Птах життя Олеся Завгороднього



жүктеу 119.22 Kb.
Дата30.04.2016
өлшемі119.22 Kb.
: region
region -> 98 Существующие концепции региональной безопасности и стабильности, роль региональных организаций в области регулирования конфликтов
region -> Наименование компании Ф. И. О. руководителя
region -> 1-я стадия – «возникновение» количество акцепторов в центре распространения достигает 70%, в то время как на полупериферии – около 20%, а на периферии – 10%. 2-я стадия
region -> Четыре стадии диффузии нововведений
region -> Республика тыва (2004 г.)
Птах життя Олеся Завгороднього
О, вистачило б днів мені і сил

Схилитися над кожним рідним словом.

Олесь Завгородній
Олександр Завгородній – відомий в Україні та за її межами поет і перекладач. Кілька книг власних поезій і ціла бібліотека перекладної літератури з естонської, фінської та інших мов. І численні публікації в періодиці, збірниках. Він наділений даром тонко і глибоко відчувати слово, його сутність і душу; воно й не дивно, адже ріс у сім'ї, де любили й шанували рідну мову. Батько його – Сергій Олексійович Завгородній, відомий письменник, у 1948–1960 та 1966–1968 рр. очолював Дніпропетровську обласну організацію Спілки письменників. Мати – Євгенія Меркуріївна Петришина-Завгородня, – журналістка, написала роман, який так і залишився неопублікованим. Двоє братів і сестра Олеся Сергійовича згодом стали журналістами та літераторами.

Олесь Сергійович народився 25 січня 1940 року у місті Дніпродзержинську, через деякий час родина переїхала до Криничок, згодом до Любомирівки, а з 1949 року оселилась у Дніпропетровську. Раннє дитинство поета обпалила війна, навіки залишила в ньому свій слід:


Що за пам'ять –

пам'ятаю ватри

змалечку до нинішнього дня.

І були вони сумні й веселі,

і були вони, немов криваві –

часто згадую оту, що в сорок третім

(кілька років мав тоді від роду):

все тоді мені здавалося червоним,

вся кімната – шиби, стіни, двері...

Світ увесь немов тоді палав –

кілька днів палахкотіли склади

(згодом про оце розповідала мама).

І відтоді

що за пам'ять маю –

пам'ятаю ватри,

пам'ятаю...
А ще в дитячих спогадах залишилась сільська хата, післявоєнне голодне літо:
Ішли повз хату спухлі люди,

А я немов билина був.
До школи він пішов 1947 року ще в Криничках, у Дніпропетровську закінчив повну середню школу. У зросійщеному місті жив в українському культурному середовищі: українська школа, а головне – батько Сергій Олексійович, уже відомий тоді прозаїк, створив у родині національ­ну духовну ауру, культ української мови. Олесь Сергійович згадує, що ніколи батько не говорив удома чужою мовою – лише рідною.

Після школи юнак деякий час працював різноробом у плодовому розпліднику, потім токарем на Дніпропетровському трубопрокатному заводі. 1965 року Олесь Завгородній закінчив Дніпропет­ровський університет за спеціальністю «українська філологія» і пішов на журналістську роботу. Працював у Васильківці, Придніпровську – в районних та багатотиражних газетах.

Вірші почав писати з юних літ, в родині був культ мови, слова. Ще в студентські роки юнак відвідував університетську літературну студію «Гарт», друкувався в обласних газетах, журналах «Дніпро» та «Прапор».

У рік закінчення ним університету в Дніпропетровську вийшла колективна збірка юних поетів «Молода пісня», куди увійшла ціла низка віршів Олеся. Юнацька жага діяння, разом із тим доросле ставлення до життя, його одвічних цінностей, тонкий ліризм, філософські нотки характеризують ці поезії про пам'ять війни й мамині сивини, свіжий хліб і холодну воду, велич Дніпра та українську пісню, перший сніг і самотній осінній соняшник.

Рецензенти відзначали образність, динаміку, музикальність віршів молодого поета, його філологічні знахідки: «Світанок – це світла танок» тощо. Деякі з цих віршів увійшли пізніше до його окремих збірок.

Естонською О. Завгородній зацікавився ще в дитинстві – в Любомирівці відбував практику студент сільськогосподарської академії естонець Ян – нечувана доти мова викликала зачудування, бажання її осягнути. Вчив самотужки, пізніше вже студентом вивчав французьку, іспанську, польську, перекладав із них.

1966 року в поетичній антології «Розмова з глобусом» були надруковані кілька віршів Олеся Завгороднього у перекладі естонською мовою Гаральда Раяметса. Того ж року він був у Києві на творчому семінарі, спілкувався з Павлом Тичиною, від якого почув, що в Україні немає жодного перекладача з естонської мови.

1968 року у київському видавництві «Молодь» побачила світ перша поетична збірка Олександра Завгороднього «Радію людям». Крім власних віршів сюди увійшли і переклади з французьких та іспанських поетів: Поля Елюара, Федеріко Гарсіа Лорки, Робера Десноса.

Рік той для Дніпропетровщини був насичений подіями, складний, бурхливий, драматичний. Компартійна верхівка розгорнула широку кампанію шельмування книги Олеся Гончара «Собор» – усі, хто посмів подати голос на її захист, зазнали утисків. Сергія Завгороднього, який очолював обласну спілку письменників з 1966 по 1968 рік, достроково усунули з цієї посади. Сини його теж були покарані, Олександр з ярликом «українського націоналіста» ніяк не міг знайти роботу. Допоміг Дмитро Павличко, написавши до естонської Спілки письменників та домовившись про творчий обмін молодими літераторами між Україною та Естонією.

З 1968 по 1972 (остаточно повернувся в Україну 1974 року) Олесь Завгородній жив у Естонії. Випадкові заробітки давали засоби для прожиття, вагомо допомогла Спілка письменників Естонії.

Деякий час Олесь Сергійович мешкав у відомого перекладача, раніше згадуваного Гаральда Раяметса, з яким уже раніше листувався. Той бував в Україні, досконало опанував мову, перекладав естонською Лесю Українку, Т. Шев­ченка, І. Франка, М. Рильського, Д. Павличка, Є. Гуцала, Ліну Костенко. В Естонії його називали «королем перекладу» за високу точність і досконалість в роботі, надзвичайну вимогливість до себе, велику відпо­відальність перед словом. Олесь тоді багато чому навчився від колеги.

Вдосконалював мову, перекладав, писав до «Літературної України». У травні 1969 року на її сторінках було опубліковано переклади віршів Юхана Лійва. Цей естонський поет справив на Олеся Сергійовича велике враження своєю трагічною долею, глибинною поезією, на все подальше життя став одним із найулюбленіших поетів. О. Завгородній із тих пір переклав з півсотні його віршів, хоч це й нелегко давалося. Продовженням перекладів з улюбленого поета став цикл власних віршів – «Монологи Юхана Лійва».

Це наче те, що я сам відчуваю, коли думаю про нього, – говорить Олесь Завгородній.
Листопад... А падати вже нічому –

ще у жовтні інквізитори-вітри.

У повітрі вирви риє відчай,

у повітрі – гайвороння крик.

Я давно тиняюся по світу,

у волоссі – ще ні сивини.

Тільки серце почало сивіти:

о свободо, хоч на мить майни!
Тоді ж Олександр Сергійович підготував естонською мовою збірку Лесі Українки «Досвітні вогні», яка вийшла 1971 року в Естонії, а спектакль «Лісова пісня» у його перекладі поставив таллінський «Молодіжний театр».

Завдяки Олесеві Завгородньому український читач познайомився з естонською літературою: Юхан Саар, Ено Рауд, Пауль Куусберг, Яан Кросс, Антон Хансен-Таммсааре – цілий шерег естонських письменників. Їхні повісті, романи, оповідання, вірші, старовинний естонський епос «Калевіпоег», народні казки, приказки, прислів'я були надруковані українською мовою у видавництвах «Дніпро» та «Веселка» окремими книгами, частина на шпальтах газети «Літературна Україна», журналів «Всесвіт», а згодом «Кур'єр Кривбасу» та «Роксоланія». 1975 року за цю перекладацьку роботу О. Завгороднього вперше відзначили премією імені Юхана Смуула. Другу таку ж премію він одержав за переклад роману Яана Кросса «Імператорський божевілець» та книгу для дітей Ено Рауда «Муфтик, Підчеревичок та Мохобородько».

Двічі – у 80-х та 90-х роках на запрошення Інституту культурних зв'язків Фінляндії побував письменник у цій північній країні, їздив до Лапландії на батьківщину письменниці Катрі Вала, творчістю якої цікавився і яку перекладав. Видав збірку «Фінські прислів'я та приказки», а пізніше – «Фінські народні казки», роман Алексиса Ківі «Семеро братів».

Творчістю останнього Олесь Завгородній захопився ще в 1970-х роках. Тоді ж переклав кілька його поезій, видрукував «Пісню мисливця» у збірці «Передчуття», що вийшла 1979 року у видавництві «Веселка».

Над перекладом роману «Семеро братів», своєрідним за стилем, написаним архаїзованою мовою, довелося працювати майже два роки. Роботу було завершено на початку 1989-го, ще через два роки з видавництва «Дніпро» перекладач отримав верстку роману. Лише наприкінці 2004 року ця книга була видана, але вже у львівському видавництві «Кальварія».

Олесь Завгородній також перекладає з литовської, шведської, польської, французької, іспанської та інших мов. Ці переклади неодноразово друкувалися в різних періодичних виданнях. Літературні критики відзначають високу якість його перекладів, надзвичайну вимогливість до своєї роботи.

Олександр Сергійович належить до людей, які трепетно і навіть побожно ставляться до мови як найбільшого надбання людської цивілізації Він не просто передає зміст твору, а відбирає з усього мовного багатства саме ті слова, які найточніше, найбільше відповідають створеним образам, максимально наближають переклад до оригіналу; це вже не тільки кропітка робота, це – мистецтво, яке ставить перекладача врівень із автором, робить його співавтором, творцем.

Олесь Завгородній – один із найкваліфікованіших перекладачів художньої літератури, як поет він – глибокий і тонкий лірик. Його поетичні збірки з'являлися нечасто – «Радію людям» (1968), «Перевесло» (1986), «Із подиву і подиху» (1989), «Життя мойого птах» (2004). За цю, останню, 2005 року він одержав диплом і став лауреатом премії «Благовіст».

Ніби не так уже й багато... Та коли розгортаєш ці невеликі за обсягом книжечки, розумієш, скільки думок та образів можна вкласти в кожне слово, коли слова не просто матеріал для будівлі речень. У поета слова – живі, мають своє обличчя, голос, забарвлення і найважливіше – душу. Кожне з них на своєму місці і говорить на повен голос, а усі разом створюють яскраву поліфонію. Для нього характерна образність поезій. В поетичних мініатюрах – картини епічного масштабу, епізоди особистого життя набувають загальнолюдського змісту й філософського звучання.

Олександр Завгородній не був на війні, але ця тема знайшла місце в його поезії. На відміну від поетів, які пройшли шляхами Великої Вітчизняної, він не має фронтових спогадів, не описує конкретних епізодів, не називає імен. Для нього війна – це прокляття людства усіх часів і народів.


Війна повік не кінчиться для мене,

хоч я не був ніколи на війні.

На всій землі Вічні вогні

палають у мені,

палають у мені

недремно.
Поета мучить думка:
... що робив я

6 серпня 1945 року,

коли над Хіросімою гриб спалахнув?

Може, сміявся чомусь тієї миті?
Його серце там, де сльози, кров невинних – у палаючому В'єтнамі, в Лівані, Анголі. Він сподівається, що люди врешті-решт схаменуться.
Вірю:

колись народи

поженуть до могили війну.

Ні слова не промовлять,

та мовчання

буде страшніше від усіх проклять.

І на могилі пакіл не осиковий заб'ють –

багнети усіх армій.
Тема патріотизму, любові до України, синівського обов'язку перед рідною землею та матір'ю – одна з головних у творчості Олеся Завгороднього. Україна, Дніпро, мати – ось три образи, які завжди живуть у серці поета, доповнюють один одний і зливаються воєдино.
Надивляйтесь, надивляйтеся на матерів,

закарбовуйте бодай найменшу рисочку.

Я б, здається, море перебрів

чи злетів би до самого місяця,

аби тут, далеко від Дніпра,

хоч на мить сяйнув би образ рідний,

аби голос хоч на мить прилинув...

Прислухаюсь,

чую тебе, ма.
Особливо голосно звучить ця тема в період «внутрішньої еміграції» поета. Про це свідчать не лише оригінальні твори, а й переклади: «Батьківщина» Ральфа Парве, «Ця земля» Рімантаса Ванагаса, «Про землю і про народ» Марта Рауда... Жити для рідної землі, працювати для її щастя – сенс буття поета.
Хай доля буде,

як і є –

негаласлива.

І завше рідний край живе

усім на диво.
Рідна земля й рідне слово – єдині, а Слово – найбільше диво в світі. Звідси і гімн рідній мові:
Словотвір –

дивотвір,

чаротвір

української мови.
Поет схиляється перед кожним словом, вслухається, і вони оживають:
Читаю ш е л е с т –

шелестить ковил,

к о л и с к а і к о л и с ь –

в одному колоскові.
Рідняться, мабуть,

Ж у р а в л і й ж у р а,

В і т р и і в і т и,

В е с е л о й в е с е л к а.

Сприймаю слово г о р е – мов гора,

а слово с м е р т ь –

немов у серці с м е р к л о...
Сенс людського життя, щастя й горе, кохання і дружба – теми, що також хвилюють Олеся Завгороднього. Але найбільше душі, ліризму, трепету та болю в поезіях, присвячених природі.
Як це сталося і звідки?

От, їй-богу, я не знаю:

відчуваю погляд квітки,

погляд птаха відчуваю.
Птах, річка, дерево, дощ, сонце, квітка – живі істоти: «погомоню з липневим вітром», «джміль басовитий протирає очі собі і днині», «пручалося гілля», «дерева бездомні», «і очі річки з мовчазним докором незрячо дивляться на світ», «земля зажуриться», «мружаться ружі», «осені слова злітають з уст»...

Нескінченна глибина почуттів, усвідомлення себе часточкою природи і, врешті, повне злиття з нею –


Злетіла горлиця – розквітла сиза квітка,

я був, на щастя, дива цього свідком.

І в серці сплески, трепетні, незнані, –

і я вже, наче гілка повесняна,

гойдаю горлиць і дзвінких синиць

і мов з Дніпром пливемо горілиць...
Неможливо не сказати хоч коротко про творчу манеру поета. Ритмічність, алітерація створюють особливу мелодійність вірша: «у повітрі вирви риє відчай», «Яка пороша! Мов запрошує», «загаявся у літі юний гай», «нагримав грім», «Дивіться, віт одвічні вигойди», «струна словянства славна», «запрошую тебе на запорошини», «Провесінь... Просинь аж просить». Соковита добірна мова поезій виграє також за рахунок використання неологізмів: тишовінь, неокрай, вітровіння, небомрій, листолет, вітер-шибковгин, наокіл...

Українська мова – одна з найбагатших у світі, має величезну кількість синонімів; укласти синонімічний словник – мрія Олеся Сергійовича. З 1993 року серйозно взявся до цієї роботи: ретельно працює над словниками, художніми творами класиків і сучасників, збірками фольклору, дослухається до розмовної мови і усюди вишукує, відбирає слова-синоніми, і сам створює неологізми, адже досконало знає закони словотворення. Не раз добірки синонімів до того чи іншого слова, підготовлені письменником, друкувались на сторінках газети «Літературна Україна», журналів «Бористен» та «Кур'єр Кривбасу». До деяких слів знайдено до тисячі синонімів як, наприклад, до слова «говорити». До кожного синонімічного ряду поет пише вірш-мініатюру.


Балакати, базікати, товкти,

заводити, шпинячити, лупити,

морочити, торочити, густи...

А час давно, панове, щось робити!
Такий словник, якби його видати, дуже прислужився б учителям, журналістам, письменникам, студентам і школярам та, власне, і всім іншим.

Не один рік Олесь Завгородній працював літературним редактором в обласній педагогічній газеті «Джерело». Мріяв на додаток до неї випускати книжечки-«метелики» – найкращі твори письменників-краян, у першу чергу забутих і маловідомих, а також методичну літературу для вчителів, її ж бо так ще не вистачає в наших школах.

Олесь Завгородній – поет, перекладач, лінгвіст. А ще – громадянин. Вважає, що неможливо стати письменником без глибокого просякнення національним духом. Високо­освічена, інтелігентна і духовно багата людина, він болісно сприймає духовну порожнечу та убозтво.

Письменник завжди має активну громадянську позицію. Ще юнаком усвідомив своє українство, у студентські роки заприязнився з поетом-дисидентом Іваном Сокульським, виступав на захист рідної мови, зазнав утисків КДБ. З великою радістю Олександр Сергійович сприйняв переміни в суспільстві наприкінці вісімдесятих, з головою ки­нувся в політику, вступив до Руху, а восени 2004 року гаряче підтримав опозицію. Болить йому за Україну, за народ, за рідну мову.



Життя і творчість Олеся Завгороднього нерозривно поєднані, як земля і небо, як небо і птах-мандрівець, що весь час повертає до рідної домівки. Вочевидь і образ птаха не випадковий в його поезіях:
Десь літає птах мого життя.

Я не знаю – високо чи низько.

Може, в сизі падає жита,

Може, над проваллям чорним висне.

Я не знаю...

Віриться мені –

на Вкраїні упаду напевне.

Припаду до рідної землі,

і земля пригорнеться до мене.
Ірина Голуб, завідувачка краєзнавчого відділу ДОУНБ.



©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет