О. В. Захарова, О. О. Шумаєва, В.І. Мозговий



жүктеу 2.92 Mb.
бет4/13
Дата02.05.2016
өлшемі2.92 Mb.
түріНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Развитие фондового рынк
123456789 -> Всеукраинская партия духовности и патриотизма
123456789 -> Реферат: Статья посвящена анализу «философии практики»
123456789 -> Філософські проблеми ідеології: теоретико-методологічний аспект галина Сімченко
123456789 -> Особливості інвестиційного банкінгу в умовах кризи
123456789 -> Тортуга цитадель флибустьеров (1630 – 1692 гг.)
123456789 -> Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки
Тема 2. Стилі сучасної української літературної мови
Як відомо, мова – це ідеальна система, завдяки якій відбувається спілкування. Але на практиці можливі ситуації, коли люди, користуючись однією мовою, не розуміють один одного і не досягають мовленнєвої спільності. Річ у тім, що мовні засоби залежно від форми спілкування (усної чи писемної), функцій, мовного середовища та мети спілкування (що є ознакою стильової диференціації) мають бути різними. Неадекватність їхнього використання призводить до непорозуміння й руйнування основної призначеності мови – бути найуніверсальнішим і найважливішим засобом спілкування. Ось чому вивчення специфіки усної і писемної форм мовлення з аналізом ситуацій міжстильових комунікацій перетворюється в головний атрибут професійної підготовки спеціаліста, що працює з колективом.
2.1. Загальна характеристика форм і стилів мовлення
Стильова диференціація порівняно молода категорія мовної історії, яка з’явилась тільки на етапі формування писемної форми мовлення, літературної мови, науки і публіцистики. Стилям передувала усна форма спілкування, яка виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками у процесі свідомої колективної діяльності серед мінімальної кількості членів первинних співтовариств (стадо, рід, плем’я). Це справило величезний вплив на розвиток їхнього мислення, бо відтепер знання стало можливим набувати не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації ставала все більшою, людські об’єднання стали сягати розмірів території заселення народу (хоч і з умовними кордонами протодержавних утворень), а безпосередня форма спілкування вже не могла задовольнити їхні потреби в розповсюдженні, збереженні і збагаченні знань. Виникла об’єктивна необхідність у появі опосередкованої форми спілкування – писемної, яка створювала можливість передавати інформацію у будь-який час і на будь-яку відстань. На її основі виникла і почала розвиватися літературна мова як найголовніший засіб об’єднання народів у націю. Без неї існування нації неможлива, бо усна форма не в змозі сформувати спільні національно-естетичні цінності на великій території: тільки освічена й грамотна людина може адекватно сприймати необмежену часом і простором інформацію.

Ось чому політика «оптимізації» освіти і культури на основі економічної і прибуткової доцільності приховує в собі небезпеку руйнування національно-державних утворень. Державна модель освіти, культури і літературно-художнього виховання має діяти в будь-якій територіальній громаді, незалежно від її чисельності, і бути єдиною для всієї країни, а функціональні різновиди спільнонаціональної мови не можуть обмежуватися тільки розмовною стихією. Вони мають поширюватися на художню, публіцистичну, ділову й наукову сфери. В управлінській діяльності, яка здебільшого здійснюється в писемному контексті (бо на усну форму не можна юридично посилатися), слід неухильно дотримуватися існуючих норм граматики, орфографії й пунктуації і мати на увазі чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби краще вживати у кожному з них. У сучасному контексті вони набули особливого розголосу.

Отже стилі – це функціональні різновиди спільнонаціональної мови, які різняться типовими засобами залежно від сфери людського спілкування. Природа форм і стилів соціальна – професійне володіння ними стає невід’ємною ознакою управлінської діяльності сучасної людини, яка більшу частину свого життя проводить у діловому контексті.

Виходячи із соціальної природи слова як функціональної одиниці, визначаються особливості форм спілкування, які поділяються на усну і писемну. Вони мають принципові відмінності і різняться за такими ознаками:



За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна – вторинна: як в історичному контексті, так і з погляду конкретної ситуації, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно (або формулюється перед її записом іншим комунікантом). Ось чому мовна модель менеджменту передбачає обов’язковий діалог із суспільством перед прийняттям остаточних рішень з їхньою фіксацією в законах і постановах.

За виражальними засобами і сприйманням. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації (зауважимо при цьому, що більшість інформації у сучасному житті передається невербальними засобами комунікаціїї), а писемна – тільки в буквах і розділових знаках. Ось чому в усному мовленні діалог, що не супроводжується жестами, мімікою, інтонацією, паузами між висловлюваннями, приречений на мінімальну продуктивність, а в писемній, оскільки розділові знаки мають розгалужену систему фіксації усних повідомлень, пунктуаційні помилки неприпустимі. І ось чому, оскільки писемна форма мовлення сприймається тільки зором, а усна – за допомогою різних виражальних і ситуативних засобів (через звуки, жести, міміку, паузи, інтонацію, відчуття єдності і спільності при комунікації) вплив на аудиторію усного слова значно більший, ніж друкований текст або технічно відтворена картина діалогу при аудіо- чи відеозаписі.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної – текст, бо саме висловлювання і текст (а не слова чи речення) разом з виражальними засобами передають повну інформацію. Із цього погляду дієвість і толерантність усного ділового діалогу залежить від уміння кожного із співрозмовників відчувати межі висловлювання і не перебивати його під час озвучення, а в писемній формі – від уміння оцінювати весь текст, а не вирвані із контексту цитати.

За функціонуванням. По-перше, усна форма мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть в умовах внутрішнього театрального чи екзаменаційного монологу, де йде психологічно напружений і ситуативно зумовлений діалог з глядачем або викладачем), а писемна – монологічна. «Читати доповідь або лекцію» у прямому розумінні цього слова – значить, перетворювати діалог (а він може бути й опосередкованим) в монологічне відтворення писемної форми, що призводить до повного непорозуміння між його учасниками, тим більше, що писемна форма складна для її сприйняття в умовах часового цейтноту усних висловлювань.

По-друге, усне мовлення завжди ситуативне, непідготовлене, спонтанне, обмежене у часі і просторі, не піддається дублюванню й відтворенню. Ось чому в усній формі завжди виграє той, хто веде діалог, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим «золотим» правилом здебільшого користуються керівники під час розмови з підлеглими). Що стосується писемної форми, то, оскільки при її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту й відшліфовування думки, вона завжди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діалогу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), реґламентована, переконлива, послідовна і має практично безмежні можливості щодо збереження інформації у часі та її розповсюдження у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання й відтворення в усному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна – консервативна, тому часті й системні реформи в орфографії неприпустимі – непродуманий перегляд правил написання унеможливлює точну передачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної форми дозволяє недбалість у її граматичному і стильовому оформленні, чого не можна сказати про писемну форму мовлення. В управлінській діяльності, яка здебільшого здійснюється в писемному контексті (бо на усну форму не можна юридично посилатися), слід неухильно дотримуватися існуючих норм граматики, орфографії й пунктуації і мати на увазі чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби краще вживати у кожному з них.

У мовній практиці виділяють, як правило, п’ять стилів: розмовний (або розмовно-побутовий), публіцистичний, науковий, діловий (або офіційно-діловий) і художній (або художньої літератури). Щоправда, сьогодні все більшу вагу набуває і конфесійний стиль, який був усунутий разом із секуризацією релігійного життя наприкінці 20-х до майже 80-х років минулого століття.

Усі стилі, крім розмовного, функціонують здебільшого в писемній формі. Проте сучасний стан розвитку культури дозволяє говорити про взаємопроникнення кожного зі стилів у межах як усної, так і писемної форм мовлення. Їхня результативність і підбір мовних засобів залежить від вміння правильно визначити пріоритети у кожному зі стилів на основі соціальних критеріїв: сфери, межі впливу і мети спілкування.


2.2. Розмовний, публіцистичний та художній стилі мовлення
Розмовний, публіцистичний і художній стилі належать до суб’єктивних стилів, але сфера впливу на аудиторію у них різна: розмовний стиль – індивідуально-суб’єктивний, публіцистичний – громадсько-суб’єктивний, а художній – суспільно-суб’єктивний.

Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію мови і поділяється на підстилі: розмовно-побутовий, світський, ораторський і підстиль усної народної творчості. Перший є власне розмовним, решта об’єднує ознаки розмовного стилю з елементами інших стилів.

Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом діалогу, його головною метою є встановлення психологічного контакту. Виходячи з цього, мовні засоби, які б сприяли досягненню мети, мають бути максимально простими і зрозумілими.



Вимова дозволяє вживати фонетичні різновиди, які не завжди збігаються з літературними нормами, але не виходять за межі національної мови. Інтонаційні барви (паузи, темп, ритм, наголос) охоплюють широкий діапазон і разом із позамовними засобами (жестами, мімікою) увиразнюють спілкування.

Синтаксис характеризується неповними реченнями (у них немає повної інформації без контексту), простими синтаксичними конструкціями з вільним порядком слів, активними зворотами, великою кількістю вставних слів. Психологічну напруженість підтримують питальні й окличні речення.

Лексика розмовного стилю частіше розмовно-побутова, загальновживана, без використання спеціальної термінології. Для неї характерне вживання професіоналізмів, емоційно забарвлених слів, діалектизмів і жарґонізмів.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет