Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского: Серия «Фило логия. Социальные коммуникации». 2011. Т. 24



жүктеу 153.05 Kb.
Дата03.05.2016
өлшемі153.05 Kb.
түріУченые записки
: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Развитие фондового рынк
123456789 -> Всеукраинская партия духовности и патриотизма
123456789 -> Реферат: Статья посвящена анализу «философии практики»
123456789 -> Філософські проблеми ідеології: теоретико-методологічний аспект галина Сімченко
123456789 -> Особливості інвестиційного банкінгу в умовах кризи
123456789 -> Тортуга цитадель флибустьеров (1630 – 1692 гг.)
123456789 -> Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів з вибіркової навчальної дисципліни циклу гуманітарної підготовки
Ученые записки Таврического национального университета им. В.И.Вернадского: Серия «Фило-

логия. Социальные коммуникации». – 2011. Т.24(63). - №2. Ч.2.– С. 219-224.


УДК 821.161.2’27 (075.8)



Практика навчання української мови в контексті теорії національної мови
Практика обучения украинскому языку в контексте теории национального языка
(англ.)
Мозговий Володимир Іванович, Вергазова Лариса Георгіївна

Мозговой Владимир Иванович, Вергазова Лариса Георгиевна
Донецький національний технічний університет

Донецкий национальный технический университет
У статті розглядаються функціональні аспекти навчання української мови у контексті теорії національної мови порівняно з традиційною методикою, що не враховує реальний стан мов в Україні.

Ключові слова: національна мова, державна мова, фонетичний принцип правопису, монофункціональність алфавіту, граматична і лексична синонімія.

В статье рассматриваются функциональные аспекты обучения украинскому языку в контексте теории национального языка в сравнении с традиционной методикой, не учитывающей реальное состояние языков в Украине.

Ключевые слова: национальный язык, государственный язык, фонетический принцип правописания, монофункциональность алфавита, грамматическая и лексическая синонимия.

ПРАКТИКА НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ
Постановка проблеми. Заявлений ще на початку 90-х рр. ХХ століття новий погляд на національну мову як засіб спільності нації, що був викликом на руйнування концепції російської мови як засобу міжнаціонального спілкування [], так або інакше зачіпаючи мовну політику [], майже ніяк не вплинув на реформування усталеного підходу до вивчення української мови (принаймні в шкільній освіті) у контексті орфографічних правил, які не пов’язуються у свідомості учнів з реальною практикою функціонування мовних систем (передусім української і російської) у різномовних реґіонах України в конкретному соціальному середовищі []. Помилки в усній і писемній формах мовлення, незважаючи на поширення українського культурно-інформаційного, освітньо-професійного і наукового простору, парадоксально збільшуються і не сприймаються як такі навіть на рівні спеціалістів (див.: []). Парадоксальність цієї ситуації, з одного боку, зумовлена пролонгованою методикою вивчення національних мов у республіках колишнього СРСР, знання яких не впливало на офіційне життя і було екзотичною абстракцією (об’єктивний вимір), а з іншого, суб’єктивним небажанням викладачів і науковців переглянути свої методичні концепції, пристосувавши їх до нової мовної реальності.

Окремі випадки врахування цієї проблеми були епізодичними (див. наприклад: [Пономарів]) і не торкалися концептуального впровадження нових освітньо-професійних програм на рівні державних освітніх установ, які під постійними «пошуками нових форм» приховували свою неспроможність (або небажання?) побачити глибину проблеми, і на рівні окремих викладачів, методистів і науковців – авторів підручників, посібників і рекомендацій [].



Мета статті – окреслити вектори нової методики викладання української мови на основі теорії національної мови (див.: ) з урахуванням реальної оцінки національно-мовної ситуації в Україні.

Виклад матеріалу. Вивчення української мови на всій території України тільки як рідної (хоча у багатонаціональній державі рідна мова не може бути однією!) і єдиної державної, на що націлена Конституція, шкільні посібники і підручники (хоча більшість українських громадян, незважаючи на свою національність і територію проживання, формує свою загальноукраїнську свідомість, психологію і філософію світосприйняття у межах передусім української і російської взаємозалежних мовних культур), безумовно, не сприяє адекватному і повноцінному спілкуванню в усній і писемній його формах. На це скаржаться майже всі політичні і культурні діячі, занепокоєні всеохоплюючим нехтуванням норм вимови і правопису як в українській, так і в російській мовах. Ось як про це, наприклад, пише відомий український мовознавець і дослідник мовної культури Олександр Пономарів: «…Матеріали наших засобів масової інформації засмічені надмірною кількістю невмотивованих чужих слів, ненормативними наголосами: вип`адок, залоз`а, парал`іч, серед`ина, К`оваль (прізвище) замість правильних в`ипадок, з`алоза, пар`аліч, сер`едина, Ков`аль; перекручуваними з погляду української фонетики й вимови витворами: міш, зраски, калєктар, апинився, чір`івна дівчіна, Леоніт, касковий замість нормальних між (прийменник), зразки, колектор, опинився, чарівн`а дівчина, Леонід, казковий; незграбними морфолого-синтаксичними побудовами: поступають (замість надходять) пропозиції, п’ятидесяти, восьмидесяти замість п’ятдесяти, вісімдесяти, командувач миротворчими силами (правильно – командувач миротворчих сил), бігство (треба втеча) від воєн та ін…» [ , с.10-11]. Причину цих «мовних недоречностей він вбачає в політиці «зрусищення» під проводом Москви, за якою «…українська мова не виконувала функції рідної мови, якою думають, спілкуються в усіх сферах життя, мріють і снять, радіють і сумують. Вона була непотрібним додатком до іншої, престижної мови… Обмеження, переслідування й заборони в різних імпеначальник,ріях особливо жорстокі в Московській» [там само, с. 9]. Проте він не побачив власно національний бік проблеми, зосереджений в сучасній українській освіті, яка не враховує об’єктивні зміни в українському суспільстві і продовжує залишатися в межах абстрактного функціонування української мови. Її «реформування» обмежується, на жаль, політичними заходами і закликами до ізоляції української мови від російської й інших мовних культур будь-якими способами, такими, наприклад, як «українізація» термінології (виші, автівка, мерило, евро, очільник, юнка, летовище, гвинтокрил, відсоток), що не відповідає світовим тенденціям розвитку термінів, які прагнуть до однозначності й інтернаціоналізації (вузи, автомобіль, масштаб, євро, начальник, дівчина, аеродром, вертоліт, процент).

Відхиляючи політичні гасла, які лише заганяють мовців різних реґіонів України в глухий кут конфліктного протистояння і не сприяють подоланню мовної інтерференції, зупинимося на методичних помилках на рівні вивчення системи української мови і порадах щодо їхнього виправлення.



Фонетичні особливості. Порівняльний аналіз вимови споріднених російських і українських слів (рос. вада, м’от, столп, кроф’, въдавос, нарот – укр. вода, мед, стовб, кроў, водовоз, народ) дозволяє зробити принциповий висновок: сучасна російська фонетична система «вражена» редукцією голосних звуків і постійною «оглушеністю» дзвінких приголосних, а українська фонетика (у межах статті ми не будемо торкатися винятків) у більшості випадків характеризується повною й чіткою вимовою незалежно від наголосу і позиції звуків у слові (тобто голосні звуки в українській мові не змінюють свою якість, а дзвінкі приголосні не оглушуються). Незнання цієї норми заважає пересічним громадянам, а тим більше політикам найвищого рангу вести діалог, заважаючи його адекватному сприйняттю (згадайте, наприклад, відоме Треба галасувати! або Наші попєрєднікі замість голосувати, попередники). Ось чому шкільне правило, що префікси без-, роз-, від-, між-, через- (безсердечний, розчистити, відступити, міжколгоспний, черезмірний) не мають в українській мові варіантів, лежить у площині фонетики (вимови), а не орфографії. До вимови належить і так зване «правило птахофеки» (зчистити, але спитати, стверджувати, сформулювати, схвалити, сказати), бо перед зазначеними приголосними звуками вимова дзвінкого [з] неможлива.

Графічні особливості (особливості алфавіту). Відмінність фонетик не може не позначитися на українському й російському алфавітах. Гадана уявність, що вони майже збігаються, не відповідає дійсності, бо алфавіт – це система букв, що передає звуки (а звукові системи в аналізованих мовах різні). Відтак, найголовнішою особливістю української графіки є її монофункціональність (на відміну від поліфункціональності російського алфавіту), що підтверджується на рівні багатьох букв і знаків.

Так, російські букви е, ё, и, ь виконують від двох до п’яти функцій:



е[‘е] (день), [э] (цех), [й’е] (ель);

ё«ьо» (лён), «йо» (Соловьёв);

и[и] (ідеал), [й’и] (соловьи), [ы] (цирк);

ь – показник м’якої вимови (день), морфологічний показник другої особи однини або наказового способу дієслова (говоришь, режьте), жіночого роду 3-ї відміни однини іменника (речь, мышь) і роздільної вимови (бьют, вьюга), як, до речі, і твердий знак (съесть).

Проте в українському алфавіті кожна функція передається окремими буквами (або знаками):



е – день, цех, оскільки звук [‘е] в українській вимові практично відсутній: (він зустрічається лише у словах типу по-третє або у власних назвах російського походження типу Мєшков);

є – [й’е] (Євген);

ьо льон;

йоСоловйов (при цьому при наявності «йо» апостроф зайвий);

і – ідеал (один звук – одна крапка);

ї [й’и] – соловї (два звука – дві крапки);

ицирк;

ь – тільки фонетичний знак як показник м’якої вимови (кінь, Дьяков, пишуть), а не морфологічний (тому у словах говориш, ріжте, річ він не ставиться);

’ – фонетична опозиція м’якому знакові, що передає тверду вимову (б’ють, Х’юстон, миш’як, ад’ютант, Прокоф’єв, Руж’є, Лук’янченко, комп’ютер, М’янма).

Усвідомлення монофункціональної специфіки українського алфавіту унеможливлює помилки, що свідчать про недосконалість методики вивчення правил написання й уживання букв і знаків «е», «є», «і», «ї», «ьо», «йо», «ь», «’» на основі морфологічного принципу правопису, характерного для російської млви (згадайте хоча б «Апостроф ставиться після губних та «р» перед «я», «ю», «є», «ї», після префіксів на приголосний, у слові Лук’ян, у деяких словах іншомовного походження (що таке «деякі» і чому адью, Дьяков, але ад’ютант?) «…після букв, що позначають губні приголосні, шиплячі, задньоязичні, г, к, х в основах слів при роздільній вимові» [Олійник, с. 90]; «На початку слова пишеться «йо»… (начебто можна «ьо»?) тощо).

Насправді у фонетичних мовах, якою є українська, при незрозумілості написання треба знайомити мовця не з правилами і винятками на основі букв і морфем, а з особливостями вимови (зокрема м’якої і твердої) і правильною її передачею засобами монофункціонального алфавіту.



Особливості української орфографії. Специфіка фонетики і різна функціональна спрямованість алфавітів споріднених мов зумовлює й різні способи написання слів у російських і українських текстах: неясна вимова російських звуків вимагає дотримання норм морфологічного правопису (це єдино можливий спосіб адекватної передачі інформації), а чітка вимова українських звуків зумовлює пріоритетність фонетичного принципу правопису. Простота останнього, сутність якого полягає у спостереженні за власною вимовою (вимовляю і пишу, не вимовляю і не пишу) дозволяє уникнути переважної кількості помилок типу Мангушська рада, Харцизськ, данний, наданний, проїздні документи, організованний (треба Мангуська рада, Харцизьк, даний, наданий, проїзні документи, організований) і переглянути вмотивованість багатьох правил і винятків, які не діють в реальній практиці спілкування українською мовою як нерідної. До таких належать, зокрема, «Подовження і подвоєння», «Спрощення», «Чергування», які перебільшують значимість і можливості орфографії.

З цього погляду такі правила, як «…подвоєння відбуваються між голосними перед я, ю, є, ї» чи «…у наголошених суфіксах -енн-, -анн-», або про те, що «…спрощення відбуваються у буквосполученнях -ждн-, -здн-, -скн-, -лнц- тощо» зумовлюють наявність інших правил і винятків, які не існують з погляду вимови (наприклад, про чергування о, е з а або и, якщо за коренем йде суфікс (горіти – гарячий, завмерти – завмирати; про виняток у словах ллю, даний, наданий, випускний, скнара, скніти, кістлявий, пестливий тощо).



Особливості української лексичної і граматичної систем. Для більшості тих, хто довгий час жив і живе в умо­вах білінгвізму, особливості української вимови стають врешті-решт зрозумілими і при наявності бажання в умовах активного і систематичного діалогу не представляють великих труднощів. Набагато складнішою проблемою є правильне вживання слів і подолання граматичних помилок, бо вони з'являються майже на напівсвідомому рівні через уявлену «однаковість» російської і української граматичних і лексичних систем. Проблема підсилюється через недостатню розробленість методики презентації культури українського мовлення, яка довгий час існувала в контексті російської мовної культури, що за певних історичних обставин зумовило її відторгнення. Між тим така позиція не враховує реальну природу російсько-української (чи українсько-російської) інтерференції, оскільки на лексичному й граматичному рівнях тут немає яскраво виражених ознак рідної або іноземної мови. Ані російська, ані українська мова не сприймаються в умовах спорідненого білінгвізму «рідними» або «чужими», а відтак, помилки майже не відчуваються як такі. За цих умов українсько-російське взаємопроникнення треба не ігнорувати або заперечувати, а підсилювати його на рівні усвідомлених знань про багатозначність російської мови, з одного боку, і, з іншого, про багатющі можливості української граматики й лексики. Методика спирання на поняття міжмовної синонімії якнайкраще підійде для усвідомленого сприйняття і врахування подібних явищ.

Порівняльний аналіз двох споріднених мов дозволяє зробити висновок про підвищену граматичну й лексичну синонімію української мови, яка здатна передавати найтонші нюанси значень будь-яких загальномовних і наукових понять. Її сутність полягає в тому, що в лексиці кожне нове значення передається новими словами (учбовий літак – тренажер, навчальний корпус – місце, де начають чомусь; Донецька область – територія, галузь виробництва – сфера діяльності; любити містокохати дівчину; кошти – про гроші, засоби –технічні, спосіб – праці; здібність – розумова, здатність – оборонна, спроможність – купівельна), а в граматиці «синонімічні» варіанти закінчень або прийменників передають різні значення цілого слова:



місяця листопада, телефонного апарата, підійдіть до стола, метра – пора листопаду, апарату Президента, йдіть до столу, періоду (конкретність предметів, на які можна показати або встановити їхній точний вимір – абстрактність явищ або розмірів чи вимірів);

Донецька, Києва – Амуру, Донбасу (точковий – просторовий об’єкт на географічній карті);

декану металургійного факультету – деканові факультету менеджменту (розрізнення давального і родового відмінків для уникнення двозначності);

завідуючий складом – завідувач кафедри (орудний відмінок – йдеться про конкретні предмети виробництва, родовий відмінок – напрям роду діяльності);

рухатися по вулицях – пропустити заняття через хворобу, проректор з наукової роботи, за фахом я економіст, пересилати поштою (місцевий відмінок – пряме значення напрямку руху до певного місця, інші форми – переносні значення з відповідними прийменниками).

Ось чому незнання синонімічних багатств української мови через формулювання правил на основі вживань, а не пояснення граматичних синонімів (типу «закінчення у родовому відмінку іменників чоловічого роду другої відміни однини вживається на позначення явищ природи, почуттів, узагальнених об’єктів, речовини тощо») і перенесення багатозначних російських слів і понять на інший мовний ґрунт (прямий переклад, калькування, у тому числі, через комп’ютер) збіднює спілкування, знижує оцінку мовця учасниками діалогу до рівня примітивізму і збільшує можливість мовних непорозумінь. Ідеться про спотворені лексичні кальки з російської типу учбовий корпус, співпадіння думок, задачі держави, обумовлено причинами, область виробництва, любі питання, я рахую, що… (правильно навчальний корпус, збіг думок, завдання держави, зумовлено причинами, галузь виробництва, будь-які питання, я вважаю) і граматичні форми типу завідуючий кафедрою, зробити до листопаду включно, кафедра менеджмента, інспектор по кадрам, декану факультету (правильно завідувач кафедри, зробити до листопада включно, кафедра менеджменту, інспектор з кадрових питань, деканові факультету), які не враховують такі суто «українські» явища, як лексична і граматична синонімія.



Висновки і перспективи подальших досліджень. Як правило, у практиці викладання української мови враховують лише формальні показники безлічі вживань, і тоді методика вивчення їхніх особливостей зводиться до немотивованого запам'ято­вування великої кількості правил і винятків. Такий підхід до методи­ки викладання мови не тільки не сприяє подоланню інтерференції, але й загострює її, бо психологічна плутанина з розбіжностями, що не мають свого логічного пояснення, досягають апогею і призводять до відторгнення будь-яких правил. Одним із концептуальних методичних підходів для виправлення такого становища є аксіоматичне твердження про те, що українську мову, яка об’єктивно функціонувала і функціонує у межах реального взаємовпливу з різними мовними системами (передусім з російською, яка зачіпає всю територію України), треба вивчати в обов’язковому порівнянні з російською на всіх її рівнях: фонетико-графічному, орфографічному, граматичному й лексичному. Визначивши у подальшому усі елементи системних особливостей української мови порівняно з російською, можна зрозуміти природу багатьох помилок на рівні орфоепії, орфографії, граматики, лексики й уникнути їхнього розповсюдження принаймні в літературній і професійній мові.

Список літератури
1. Артемчук Г. І., Василенко В. М. Дві державні мови в Україні – це відмова від національно-мовного відродження українців / Г. І. Артемчук, В. М. Василенко // Актуальні проблеми перекладознавства та навчання перекладу в мовному вузі : Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції Київського національного лінгвістичного університету, 27 – 28 вересня 2006 року. – К. : Видавничий центр КНЛУ, 2006. – С. 12 – 18.

2. Викладання українознавчих дисциплін в економічних і технічних вузах // Республіканська наук-мет. конф. Тези доповідей. – Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. – 163 с.

3. Горбул О. Д. Ділова українська мова. : [навчальний посібник для студентів] // Д. І. Галузинська, Т. І. Ситнік, С. А. Яременко; За ред. О. Д. Горбула. 2-ге вид., випр. і доп. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 256 с.

4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996. Стаття 10. – К. : Преса України, 1997. – 79 с.

5. Мозговий В. І. Ділова українська мова в державному управлінні. Курс професійного спілкування. Видання друге : [навчальний посібник для магістрів державного управління] / В. І. Мозговий. – Донецьк: Технопарк ДонДТУ «УНІТЕХ», 2005. – 584 с.

6. Мозговий В. І. Методология сохранения русской культуры средствами украинского языка [Електронний ресурс] / В. И. Мозговой // Графская пристань. – 2007. – Режим доступу : www.grafskaya.com.

7. Мозговий В. І. Національна мова як ідеологічна основа українознавства / В. И. Мозговой. // Українізація і гуманізація освіти // Всеукраїнська науково-практична конференція. Тези доповідей : У 4-х частинах. Ч. 1 – Дніпропетровськ : Видавництво ДДУ, 1993. – С. 31-33.

8. Мозговий В. І. Націоналістична концепція патріотизму : Чи є у неї майбутнє? / В. И. Мозговий. // Підтекст. Політико-аналітичний тижневик, 19-25 березня 1997, № 10 (32). – Київ : Всеукр. Громадський благодійний фонд підтримки нац. безпеки, 1997. - С.7-10.

9. Мозговий В. І. Национальный язык: сущность и форма / В. И. Мозговой. // Методические рекомендации к обучению учебно-профессиональному общению студентов-иностранцев и специалистов в вузах нефилологического профиля (для студентов – слушателей спецкурса “Методика преподавания РКИ” и преподавателей русского языка как иностранного).– Донецк : ДПИ, 1990. – С. 24-25.

10. Мозговий В. І. О месте и роли национального языка в эпоху научно-технической революции / В. И. Мозговой. // Гуманитаризация и гуманизация профессионализма. Тезисы докладов Всесоюзной научно-методической конференции. – Ворошиловград : Гос. ком.СССР по нар. образованию, 1989. – С. 230-232.

11. Мозговий В. І. Проблеми адекватності перекладу у зв'язку із сучасним статусом мов в Україні / В. І. Мозговий // Вісник Сумського державного університету. – 2007. – Т. 2 (3), № 1. – С. 135-140. – (Серія «Філологічні науки»).

12. Мозговий В. І. Проблемы формирования национально-языковой политики и обновление социализма / В. И. Мозговой // Научно-техническое творчество: методологические и социально-экономические проблемы. Тезисы докладов Респ. научно-метод. конф. ІІ секция. – Донецк : Дом политпросвещения. Бюро философских семинаров Донецкого научного центра АН УССР : ДПИ, 1990. – С. 86-89.

13. Мозговий В. І. Протиріччя національно-мовної політики як фактор негативного впливу на формування менталітету українського народу / В. І. Мозговий // Всеукраїнська науково-практична конференція на тему: “Формування громадянської самосвідомості молоді”, присвячена роковинам Олега Ольжича : 24-25 лютого 1995 р. Тези і матеріали. – Донецьк: ДонДУ, 1995. – С. 199-200.

14. Мозговий В. І. Російсько-український словник труднощів перекладу в контексті сьогодення / В. І. Мозговий. // Вісник Харківського національного університету ім.. В. Н. Каразіна – 2007. – № 772. – Випуск 51. – С. 30-33. ­­­– (Серія «Романо-германська філологія. Методика викладання іноземних мов»).

15. Мозговий В. І. Универсальность языка и вариативность русско-украинского языкового пространства / В. И. Мозговой. // Информационный Вестник Форума русистов Украины. Выпуск12. – Симферополь : ЧП «Арті – ЮК, 2009, с. 29-37.

16. Мозговий В. І. Українська мова мова у професійному спілкуванні. Модульний курс. Видання 4-е. : [навч. посібник для студентів] / В. І. Мозговий. – К. : Центр навчальної літератури, 2010. – 592 с.

17. Мозговий В. І. Фононіми, морфоніми, графоніми, або методика передачі власних назв засобами спорідненої мови / В. І. Мозговий // Функциональная лингвистика : сборник научных работ / Крымский республиканский институт последипломного образования; научный редактор А. Н. Рудяков – Симферополь, 2010. – Том № 2. – С. 102-104.

18. Мозговий В. І. Форма і сутність методики викладання національної, державної і професійної мов у світлі Болонського процесу / В. І. Мозговий // Актуальні проблеми педагогіки : методологія, теорія і практика : Збірник наукових праць.– Горлівка : Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов, 2006. – Випуск 3. Частина 2. – С. 27-36.

19. Олійник О. Б. Українська мова : [підручник для 10-11 кл.] / О. Б. Олійник. – К. : «Альфа», 1995. – 384 с.

20. Пахомов В. М. Ділове українське мовлення : [метод. посібник для слухачів системи перепідготовки та підвищення кваліфікації] / В. М. Пахомов. – Івано-Франківськ, 2003. – Випуск 12. – 84 с. (Серія «навчально-методичні матеріали).

21. Плотницька І. М. Ділова українська мова. 2-ге видання, перероблене та доповнене : [навч. посібник для студентів] / І. М. Плотницька. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 256 с.

22. Пономарів О. Культура слова : Мовностилістичні поради. 3-тє вид., стереотип. : [навч. посібник] / О. Пономарів – К. : Либідь, 2008. – 240 с.

23. Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні // Матеріали міжнародної наукової конференції 28-29 листопада 1996 року. – К. : Національний університет «Київсько-Могилянська академія», 1998 – 238 с.

24. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення : [навчальний посібник для студентів] / С. В. Шевчук. – К. : Літера ЛТД, 2002. – 480 с.







©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет