Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття



жүктеу 4.11 Mb.
бет18/22
Дата28.04.2016
өлшемі4.11 Mb.
түріПротокол
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

ЗАХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКІ ЛІТЕРАТУРИ

ЧЕСЬКА ЛІТЕРАТУРА


У XX ст. чеська література продовжувала властиві їй демократичні традиції. Це, перш за все, увага до життя простої людини, розуміння її цінності, заперечення пафосу стверджуваних на крові «великих ідей».
І звичайно, любов до батьківщини, її скромної природи і славної історії, до людей праці, до речей, що оточують людину. Нарешті, гумор – гротесковий, трохи абсурдний, з яким легше долати безладність життя.

Навіть модернізм, що виражав, як і в решті Європи, нове розуміння відносин між світом і людиною, у чехів не втратив людського виміру.

«Маніфест чеського модернізму» (1895 р.) свідчив: «Ми хочемо правди в мистецтві, не тієї, що є фотографією зовнішньої сторони справи,
а внутрішньої, сучасної правди», і носієм цієї правди є «творчий індивідуум».

Об’єднання лівих письменників, поетів і художників «Деветсил»


у 20-х рр. поклало початок новій течії – поетизму (творчість Вітезслава Незвала, 1900–1958; Костянтина Бібла, 1898–1951; Франтішека Галаса, 1901–1949; Ярослава Сейферта, 1901–1986 та ін.). Це чеський аналог європейського авангарду. Поетисти мріяли створити новаторське мистецтво вільне від прямого виразу змісту. Інтелектуалізму вони протиставляли інтуїцію, а романтичній емоційності – тонку передачу зміни переживань. Поетисти дуже цінували ігрове начало в культурі, яке найбільш яскраво виявляється в «низьких» жанрах мистецтва – в цирку, балагані, «киношці», естрадних пісеньках і модних танцях, у джазі й дитячих забавах, у народному лубку, анекдотах, пригодах.

Поетизм, близький до футуризму і сюрреалізму, орієнтувався на соціалістичну ідею.

У прозі панував реалістичний роман, що критикує буржуазну дійсність. Майстром слова був близький до поетизму Владислав Ванчура (1891–1942), автор роману «Три річки» (1936 р.) та історичної епопеї «Картини з історії чеського народу» (1939–1940 рр.). Його, переконаного комуніста і антифашиста, стратили гітлерівці. Ця ж доля спіткала іншого комуніста – журналіста і критика Юліуса Фучика (1903–1943). У в’язниці він таємно написав «Репортаж із зашморгом на шиї» (1943 р.) – приголомшуючий документ людської мужності та любові до людей.

У соціалістичній Чехословаччині (1948–1989 рр.) література ідеологічно обслуговувала владу. На сірому тлі «пустопорожнього пропагандизму» лише іноді виникали проблиски справжніх талантів. Їх зусиллями Спілка письменників став авангардом боротьби за «соціалізм


з людським обличчям», за демократизацію тоталітарного режиму, що стала основою для Празької весни 1968 р.

Після її придушення радянськими військами хвиля репресій змусила кращих письменників емігрувати або, залишившись у країні, духовно чинити опір отупляючому режиму «нормалізації». В еміграції заслужену світову славу здобув романіст Мілан Кундера (народився у 1929 р.). Лідером дисидентського руху був драматург Вацлав Гавел (народився


в 1936 р.) – автор п’єс, що розкривають абсурдність соціалістичного суспільства, що спотворює душі людей.

КАРЕЛ ЧАПЕК (1890–1938)
Творчість найбільшого чеського письменника Карела Чапека дуже різноманітна. Ми не перестаємо сміятися, читаючи його гумористичні оповідання, нас дивують його соціально-фантастичні передбачення, вражає глибина розуміння людського життя, його складності
і суперечності, разом з автором нас обурює тоталітаризм і короткозорість людей, які не усвідомлюють його небезпеку.

Чапек отримав добру філософську освіту і, ставши письменником, зберіг потяг до філософських парадоксів. Багато сил він віддавав журналістиці. «Роботу в газеті, – говорив Чапек, – я вважаю великою вигодою: вона примушує мене цікавитися всім на світі – політикою, економікою, спортом, останніми новинками і тощо». Деякі гумористичні


і науково-фантастичні твори він писав разом зі своїм братом Йозефом – чудовим художником, що загинув пізніше у фашистському концтаборі.

Очевидно, спільно вони придумали й нову істоту – людину-машину – і назвали її «робот» (від чеського слова, що позначає кріпосного селянина). У п’єсі «R.U.R.» (1920 р.) Чапек розвиває тему штучної людини. Налагоджене виробництво роботів, набагато більш вигідних підприємцю, оскільки вони слухняні і позбавлені людських потреб, обіцяє позбавити людей від необхідності працювати. Проте роботи, вийшовши з покори, влаштовують бунт проти господарів-експлуататорів; у результаті гине все людство й самі машини. Лише двоє роботів, які наділені людськими відчуттями і кохають один одного, вселяють надію на відродження цивілізації.

У середині 20-х рр. до Чапека приходить європейська слава. Він подорожує Європою, звітує перед читачем серіями гумористичних дорожніх нотаток. За участю брата пише цикли смішних замальовок «Як це робиться» (1925–1938 р.), де у гротесковому вигляді розкриває «таємниці ремесла» в газетній справі, кіно, театрі і тощо. Чапек стає одним з перших теоретиків нового виду мистецтва – кінематографа.

Прихід у 1933 р. до влади в Німеччині фашистів, з їх відкритою проповіддю расизму і насильства, жахнув письменника. Він зрозумів, що «ми присутні при найбільшій культурній катастрофі у світовій історії: ціла нація, ціла імперія прийняла духовну віру в звірині начала». У 1936 р. Чапек публікує антифашистський роман-памфлет «Війна з саламандрами». Це фантастична сатира на буржуазне суспільство, на фашизм, капіталізм, мілітаризм, расову теорію. Автор віртуозно використовує прийоми журналістики, політичної полеміки, наукового викладу, коміксів


і пригодницької літератури, створюючи стилістичну гру, що пародіює масову культуру.

Роман складається з ряду епізодів, що описують шлях саламандр від рідкісних рептилій до господарів світу. В океані знайдені якісь «морські біси», вони «зовсім чорні, приблизно 1,6 м у довжину, враховуючи хвіст,


і бігають на двох ногах». Заповзятливий капітан видресирував тварин, їх стали показувати в зоопарках і балаганах. Журналісти зробили з цього сенсацію. Саламандри навчилися читати й говорити. Коли учені обговорювали питання про їх розумові здібності, рептилії демонстрували уміння висловлюватися газетними і рекламними фразами: «А газети ти часто читаєш? – Так, сер. Щодня, сер. – А що тебе там якнайбільше цікавить? – Судова хроніка, перегони і скачки, футбол... – и можна оглянути ваш язик? – Так, сер. Чистіть зуби пастою «Фліт». Найекономніша. Найкраща з усіх».

Капіталісти організовують синдикат з експлуатації праці саламандр, торгують ними як дешевою робочою силою. Учені їх досліджують (Чапек навіть наводить цілий список «наукової літератури» з саламандрознавства). Поступово за допомогою людей саламандри проходять великий шлях сходинками цивілізації й уподібнюються до людей. У людей же з’являється ненависть до своєї історії і культури, вони хочуть простоти, «осаламандрюються». Один філософ навіть почав доводити, що на місці Заходу, що духовно розклався, саламандри створять щасливий, цілісний і однорідний світ.

Потім саламандри переходять у наступ. Вони переймають у людей ідеологію фашизму і беруться за оновлення світу на здорових началах, без західної культури, що «розклалася». Вождем саламандр стає людина, подібна до Гітлера. Великі держави через взаємні чвари фактично потурають саламандрам, проводячи «мирні конференції». Пророчі попередження про небезпеку люди не сприймають всерйоз, як і перші військові акції саламандр, що влаштовують землетруси за допомогою вибухів в океані. Автор перериває розповідь і розмірковує про можливе майбутнє: «саламандри підпорядкують людей, розрізатимуть континенти, щоб було більше берегів. Врятувати світ зможе тільки світова війна між самими саламандрами в ім’я істинної саламандренності, національної слави і величі». Отруївши воду хімічними отрутами, бактеріями
і жаб’ячою чумою, саламандри загинуть, і тоді з гір спустяться люди і знов створюватимуть людську цивілізацію, в переказах якої, подібно легенді про Атлантиду, збережуться неясні спогади про якусь затонулу Англію або Францію...

«Війна з саламандрами» стала найпопулярнішим твором Чапека.


В радіозверненні до народу у вересні 1938 р. письменник закликав «запастися твердими і незмінними духовними засадами, щоб витримати будь-яке випробування». Він був упевнений: якщо люди не втратять віру
в майбутнє і надії на кращий світоустрій, якщо відмовляться від співучасті у злочині, вони зупинять фашизм. Чапека почули в усьому світі, його публічно підтримали Бернард Шоу, Томас Манн і Рабіндранат Тагор. Чеського письменника висунули на Нобелівську премію, але комітет із премій злякався німців.

Права преса вимагала заборони творів Чапека, лунали загрози фізичної розправи. Дар провидця катастроф не зрадив письменника: за Мюнхенською угодою 1938 р. західні держави дозволили Німеччині відтяти значну частину чеських земель. У тій частині, що залишилася, встановився антидемократичний режим. Незабаром Чапек помер.

Після повної окупації німцями чеських земель фашисти згадали про нього. Але трапився якийсь збій у роботі гестапо – у березні 1939 р. прийшли арештовувати вже покійного письменника. Це була реальна фантасмагорія у дусі створених Чапеком похмурих сатир.

ЯРОСЛАВ ГАШЕК (1883–1923)
Хто не знає бравого вояка Швейка? Він посів місце у ряді найвідоміших літературних героїв, прославивши на весь світ чеський гумор, уособленням якого став творець роману про Швейка – письменник
і журналіст Ярослав Гашек.
Гашек народився в інтелігентній сім’ї, але рано був змушений заробляти на життя. З вісімнадцяти років писав статті в газетах, набув слави блискучого фейлетоніста. Задушлива поліцейська атмосфера Австро-Угорської імперії, під владою якої залишалася Чехія на початку XX ст. не відповідала веселій, життєлюбній вдачі Гашека, і він обрав для себе досить дивний спосіб життя: злився з низами суспільства, став завсідником пивних; не маючи постійного дому, виходив пішки пів-Європи, складаючи всілякі смішні історії у дусі грубуватого народного гумору. Писав він звичайно в корчмах, у галасливій і веселій компанії друзів і прихильників. Його сатира була соціально забарвлена і дуже боляче поранила адресатів, яких він виводив під їх справжніми іменами.

На Першу світову війну Гашек пішов добровольцем, сподіваючись якомога швидше здатися в полон росіянам. Він давно полюбив російську культуру, якою захоплювалося все чеське суспільство, вивчив російську мову. В армії він був в основному на тиловій роботі, але брав участь


і в боях, отримав медаль «За хоробрість». Правда, сам Гашек стверджував, ніби її дали за те, що він якоюсь маззю позбавив від вошей свого командира. Незабаром після нагородження Гашек здався в полон, побував у таборах для військовополонених під Києвом і Самарою. Після Жовтневої революції пристав до більшовиків, став комісаром чехо-словацької червоноармійської роти, що боролася з повсталими проти радвлади колишніми військовополоненими чехами. Ті видали наказ піймати
і стратити Гашека, а празькі газети навіть опублікували повідомлення про смерть «зрадника» і некрологи. Але Гашеку вдалося здійснити ще один розиграш, що врятував йому життя: на території, зайнятій білими, він удав із себе сина німецького колоніста з Середньої Азії, недоумкуватого від народження, що заблукав у вихорі Громадянської війни. Є версія, що його все ж таки впізнав солдат на ім’я Йозеф Швейк, що дружив
з письменником ще в Празі, але не видав свого приятеля.

Із жовтня 1918 р. Гашек обіймав відповідальні посади в політвідділі Червоної Армії, став, як згадували його соратники, переконаним комуністом, хоча засоби, що використовуються більшовиками для досягнення світлої мети, лякали його.

За рішенням партії у 1920 р. Гашека направляють на батьківщину. Проте надії на більшовизацію Чехословаччини, що здобула нарешті незалежність, виявилися ілюзорними, і Гашек, приїхавши на батьківщину, повертається до звичної для себе і оточуючих ролі богемного блазня
і дратує всіх обіцянками написати роман про своє комісарське минуле.

Весною 1921 р. по околицях Праги були розклеєні афіші, що оголошували про видання книги про бравого вояка Швейка. У них повідомлялося, що це «перша чеська книга, перекладена на найважливіші мови світу», «краща гумористично-сатирична книга світової літератури», «тріумф чеської книги за кордоном», а тираж – 100 тисяч екземплярів! Чи міг Гашек припускати, що його жартівлива самореклама стане дійсністю,


а загальний тираж «Швейка» тільки російською мовою перевищить
16 мільйонів!

Роман друкувався поступово і залишився нескінченим. Гашек помер у тихому містечку Липниці у віці сорока років. Його празькі приятелі не поїхали на похорон – думали, що це знову розіграш...

«Пригоди бравого вояка Швейка» дають широку сатиричну панораму життя чеської провінції Австро-Угорської імперії напередодні та під час Першої світової війни. Роман побудований як ланцюжок усних оповідань та анекдотів, він близький до фольклору, хоча всі сюжети Гашек вигадав сам. Цілу галерею утворюють карикатурні персонажі: тупий солдафон поручик Дуб, з його вічною приказкою: «Ти мене ще взнаєш!»; чепурун і хвалько поручик Лукаш; лицемірний священик Кац – шахрай
і п’яниця, що проголошує сміховинні, безглузді проповіді; благонадійний, але відштовхуючий кадет Біглер; тупий ненажера Балоун і багато інших.
А ось головний герой такій однозначній характеристиці не піддається.

Ми бачимо бравого вояка Швейка у шинку «Під чашею»,


в поліцейському відділку, на військовій медичній комісії, у божевільні,
в денщиках у полкового священика, в ешелоні з військовополоненими
і в маршовій роті. Лікарі двічі визнавали його ідіотом (другий раз на тій підставі, що він кричав: «Хай живе імператор Франц-Йосип Перший!»). Його арештовували і за те, що він впав у патріотичний запал, коли почалася Перша світова війна (не може ж нормальний чех бути австрійським патріотом, – значить, знущається), і за симулянтство (призваний до армії, Швейк вирушив на медкомісію в інвалідній колясці
і, вимахуючи милицями, вигукував військові гасла), і як російського шпигуна і дезертира (відставши від ешелону і випивши в шинку дуже багато пива, він пішов пішки, але у протилежному напрямку), і як втеклого військовополоненого... Швейкові двічі загрожувала страта: один раз він уцілів через чиюсь недбалість – його справа загубилася, а іншим разом врятувався завдяки тупій педантичності німця-майора. Оповідь уривається на тому місці, коли полк має нарешті прибути на передову.

Отже, власне на війні Швейк не побував. Але дослідники встановили, як Гашек збирався розпорядитися долею свого героя: Швейк здається в полон росіянам, вступає до чехо-словацького легіону, їде до Сибіру, можливо, потрапляє до Китаю... Гашек обіцяв написати «Швейка


в Кремлі» і «Швейка в денщиках у Леніна».

У головному герої роману, що нагадує самого автора, попри всю його комічність, залишається якась загадка. Коли він дійсно наївно безрозсудний, а коли лише прикидається? І з якою метою?

Зрозуміло, вигода від поставленого судовими лікарями діагнозу «природжений кретинізм і повне розумове отупіння» безперечна. Можна всмак потішатися над дурістю начальства і над офіційною ідеологією. Але ж Швейк часто діє собі на шкоду, наприклад, коли підписує свідчення, що загрожують йому смертю, або переодягається в російську форму. Незрозуміло, знущається він або дійсно через недоумкуватість будить офіцера, що заснув, щоб запитати, коли його збудити. Звичайно, Швейк добродушний і, напевно, по-простонародному мудрий, але нічого доброго він не вчинив, а мудрість його комічна.

У романі немає портрета героя, його потім зробив друг письменника художник Йозеф Лада. З його ілюстраціями книжка про Швейка видається до цього часу.


ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА
У XIX столітті польська література, як правило, випереджала історію. Поети і письменники бралися за перо, щоб звати співвітчизників
у майбутнє, на майбутню боротьбу, і не випадково найбільші фігури польського романтизму – Адам Міцкевич (1798–1855), Юліуш Словацький (1809–1849) і Зигмунт Красинський (1812–1859) – об’єднані характерним загальним визначенням «національні пророки». У XX ст. ситуація виявилася прямо протилежною. Ті неймовірні обличчя, яких прибирала дійсність, перевершували можливості навіть найвитонченішого провидця. Своєрідним мостом з одного століття в інше стала для польської культури творчість драматурга, поета і художника Станіслава Виспянського (1869–1907). У драмі «Весілля» (1901 р.) він поєднав глибоке розуміння патріотичних сподівань попереднього століття з їх нещадним сатиричним розвінчанням. Основою сюжету послужила реальна подія – одруження одного зі знайомих автора по краківській богемі із простою селянкою. Читач має право очікувати, що дія, по ходу якої на сцені в ритмі веселого весільного танцю з’являються і зникають ключові, знакові фігури минулого і теперішнього часу країни, завершиться об’єднанням присутніх у загальному пориві до свободи і щастя. Проте все закінчується зовсім інакше.

Наречений-городянин не витримує сільської гостинності й під кінець бенкету міцно засинає, а хлопчик Ясек втрачає чарівний Золотий Ріг, який має сповістити про початок Великих Змін.

Песимізму Виспянського судилося виправдатися. У 1918 р. Польща отримала свободу, а у 1920 р. вийшла переможницею з війни з Радянською Росією. Але вже через декілька років публіцисти назвали відчуття, що охопили співвітчизників у зв’язку з цими подіями, «радістю придбання смітника». Поет Юліан Тувім написав пронизливий вірш про «страшних міщан», які в «страшних житлах жахливо живуть»... У 1926 р. на фоні затяжної політичної і економічної кризи влада в країні перейшла до військових. Урядова пропаганда почала малювати картини щастя народу
в «сильній, згуртованій», готовій до всього державі. І лише одиниці, у тому числі Вітольд Гомбрович (1904–1969), змогли передбачити катастрофу, що нею обернулося у 1939 р. сусідство з гітлерівською Німеччиною.

Ще більш суперечливим було життя повоєнної Польщі. Звільняти країну від фашистської окупації в 1944 р. випало Радянській армії, тоді як Росія сама не раз робила замах на польську свободу і незалежність. У кінці 40-х – початку 50-х рр. за підтримки Москви в Польщі встановився режим «народної демократії». Нова влада проголошувала вірність світлим традиціям польської культури. Але насправді історію національно-визвольного руху кінця XVIII– XIX ст. було піддано повному переглядові: адже головним ворогом повстанців-патріотів була Росія. «Сумнівними» виявилися навіть великі «Дзяди», у третій частині яких Міцкевич вельми неприємно зображує росіян.

Непросто складалися відносини комуністів з традиційно впливовою в країні Католицькою церквою, особливо після того, як у 1978 р. кардинал Кароль Войтила вступив під ім’ям Іоанна Павла II на папський престол. Заборона була накладена на багато сторінок історії Другої світової війни,
у першу чергу на ті, що стосувалися Армії Крайової – могутньої сили некомуністичного Опору.

Що залишалося пишучій людині в ситуації, коли практично всі животрепетні теми виявилися «політично некоректними»? Для польської літератури другої половини XX ст. характерна свого роду втеча від непривабливої дійсності, прагнення створити на сторінках книг свій власний, незалежний світ. Одні письменники, подібно до Славомира Мрожека (народився в 1930 р.), використовували при цьому прийоми гротеску, інші, і в першу чергу Станіслав Лем, звернулися до жанрового багатства наукової фантастики. Опис фантастичних ситуацій, зовні ніяк не пов’язаних з насущними проблемами сучасності, давав авторам певний ступінь свободи, художньої і філософської.



СТАНІСЛАВ ЛЕМ (1921–2006)
У 20-х рр. XX ст. наукова фантастика стає одним із провідних жанрів масової літератури. З того часу у цьому жанрі написано дуже багато, проте лише небагатьом авторам вдавалося утриматися в межах «високої» культури. І в їх числі поляк Станіслав Лем.

Попередниками сучасної наукової фантастики були відразу декілька жанрів. Це утопія і антиутопія, тобто прибрані в художню форму роздуми про устрій ідеального суспільства або, навпаки, про небезпечні тенденції суспільства сучасного; філософська притча, що втілює у зримі образи абстрактні поняття; соціальна сатира, що «переодягає» сучасні автору звичаї у найдивніший одяг, щоб підкреслити їх безглуздість. Лем неначе будить у сучасній науковій фантастиці пам’ять про ці жанри: усі його твори можна сприймати як роздуми про філософські або соціальні проблеми, яким задля цікавості надано форму фантастичних романів або оповідань. Недаремно серед його творів окрім фантастики є і повноцінні філософські трактати: «Діалоги» (1957 р.), «Summa technologiae» (1964–1974 рр.), «Філософія випадку» (1968 р.), «Фантастика і футурологія» (1970 р.).

І разом з тим твори Лема – не притчі: дуже любовно і ретельно виписує він образи майбутнього, дуже достовірними і «щільними» вони виходять. Сюжет теж займає дуже багато місця: філософська притча вважає за краще розмірковувати і показувати, а не розказувати. Лем іде за законами жанру, які вимагають тримати читача у постійній напрузі: письменник-фантаст не має права бути нудним.

З вельми просторого арсеналу «фірмових» тем наукової фантастики Лем обрав тему космосу. Взагалі у фантастичній літературі космос зображається по-різному: або як простір, співмірний з людиною – щось подібне до величезного архіпелагу, де можна мандрувати між островами-планетами, дивуючись з незвичайних тварин, рослин і традицій, або як щось інше, з людиною неспівмірне і до кінця незрозуміле. У «серйозних» творах Лем обирає другий шлях, у сатиричних і гумористичних – перший.

Дебютував Лем романами «Астронавти» (1951 р.) і «Магелланова хмара» (1955 р.). В «Астронавтах» він розвиває тему, якою забарвлене все світовідчуття 50-х – початку 60-х рр.: тему можливої загибелі людства
у ядерній війні. «Ось що може трапитися з нами», – говорить Лем, описуючи планету, де ця війна відбулася. «Усю поверхню пологого схилу вкривали дрібні пузирі склоподібної маси, застиглої у момент кипіння... На гладенькому тлі проступали два силуети, загострені догори, немов тіні
у високих капюшонах. Один сильно нахилився вперед, немовби падаючи, інший скорчився, ніби сівши і втягнувши голову в плечі» – такою побачили земні астронавти Венеру. Важко не взнати в цьому описі страшні наслідки атомного вибуху в японському місті Хіросіма (1945 р.), де на стінах будинків залишилися силуети тих, чиї тіла випарувалися від немислимого жару, але частину його ввібрали в себе, і тому за ними стіни сплавилися трохи менше...

На відміну від «Астронавтів» другий роман Лема – утопія. Автор малює світлу картину далекого майбутнього, де єдине людство, давно вирішивши всі соціальні й економічні проблеми і побудувавши ідеальне суспільство, спрямоване в космос, щоб знайти там братів по розуму. Обидві книги тепер здаються надто наївними, і хоча майбутнього майстра вже видно в окремих, живо виписаних деталях, але його ще дуже сковують звичні думки й уявлення.

У двох наступних романах – «Едем» (1959 р.) і «Повернення із зірок» (1961 р.) – Лем постає вже зрілим письменником. Райдужна картина комуністичного суспільства зміняється в них критикою комуністичної ідеї, під владою якої жила в ті роки Польща.

«Едем», або «рай земний», – так назвали земляни дивну своєю красою планету. Експедиція, що прилетіла її досліджувати, намагається встановити контакт з жителями. Але результати спостережень виявляються дивними: заводи, які нічого не виробляють, вірніше, переробляють власну продукцію; рови, наповнені трупами; тіла аборигенів незвичайно спотворені; дивні поселення, схожі на концтабори... Жителі не тільки не йдуть на контакт, вони відгороджуються від землян, намагаючись накрити їх корабель непроникним куполом. Протягом усього роману читач, як і герої книги, нічого не розуміє. І лише під кінець приходить розгадка.

У самій основі суспільства Едему – брехня: воно свідомо видає себе не за те, чим є насправді. Того, хто насмілюється сказати правду, знищують. Якийсь час тому влада (про саме існування якої заборонено навіть згадувати) зробила спробу перебудувати біологічну природу жителів планети (звідси й понівечені тіла). Експеримент не вдався, і тепер кожного, хто заговорить про нього, чекає кара... Земляни дізнаються про це від місцевого вченого, який з жаги пізнання добровільно йде на вірну загибель.

Усе це було добре відоме тим, хто жив у тоталітарному суспільстві, – і масовий терор, і «створення нової людини», задля якої можна знищувати тих, хто «оновлюватися» не хоче, і недавнє минуле, про яке заборонено згадувати, і непривабливий теперішній час, який наказано вважати щасливим. Цьому жаху Лем протиставляє потяг людини до пізнання – тільки прагнення до Істини можна протиставити суспільству, що живе брехнею.

У романі «Повернення із зірок» Лем знову торкається теми створення «нової людини». Тут він ставить ще більш тонкий експеримент: спробуємо уявити, що ми змінили людську природу в ім’я безумовного, начебто, блага – гуманності. Герой роману повертається з космічної подорожі, а на рідній планеті все вже не так, як раніше (один з улюблених фантастичних сюжетів). Тепер житель Землі не здатний заподіяти шкоди іншому: за допомогою спеціального щеплення кожного ще в дитинстві позбавляють агресивності. Насильство зникло, і настало, здавалося б, загальне блаженство. Але чому ж не радіє герой (і читач)? З’ясовується, що після щеплення зникає і мужність, і навіть потяг до зірок, адже в людській природі все взаємопов’язане. Та й чеснота, яка прищеплена лікарем, а не обрана вільно, якось не викликає поваги...

Одночасно ті самі мотиви Лем розробляв і в гумористичній, ігровій формі – так виникли його «Зоряні щоденники Ійона Тихого» (1957–1971 рр.), а за ними «Казки роботів» (1964 р.) та «Кіберіада» (1965 р.). Перша


з книг – пригоди такого собі космічного Мюнхгаузена, що мандрує між зірок. Дві інші є казками, що їх могли б розказувати один одному роботи. Знущальні пародії на теорію і практику соціалізму поєднуються в них
з дотепним використовуванням усілякого фантастичного антуражу – петлі часу, штучного надрозуму і т. п. Так, на одній з планет, де побував Ійон Тихий, місцеві жителі (індіоти) ввірили правління машині, щоб вона встановила загальний порядок і гармонію. Та заявила, що кращий шлях до порядку і гармонії – перетворити всіх індіотів у красиві різнокольорові шестикутні плитки і викласти візерунками з них поверхню планети. Перед космічним мандрівником машина теж гостинно відкриває двері
у перетворювач. «Я ж не індіот», – відповідає він. На іншій планеті правитель оголосив, що люди мають повернутися до способу життя найдавніших предків, і проголосив гасло «ориблення». Перехід до ідеалу, звичайно, буде плавним – просто вода почне потихеньку прибувати, а сили еволюції у цей час поступово пристосують людство до дихання зябрами...

Особливе місце в творчості Лема займає роман «Соляріс» (1961 р.). Сам автор визнає його своїм кращим твором. Лем виступає тут як письменник-філософ, і його філософія виявляється чимось ніби спроби побудувати нове богослов’я.

На планеті Соляріс (лат. «сонячний») земляни знаходять... живий океан і починають його досліджувати. Океан неначе не звертає на них уваги – він живе своїм життям: у ньому на якийсь час формуються якісь складні утворення, які потім зникають. Люди їх вивчають і класифікують, а про сам океан не можуть сказати, по суті, нічого.

Кельвін, герой роману, прилітає на дослідницьку станцію. На його здивування, його ніхто не зустрічає – мешканці станції дуже зайняті своїми справами, а один з них нещодавно наклав на себе руки.

Поступово Кельвін дізнається, що до кожного з мешканців приходять «гості» – образи людей, що таїлися в глибинах пам’яті. З дивної примхи живого океану вони знаходять плоть і слідують як тінь (або як сумління) за тим, до кого прийшли. Вони живі – думають, відчувають, плачуть і кохають, але все ж таки є лише фантомами. До Кельвіна приходить жінка, яку він колись кохав і яка покінчила з собою з його вини. Спочатку він (як і інші) намагається позбутися «гості», потім грає сам
з собою, уявляючи, ніби вона – дійсно його кохана, потім починає кохати по-справжньому – вже цю, саме цю жінку. І «гостя» з проекції чужих думок, розкаянь сумління і спогадів усе більше стає самостійною особистістю і починає розуміти, що вона – несправжня, що всі її спогади – уявні. Це жахливо – вона не хоче жити. Один з учених винаходить апарат, який повинен захистити їх від «гостей», і кохана Кельвіна добровільно йде на знищення – вона не бажає бути «уявно».

Живий океан, придуманий Лемом, – образ багатовимірний. Це образ Невідомого: всі спроби зрозуміти і пояснити або передбачити його поведінку виявляються марними. Мабуть, це і образ Природи, яка дозволяє людині відкрити окремі таємниці всесвіту, але їй ніколи не вдасться пояснити його цілком. Океан Лема вступає з людиною в контакт, хоча ні мета, ні спосіб цього контакту людям незрозумілі. Так океан стає неначе іншим найменуванням Бога, над таємницями якого б’ється людина (недаремно «гості» приходять до людей через «двері» сумління). Але і це не дає однозначного розуміння. Лем говорив про «Соляріс»: «Річ, яку я ціную, хоча сам не вповні розумію».

Думка, яка прагне Істини, яка б’ється на межі віри, але не переступає її з побоювання збрехати собі, – ось тема, що стала однією з основних
у творчості Лема. І саме ця тема робить його одним з найбільш чутливих до свого століття письменників, хоча і зображував він частіше століття майбутнє, ніж своє власне.

МАСОВІСТЬ ТА ЕЛІТАРНІСТЬ У СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРІ


Одним з найбільш яскравих літературних і культурних феноменів, що ними відзначається літературний процес ХХ століття, є масова література, що передбачає потічне «виробництво літературної продукції». Вона засадничо протистоїть літературі елітарній, розрахованій на обраного, високоосвіченого читача, готового до суттєвого інтелектуального напруження, що його вимагатиме прочитання творів Дж. Джойса, Г. Гессен чи М. Пруста. Натомість масова література пропонує необтяжливу розважальну оповідь у заздалегідь окресленій формі. Найбільш яскраво це виявляється у таких жанрових напрямках, як детектив, фантастика і фентезі. При цьому слід зауважити, що біля джерел кожного з цих напрямків стоїть кілька надзвичайно талановитих авторів, що, певною мірою, створюють своєрідну «модель» жанрової форми, за якою дотепер продовжують писати численні ремісники-епігони.

АГАТА КРІСТІ (1890–1976)


Агату Крісті вважають королевою детективного роману, і цілком заслужено. Щорічно у всьому світі продаються сотні мільйонів примірників її книг. До кінця XX століття твори письменниці перекладені понад 100 мовами. А створені нею герої – сищик Еркюль Пуаро
і прониклива старенька міс Марпл – живуть не тільки на сторінках книг, але і на сцені театру і на кіноекрані.

У чому ж секрет її популярності? Таємниця, що зачаровує, захоплюючий розвиток події, непередбачуваність розв’язки – і при цьому злегка іронічний тон викладу, симпатичні, інколи дивакуваті шукачі істини, ідилічні замальовки провінційного англійського побуту. Логічна


і психологічна переконливість висновку: знайти злочинця в калейдоскопі персонажів завжди виявляється непросто, але чітко розраховані ходи ведуть до неймовірного на перший погляд фіналу, «коли... розсіяні там
і тут частинки правди раптом з’єднуються в чіткий, геометрично правильний візерунок». Нарешті, неодмінна перемога добра над злом, покарання злочину.

Агата Мері Кларисса Міллер народилася в маленькому курортному містечку Торкі графства Девон. Писати детективи вона почала, уклавши парі з сестрою. Свій перший роман – «Таємнича подія в Стайлсі» – Агата написала в роки Першої світової війни, працюючи доглядальницею


в шпиталі, а потім навчаючись на помічника фармацевта у шпитальній аптеці. Видавництва спочатку повертали рукопис, але в 1920 р. книгу було надруковано. Наступні твори публікувалися вже під ім’ям Агати Крісті
(у 1914 р. вона вийшла заміж за військового льотчика Арчибальда Крісті). Невдовзі письменниця набула популярності, але справжню славу, причому скандальну, їй приніс шостий роман – «Убивство Роджера Екройда» (1926 р.). Він був побудований всупереч канонам детектива: оповідач і злочинець виявляються однією і тією ж особою. Публіку такий прийом збентежив, критики теж сприйняли його неоднозначно: одні розцінили як провал, інші – як блискучий успіх.

Уже в перших творах Агати Крісті з’являється детектив Еркюль Пуаро, що відразу здобув симпатію публіки. Його чарівливість зовсім іншого роду, ніж у блискучого Шерлока Холмса або добродушного Жуля Мегре. Автор ставиться до нього з іронією, у вигляді героя підкреслено смішне: лисина, франтівські вуса, манірність, котячі звички. Навіть ім’я Еркюль (французький варіант імені Геркулес) стосовно маленького на зріст франтуватого бельгійця звучить комічно. Пуаро – іноземець, дивак, але він тримається з гідністю і кожного разу з блиском розплутує найскладніші злочини, насолоджуючись інтелектуальною діяльністю, роботою «сірих клітинок». Є у нього і свій Ватсон – це капітан Гастінгс, якому сищик пояснює сутність власного методу. А метод Пуаро полягає


в розкритті психології підозрюваних, адже він переконаний, що характер злочину визначається характером злочинця.

Майстерність Крісті як автора детективів також ґрунтується на власному методі. Це відточений нею прийом «убивства в закритій кімнаті», коли злочин скоєно в ізольованому місці (в будинку, в потязі, на острові) і злочинець – один з присутніх. Автор підтримує психологічну напругу не стільки стрімким розвитком дії, скільки створенням пасток для читача: тінь підозри падає на кожного з персонажів. Врешті-решт вбивцею виявляється той, кого найменше підозрюєш.

Іншою особливістю книг Крісті є авторська відчуженість, яка досягається за рахунок іронічного тону викладу. Він помітний навіть
у найпохмуріших її творах, таких, як «Кінь Блід» (1961 р.), «Десять негренят» (1939 р.), «Спляче вбивство» (1976 р.), де нагнітається атмосфера страху, містичного жаху. Але відчуженість не означає повної безсторонності. Автору безумовно симпатичні шукачі істини: і пихатий старомодний Пуаро, і прямолінійний Гастінгс, і міс Марпл, допитлива стара леді, що своєю проникливістю вражає професіоналів, і дещо божевільна вигадниця детективних історій Аріадна Олівер, яку Крісті наділяла деякими власними рисами і звичками (кажуть, вона обдумувала сюжети, гризучи яблука, – пристрастю до яблук відрізняється й місіс Олівер).

Серед численних творів Агати Крісті є й шпигунські романи, зокрема «Таємний супротивник» (1922 р.), «Н або М» (1941 р.), у яких діє шпигунська подружня парочка Томмі і Таппенс, що не сумують


у найважчих ситуаціях.

Треба зазначити, що, не зважаючи на теплі почуття автора до Пуаро, відносини між ними склалися непрості. В якийсь момент детектив неабияк набрид письменниці. «Він висів у мене на шиї», – говорила вона. Крісті вирішила позбутися сищика, написавши в 1940 р. роман «Завіса», але ризикнула опублікувати книгу лише в 1971 р. Протягом дії у романах Агати Крісті Пуаро дожив до 130 років (письменниця визнавала, що дуже прорахувалася, вивіши його на сцену відставним поліцейським комісаром не першої молодості), зовні майже не змінюючись і зберігаючи вірність своїм звичкам. А з міс Джейн Марпл, старенькою з провінційного містечка, що з’явилася вперше в 1930 р., Крісті вже не розлучалася. Попри всю винахідливість письменниці використовування нею відпрацьованих схем створює враження одноманітності. Неспроста один з її критиків,


Ч. Осборн, відзначав: прочитати більше двох її історій підряд все одно що відразу з’їсти коробку шоколадних цукерок – задоволення вишукане, але
й надмірне («Життя і злочини Агати Крісті», 1982 р.).

Можна сперечатися про літературні переваги творів Агати Крісті (окремо серед них стоять вісім психологічних романів, опублікованих під псевдонімом Мері Уестмекотт). Сама письменниця із цього приводу не переймалася. «Якби я писала, як Грем Грін, – визнавала вона, – я б стрибала до стелі». Проте про цінність її книг говорять не тільки численні премії, почесний ступінь доктора літератури, дворянський титул, наданий їй королевою Єлизаветою в 1971 р. Англійці брали її детективи з собою


в бомбосховища під час повітряних нальотів у роки Другої світової війни. Ці історії допомагали зберегти спокій духу, повірити у справедливість,
у те, що добро врешті-решт обов’язково переможе.



1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет