Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття



жүктеу 4.11 Mb.
бет10/22
Дата28.04.2016
өлшемі4.11 Mb.
түріПротокол
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22
: eng -> images -> stories -> Kafedri -> Kaf Ukrainovedenya -> metod obespechenie
eng -> Перевод с английского: Д. Вознякевич Посвящается Джону Хьютону
eng -> Зимний учет птиц Южного Казахстана Сроки: 6-15 февраля 2015 г. Учетчики: Геогрий Шакула, Светлана Баскакова
eng -> Стр. Предисловие
eng -> Заместитель Министра
metod obespechenie -> Навчальний посібник для підготовки до зно для слухачів системи довузівської підготовки Харків Видавництво нуа 2010

АРТУР КОНАН ДОЙЛ (1859–1930)
Коли в сім’ї Чарльза і Мері Дойл, вихідців з Ірландії, що жили
в Единбурзі – столиці Шотландії, народився спадкоємець, і батьки,
й численна рідня мали всі підстави припускати, що новонародженого хлопчика чекає дорога живописця. Бо і дід, і батько, і дядьки Артура Ігнатіуса Конан Дойла (так нарекли немовля на честь двоюрідного діда, паризького критика і видавця Мішеля Конана) були художниками. Згодом Артур Конан Дойл (до речі, Конан – це ім’я, а не частина прізвища) дійсно чудово малював, але живописцем не став. Він віддав перевагу перу літератора.

За наполяганням батьків Артур закінчив єзуїтський коледж Стоні-херст, відучився рік в Австрії і вступив на медичний факультет Единбурзького університету. Через три роки, у вересні 1879 р., журнал «Чемберс» надрукував його перше оповідання «Таємниця Сесасської долини». У 1881 р. Артур отримав диплом бакалавра медицини і магістра хірургії. До 1882 р. він служив хірургом на борту кількох суден, після чого залишив море і відкрив практику в приморському містечку Саутсі. Пацієнтів у доктора було небагато, і він замислив написати що-небудь


у дусі таємничих історій Едгара По або «Детектива Лекока» французького письменника Еміля Габоріо. Значно пізніше критики, досліджуючи коріння детективної літератури, саме цих авторів назвуть родоначальниками жанру. Але все ж таки його справжній творець – Артур Конан Дойл.

У квітні 1886 р. він закінчив повість «Етюд у багрових тонах» – першу історію, де ми зустрічаємося з Шерлоком Холмсом і доктором Джоном Ватсоном. «Етюд» побачив світ, але помітного читацького успіху не мав.

Через три роки американо-англійський «Місячник Ліппінкотта» замовив Дойлу ще одну історію про Шерлока Холмса, і в 1890 р. читачі прочитали повість «Знак чотирьох». Потім Дойл, що все ще розривається між покликанням письменника і кар’єрою лікаря, виїжджає до Відня вивчати офтальмологію. Повернувшись до Лондона, він відкриває практику, але до свіжоспеченого окуліста не надто поспішають пацієнти. Він продовжує писати і несподівано знаходить нову літературну форму: серію оповідань з одним головним персонажем.

Так у журналі «Стренд» (цьому виданню протягом сорока років Артур Конан Дойл віддавав усі подальші історії про Холмса) з’явилися «Пригоди Шерлока Холмса», що зробили їх автора знаменитим.

У всіх оповіданнях про великого сищика присутні спільні композиційні елементи. У 1925 р. літературознавець Віктор Шкловський проаналізував твори Конан Дойла і вивів універсальну схему їх будови, яка дає наочне уявлення про те, що ж таке класичний шерлокхолмсівський сюжет:

1. Холмс і доктор Ватсон згадують про колишні справи, про розгадані злочини. Це, по суті, увертюра, що настроює читача, занурюючи його в стан очікування.

2. Поява клієнта, що повідомляє про таємничу подію (вбивство, викрадення і т. д.).

3. Ділова частина оповідання – розслідування. Шерлок Холмс збирає докази і натяки.

4. Ватсон дає доказам невірне тлумачення. У нього тут подвійна функція: повести читача по помилковому сліду і підготувати «звеличення» великого детектива, що проникає у свята святих – таємницю.

5. Розслідування на місці злочину. Злочинець. Докази на місці (псевдозлочин, псевдодокази).

6. Казенний сищик (антагоніст великого детектива) дає помилкову розгадку.

7. Інтервал, заповнений роздумами Ватсона, який не розуміє, в чому справа. У цей час Шерлок Холмс, приховуючи напружену роботу думки, палить або грає на скрипці, після чого поєднує факти в групи, не даючи остаточного висновку.

8. Розв’язка, переважно несподівана.

9. Шерлок Холмс дає аналітичний розбір фактів.

До самого кінця життя Конан Дойлу судилося нести лаври «творця Шерлока Холмса». Він написав безліч прекрасних книжок, але худорлявий детектив із люлькою в зубах затьмарив інших його героїв. Ще в 20-х рр. XX ст. в Англії і Америці з’явилися (а потім виникли і по всьому світі) товариства шанувальників Шерлока Холмса. До кінця XX ст. їх було відомо понад 150, вони об’єднували тисячі людей.

До Шерлока Холмса ставляться вже не як до літературного персонажа, а як до живої людини з плоті і крові. Він новий для свого часу – із його прославленим логічним способом розслідування злочинів, який він називає «дедуктивним», із його активним використовуванням технічних новинок, що з’явилися на межі XIX–XX ст.; у ньому вгадуються риси мандрівного лицаря, захисника слабких і знедолених, класичного героя середньовічної європейської літератури. Він і «мисляча машина», механізм для виробництва умовиводів і висновків, і вразлива, трохи схильна до хвастощів, але наділена рідкісним даром співчуття людина.

Усього Дойл написав 56 оповідань і 4 повісти про великого сищика. У грудні 1893 р. він вирішив покінчити з ним, щоб присвятити себе історичним романам, і Холмс «загинув» у сутичці з професором Моріарті біля Рейхенбахського водоспаду. Але читачі, обізвавши автора «вбивцею», вимагали повернути містера Холмса. Вісім років Конан Дойл тримався, але в 1901 р. надрукував повість «Собака Баскервілів», пояснивши правда, що ця історія відбулася ще до «загибелі» Холмса, а почавши в 1903 р. серію оповідань «Повернення Шерлока Холмса», остаточно і безповоротно воскресив його. Остання збірка – «Архів Шерлока Холмса» – була опублікована в 1927 р.

У березні того ж року Конан Дойла попросили назвати дюжину його найулюбленіших оповідань про Холмса. Він вибрав наступні: «Пістрява стрічка», «Спілка рудих», «Танцюючі чоловічки», «Остання справа Холмса», «Скандал у Богемії», «Порожній будинок», «П’ять зернят помаранча», «Друга пляма», «Дияволова нога», «Випадок в інтернаті», «Обряд дому Месгрейвів», «Рейгетські сквайри».

Серед інших творів Конан Дойла – спортивні оповідання (він був завзятим спортсменом: боксував, грав у регбі, крикет, захоплювався автоперегонами, лижами і навіть ввійшов у журі першого конкурсу культуристів у 1900 р.), цикл морських новел, фантастичні романи «Відкриття Рафлза Хоу» (1892 р.), «Загублений світ» (1912 р.), «Отруєний пояс» (1913 р.) і «Маракотова безодня» (1929 р.). Особливо він дорожив своїми історичними творами: з життя старої Англії («Майка Кларк», 1889 р.; «Білий загін», 1891 р.; «Родні Стоун», 1896 р.; «Сер Найджел», 1906 р.)
і хроніками наполеонівських часів (цикли оповідань про бригадира Жерара; роман «Велика тінь», 1892 р.; п’єса «Ватерлоо», 1907 р.). Своїм кращим твором Конан Дойл називав оповідання «Людина з Архангельська» (1885 р.).

Слід сказати ще про одну сторону темпераментної натури Артура Конан Дойла. Він був пристрасним патріотом і ніколи не залишався осторонь від суспільних проблем. У 1900 р., у віці сорока одного року, він вирушив добровольцем на фронт до Південної Африки, де йшла Англо-бурська війна (1899–1902 рр.). Очолив там польовий шпиталь, неодноразово ризикував життям. Пізніше Конан Дойл кілька разів висувався на виборах до парламенту. Написав історію майже всіх воєн, які вела Британська імперія за його життя. Передбачав використання німцями в Першій світовій війні підводних човнів і виступив з оповіданням-попередженням у пресі. Винайшов бронежилет. Дойл був людиною дії, недаремно навіть його книга віршів називається «Пісні дії» (1898 р.).

Помер Конан Дойл у віці сімдесяти років. На його надгробку вирізано коротку епітафію: «Вірний як криця, прямий як клинок».

ГІЛБЕРТ КІТ ЧЕСТЕРТОН (1874–1936)
Серед найвідоміших сищиків світу одним з перших вважається отець Браун. Оповідання про нього визнані класикою детективу, а їх творець – Гілберт Кіт Честертон став першим президентом «Клубу детективних письменників», заснованого у 1928 р. До цього клубу входили такі майстри жанру, як Агата Крісті, Дороті Сейерс, Річард Остін Фрімен і Джон Діксон Карр. Член клубу монсеньор Рональд Нокс, глибоко шанував Честертона, писав, що оповідання про отця Брауна – не детективи або хоча б «більше ніж детективи». Коли ж самого Честертона питали про його професію, він називав себе журналістом, а не письменником. За своє життя він видав понад 100 томів. У цій величезній спадщині дослідники виділяють три головні напрямки творчості Честертона: власне журналістика, літературна критика і богослов’я. Віршам, романам і новелам відводиться тут далеко не перше місце. Але як Конан Дойл залишився в сприйнятті читачів творцем Шерлока Холмса, так і Честертон запам’ятався головним чином як творець отця Брауна.

Отець Браун – товстенький коротун з високим голосом і схожим на галушку дитячим личком, у нього «риб’ячі очі» і не «надто витончена хода». Розслідуючи злочини, він «дивився в простір безглуздим ідіотським поглядом. Він завжди здавався ідіотом, коли його розум працював особливо напружено». Священик настільки безглуздий і непомітний, що автора можна запідозрити в насмішці над своїм героєм, але саме в його вуста Честертон вкладає абсолютно здорові думки, що вражають етичною глибиною і людинолюбством.

«Люди не бачать чогось, тому що не чекають» – саме цей психологічний парадокс любив обігрувати у своїх новелах Честертон. Наприклад, в оповіданні «Невидимка» вбивцю не помічають через те, що він – листоноша, а на таку звичну фігуру ніхто просто не звертає уваги.
У «Диві «Півмісяця»» люди швидше готові повірити, що злочин скоєно потойбічними силами, ніж шукати раціональні пояснення тому, що відбувається. А в «Дивному злочині Джона Боулнойза» саму ідею детективного оповідання ніби вивернено навиворіт.

В одному місті живуть сер Клод Чемпіон, людина вельми успішна


і навіть знаменита, і скромний учений Джон Боулнойз. Усе своє життя сер Чемпіон присвятив тому, щоб збудити заздрість шкільного друга – Боулнойза. Він оселив Джона в маленькому будиночку поряд з власним особняком, щоб той відчув себе невдахою, проте Джон не звернув на це уваги. Тоді сер Чемпіон став настирливо залицятися до дружини вченого; світське товариство, газетярі – усі чекали скандалу. Але Джон Боулнойз сліпий щодо цього. «Якщо ви... скажете йому: «Чемпіон хоче вкрасти
у тебе дружину», він визнає, що жарт грубуватий, а що це ні в якому разі не жарт – така думка не знайде доступу до його чудової голови».

Відчуваючи невгамовну злість і заздрість до сусіда і не знайшовши іншого способу зробити йому прикрість, сер Чемпіон скоює самогубство, причому обставляє його так, що вбивцею виглядає Джон Боулнойз.


А «дивний злочин» Боулнойза полягає в тому, що вчений видає себе перед газетярем за власного слугу, повідомляючи, що «господаря немає вдома»...

Абсолютно нового звучання набувають новели про отця Брауна після знайомства з релігійно-філософськими і літературно-критичними працями Честертона.

Він любив і дуже добре розумів дуже різних письменників. Коментарі Честертона до новел Роберта Браунінга (1903 р.), монографії «Джордж Бернард Шоу» (1909 р.), «Вікторіанська епоха в літературі» (1913 р.), дослідження творчості У. Блейка, Ч. Діккенса, Р. Л. Стівенсона увійшли до скарбниці англійської критики.

Навернення до католицької віри Честертон називає найглибшим переворотом у своєму житті. Про те, як він, людина, якій християнство колись здавалося «справді диким», прийшла до віри, розказано в книзі «Ортодоксія» (1908 р.). Пізніше Честертон написав трактати «Святий Франциск Ассизський» (1923 р.), «Святий Тома Аквінський» (1933 р.)


і книгу «Вічна людина» (1925 р.), що вважається кращою апологією християнства у XX столітті.

Дуже важливе в детективних історіях Честертона те, що в них відсутній момент передачі злочинця владі. Отець Браун хоче виправити людину, яка помилилася, а не покарати її. І часто злочинець буває або відпущений Брауном і залишається відповідальний перед Богом, або, коли виправити вже нічого не можна, скоює самогубство (ще більший гріх


з погляду християнства). Проте не можна сказати, що отцеві Брауну притаманне тільки добросердя і всепрощення. В оповіданні «Зла доля родини Дарнуей» звучать такі його слова: «…я готовий зрівняти з землею всі готичні споруди на світі, щоб зберегти спокій навіть одній людській душі...».

В «Ортодоксії» Честертон писав, що його творча свідомість виросла з казок і що серйозність – не чеснота. «Людині властиво сприймати себе всерйоз. Передову статтю набагато легше скласти, ніж жарт... Легко бути важким, важко бути легким». Казковість і легкість набули сили закону


в його романах. Проте саме романи викликали найбільшу кількість докорів на адресу автора: його герої дуже часто схожі на ходульні ідеї й картонні фігурки. Честертон ці недоліки цілком усвідомлював і називав свої романи «хорошими, але зіпсованими сюжетами».

Честертон, «любитель англійської поезії й трюїзмів», як він сам про себе говорив, невпинно повторював читачам загальновідомі істини. Багато з них належали його власному перу, наприклад: «Сам я ніколи не ставився всерйоз до себе, але я завжди всерйоз ставився до своїх думок» або «Якщо ви не фарбуватимете білий стовп, він незабаром стане чорним». Усе життя Честертон і займався тим, що фарбував білий стовп – свідомість читача – усіма доступними йому способами: за допомогою детективних оповідань, романів, літературної критики, поезії та богословських трактатів.

Крім отця Брауна Честертон створив також іншого детектива-аматора – журналіста Хорна Фішера. Честертон багато писав для преси.
З 1905 р. і до кінця життя він вів колонку в газеті «Іллюстрейтед Лондон ньюс», спільно з друзями видавав журнал і газету. Честертон був дуже зосереджений на політиці і до 1909 р. активно підтримував лібералів. Його молодший брат Сесіл теж був відомим і сміливим журналістом. Одного разу він спробував викрити одну велику фірму, яка підгодовувала корумпованих урядовців і отримувала вигідні замовлення, але зазнав невдачі. Для Честертона поразка брата стала особистим горем і вилилася
у створений через п’ятнадцять років після цих подій образ Фішера – сумної людини, що розчарувалася в самій можливості чесної політики.

ДЖОЗЕФ КОНРАД (1857–1924)
Батько письменника – Аполло Коженевський, польський шляхтич
і журналіст, у 1863 р. був засланий з сім’єю до Вологди за участь
у підготовці повстання проти царату. Його син – Теодор Юзеф Конрад Коженевський – почав службу простим матросом і закінчив її на посаді капітана, а згодом став знаменитим англійським письменником.

Його перші читачі насилу могли повірити, що він вивчив англійську мову лише у двадцять років. Усі книги Конрада написані англійською, він прийняв англійське підданство, але Польща завжди жила в його пам’яті. Він вірний їй і коли признається одному зі своїх польських кореспондентів: «Ніколи ні розумом, ні серцем не відділяв я себе від моєї батьківщини і, хоч я й пишу англійською, можу вважатися вашим співвітчизником»; і коли в Англії бере собі ім’я Конрад, як у героя польського поета А. Міцкевича Конрада Валенрода; і коли перед смертю ділиться з близькими потаємним бажанням – померти на батьківщині.

Твори Конрада можна прочитати по-різному. Можна «бачити в них лише захоплюючі пригоди: змови, гонитви, злочини, що відбуваються
в екзотичних країнах. Життя його героїв – вигнанців, волоцюг, авантюристів – сповите таємницею, що поступово прояснюється із розвитком дії. Так що його книги мають право вважатися авантюрними, пригодницькими, навіть детективними.

У нього є й інші герої – люди обов’язку, сильні, мужні, що живуть під девізом: «Роби або помри!». Тільки в морі віч-на-віч з могутньою стихією, вони, такі нудно-пересічні на суші, стають справжніми чоловіками, що йдуть назустріч випробуванням і не чекають ні нагород, ні визнання. І значить, Конрада можна назвати «співцем моря», «оповідачем морських історій», як і називала його англійська критика тих років.

У книгах Конрада обов’язково присутнє кохання, що поглинає людину цілком, – почуття, яке часто не бажане і не очікуване, наслідком якого може бути тільки смерть. Усе це є у Конрада. Але за пригодами
і таємницями, екзотикою дальніх островів і любовними трагедіями завжди відчувається й інше – космічна відчуженість світового порядку від волі людини, проклятої самотністю.

Що таке самотність, Конрад – «чужинець», що думав французькою, говорив англійською, а під час хвороби, за словами близьких, марив польською, – знав добре. Але тема самотності в його творчості зумовлена не тільки особистими причинами. Вона усвідомлювалася письменником як універсальний закон, що керує долею кожної людини. І цінність людського життя у Конрада визначається здатністю протистояти цій фатальній заданості, бути людиною «неспокою», якщо пригадати назву його ранньої збірки – «Оповідання про неспокій» (1898 р.).

Заглушаючи гуркіт срібних копалень і шелестіння морського прибою, таємничий шепіт джунглів і шум великого міста, усе голосніше
і голосніше – від твору до твору – звучить голос автора, що оспівує велич людини, яка приречена на самотність у світі і не примирюється з ним, протиставляє йому свою волю і мужність.

У передмові до книги «Особисті спогади» (1912 р.) Конрад відзначає: «Ті, хто читає мене, знають моє твердження, що життя спирається на кілька дуже простих ідей, старих як світ. Одна з них – ідея солідарності».

Цю ідею втілюють перш за все люди, що пройшли випробування морем (для Конрада «ми»), – особлива частина людства. Головний закон морського братства – відчуття відповідальності один за одного, позбавлена хизування самовідданість. Коли море вибухає могутньою, справді апокаліптичною енергією, відкривається істинна правда про людину: вона незмірно мала і слабка у боротьбі з розбурханою безоднею, але сам факт боротьби несе в собі відсвіт величі.

Уперше до філософії «морського братства» Конрад звертається


в повісті «Юність» (1902 р.). П’ять чоловік слухають оповідання капітана Марлоу (це один з постійних оповідачів у творах Конрада) про його перше морське випробування. Автор не подає імен слухачів, вони не беруть участі у дії, але це не «службові» фігури. «Усі ми, п’ять, були зв’язані міцними узами морського братства, вірність яких недосяжна для інших людей».

У центрі повісті – юний Марлоу. Йому двадцять років, він одержує місце другого помічника капітана і, хоча його судно – брудна посудина, що доживає свій вік, надзвичайно пишається собою і своїм положенням. Коли корабель починає протікати, розвалюватися у відкритому морі і матроси викачують воду вахта за вахтою, забуваючи про час і дні тижня, пам’ятаючи тільки про обов’язок, герой все ж таки знаходить час подумати: «Так це ж з біса чудова пригода. Як у книжці. Я був задоволений, від цього випробування я не відмовився б ні за які блага


у світі. У мене бували хвилини тріумфу». І через десятиріччя Марлоу гордовито згадуватиме свій юнацький ентузіазм і силу, яку море «дало вам можливість відчути».

Море – герой багатьох книг Конрада – завжди складний, різноплановий образ. Незбагненна бурхлива енергія моря примушує сприймати його як живу істоту, загадкову і привабливу. Це й безглуздо жорстока стихія. Але це ще й втілення «божественної величі Всесвіту».

Зло як неодмінна частина світу зображається в одній
з найзагадковіших повістей письменника – «Серце тьми» (1899 р.).
У центрі повісті – агент торгової компанії Куртц, в жилах якого змішалося стільки різної крові, що автор говорить: «Уся Європа брала участь
у створенні Куртца». Куртц щиро вважає себе гуманістом, покликаним нести тубільцям світло цивілізації. Але якщо дикуни чинять опір, їх потрібно підпорядкувати «благій силі» прогресу. Система підкорення красномовно втілюється в «гаї смерті», де лежать «чорні тіні хвороби
і голоду», і у висохлих відрубаних головах, що «прикрашають» огорожу навкруги будинку Куртца. В ім’я благої цілі Куртц створює пекло, яке врешті-решт руйнує і його самого.

Роман «Лорд Джим» (1900 р.) належить до числа найвідоміших творів Конрада. Критика по-різному трактує цю книгу. Частіше всього її сприймають як трагедію вини і спокути (варіант – злочину і покарання). Сам Конрад


у передмові визначає її як трагедію втраченої честі.

Уже на самому початку оповіді виникає відчуття таємниці, пов’язаної


з долею героя. Якісь загадкові обставини примушують його приховувати своє прізвище, раптово покидати обжиті місця, йти все далі й далі від цивілізації, поки він не опиниться у відрізаному від світу селищі Патюзан. Велику частину історії Джима, якого за благородність і великодушність жителі Патюзана нарекли Тюаном (Лордом), розказує капітан Марлоу, і разом з його мовчазними слухачами читач поступово осягає таємницю Джима.

Син сільського пастора, він рано виявив покликання до корабельної служби. Оволодівши морським ремеслом, вступив штурманом на пароплав «Патна», що перевозив паломників. Під час плавання судно наштовхнулось на перешкоду. Вирішивши, що катастрофа неминуча, капітан з помічником порушили морську заповідь і залишили корабель із сплячими пасажирами напризволяще. В останню хвилину – не зі страху, а з якоїсь іншої причини – Джим стрибнув у шлюпку разом з ними.

Хоча «Патна» не потонула, втікачів судили. Джима позбавили диплома штурмана. Але сам собі він виносить більш суворий вирок: відтепер все подальше його життя визначатиметься прагненням повернути не тільки повагу оточуючих, але й самоповагу.

Це вдається йому після довгих поневірянь, у Патюзані. Але і тут, де він став для місцевих жителів Лордом Джимом, втіленням справедливості, мужності і честі, де знайшов своє єдине кохання, доля готує йому нові випробування. І хоча його вина тільки в зайвій довірливості, розплачується він за неї життям.

Серед різних тлумачень роману є й таке: «Патна» – це Патріа (Батьківщина), і тоді все оповідання набуває алегоричного значення. Доля Джима не що інше, як доля самого Конрада. Він також вчинив свій «стрибок за борт», залишивши Польщу, і, зазнаючи мук каяття, втілює їх
у романі. Звичайно, можна знайти в книзі підстави і для цієї точки зору. Але, мабуть, найголовніше для письменника – показати спільність людських доль. Воістину, Джим «був одним з нас».

Конрада-художника відрізняє вражаюча здатність «бачити» «Ціль, якої я намагаюся досягти за допомогою написаного слова, – це примусити вас почути, відчути, а перш за все примусити вас побачити», – писав він


у передмові до роману «Негр з «Нарциса»» (1897 р.).

Достатньо навіть щонайменшого зсуву в сприйнятті звичних речей або трохи зміненої точки зору при погляді на них, щоб раптом відкрилося якесь глибинне бачення, момент прозріння, про яке Конрад говорить вустами героя повісті «Фальк» (1903 р.): «...дріб’язковий звук, ймовірно, лише найбуденніший жест відкриває нам усе безглуздя, усю самовдоволену дурість нашого добросердя».

Конрад мав великий вплив на багатьох письменників XX століття.
Е. Хемінгуей і У. Фолкнер, Г. Грін і К. Г. Паустовський високо цінували його творчість, а Т. Манн назвав його «першим оповідачем епохи».

Протистояння людини і стихії дуже яскраво описано Конрадом


у повісті «Тайфун» (1902 р.).

Капітан Мак-Вір пересічний і навіть обмежений. У нього немає ні марнолюбства, ні уяви; інструкції для нього непорушні, і довіряє він лише фактам – «тільки вони й доходили до його свідомості». Але коли насувається шторм, він вважає своїм обов’язком зустріти його лице в лице.

Із грізною морською стихією, коли «здавалося, все вибухало навкруги судна, струшуючи ним, заливаючи хвилями, немовби у повітря злетіла гігантська гребля», б’ється людина непохитна, що не відає страху. «Витримаємо!.. Проб’ємося!.. Увесь час назустріч...» – говорить капітан своїй команді.

Слова Мак-Віра: «На світі немало бурь, і потрібно йти напролом» виражають не тільки мужність. Це кодекс честі людини, що не знає слабкості і не думає про компроміс.

У тому, як Конрад прийшов у літературу, дивним чином поєднуються випадковість і закономірність. У вересні 1889 р. він, ніби між іншим, починає записувати факти і враження, що нагромадилися за роки морських поневірянь. І хоча пізніше Конрад сам зізнається: «…ніколи я не мав марнослав’я стати письменником...» – незабаром уже було ясно, що це вже не розрізнені нотатки, а рукопис роману, який отримає назву «Примха Олмейєра» (1895 р.).

Випадковістю виявилося те, що в 1891 р. на кораблі, де Конрад служив першим помічником капітана, вирушили на острів Самоа для зустрічі з письменником Р. Л. Стівенсоном двоє молодих людей, одним


з яких був Дж. Ґолсуорсі, згодом знаменитий автор «Саги про Форсайтів». Йому й ризикнув Конрад показати рукопис. Висока оцінка Ґолсуорсі,
а потім і відомого англійського видавця Едварда Гарнетта примусила Конрада задуматися над можливістю всерйоз зайнятися літературною працею.

А ось закономірність: у роду Коженевських писали багато. Дід Конрада по батькові – автор трагедії і віршів; неабиякими літературними здібностями володіла мати; блискучим перекладачем і журналістом був батько; мемуари писав і дядько, Тадеуш Бобровський, який виховував хлопчика після смерті батьків. Як сам Конрад трохи іронічно зазначає


в автобіографії, він не «міг не підтримати цю сімейну традицію».


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет