12 гривень. Найбільшими злочинами « Руська правда» вважала замах на життя князя, його сім’ї та найближчого оточення, а також спробу замаху чи державну зраду. І хоч, згідно з давнім правом Київської Русі, смертної кари не існувало, усіх хто підпадав під ці види злочину, піддавали туртурам і засуджували на смерть. «… Якщо уб’ють княжного мужа в бійці і вбивцю не знайдуть, то платить 80 гривень та община, в окрузі якої знайшли вбитого. Якщо вбито просту людину, то 40 гривень ( «Руська правда»,стаття 3) за вбивство княжого служителя, конюха чи кухаря платили 40 гривень (« Руська правда»,стаття 9). За тіуна, огнищанина і туїна конюшего – 80 гривень ( Руська правда»,стаття 10 ). За вбивство ремісника і ремісниці – 12 гривень ( Руська правда»,стаття 12). За смерда і холопа – 5 гривень, за раба – 6 гривень ( Руська правда»,стаття 13). Якщо холоп ударить вільну людину і сховається в домі, а власник не схоче його видати, то платити власникові за нього 12 гривень. Опісля побитий ним чоловік, якщо зустріне його десь, має право бити його



(Руська правда»,стаття 17 ). Якщо спалять князівську борать або вкрадуть бджіл, то платять три гривні. За борать замлероба 2 гривні ( Руська правда»,стаття 32 ). Якщо холоп, будучи в бігах, придбає собі маєтнність, то як борг за холопа сплачує власник, також і маєтність належить власникові разом із рабом ( Руська правда»,стаття 119).». Цей фрагмент взято з « Руської правди». Найбільшою заслугою великого князя є збірник законів, за що його прозвали Мудрим [12, ст.30].

Благовірний князь продовжив справу свого батька і в питаннях розвитку духовної освіти. При Софії Київській митрополичій кафедрі Ярослав Мудрий організував освітній центр, де було створено першу на Русі бібліотеку, зводить скрипторій, де працюють перекладачі і переписувачі книг для блага і утвердження Церкви. За підрахунками деяких вчених щороку на Русі писалося до 50 книг і левова їх частка приходилась на скрипторій Святої Софії. Перекладали книги не тільки церковного, а й світського змісту. Тут до 1037 року було складено перший на Русі літописний звіт, який поклав основу наступному давньоруському літописанню. [Володимир Великий землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо приємлемо серцем книжну науку. Велика-бо користь від навчання книжного. Книги – мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах – бездонна глибина… в книгах знайдеш велику втіху і користь для своєї душі, бо той. Хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами [9, ст.89], так описується в «Повісти минулих літ». Ярослав Мудрий любив читати церковні книги і проводити благочестиві бесіди зі священниками і ченцями. Книги князь читав вдень і вночі, замовляючи для себе переклади й нові твори. І тому він заснував бібліотеку, першу не лише в Україні, а й у всій Західній Європі. В якій містилося понад 1 тисячі книжок. Місцезнаходження легендарної бібліотеки не знають і понині. Бібліотека була заснована великим князем в 1037р., як книгосховище Київського Софіївського собору. Князь створював бібліотеку сімнадцять років – до самої смерті. Саме створював, а не збирав, тому що кожну книгу потрібно було перекладати з грецької, болгарської чи інших мов, а потім вручну переписувати і переплітати. Кожна рукописна книга була справжнім шедевром. Паперу тоді ще не було, тексти писались на пергаменті, який робили з шкіри молодих телят чи овець. Для виготовлення однієї книги середнього розміру потрібно було ціле стадо телят… Книги прекрашалися золотом, сріблом, прекрасами з алмазів ізумрудів і перлів. Частину книг з бібліотеки батька вивезла до Франції в 1048 році в якості приданого молодша дочка великого князя Анна Ярославівна. Ставши дружиною короля Генріха І, воно, звичайно стала королевою Франції. Одна з привезених нею книг – рукописна Євангелія – присуджена була легендарної долі. Книга ввійшла в історію під іменем Реймська Єванглія, і всі французькі королі, до самого Людовика XIV, напротязі семи століть, стаючи на пристол, присягу давали саме на книзі з київськоі бібліотеки Ярослава Мудрого. Напевне, ще частина книг з бібліотеки Ярослава Мудрого стала приданим іншим дочок Ярослава, які також одружилися з представниками правлячих династій Європи. Але основна частина книг з бібліотеки великого князя навіть після його смерті (1054р. ), без ніяких сумнівів, залишилася в Києві. В 1240 році після довгої облоги місто було захвачене військом хана Батия, знищене і спалене. З того часу бібліотека пропала з поля бачення істориків [14].

Ярослав більше за все полишив собі пам’ять в історії як князь-будівничий Русі, про що свідчать як літописці, так і храми, що їх він збудував, і найкращий з-поміж них – Софіївський собор у Києві, зведений на тому місці, де відбувалася жорстока січа руських дружин з печенігами. Його будівництво велося в 20-30-і роки ХІ століття. Інтер’єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд – образ Граду Божого – Небесного Єрусалима. За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови. Київський Софіївський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму – 54,6м. довжина 41,7м. висота до зеніту центральної бані -28,6м. Найбільш таємниче місце Софії Кивської є підлога. Із слів екс-деректора цього заповідника ніяких серйозних досліджень підлоги Софії Київської з часів війни, коли його нашвидку оглядали сапери після звільненя Києва, не проводили. 1 грудня 1999 року довелося передати складений план підземних структур Софії Київської представникам Упраління державної охорони України, що охороняє Презедента України, які побоювалися, що під час його інавгурації в Софії Київській при збігу великої кількості людей не провалилася підлога під особами, що охоронялися, іноземними делігаціями та іншими. Але під час інавгурації і пізніше підлога Софії витримала випробування – ще раз підтвердивши, що і за старих часів будували грунтовно, на століття! Нещодавно в Києві був затверджений документ, який чіткто обмежує охоронну зону Софії Київської, в якому зокрема відмічене наступне: «Софіївський собор був побудований в першій половині ХІ століття [16, ст. 134]. Саме з нього почався розвиток кам’яної архітектури в Київської Русі». Універсальне значення цього пам’ятника полягає в тому, що архітектура собору збереглася до наших днів майже без змін. На стінах собору – унікальний ансамбель монументального живопису: 260 квадратних метрів мозаїки і близько 3 тисячі квадратних метрів фресок. У Софіївському соборі була створепа перша на Русі бібліотека, яка, за припущенням деяків археологів, може ще зберігатися в глибинах лабіринту підземних ходів Софії. На тереторії заповідника розміщенні поховання київських князів, митрополитів Русі і самого засновника собору – Ярослава Мудрого. З 1990 року Софіївський собор значиться в «Списку світової і природної спадщини ЮНЕСКО». Біля Софії Київської знайдено потайний хід, який веде у бік річки Дніпра. Центральним кафедральним храмом Київської митрополії стала Свята Софія за часів Ярослава Мудрого. Він став ценром того уділу, на якому був побудований. Біля нього зосереджувалося все міське життя, жили владики і князі. Благовірний князь прикрасив кафедральний храм золотом, сріблом і дорогоцінним камінням. Також Ярослав Мудрий збудував Георгієвський храм, на честь свого небесного покровителя і стояв він неподалік кафедрального храму Святої Софії. Він конструктивно нагадував Святу Софію, але в меншому розмірі. До Кивїського Кремеля, побудованого Ярославом Мудрим входив ще один храм на честь святої Ірини, небесного покровителя дружини князя Інгерди. Храм був розписаний і оздоблений мозаїками. Вже в часи князювання Ярослава Мудрого під 1051 роком літопис розповідає нам про першопочатки головного монастиря Русі – Печерського. Його засновником став пресвітер церкви святих Апостолів на Бересті Іларіон, близький соратник і духівник князя. Його можна по праву назвати і першим подвижником Києво-Печерської лаври. На початку ХІХ століття археологи натрапили на фундаменти ще одного храму, який знаходився неподалік Святої Софії. Археологічні дослідження показали, що стіни його були щедро оздоблені фрезками і мозаїками, а підлога викладена тонкими полив’яними плитками різного кольору. За Ярослава на Русі розвинулося монастирське життя, яке лише зароджувалося за Володимира. Князь Ярослав будував у своїй столиці ощадні собори та церкви. Тому не дивно, що Київ просто засліплював очі сяйвом золотих куполів усіх своїх храмів, адже іх було понад 400 [4.1].

Політичним успіхам Русі відповідало й монументальне будівництво, яке здійснював Ярослав Мудрий. Було завершено розпочате Володимиром Святим розширення меж столиці Русі – Києва. У 1037 році були завершені роботи зі створення нового кільця оборонних споруд довкола Києва, який розрісся. Крім валів, ровів та оборонних мурів, вони включали вежі й кілька воріт. Збудовано було кілька воріт. Головним в’їздом у місто вважалися, як у Константинополі, з яким змагався Київ, « Золоті ворота ». Це була не тільки головна фортикаційна споруда міста, а й головний парадний вхід, який повернений прямо на південь у бік Константинополя – через нього для Києва врочисто в’їжджали князі, іноземні гості, купці. Золоті ворота мали багато оздоблень. Над ними височіла церква Благовіщення. Також було збудовано Людську браму і Жидівські ворота. На той час уже було завершено й ансамбель уже давно діючого Софіївського собору з комплексом будівель митрополії поруч. Уздовж ценральної вулиці міста (яка приблизно відповідає сучасній Володимирській), між Золотими воротами і площею перед Софіївським собором, спорудили два величні собори на честь небесних патронів великого князя (Георгіївський ) та його дружини (Ірининський ), при якому було засновано моностирі. Також було збудовано Києво-Печерську лавру. Після 1037 року неподалік Софіївського собору було споруджено ще один великий кам’яний собор, не відмічений у літописах, алем виявлений під час археологічних розкопок. На берегах Дніпра благовірним князем Ярославом дійсно було зведено « новий Константенополь » зі своєю Софією, золотими ворітьми, храмами святої Ірини і Георгія, печерським монастирьом та іншими. Благочестивий князь реально втілив ідеологічну концепцію щодо уподібнення Києва Царгороду. Недаремно сучасник, германський хроніст другої половини ХІ століття, називав Київ суперником Константинополя. Так поступово виникло « місто Ярослава », яке за площею в кілька разів перевищувало « місто Володимира» [7].


2.3 Теперішні дослідження періоду діяльності Ярослава Мудрого
Уже понад сім століть історики намагаються виявити сліди бібліотеки Ярослава Мудрого. Версія, напрошується сама собою, складається з того, що при навалі ворога книги були заховані десь в Софіївському соборі – все ж таки осада міста була десять тижнів, і за цей час можна було встигнути заховати їх в надійному місці. Напевне не стали б у той важкий час вивозити книги за межі собора… То де на тереторії, належній собору, можна надійно сховати велику частину книг? Напевне, лише в підземеллях. Але до початку ХХ століття ніяких даних про підземні ходи на тереторії Софіївського собору не було. Лише весною 1916 року, коли біля собору появилася велика яма, археологам вдалося проникнути в підземний коридор. Книг там не було… Історики вважають, що виявлені коридори це лише маленька їх частина. Невиключено, що бібліотека захована в якомусь не виявленому коридорі. Тому що в результаті спец досліджень підлоги Софії Київської вдалося виявити на великій глибині раніше не відомий комплекс підземних ходів. При цьму в дальньому кутку від входу на великій глибині розташована потайна кімната близько 120 кубічних метрів. А раптом саме в ній зберігається знаменита біблиотека Ярослава Мудрого. Адже недаремно анологічна бібліотека Івана Грозного від віку вважалася скарбом Російської імперій. Адже Іван Грозний як і Ярослав Мудрий, який побудував Софію Київську, споріднені один одному, оскілька обидва Рюроковичі, які правили на Русі близько 800 років до Романових. Можливо родові таємниці і збереження стародавніх текстів, книг і цінностей вирішувалися аналогічним чином, причому споконвіку. Але не можна виключати, що в роковий 1240 рік бібліотека була не в Софіївському соборй, а в православній Печерській лаврі. Невипадково, що саме в лаврі на початку XVII століття почала працювати топографія - Перша в Києві. Можливо, шукати книги Ярослава Мудрого потрібно в катакомбох Почерської Лаври, а не в підземеллях Софіївського собору. Але, Печерська лавра – не єдине місце, де можуть хранитися книги з бібліотеки Ярослава Муброго. Не виключено, що вони зберігаються в Звєріницьких печерах, які знаходяться поруч з старовинним Видубицьким монастирем. В 1933 році при будуванні заміської правительської резеденції на тереторії зачиненого більшовиками Межигорського монастиря, що під Києвом найшли таємниче підвальне приміщення, заповнене стародавніми рукописними книгами. Книги були великі, рукописні шкіряного переплету. Співробітники НКВД наказали засипати підвал землею і мовчати про побачене. Але Межигорський монастир був центральним монастирьом запорїжського козацтва, там хоронили найбільш видатних його представників. Отже, знайдені в 1933 році рукописні книги були не часів Ярослава Мудрого, а часіав Запоріжського козацтва, а саме в XVII століття [11. ст.13]. Майже впевнено можна говорити про якусь потужну колекцію гетьмана Івана Мазепи. Дуже старовинні речі з Візантії, книги, прекраси Київських князів, документи, потрапили до зібрання Мазепи, зберігаючись у надійному місці в Софії. За скарбом приглядало двоє особливо переввірених монахів. Саме їх, за чиїмось доносом, жахливо допитувавли нишпорки Петра І, скоріш за все, хтось не витримав, показавши схованку. Виходить, що саме тоді, до росіян потрапили численні прекраси Київських князів і документи. Чимало документів вціліли: листування Ярослава та інших князів з Новгородом, якісь документи, книги, таблички… й знайшли досить багато і вони мирно зберігалися в запасниках і сховищах руських музеїв. Аж до приходу комуністів, які дуже багато чого тупо продали в США, Німеччину, Англію… Те, що залишилося після розпродажу, інвентаризували, запакували в скрині і залишили до кращих часів. Але вони не врахували чуток. А донці Генерального Секретаря ЦК КПРС Г. Л. Брежнєвій, розповіли про бібліотеку і легенду про дивний перстень Ярослава Мудрого. На її вимогу, було створено таємну групу з офіцерів КГБ і істориків, які знайшли сліди скарбу Івана Мазепи і Ярослава Мудрого. В підвалах ленінградського Адміралтейства. Вже чітко відомо, що 1979 році, Галина, у супроводі офіцерів КГБ , серед яких був майбутній генерал КГБ, особистий охоронець Брежнєва і Горбачова, Володимир Медведєв, відвідала сховище, знайшла перстень Ярослава Мудрого і залишки скарбу Мазепи, де було чимало речей з бібліотеки Ярослава Мудрого. Антикварні фахівці описали перстень так. Сам перстень виготовлений з чистого золота 24 каратів без лігатури. Переплавлене з римських аурелусів та солітів. Тонка оправа. Чотири фіксатори. А от камінь - рубінове скло. Тоді виникла така мода - візантійська. Подрібнювали дрібні рубіни, змішували зі склом, плавили і надавали певної форми. Технологія, до речі, втрачена. Камінь дійсно великий. Квадратної форми. Якщо направити потужній промінь світла, видно мапу Софії. Мабуть, таємна схема. Роздивлятися треба в спеціальній лабараторії під мікроскопом. Спадок Ярослава Мудрого – це велечезна історична цінність.

Всі ті речі мають колосальне історичне і моральне значення. Але, їх не можна було швидко продати в радянських комісіонках. Саме через це вони вціліли. Бібліотека, яку зібрав благовірний князь була чи не найбільшою і найкращою книгозбіркою світу [4.3].



10 вересня 2009р. у соборі Святої Софії в Києві відбулося розкриття мармурового саркофага Ярослава Мудрого ( що стоїть у Софіївському соборі, у Свято-георгіївському вівтарі) для антропологічного дослідження. Планується здійснити гістологічний аналіз, а також провести медико-анатомічне дослідження патологічних відхилень у будові кісток чоловічого скелета, метою якого є перевірка літописних свідчень про хвороби та травми князя. Використовуючи сучасні методи комп’ютерної графіки, дослідники сподіваються відтворити зовнішність князя [4.4].

Дотепер саркофаг відкривали й досліджували тричі: в 1936, 1939 і в 1964 роках. У 1936 році було виявлено перемішані кістки чоловічого та жіночого скелетів, а також кілька дитячих кісток. У 1939 році останки похованих відправили до Ленінградського наукового-дослідного інституту антропології. Було встановлено, що чоловічі рештки належили людині віком 60-70 років, котра мала зріст 172-175 сантеметрів, природжену кульгавість, патологічні зміни у правому коліні. Із саркофагу київського князя Ярослава Мудрого зник один із двох жіночих кістяків, які були там раніше. Це з’ясували експерти міжнародної дослідницької групи, яка почала дослідження останків саркофагу в соборі Святої Софії Київської, повідомляє «Радіо Свобода». Українські науковці вважають, що кістяк « загубився » якраз під час досліджень. При цьому серйозні дослідження останків проводилися в 1939 році, і не в Києві, а в ленінградському Інституті антропології. Їхнє повернення до саркофагу надовго відклала війна. Керівник групи експертів, історик Надія Нікітенко пояснила, що протоколу того, скільки кісток було віддано тоді в Ленінград і скільки повернулося у 1946 році, нема [5, ст..153-168]. Ярослав Мудрий сильно кохав свою другу дружину Інгерду і тому вірний князь наказав поховати себе в одному саркофазі з дружиною, щоб і після смерті їх тіла не розлучалися. Інгерда начебто померла раніше князя 10 листопода 1051 році. Це був єдиней факт подібного поховання у Київській Русі. Антропологічне вивчення жіночих останків кістяка з мармурової гробниці саркофагу, який дослідники впевнено ототожнили з Інгепрдою, показало, що вона була відносно висока на зріст 162 сантеметра й належела до північноєвропейського расового типу. За підрахунками В. Гінзбурга, їй було близько 56 років. Але в Новгородській Софії лежать останки теж якоїсь жінки. Історична традиція з XV століття, впевнено приписує жіноче поховання у Софії Новгородській дружині Ярослава Мудрого. У 1939 році Гінзбург дослідив святі мощі, які спочивоють у Новгородській Софії. Череп цих останків був дуже схожий з жіночим черепом із гробниці Ярослава у Києві. На запитання, чи міг цей скелет належати Інгерді, В. Гінзбург дав негативну відповідь. Таке припущення унеможливлюється віком цієї жінки, яка померла у 30-40 років. Хто ж тоді вона? В. Гінзбург вважає, що це могла бути перша дружина Ярослава Анна. Літописи нічого не говорять про це одруження, але той факт, що шлюб з Інгердою відбувся тоді, коли Ярославу було вже близько 40 років, дає підставу вважати його цілком реальним. Підтвердженням цього може бути повідомлення Новгородського першого літопису про народження у Ярослава сина Іллі; вміщене у переліку новгородських князів: « И родися у Ярослава сина Илья, и посади в Новгороде и умре ». – Толочко П. ці твердження підтвердила і історик Н. Нікітенко. І до сьогодні у Святій Софії Київській стоїть саркофаг, в якому спочивають рештки великого й благовірного князя Ярослава Мудрого та його дружини Інгерди. Він милує око відвідувачів своєю вишуканостю і неповторним східним колоритом. А у Новгородській Софії милує око відвідувачів саркофаг з останками першої дружини великого князя Ярослава Мудрого Анною [16, ст. 135].


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. 1uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий.

2. Горбенко С. Ярослав Осмомисл. Реконструкція антропологічна і історична. – Львів, 1996.

3. Зав’язкінаТ.І., Росіяська О.А., Ковальова С.В., Хіменко Г.В., Зав’язкіна О.В., Яценко О.В., Заведея Т.Л., Ільяшенко М.П., Губарев В.К., Полідович Ю.Б. Універсальний довідник школяра: 5-11 класи. – Донецьк: У59 ТОВ ВКФ «БАО», 2006. – 1536 с.

4. Інтернетовські сторінки:



4.1uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий.

4.2 hhttp://www.novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=3231 .

4.3 www. rtkorr. Com/news/6998 new – Kec

4.4gazeta. ua/index. Php?id = 307171 – Kecu

4.5ebk. net. Ua/Book/biographies/yaroslav_mudryy.htm

5. Іванисько С.І. Джерела для вивчення антропологічних матеріалів з гробниці Ярослава Мудрого в Софіївському соборі // Український музей. Збірка наукових праць. – К., 2003. – С. 153-168.

6.Новий довідник: Історія України./За заг. ред. С. Крупчан, О.Скопенко. – К.: ТОВ «Казка», 2005.

7. Короткий довідник з історії України / І.Курас, М.Багмет, І.Федьков та ін. – К., Вища школа,1994.

8. Лотоцький А. Історія України. – Львів: Фенікс, 1992.

9. Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. –С.1989.

10. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – біла Церква. Видавець Олександр Пшонківський, 2006.

11. Л.В. Михайленко, І.М. Реброва, В.А. Сушко, Т.І. Лагунова Найцікавіше про Україну: Ілюстроване енциклопедичне видання. – Харків: Торнадо, 2007. – 96 с.: іл.

12. В.Нартов Видатні особистостості України :Факти, документи, оцінки. – Харків 2007. – с.400.

13. Сайт «Переяслав-Хмельницькі єпархіальні відомості». www.vidomosti.org.ua/index.php?option=com_content&task...id...

14. Тараненко М., Левітас Ф. Історія України від найдавніших часів до початку ХХ ст.: Методичні рекомендації. – К.: Магістр S, 1992.

15. В.Нартов Видатні особистостості України :Факти, документи, оцінки. – Харків 2007. – с.400.



16. Нікітенко Н Свята Софія: історія в мистецтві,- К., 2003, - С. 146



©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет