О. В. Захарова, О. О. Шумаєва, В.І. Мозговий



жүктеу 2.92 Mb.
бет2/13
Дата02.05.2016
өлшемі2.92 Mb.
түріНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Развитие фондового рынк
123456789 -> Всеукраинская партия духовности и патриотизма
123456789 -> Реферат: Статья посвящена анализу «философии практики»
123456789 -> Філософські проблеми ідеології: теоретико-методологічний аспект галина Сімченко
123456789 -> Особливості інвестиційного банкінгу в умовах кризи
123456789 -> Тортуга цитадель флибустьеров (1630 – 1692 гг.)
123456789 -> Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки

2.1. Загальна характеристика форм і стилів мовлення...................................


2.2. Розмовний, публіцистичний та художній стилі мовлення.....................

2.3. Науковий та діловий стилі. Вимоги до мови документів.......................


Тема 3. Усне ділове спілкування.............................................................................

3.1. Особливості приватного ділового спілкування.......................................

3.2. Особливості публічного ділового спілкування.......................................
Тема 4. Писемне ділове спілкування......................................................................

4.1. Фонетичний принцип правопису.......................


4.2. Морфологічний принцип правопису...............


4.3. Термінологія ділового спілкування...........................................................

4.4. Офіційна передача власних назв українською мовою........................................


Тема 5. Мова ділових документів............................................................................

5.1. Класифікація й вимоги до документів.......................................................

5.2. Граматична форма ділових документів.....................................................

5.3. Синтаксис ділової документації.................................................................


Контрольні запитання................................................................................................
Література....................................................................................................................
Ілюстративний матеріал...........................................................................................
Додатки..........................................................................................................................
Додаток А. Фонетичний мінімум. Норми наголосу.....................................

Додаток Б. Орфографічний мінімум. Слова, правопис яких зазнав змін згідно з новими правилами 1993 р…………………………………


Додаток В. Лексичний мінімум. Особливості української лексики............

Додаток Г. Лексичний мінімум. Конструкції мовного етикету при ділових контактах……………………..

Додаток Д. Лексичний мінімум. Практика вживання багатозначних слів, омонімів, синонімів, антонімів і паронімів…..

Додаток Е. Норми написання найпоширеніших скорочень………….


Додаток Є. Особливості форм керування в документах...................................

Додаток Ж. Документи з кадрово-контрактових питань (автобіографія, резюме, характеристика, контракт, трудова угода)…………….

Додаток З. Особові офіційні документи (доручення, розписки)..................

Додаток И. Довідково-інформаційні документи (довідки, записки, запрошення, повідомлення, оголошення, протоколи, службові листи)..

Додаток І. Розпорядчі документи (накази, постанови, рішення, розпорядження)…….
Глосарій основних понять та термінів....................................................

Змістовний модуль 2.08.03.
Ділова українська мова

Тема 1. Українська мова та її норми
Тема, з якої починається вивчення ділової української мови, з одного боку, здається знайомою до дрібниць, бо вона багаторазово висвітлювалась у практиці шкільної і вузівської освіти, хоча з іншого, викликає в кожної ділової людини, а тим більше в державного службовця велику кількість запитань. Чому українська мова до цього часу не завжди використовується в практиці офіційного спілкування, а якщо й використовується, то з безліччю непорозумінь, варіантних двозначностей і психологічного напруження аж до конфліктного діалогу? Чи можна в такому випадку вважати її настільки розвиненою, щоб з її допомогою будувати ділові, наукові, культурні й освітні взаємовідносини? Що таке норма і чи є вона взагалі, якщо в різних посібниках і авторських програмах (у пресі, на радіо, телебаченні) пропагуються і звучать суперечливі мовні моделі (листоп`ад і лист`опад, зарпл`ата й зарплатн`я, Європа і Европа, дівчина і юнка, аеродром і летовище, карта й мапа, вуз і виші, автомобіль і автівка, відгук і відзив, доручення й довіреність, укладати угоду і заключати угоду, обіймати посаду і займати посаду тощо), і які з них правильні?

Запитання на межі риторичних, а висновки, звичайно, невтішні, але у виправдання слід зауважити, що така ситуація пов’язана з хворобою розвитку потенційно багатої й амбітної (та ще й молодої!) національно-мовної системи, яку переживали зрештою всі мови на шляху до свого світового визнання. І назва її пуризм – рух за «чистоту» мови в період фомування нації з її прагненням до звільнення від «іншомовної експансії» (у росіян ще в ХVIII ст. під нею розумілася французька, а в Україні вже в ХХІ ст., як не дивно, російська). Ось чому ця «хвороба» виліковна, але щоб її вилікувати, треба розібратися з природою, проблемами походження й функціонування мови на різних етапах людського буття, бо саме соціальні умови й норми мовної життєдіяльності закріплюються потім в літературній мові і в мовних нормах конкретної національної спільності.

Отже, мовна норма – це сукупність загальновизнаних і обов’язкових для всього суспільства правил мовної комунікації, що відповідають соціальним тенденціям і системним особливостям розвитку конкретної мови в конкретний період її функціонування.

На сучасному етапі культура української мови базується на дотриманні орфоепічних, графічних, орфографічних, граматичних, пунктуаційних, лексичних та стилістичних норм.



Основним критерієм відповідності мовних норм діловій культурі є норми мовної поведінки, які мають бути сталими, прийнятними для всіх комунікантів і відрізнятися толерантністю під час спілкування в межах державної, публічної, політичної і професійно-правової діяльності.
1.1. Походження та соціальні норми функціонування мови
Проблема походження мови як найуніверсальнішого засобу людського спілкування, що існує поза часом і простором, і мовлення як дієвого процесу й результату матеріалізації мовної системи конкретним мовцем в конкретному часі і в певній аудиторії хвилювала людство ще з тих часів, коли виникла сама мовна система. Проте й сьогодні плутають ці поняття, коли говорять про рідну мову як безальтернативно українську (або російську) чи озвучують гасла типу «Думай по-українськи!», не розуміючи образливості такого контексту для більшості, через те що в ньому йдеться про мовлення – мислення як індивідуальний процес і результат матеріалізації думки в безмежних мовленнєвих варіантах різних за мовно-національними й психологічними ознаками мовців. Суперечливість поглядів на природу мови й мовлення призводить до того, що й сьогодні існує безліч різноманітних теорій щодо походження мов, які насправді можна звести до двох наукових доктрин: біологічної і соціальної.

Біологічна теорія базується на тому, що мова з’являється разом із появою дитини і притаманна їй, як вміння дихати, рухатися, бачити або чути. Відповідно до цього природа начебто наділяє конкретну людину й народи різними мовами – розвиненими й нерозвиненими, багатими й бідними, а отже, ступінь розвиненості в них теж різний. У такій інтерпретації впровадження на чужій території «розвиненої мови й культури» шляхом підкорення одних народів іншими стає не тільки невід’ємною ознакою расистських, нацистських теорій або імперських чи колоніальних зазіхань, але й сучасної практики мовного будівництва в багатонаціональному суспільстві при акцентній ідеалізації «титульної мови, нації й культури». Проте мову не можна оцінювати ззовні – будь-яка мова багата й розвинена, якщо вона задовольняє потреби конкретного суспільства в його конкретних соціальних умовах діяльності.

Отже, погляд на мову як біологічне явище не відповідає суті й призначенню людини як такої. Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення (згадаймо, наприклад, ситуацію з темношкірими і білошкірими американцями), але мова, її система і структура можуть змінитися принципово, якщо людина змінює соціальне середовище. Українець, який з дня народження опиняється, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися іншою мовною системою. Отже, мова не успадковується і не закладена біологічною природою людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова обслуговує суспільство, тому поза суспільством її існування неможливе, як неможливе і суспільство без мови. Мова могла з’явитися тільки в людському суспільстві в умовах колективної діяльності для коригування спільних дій, передачі знань і досвіду майбутнім поколінням. І саме цьому мова – не застигла категорія, вона розвивається за об’єктивними законами, які не залежать від волі окремої особи (президентів, партій або окремих угрупувань), хоча окремі представники суспільства (відомі письменники, політики, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, економічними або соціальними змінами відбуваються зміни і в мовній системі: фонетиці й графіці (згадаймо нетрадиційну для українців вимову вибухового [ґ] і появу в українському алфавіті букви ґ на місці західноєвропейського g: реґіон, Гамбурґ, аґресія, аґентура та ін.), лексиці (консалтинг, менеджмент, лізинг, маркетинг тощо) семантиці (з появою нових понять принципово змінилися значення слів комунізм, капіталізм тощо) або граматиці (згадаймо хоча б зміну граматичної конструкції жити на Україні на форму жити в Україні за протиставленням «частка цілого – ціле»).

З цього погляду, соціальною умовою і природною нормою функціонування мови в конкретному суспільстві є її розвиток без суб’єктивного тиску, бо мовне «будівництво», засноване на примусовому мотиві прищеплювання іншої «розвиненої» системи, руйнує як національну культуру мови-реципієнта, так і культуру мови-донора.

На земній кулі існує більше п’яти тисяч мов. Усі вони постійно контактують між собою, збагачуючи й розширюючи свої функції й можливості. Для розвитку людської думки не існує національних, расових чи континентальних кордонів, тому класифікація мов за принципом «розвиненості-нерозвиненості» – свідчення політичної кон’юнктури чи культурного примітивізму. В останньому випадку можуть виникати проблеми з вивченням мов: правильне мовлення, якщо воно оточує людину ще з дитинства, формує і глибину мовних знань, а недбале ставлення до вивчення мовної системи (фонетики, граматики, лексики) призводить до помилок в усній і писемній формах спілкування. У цьому контексті неабиякого значення набувають питання функціонування мови взагалі й української національної мови зокрема.

Будь-яка мова як засіб формування й вираження думки може конденсувати всі досягнення людської цивілізації. Звичайно, що мови відрізняються структурою, фонетикою, словниковим складом, але їм усім притаманні спільні закономірності розвитку, які зосереджуються у соціальних функціях: загальних (комунікативна, мислетвірна і пізнавальна функції), на лоґічній основі (професійна і номінативна функції), на емоційній основі (експресивна, волюнтативна та естетично-культурологічна функції).

Перші три функції є первинними й основними для всього людського співтовариства, бо ними володіли і мають володіти будь-які представники мовного колективу.

Комунікативна функція є найуніверсальнішим засобом людського спілкування, бо без діалогу існування людства неможливе. Не випадково політики, не налаштовані на діалог (як правило, це виявляється у частотності вживання словесного кліше «Я переконаний!»), зрештою стають відторгненими суспільством. Ситуація постійного діалогу охоплює практично всі нюанси нашої життєдіяльності (порівняйте, наприклад, мовну систему зі звичайним світлофором). Але в діалозі окреме слово не може бути засобом повідомлення. Для його функціонування слова треба поєднати у речення за законами певної граматики (української, російської, англійської, німецької тощо) – при цьому знання синтаксису стають основним критерієм адекватної матеріалізації комунікативної функції.

Ефективній комунікації має передувати мислетвірна функція, що є засобом формування й висловлювання думки. Якщо така послідовність у процесі комунікації дотримується, мова стає засобом передачі, збереження і засвоєння знань, починаючи виконувати пізнавальну функцію. Проте недотримання норм матеріалізації мислетвірної, пізнавальної і комунікативної функцій (формування і висловлювання думки, а не навпаки) знищує можливість подальшого діалогу і руйнує психологічні основи ділової комунікації.

Наступні дві функції пов’язані з розвитком науки, промисловості й офіційно-ділової активності. Так, зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції зумовило появу професійної і номінативної функцій, які стають головним критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури – вона все більше пов’язується з виробництвом і наукою. Ось чому без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про службовий чи громадський рівень спеціаліста. Якщо зважити на те, що за рік у світі з’являється понад 120 тисяч нових професійних понять і, відповідно, термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, Номінативна функція стає притаманною тільки мові, особливо у науковому стилі, де без точного і правильного вживання термінів і визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження. Номінативна функція найповніше реалізується у словах, які називають предмети, явища, процеси, ознаки тощо. Ось чому спеціаліст на відміну від непрофесіонала намагається спочатку включити номінативну функцію, визначивши суть явища, і тільки на її основі планувати подальшу діяльність (вводити професійну функцію).

Соціальною нормою ділової діяльності та умовою її продуктивності є засвоєння професійних понять і точне визначення відповідних термінів. Невизначені або неправильно визначені явища при спробі впровадити їх в життя призводять до соціальних конфліктів і опиняються на межі краху. Кожен, хто здійснює професійну діяльність у своїй сфері, може навести безліч таких прикладів. Ось чому правильному професійному спілкуванню слід вчитися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльність суспільства і конкретної особи.

Наступні три функції мови пов’язані з емоційним процесом пізнання світу і місцем особистості в ньому. Досить часто у практиці конкретного спілкування інформативність майже відсутня, але комунікація відбувається і досягає результатів за рахунок підвищеної психологічної або емоційної напруженості. Йдеться про експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну функції.



Експресивна функція реалізується у мовних формах вираження емоцій і почуттів людини. Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови. Її дію можна відчути не тільки в формах вітання, прощання, прохання, вибачення, запрошення, але й спонукання і беззаперечного наказу. Останнє досить часто зустрічається в мові й діяльності керівників підприємств, чиновників чи політиків, що сповідують жорстку схему управління. Проте соціальною нормою дієвості процесу управління є толерантність: менеджмент, побудований тільки на волюнтативній функції, не є менеджментом, бо в цьому випадку колектив буде налаштований не на виконання виробничих чи соціальних завдань, а на те, як догодити керівникові, який буде все більше втрачати свій авторитет.

Найвищою функцією мови є естетично-культурологічна, бо мова на сучасному етапі перетворюється із засобу спілкування в спосіб структуризації суспільства, засіб формування естетичних і культурних смаків нації. В умовах повного або часткового ігнорування норм естетично-культурологічної функції нація руйнується, поступово переходячи в безнаціональну чи в іншу національну парадиґму (згадайте хоча б «інтернаціональну» політику радянського «будівництва» або прищеплювання нехарактерних для національної більшості ідеалів західної демократії на пострадянському просторі). Йдеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного й громадського життя поняття «національна мова».


1.2. Соціальні норми функціонування національної мови

Мова виступає перш за все у свідомості сучасних її носіїв як національна, тому поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, – не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.



Національна мова на відміну від мови як засобу спілкування є засобом спільності нації. Це тип національного мислення, спосіб передачі філософії і психології певного народу, який може реалізовуватися в різних мовних системах і витворах національної культури як формах передачі різними засобами національного мислетвірного процесу.

З цього погляду, будь-які діячі літератури й мистецтва за умови, коли вони навіть різними способами (вербальними чи невербальними), але адекватно передають філософію і психологію певної нації, можуть вважатися її представниками незалежно від своєї національності, місця проживання, народження, мови (української, російської, грецької, кримськотатарської тощо) або форми презентації національного мислетвірного процесу. Згадайте, наприклад, письменників М.В. Гоголя і В.Г. Короленка, які писали російською мовою, але як справжні українські митці передавали національний колорит українського народу; українських класиків Т.Г. Шевченка і Марка Вовчка, в арсеналі яких є твори, написані російською мовою; кримського художника І.К. Айвазовського, вірмена за національністю, який тим не менше належав російсько-українській мовній культурі; поета Расула Гамзатова, що писав твори російською мовою, але представляв аварську літературу тощо.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лексичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура – в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв). Ось чому національна мова охоплює:

1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які різняться специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета («осика»), бистрець («потік»), ґазда («господар»), туск («жаль»), яр («весна»); на Івано-Франківщині – файний («гарний»), таний («дешевий»); на Поділлі – пательня («сковорода»), хопта («бур’ян»), рівчак («струмок») та ін.

2. Соціальні жарґони, тобто мову певних соціальних колективів (на-гор`а – у шахтарів, проголосувати питання – у політиків тощо). Щоправда, соціальні жарґони слід відрізняти від арґо – кодованого шифру злодіїв, який створюється штучно для того, щоб ніхто не зрозумів, про що вони розмовляють. Ось чому суспільство, щоб зберегти свою національну культуру і спільність, повинно оберігати національну мову від проникнення в неї арґотизмів.

3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне й громадське життя і об’єднують народ (або народи) в націю.

4. Живопис, музику, архітектуру – форми національної мови, що передають «національний дух» певного народу.

Усі національні мови традиційно класифікують за типологією (будовою) і ґенеалогією (походженням). За походженням різні мови об’єднуються у певні сім’ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім’я складається тільки з японської мови) та ін. Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я поділяється на групи (романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську), серед яких належне місце займає слов’янська група, куди входить українська мова.

Слов’янська група складається з трьох підгруп: східнослов’янської, куди входять українська, російська й білоруська мови, західнослов’янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) і південнослов’янської, до якої належать болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська і старослов’янська (тепер мертва) мови.

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) приблизно з середини ІІІ тис. до н.е. і до V ст. н.е. З перетворенням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна зі слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула багато нового у лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодий (рос. молодой, біл. малады), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. ён) мають подібне звучання і значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний, біл. апошні), одного разу (рос. однажды, біл. аднойчы), джерело (рос. источник, біл. крыніца), заздалегідь (рос. заранее, біл. загадзя) та ін.

Як національна, українська мова стверджується у ХVІ-ХVІІ ст. Саме в цей час виникає національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, щедрівки, гаївки) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню почуття патріотизму самобутної нації. Мова набуває рис національної і стає не тільки засобом спілкування, а й засобом спільності нації, яка виборює свободу і незалежність.

Сучасна українська літературна мова охоплює період від часів Шевченка до наших днів. Саме у творчості Тараса Шевченка об’єдналися кращі зразки літературної мови І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, українського фольклору і народної мови. Фонетичні, морфологічні, лексичні й синтаксичні норми стають зрозумілими для більшості, що дозволяє українській мові бути засобом збереження і передачі знань, засобом, що формує усвідомлення єдності.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 р., коли у світ вийшли перші частини «Енеїди» І.П. Котляревського. Подальший її розвиток пов’язаний з постаттю Т.Г. Шевченка. Його творчість зробила українську мову придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.

Проте українська національна мова пройшла на своєму шляху багато випробувань. Першого удару вона зазнала від політики царського уряду. Вважаючи, що українська мова – діалект російської, чиновники забороняли користуватися нею в офіційній, освітній і науковій сферах. Русифікаторська політика була вкрай несприятлива для розвитку східноукраїнського варіанту літературної мови. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 рр. не дозволяли розвиватися публіцистичному, науковому й діловому стилям, перешкоджали розвитку художнього стилю, що примушувало українських письменників, поетів, наукових і громадських діячів користуватися тільки російською мовою для передачі свого національного світосприйняття (згадайте творчість М.Гоголя).

Другого удару мова зазнала під час впровадження теорії нової історичної спільності «радянський народ», за якої націй на території СРСР не існувало, а засобом «міжнаціонального спілкування» виступала тільки російська мова.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Труднощі під час вивчення ділового, наукового, художнього, публіцистичного стилів і при формуванні основ національної самосвідомості будуть неодмінно подолані, якщо політика щодо мови буде побудована не на примусовому мотиві «спілкування рідною мовою» (у такому контексті ототожнюється державна мова з рідною), а на внутрішньому відчутті спільності різних національних діалектів і культур.

Таким чином, найважливішою умовою безконфліктного розвитку нації є збереження соціальних норм функціонування національної мови, за якими чим більше форм і способів передачі національного світосприйняття, тим багатша нація і тим більше у неї можливостей для єдності. Обмеження спілкування однією мовною системою (навіть, якщо ця система вважається політично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати важелів управління. Національну мову як вічну духовну цінність не слід ототожнювати з державною, офіційною чи реґіональною мовами, що перебувають у сфері поточної політики.

Для безконфліктного розвитку багатонаціональної держави, якою є Україна, найголовнішим є розуміння об’єктивної мовної реальності, яка склалася на її території, та її фіксація у відповідних законах. Ідеться про соціально-політичний аспект національної мови, за яким має бути визначеним статус різних мовних культур, які функціонують у межах національної: «державної», «офіційної» і «регіональних» мов, «мов національностей» і «нетериторіальних мов».

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено в Законі «Про мови в Українській РСР» і Конституції України.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності ще в 1990 році, ще й досі не виконується. Більше того, ситуація навколо мовних питань постійно загострюється. Невизначеність більшості термінів мовного будівництва примушує політиків тлумачити їх на власний розсуд. Так, поняття «державний» і «офіційний» розглядаються як синоніми: «державний – такий, що має відношення до держави», а «офіційний – той, що регулюється урядом; урядовий, службовий». Щодо інших понять, наприклад, «мови національних меншин», то їх взагалі не визначають. Між тим аморфність термінології призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати найсуперечливіші постанови щодо функціонування конкретних мов в українському суспільстві. Російська мова, наприклад, визнається то мовою «національних меншин» (Конституція України, 1996 р.), то офіційною (постанови більшості обласних рад Східної України та Криму, 2008 р.), то реґіональною (Постанова Верховної Ради, 2012 р.), що провокує представників інших національностей на відповідні рішення щодо статусу своїх мов як реґіональних в межах окремого району чи навіть селища. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:




1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет