Вісник київського національного лінгвістичного університету серія Філологія


ФОНЕТИКО-ОРФОГРАФІЧНА ВАРІАНТНІСТЬ



жүктеу 3.74 Mb.
бет11/19
Дата28.04.2016
өлшемі3.74 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

ФОНЕТИКО-ОРФОГРАФІЧНА ВАРІАНТНІСТЬ

У НОВОЛАТИНСЬКОМУ ПОЕТИЧНОМУ ТЕКСТІ

(на матеріалі історичної поеми Симона Пекаліда “De bello Ostrogiano”)


КОЩІЙ О. М.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
У статті проаналізовано особливості функціонування фонетико-орфографічних варіантів у мові новолатинської поезії; визначено основні чинники, які вплинули на функціонування фонетико-орфографічних варіантів у новолатинському поетичному тексті, зокрема метричні вимоги та непослідовність орфографічної норми у класичній латині і розбіжність фіксації такої норми у сучасних для автора поеми словниках та компендіях.

Ключові слова: фонетико-орфографічний варіант, новолатинський поетичний текст, латинська мова.
В статье исследуются особенности функционирования фонетико-орфографических вариантов в языке новолатинской поэзии; определяются основные факторы, которые повлияли на функционирование фонетико-орфографических вариантов в новолатинском поэтическом тексте, в частности, требования метрики, непоследовательность орфографической нормы в классической латыни и расхождения в фиксации такой нормы в современных автору поэмы словарях и компендиумах.

Ключевые слова: фонетико-орфографический вариант, новолатинский поэтический текст, латинский язык.
This article investigates the peculiarities of functioning the phonetic and orthographic variants in language of New Latin poetry. It determines the main factors, that influenced the functioning of phonetic and orthographic variants in the New Latin poetical text, especially the metric requirements and inconsistent of orthographic rules in classical Latin and fixation divergence of such rule in modern dictionaries and compendiums.

Keywords: phonetic and orthographic variant, New Latin poem, Latin.
Актуальність дослідження явища фонетико-орфографічної варіантності у новолатинському поетичному тексті мотивується необхідністю відтворення цілісної картини функціонування латинської літературної мови у пізньосередньовічний та ранньомодерний період. Зважаючи на специфіку поетичного тексту як особливої форми комунікації зі своїми мовними законами та нормами, дослідження особливостей новолатинського поетичного тексту має наукову цінність не лише у теоретичному, а й практичному аспектах, оскільки мова новолатинської поезії не описана у традиційних граматиках з латинської мови і становить труднощі при перекладі.

Дослідження фонетико-орфографічних особливостей пізньосередньовічної та ранньомодерної латини видається актуальним і порівняно з твердженнями відомих дослідників середньовічної латини, які наголошують на тому, що вимова й орфографія тогочасної латини досить сильно відрізнялася залежно від регіону і часу, і вказують на важливість і необхідність дослідження латиномовної писемної культури з погляду мовного складу і особливостей графіки [17; 18; 22–26].



Метою статті є виявлення особливостей вживання фонетико-орфографічних варіантів у новолатинському поетичному тексті на матеріалі латиномовної поеми Симона Пекаліда “De bello Ostrogiano” (Краків, 1600) [29].

Завдання:

– визначити зовнішні та внутрішні чинники, які вплинули на появу відповідних особливостей, оскільки структура латинської мови у вказаний період зазнавала поступових змін на всіх рівнях і, зокрема, на фонетико-орфографічному.

Латинська мова класичного періоду характеризувалась значною варіантністю фонетико-орфографічної структури, частина якої була залишком колишньої мовної системи, а решта – виникла внаслідок інноваційних процесів. Класичний латинський правопис був передусім фонетичним, тобто відтворював реальну вимову звуків слова. Фіксуються лише спорадичні випадки, коли правопис відображав вплив граматичних теорій [6, с. 28]. Зауважимо, що орфографія навіть у класичній латинській мові не була усталеною і стабільною системою і античні граматики часто не доходили згоди в поясненні певних фонетичних явищ і правил орфографії. У свою чергу, пізньосередньовічна і ранньомодерна латинська мова, з огляду на ті функції, які вона виконувала в поетичній сфері, також характеризувалася високою варіантністю.

Деякі фонетичні явища, що, як правило, відбулися ще в класичний чи пізній період розвитку латинської мови, призвели до появи паралельних форм, так званих, varia lectio – орфографічних варіантів або різночитань. Існування таких паралельних форм пояснюється насамперед неунормованістю орфографічної системи та непослідовністю їх подачі у словниках.

Латинська мова кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. як в Україні, так і в усій Європі була мовою “вченою, яка не жила своїм власним природнім життям, і тому не повинна була мати свого фонетичного розвитку” [22, р. 6]. Саме тому один із найвідоміших шведських неолатиністів Магнус Хаммарстром вказує на те, що всі фонетичні явища, які в ній можна простежити, потрібно пояснювати, виходячи безпосередньо з її написання [22, р. 6].

В епоху середньовіччя з появою друкарства комунікативна ситуація поступово змінюється, сприйняття літературного твору на той час вже відбувається переважно візуально через читання, а не на слух. Тому графічне кодування й оформлення літературного твору постає як досить важливий момент, незважаючи на те, що графічне (письмове) оформлення мови досить часто недооцінюється, оскільки лінгвісти, як правило, схильні розглядати письмо лише як суто зовнішню фіксацію звукової форми.

Уже протягом перших десятиріч існування в Україні друкарства та вживання в друці церковнослов’янської, “простої руської”, латинської й польської мов вплинуло на поширення нормалізованих варіантів кожної з них. Зрозуміло, що значне тиражування латиномовної друкованої книжки полегшувало дотримання уніфікованих засад орфографії [4, с. 134], і, зберігши багатомовність, успадковану від рукописної, друкована книжка стала чинником стандартизації латинської писемної мови. На думку Я. Ісаєвича, “незважаючи на розпорошеність книгописання і відсутність великих скрипторіїв, більшості книгописців вдавалося дотримуватися прийнятих у певний період і в певному середовищі мовних норм, насамперед, правописних. Значною мірою це пояснюється шанобливим ставленням до релігійних текстів, сакралізацією не лише їх змісту, але й мовного оформлення” [4, с. 379].

При дослідженні фонетико-орфографічних особливостей тогочасної латини слід брати також до уваги середньовічні орфографічні трактати (Ісидор, Альбінус, Ян де Більбіс, Парісіус тощо). Однак, практика написання значно відхилялася від постульованих ними норм: написання було фонетичним і непослідовним, втратилося почуття мовного покарання, панував лібералізм та індивідуалізм [21, р. 73]. Це було спричинене тим, що тогочасна школа подавала орфографію як традицію, написання слугувало лише, щоб утримати слово на папері і не мало на меті фонетичну вимову.

Про існування великої кількості орфографічних варіантів свідчать і численні збірки лексичних форм, які укладалися ще в епоху античності. Такі лінгвістичні праці, які призначались як довідник для читання і використання, містили перелік лексичних форм, що мали відхилення від загальних норм (аномальні, рідкісні, архаїчні, авторські форми), але були прийняті в літературній мові. Серед таких збірок можна назвати “De dubiis sermonis” Плінія Старшого, розділ “De dubiis perfectis” з трактату “De inaequalitate consuetudinis” Валерія Проба, “De dubiis generibus” Флавія Капра, розділ “De indiscretis generibus” з трактату “De compediosa doctrina” Нонія Марцелла [7, с. 137] тощо.

Латина пізнього середньовіччя і раннього Нового часу не була сталою єдністю, вона засвоювалася через вивчення пізньолатинської граматики і шляхом наслідування класичних авторів. Унаслідок відсутності мовної спільноти не існувало безперервності сприйняття й уявлення, в якій органічно розвивається мова, але існувала мовна традиція [1, с. 126]; вирішальним ставав високий ступінь індивідуального засвоєння, який полягав у свідомому наслідуванні зразкових античних авторів і базувався на таланті автора і суспільних обставинах. Дослідження тогочасної мовно-культурної ситуації дає можливість уявити тогочасну латину як віртуальну цілісність, своєрідну “Res publica Litteraria” [20, c. 11], що об’єднувала зростаюче число “крихітних мовних острівців” [1, с. 136]. З одного боку, пізньосередньовічна латина була логічним продовженням класичної, яка внаслідок специфіки її рецепції не складала оформленої цілісності, з іншого, – у процесі тісних міжмовних контактів латина не могла уникнути модифікацій, зумовлених засвоєнням низки фонетичних, граматичних і лексичних змін.

Для пізньосередньовічної та ранньомодерної латини, яка мала гнучку мовну систему з усталеною, збереженою від класичної латини, граматичною основою, був характерним фонетико-орфографічний еклектизм, зумовлений наявністю великої кількості варіантів різночасового походження. Внаслідок того, що в латинській мові орфографічне вираження слова не завжди збігалося з фонетичним, і мова римської поезії, використовуючи орфографічні варіанти, часто зберігала варіанти розмовної мови, у мові новолатинської поеми також фіксується значна кількість фонетико-орфографічних варіантів, які виникли в латинській мові класичного періоду в результаті різних фонетичних процесів і, які здебільшого вживаються в одній і тій же функції.

Серед фонетичних особливостей тексту новолатинської поеми найчастіше фіксується синкопа. Синкопа, що в латинській мові існувала як нерегулярне явище лише в серединному або кінцевому складі, як правило, була характерною для народної мови, а в літературній мові її намагались уникати. Незважаючи на свій народнорозмовний характер, синкопа ще в античні часи була одним із найзручніших інструментів подолання метричних складнощів у латинському віршуванні. Як правило, синкопа пов’язана з ритмікою вірша; на користь цього факту свідчить зафіксоване у тексті поеми паралельне вживання синкопованих і не синкопованих форм одних і тих самих словоформ. Наприклад: propugnaclum і propugnaculum; periclum і periculum; seclum і seculum; compostus i compositus тощо.

Явище синкопи у перерахованих прикладах певною мірою можна вважати своєрідним поверненням до status quo, оскільки нормативні для класичної латини форми з несинкопованими голосними були утворені внаслідок анаптикси і фіксувалися ще в ранній латині [15, с. 78]. Анаптикса у латинській мові була найбільш характерною для групи “зімкнений+сонант”, зокрема -cl- (суфікс -clo- < *-tlo-), яка розвивалась у -cul- [9, с. 112], наприклад: saeclum > saeculum, periclum > periculum. Такі форми, які часто функціонували у вигляді дублетів, зафіксовано у творах Плавта, Вергілія, Лукреція тощо. Таким чином, внаслідок неможливості точного датування явища синкопи та непослідовності трактування коротких і розгорнутих словоформ (зафіксованих у творах римської літератури класичного періоду), досить важко встановити, що було причиною дублета, синкопа чи анаптикса.

Для мови новолатинської поезії, як і для мови класичної латинської епіки, є характерним використання так званих стягнених форм, які виникли внаслідок контракції двох однакових голосних в один довгий з метою уникнення гіату. Поява голосних, які зазнавали контракції, у більшості випадків була зумовлена випадінням приголосного в інтервокальній позиції, наприклад: prensabat = prehensabat; deprеnsat = deprehensat; nil i nihil. Інші випадки контракції були зумовлені виникненням гіату на стику морфем, наприклад, контракція була характерна для іменників та прикметників другої відміни з основою на -іо (номінатив -ius, -ium) у формі генетива однини із закінченням , наприклад: di і dii; ingeni = ingen; oti = otii. Графічне відображення -іі було введено пізніше під впливом аналогії. Така можливість використання звичайних і стягнених форм спостерігається в мові класичної латинської поезії, як правило, в різних метричних позиціях.

У тексті новолатинської поеми фіксуються й орфографічні варіанти з протилежним до контракції явищем, – епентезою, появою епентетичного -v- між однаковими голосними для уникнення синерези або контракції, наприклад: subivit i subiit. Поява -v- у перфектних формах дієслів складених з eo була характерною ще для класичної латини [15, с. 226] і пояснюється дією аналогії до дієслів IV дієвідміни, для яких був притаманний перфект на -ivi-.

У тексті аналізованої поеми спорадично фіксуються паралельні форми з регресивною асиміляцією за місцем творення, серед яких можна виділити такі типи: а) асиміляція носового перед іншим носовим mn > nn, яка була характерна в основному для народної латини [15, с. 102], наприклад: solemnia > solennia; б) асиміляція носового перед задньоязиковим: mqv > nqv: quemquam > quenquam; numquam > nunquam; quacumque > quacunque. Орфографічна традиція класичної латини непослідовно передавала наслідки асиміляції mqv > nqv , зокрема в багатьох формах літера m була пізніше поновлена [10, с. 143]; в) асиміляція носового перед зубним: mt > nt: temptare > tentare. Тут також фіксується характерна для класичної латини епентеза -p- у групі приголосних -mt-, “завдяки якій зберігалась певна морфологічна прозорість словоформи, яка у протилежному випадку була б затемнена фонетичними змінами” [15, с. 104]; г) асиміляція задньоязикового до зубного проривного: ct > (tt) > t, яка була характерною в основному для народної та пізньої латини [10, с. 141]: auctorem > aut(h)orem; arctatis > artatis; д) асиміляція зубного проривного до наступного задньоязикового: dqv > (tqv > qvqv ) > cqv: quidquid > quicquid.

Для тексту новолатинської поеми характерне вживання нормативних і редукованих форм службових частин мови. Редуковані форми утворились унаслідок фонетичного явища апокопи, якою традиційно називають редукцію голосного у кінцевому складі [10, с. 50]. Певна кількість таких редукованих форм, які використовуються як дублети до розгорнутих, фіксується і в мові новолатинської поеми. Наприклад: seu i sive, veluti i velut. Серед дублетних пар, виявлених у мові поеми, які виникли внаслідок апокопи, відзначимо форми з наступною втратою лабіалізації qu [qv] > q(c) [k], наприклад: neque і nec, atque і ac та наступним спрощенням групи приголосних, наприклад: sat i satis. Принагідно відзначимо, що використання в поемі форм з апокопою, як правило, зумовлене уникненням гіперметру.

Деякі орфографічні варіанти, зафіксовані у тексті новолатинської поеми, виникли внаслідок непослідовної фіксації орфографічною нормою класичної латини таких фонетичних явищ, як втрата лабіалізації глухим велярним зімкненим qu [qv] у позиції перед u, наприклад: sequutus = secutus, та рекомпозиція – відновлення початкового вокалізму у пізній латині, наприклад: octuaginta < octoginta, penuaria < penaria. Вихідною формою для класичного octaginta була форма *octuaginta [16, с. 137]. Крім форми octuaginta у пізній латині фіксується octaginta, що може свідчити про відновлення серединного ā, яке за аналогією до quadraginta поширилось і на інші назви десятків [8, с. 156].

Слабка позиційна диференціація у вимові голосних u та i перед губними приголосними в архаїчній латині [6, с. 37] зумовила розвиток проміжного [14, с. 201] звука (між u та і), який графічно позначався або як u, або як і, наприклад: monumentum i monimentum. Використання таких дублетів, традиційне для латинської епіки, простежується і в тексті новолатинської поеми, наприклад: monimenta i monumenta. Поява орфографічних варіантів іnclyta і inclitus, хоч і свідчить про слабку позиційну диференціацію у вимові голосних u та i, була спричинена непослідовністю у передачі грецького звука, який позначався літерою υ (κλυτός) [6, с. 100].

Серед орфографічних варіантів, зафіксованих в аналізованому тексті, виявлено дві групи, стилістично зумовлені поетичним мовленням, – 1) архаїзми і так звані 2) авторські слововживання, характерні для мови творів римських поетів-класиків.

Адекватне дослідження поетичної мови неможливе поза загальною теорією поетичної мови і тими фактами, якими оперує віршування [5, с. 7]. До епохи національного розвитку літератур поетична мова усвідомлювалась як особливий різновид мови, відокремлений від інших видів мовленнєвої діяльності, який має свої специфічні якості й ознаки на всіх рівнях структури мови – ритміко-фонетичному, лексико-фразеологічному, граматичному і синтаксичному [2, с. 162]. Для поетичного тексту будь-якою мовою характерне використання усіх наявних лінгвістичних ресурсів – від архаїчних до сучасних.

Авторами новолатинських творів постулювалося правило легітимності використання фонетико-орфографічних варіантів не класичного періоду, якщо вони використовувались у творах так званих auctores probati [19, p. 63]. Classicus на той час означало не належність до класичного періоду, а швидше на наявність певних мовних явищ у auctores probati.

Традиція епічного жанру та стилістична диференціація різних варіантів вимови, започаткована ще Квінтом Еннієм [3, с. 8, 17], передбачала наявність в епічному тексті певної кількості архаїчних форм, яку можна поєднати з традицією епічного жанру, оскільки архаїзми є важливим компонентом лексики високого стилю взагалі. Звісно, що в епічній поезії застарілі слова зустрічаються частіше, певна частина архаїзмів зберігається надовго у високому стилі, а самі слова стають “поетичними” і фіксуються практично в усіх класичних латиномовних поетів. Належна до пасивного словникового запасу мови архаїчна лексика здебільшого є стилістично маркованою, тому вона нерідко переходить у розряд традиційно-поетичної.

Стилістична специфіка архаїзмів полягає і в тому, що вони передбачають особливий код (спільний для автора і читача), який характеризується усвідомленням минулих етапів розвитку мови. Коли в контекст вводяться форми, характерні для більш раннього етапу розвитку мови, вони створюють контраст, який привертає увагу читача [11, с. 73]. Тому функціонування архаїчних форм у тексті новолатинської поеми має подвійний характер: як мовна одиниця архаїзми займають своє особливе місце в межах синхронії, але як стилістична одиниця вони декодуються згідно з другою, більш ранньою системою літературної мови.

Архаїчні форми, які досить часто фіксуються у латинських поетичних джерелах класичного періоду і які є традиційними маркерами латинського поетичного мовлення, поряд з нормативними формами, використовуються і в мові новолатинської поеми. Наприклад: duella i bella, яке виникло в результаті випадіння û у початковій групі із наступним переносом лабіальності на попередній приголосний (dû>b); caussa і causa (результат спрощення гемінат); Mavors i Mars (наслідок випадіння інтервокального -v- і наступної контракції голосних), ast i at (спрощення у кінцевих групах приголосних).

У тексті аналізованого джерела фіксуються й авторські слововживання, зафіксовані у лексикографічних джерелах як авторські графічні варіанти, які римські поети-класики могли використовувати, керуючись принципом так званої licentia poetarum (поетична вільність). Наприклад: forsitan (fors sit an), яке фіксується у Вергілія і Горація [27] і forsan (fors an); montuosus, яке фіксується у Вергілія і montosi; Sauromatas (у Овідія) і Sarmatae; ahenos (aenus) (у Вергілія, Горація, Овідія) і aheneus (aeneus). Появу варіантів могла викликати і непослідовність графічного оформлення адаптованих латинською мовою запозичень, наприклад: Lybissam (Libyssam) і Libycam, Threicias (Threcias) і Thracias, sarraca і serraca, Rhodopeio і Rhodopio.

Під час аналізу латиномовних поетичних творів вчені давно звернули увагу на наявність великої кількості орфографічних дублетів, різнодіалектних і різночасових, існування яких пояснювалося метричними причинами. Твердження про метричну складову як основну причину вживання великої кількості орфографічних дублетів знаходимо у дослідженнях [12–14] з історії гекзаметра і формального стилю поем. У мові поетичного жанру пріоритет найчастіше належить формальним характеристикам словоформи, її зручності для даного поетичного розміру [13, с. 285].

Звісно, що не лише метричні причини примушували поета використовувати великий спектр різночасових варіантів. Ймовірно, що в мові латинської поезії такі варіанти, спочатку введені поетами з суто метричних міркувань, пізніше ставали не лише метрично- а й стилістично маркованими. Тому використання орфографічних варіантів в аналізованому творі можна пояснити трьома чинниками:

а) метричними вимогами, насамперед потребою метричного збільшення / зменшення кількості складів або потребою у просодично довгому чи короткому голосному;

б) вимогами поетичного мовлення (архаїзми, поетизми);

в) непослідовністю орфографічної норми у класичній латині та розбіжністю фіксації такої норми у середньовічних словниках та компендіях.

Для аргументації останнього твердження наведемо приклади орфографічних варіантів, поданих в одному з поширених на той час словників, зокрема у словнику “Dictionarium copiosissimum” Амброзія Калепіна, вперше виданого 1516 року. Пор.: arctus і artus, hyems і hiems, lacryma і lacrima, lethum і letum, sylva і silva [28]. Так, численні випадки гіперкорекції (появи графем, які традиційно використовувались на позначення нехарактерних для латини звуків у запозиченнях з грецької мови) у питомих латинських словах можна пояснити намаганням їх етимологічно пов’язати з грецькими. Наприклад, sylva, ae f – “ліс” замість silva з’явилось унаслідок його етимологізації з грецького λη “ліс”, а lethum, i n – “забуття” замість letum – з грецького λήθη “забуття”.

Наявність певної, хоч і невеликої, кількості змін і варіацій, які траплялись і в творах античних авторів, передусім залежить від розбіжностей у подачі тих чи інших форм у словниках і граматиках, сучасних автору (та й сучасних лексикографічних та граматичних джерелах теж), які не завжди виконували функцію стандарту і взірця класичної вимови. Про це свідчить той факт, що такі відхилення можемо спостерігати практично чи не в кожному [26, р. 198] латиномовному поетичному творі досліджуваної епохи.

Використання автором орфографічних варіантів не було на той час чимось новаторським або неправильним; їх використання насамперед залежало від лексикографічних та інших джерел, якими міг користуватись автор. Крім того, відзначимо, що друкований текст більшою мірою ніж рукописний сприяв уніфікації, нормалізації та усталенню орфографії. Мовні явища у літературному творі, тим паче поетичному, досить важко оцінювати з одного боку, оскільки одна граматична ознака може пояснюватися декількома причинами: специфікою функціонування латини в певний період і на певній території, естетичним смаком автора, потребами віршового розміру, ступенем індивідуально-авторського засвоєння матеріалу.

У мові аналізованої поеми пріоритет належить зручності словоформи для певного поетичного розміру, тобто її формальним характеристикам. Автор для потреб поетичного мовлення майже не модифікує на фонетико-орфографічному рівні фонд класичної латинської мови, а використовує увесь спектр її фонетико-орфографічних можливостей, які фіксувались ще в класичний період.

Про домінуючу роль метрики у виборі фонетико-графічної форми свідчать такі явища, як синкопа, контракція, рекомпозиція та вживання інших паралельних фонетико-орфографічних варіантів, навіть від одних лексем, але в різних метричних позиціях. Такі словоформи не мають ніякої додаткової інформації, вони є суто метричними дублетами і можуть взаємозамінюватись у релевантній метричній позиції. Причинами такого варіювання є збереження архаїчних форм як стилістичних маркерів унаслідок їх експресивного вживання у мові латинської епіки.

Вибір тієї чи іншої графеми (у випадку їх взаємозамінності чи вживання в одних лексемах) можна пояснити вимогами літературного жанру. Для мови новолатинської поеми характерне явище варіантності, тобто відбору із багатьох синхронних варіантів найбільш ефектних, економічних і зручних з погляду епічної версифікаційної техніки. Важливу роль у відборі певних словоформ відіграють стилістичні канони епосу, і, ймовірно, особистий смак автора. Латина проаналізованої поеми успадкувала формальне багатство класичної латини, окремі зміни якої є результатом зміни носія мови, а також віддаленістю в часі античних авторів від новолатинських. Орфографія історичної поеми Симона Пекаліда – типова для вказаного періоду і є репрезентативною для мовної практики того часу. Переважна кількість змін і варіацій траплялись і в творах античних авторів, про що свідчать численні посилання у словниках.

Наведені результати і висновки є основою для нових досліджень із проблематики функціонування латинської мови на теренах України і загалом східної Європи кінця XVI – початку XVII ст., які допоможуть з’ясувати низку проблем, пов’язаних із визначенням спільних критеріїв оцінки латиномовних творів та виявити вплив античної традиції на їх написання. Це дозволить визначити характер взаємодії античної і пізньосередньовічної латиномовних традицій та виробити сучасну концепцію розвитку пізньосередньовічної та ранньомодерної латини як синтетичного явища.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Безбородько Н. И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII века / Николай Иванович Безбородько. – Днепропетровск, 1972. – 137 с.

  2. Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика / Виктор Владимирович Виноградов. – М. : Изд-во АН СССР, 1963. – 256 с.

  3. Дерюгин А. А. Из наблюдений над лексикой латинского поэтического языка / А. А. Дерюгин // Язык и общество. – Саратов, 1967. – С. 244–251.

  4. Ісаєвич Я. Українське книговидання : витоки, розвиток, проблеми / Ярослав Ісаєвич. – Львів : Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, 2002. – 520 с.

  5. Ковтунова И. И. Поэтический синтаксис / Ирина Ильинична Ковтунова. – М. : Наука, 1986. – 206 с.

  6. Линдсей У. М. Краткая историческая грамматика латинского языка / Уоллес Мартин Линдсей ; [пер. с англ.] – М. : Либроком, 2010. – 176 с.

  7. Мажуга В. И. Учебник латинской грамматики в поздней античности / В. И. Мажуга // Материалы конференции, посвященной 90-летию со дня рождения члена-корреспондента РАН А. Н. Десницкой. – СПб., 2002. – С. 135–139.

  8. Малинаускене Н. К. Введение в историю латинского языка : Классический период / Надежда Касимовна Малинаускене. – М. : Греко-латинский кабинет Ю. Шичалина, 2006. – 272 с.

  9. Малинаускене Н. К. Введение в историю латинского языка : Общие вопросы и доклассический период / Надежда Касимовна Малинаускене. – М. : Греко-латинский кабинет Ю. Шичалина, 2001. – 156 с.

  10. Нидерман М. Историческая фонетика латинского языка / Макс Нидерман. – М. : Едиториал УРСС, 2004. – 192 с.

  11. Риффатер М. Критерии стилистического анализа / М. Риффатер // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. IХ : Лингвостилистика. – М. : Прогресс, 1980. – С. 69–97.

  12. Смышляева В. П. Роль просодического фактора в лексико-семантическом варьировании поэтизмов / В. П. Смышляева // Лексическая семантика. – Уфа, 1993. – С. 99–104.

  13. Смышляева В. П. Языковые уровни римского гексаметрического жанра / В. П. Смышляева // Древние языки в системе университетского образования. Исследование и преподавание. – М. : Издательство Московского ун-та, 2001. – С. 283–289.

  14. Тронский И. М. Очерки из истории латинского языка / Иосиф Моисеевич Тронский. – М. : Изд-во АН СССР, 1953. – 270 с.

  15. Чернюх Б. В. Історична граматика латинської мови / Богдан Васильович Чернюх. – Л. : Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – 290 с.

  16. Эрну А. Историческая морфология латинского языка / Альфред Эрну. – М. : Изд-во Эдиториал УРСС, 2010. – 312 с.

  17. Яковенко Н. М. Передумови поширення і характер латинського письма на Правобережній Україні : друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. / Н. М. Яковенко // Архіви України. – К., 1978. – № 6. – С. 8–19.

  18. Яковенко Н. Н. Палеография латинского документального письма на Правобережной Украине : автореф. дис. … канд. истор. наук / Наталья Николаевна Яковенко. – К., 1983. – 22 с.

  19. Benner M. On the interpretation of learned Neo-Latin : an explorative study based on some texts from Sweden 1611–1716 / M. Benner, E. Tengström. – Göteborg, 1977. – 112 p.

  20. Companion to the History of the Neo-Latin Studies in Hungary / Еd. I. Bartók. – Budapest : Universitas Publishing House, 2005. – 138 p.

  21. Gansiniec R. “Metrificale Marka z Opatowca” oraz inne traktaty gramatyczne XIV i XV wieku / Ryszard Gansiniec. – Wrocław : ZNiO, 1960. – 332 p.

  22. Hammarström M. Glossarium till Finlands och Sveriges Latinska Medeltidsurkunder jamte spraklig inlending / Magnus Hammarström. – Helsingfors, 1925. – 252 p.

  23. Nechutová J. Středověká latina / Jana Nechutová. – Praha : Koniasch Latin Press, 2002. – 162 s.

  24. Stotz P. Handbuch zur lateinischen Sprache des Mittelalters / Peter Stotz. – 5 Bde. – 3. Band : Lautlehre – München, 1996. – 723 s. : [Електронний ресурс] – Режим доступу : http: // books.google. com.ua/books.

  25. Vidmanová A. K výslovnosti a grafice středověké latiny w Čechách / A. Vidmanová // Listy filologicke. – № 92. – 1969. – S. 294–300.

  26. Weyssenhoff-Brożkowa K. Studia nad łaciną średniowieczną w Polsce / Krystyna Weyssenhoff-Brożkowa. – Zesz. 10–12. – Warszawa : OBTA, 1998. – 224 s.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ




  1. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь : более 200 000 слов и словосочет. / Иосиф Хананович Дворецкий. – М. : Дрофа : Русский язык-Медиа, 2009. – 1055 с.

  2. Ambrosii Calepini Bergomatis Dictionarium copiosissimum : ex variis lingue utriusque authoribus / Ambrosius Calepinus. – Argentorati, 1516. – 300 p. // Les Bibliothèques Virtuelles Humanistes : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.bvh.univ-tours.fr/Consult/index.asp?numfiche=536.

  3. De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor, a Simone Pecalidis Artium Baccalaureo conscripti. – Cracoviae, In officina Andreae Petricovii, AD 1600.


: wp-content -> uploads -> 2013
2013 -> Жылдарга “Кургак учук-iv” программасы
2013 -> Қорытынды Пайдаланылған әдебиеттер
2013 -> Создание информационной системы движения ценных бумаг на примере атф банка
2013 -> 1 Геологическая часть
2013 -> Оригинал: Политическая деятельность Урус-хана и его место в истории казахской государственности // Отан тарихы (Отечественная история). 2006, №1, стр. 89-95
2013 -> «Жануарға ветеринариялық паспорт беру» мемлекеттік қызмет стандарты
2013 -> I тарау. Қазақ әдебиеттану ғылымындағы абайтану мәселелері
2013 -> Жалпы білім деңгейіне мемлекеттік талап оқушылардың оқу кезеңін бітіру кезіндегі алатын білімі мен біліктіліктерінің қажетті минимум деңгейін анықтайды
2013 -> Мазмұны кіріспе
2013 -> АҚПараттық хат құрметті әріптестер!


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет