Вісник київського національного лінгвістичного університету серія Філологія


НОМІНАТИВНІ ЗАСОБИ НА ПОЗНАЧЕННЯ АДРЕСАТА



жүктеу 3.74 Mb.
бет16/19
Дата28.04.2016
өлшемі3.74 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

НОМІНАТИВНІ ЗАСОБИ НА ПОЗНАЧЕННЯ АДРЕСАТА

У ПЕРСОНАЖНОМУ МОВЛЕННІ

(на матеріалі англійських соціальних романів ХІХ ст.)


ПОВШЕДНА І. В.

Київський національний лінгвістичний університет
У статті розглянуто варіативність мовних засобів на позначення адресата комунікативної ситуації в англійському соціальному романі ХІХ ст. Особливу увагу приділено функціональному аналізу номінативних одиниць, що фіксують апелятив у прямій мові персонажа твору. Виявлено, що досліджувані номінації, крім апелятивної, виконують у тексті функції ідентифікації й характеризації та відображають певний аспект відносин між суб’єктом та адресатом.

Ключові слова: апелятив, комунікативна ситуація, номінація.
В статье рассматривается вариативность языковых средств для обозначения адресата коммуникативной ситуации в английском социальном романе ХІХ ст. Особое внимание уделяется функциональному анализу номинативных единиц для выражения апеллятивов в прямой речи персонажа. Отмечается, что данные номинации, кроме апеллятивной, выполняют в тексте идентифицирующую и характеризирующую функции, а также отображают некоторый аспект отношений между субъектом и адресатом.

Ключевые слова: апеллятив, коммуникативная ситуация, номинация.
The article deals with the variations of the linguistic means to nominate the addressee of the communicative situation in English social novel of the XIX c. It pays special attention to functional analysis of nominative means to express the appellatives in character’s direct speech. It has been mentioned that studied nominations, except the appellative, function in the text as identifying and characterizing and also reflect some aspect of subject and addressеe relations.

Key words: appellative, the communicative action, nomination.

Аналізуючи факти співіснування суб’єкта та адресата мовлення – основних конституентів мовленнєвої взаємозалежності, лінгвісти [3, с. 356–367; 9, с. 368–377; 14, с. 42–95; 15, с. 336–362], застосовуючи різні підходи у вирішенні цих питань – соціолінгвістичний, прагматичний (пресуппозиційний, інтерпретаційний) та актокомунікативний – не дійшли одностайної думки щодо пріоритетності у взаємозв’язку чи взаємовпливові мовця та адресата.

Розглядаючи суб’єктно-адресатну взаємодію, Д. Хаймс як прибічник соціолінгвістичного підходу акцентував увагу на залежності розподілу комунікативних ролей мовця та адресата щодо культури, віросповідання, звичаїв певної групи людей. Він дійшов висновку, що не в усіх культурах комунікативні ролі мовця та адресата збігається, тому категорії факторів адресата та мовця потрібно розглядати в термінах рольової системи кожної окремої групи носіїв мови. [14, с. 42–95]. На відміну від Д. Хаймса, С. Ервін-Трипп розглядала розподіл ролей адресата та мовця залежно від екстралінгвістичної ситуації. У цьому випадку ролі між суб’єктом та адресатом мовлення розподіляються нерівномірно. Такий розподіл залежить від ситуації, статусу учасників (вік, стать, заняття), специфічних ролей, характерних для даної ситуації спілкування (господар – гість, вчитель – учень, чоловік – дружина) [15]. Інтерпретативний та когнітивний аспект мовної взаємодії суб’єкта та адресата підкреслює В. З. Дем’янков. Він уважає, що мовець та адресат – “це не лише “відправник” та “отримувач” інформації, а й інтерпретатори екстралінгвістичної ситуації, змісту висловлення” [9, с. 368–377].

Н. Д. Арутюнова підкреслює, що наявність адресата є обов’язковою для багатьох типів мовленнєвих актів, проте ролі, що припадають на частку мовця та адресата – неоднорідні [3, с. 361] і залежать від типу мовленнєвого акту. Дослідниця вважає, що невіддільність адресата від акту мовлення зумовлена трьома факторами: 1) зв’язком адресата з перлокутивним ефектом, 2) ігровим принципом мовлення, при якому співрозмовники постійно змінюють свої комунікативні ролі, внаслідок чого утворюється “інвертований адресат”; 3) належністю мовленнєвого акту до сфери міжособистісних відносин [3, с. 361–362]. Функція адресата полягає не лише в сприйнятті та інтерпретації мовленнєвого повідомлення: опозиція “мовець – адресат” органічно пов’язана з опозицією “комунікативний стимул – реакція-відповідь” [3, с. 359]. У працях М. М. Бахтіна, зокрема в його концепції діалогічності мовлення, доводиться думка про те, що адресат є найважливішим конституентом комунікативного акту [4], оскільки: 1) адресат є основним критерієм завершеності висловлення; 2) прагматична адекватність повідомленого есплікується при “зустрічі” з “чужим” змістом та розумінням: “актуальний зміст повідомлення належить не одному, а винятково двом змістам, що зустрілися і доторкнулися один до одного” [4, с. 350].



Мета статті полягає у виявленні спектру номінативних засобів, що позначають адресата мовлення в рамках прямої мови, при репрезентації комунікативної дії персонажа в англійському соціальному романі ХІХ століття (проза Ч. Діккенса, У. Теккерея, Ш. Бронте, У. Коллінза, Дж. Мередіта).

Завдання:

– виявити основні закономірності вживання власних назв, одиниць релятивної семантики, ЛО, що характеризують соціальні взаємовідносини, стилістичних засобів, емоційно-оцінної лексики для позначення апелятивів у персонажному мовленні;

– визначити функціональну спрямованість, мотивованість, прагматичний потенціал та змістове навантаження номінативних засобів, що експлікують наявність адресата у прямій мові персонажа;

– з’ясувати причини нетотожності номінацій адресата у персонажному мовленні та в авторській ремарці.

У сучасній лінгвістиці утвердилася думка про те, що адресат є одним із найважливіших компонентів у структурі комунікативної взаємодії, його дії зумовлюють дії мовця, який заздалегідь враховує думку адресата й фіксує її в лексико-граматичній та семантичній структурі речення-висловлення. Звернення до художнього дискурсу, до аналізу того, як у прозовому творі при репрезентації комунікативної дії “експлікується” адресат, підтверджує, що персонаж-адресат як невід’ємний антропокомпонент у структурі комунікативній дії персонажа – суб’єкта мовлення, займає своє почесне місце. Урахування адресата в конкретній комунікативній дії персонажа зумовлює лексико-семантичне наповнення висловлення, його структуру, паралінгвістичні характеристики тощо. Спектр номінацій адресата виступає релевантним компонентом певного стереотипу комунікативної події дії персонажа і комунікативної події в цілому, характеризуючи розвиток художньої прози певного періоду.

Як відомо, одним із найпродуктивніших періодів розвитку художнього дискурсу і разом з тим розвитку сучасної англійської мови був період творення т. зв. англійського соціального роману ХІХ ст., представленого іменами Ч. Діккенса, У. Теккерея, Ш. Бронте, У. Коллінза, Дж. Мередіта. Одним із виявів активних процесів у англійському художньому мовленні ХІХ ст. стало поступове формування стереотипу зображення комунікативної дії, в якій центральне місце відводиться комплексній номінації дії персонажа. Її відтворення у тексті найчастіше реалізується через синтаксичну структуру, основними компонентами якої виступають пряма мова персонажа й авторська ремарка. Напр., “Like to look at the evening paper, sir?” said Mr. Foker, who was always communicative and affable; and he took up the Globe from his table, and offered it to the new-comer (W. Thackeray) [27, p. 64]. Відображення фігури адресата знаходить відповідну номінативну реалізацію як у прямій мові, так і в супровідній ремарці.

Номінація адресата мовлення в межах комплексної номінації комунікативної дії персонажа представлена інакше, ніж номінація суб’єкта мовлення. По-перше, експлікація адресата є факультативною (за її відсутності адресата легко відновити за контекстом), і основною причиною цьому є характерні для художнього тексту зв’язність (когезія), когерентність, інтегративність, економічність, експресивність, динамічність. По-друге, на відміну від суб’єкта мовлення, адресат може фіксуватися як у прямій мові, так і в коментуючій авторській ремарці. Звичайно, такі номінації мають різну природу, мотивованість, функціональність та прагматичну спрямованість.

Mотивом для номінацій адресата в межах прямої мови є передача автором особистих стосунків, соціальних відносин між суб’єктом та адресатом мовлення згідно з суб’єктивними чи об’єктивними характеристиками останнього на момент мовлення. Вибір номінації адресата в коментуючій ремарці, є суто авторським правом і бажанням скористатися тим чи іншим номінативним засобом для ідентифікуючої чи прагматично спрямованої номінації.

У рамках прямої мови наявність адресата виконує функцію апелятива. Типовим для англійського соціального роману є вживання номінацій-звертань, виражених власними іменами, звертаннями sir, madam, my boy, my girl, my childзалежно від статі та віку, звертанням на зразок my dear, яке здебільшого стало емоційно-нейтральним завдяки частоті вживання.

1. “I am very sorry, Martha,” said the good-natured locksmith (Ch. Dickens) [18, p. 70]. 2. “Not alone,” said Amelia; “you know, Rebecca, I shall always be your friend, and love you as a sister – indeed I will” (W. Thackeray) [28, p. 38]. 3. “Come hither, lad,” said Mr. Chester. “You know Mr. Geoffrey Haredale?” (Ch. Dickens) [18, p. 95]. Використовуючи власні імена у звертанні до дружини, як у прикладі 1, до своєї подруги, як у прикладі 2, чи звертаючись до сина свого друга lad, персонажі дотримуються прийнятих у суспільстві норм спілкування, а номінації-апелятиви виконують лише ідентифікуючу функцію, тобто вирізняють адресатів мовлення з-поміж інших учасників комунікативної ситуації.

У номінаціях-звертаннях можуть вживатися номінативні одиниці, що не лише фіксують інтерперсональні відносини, а й характеризують їх: 4. “Good, noble brother!” Rebecca said, putting her handkerchief to her eyes, and smelling the eau-de-cologne with which it was scented (W. Thackeray) [28, p. 332]. Ад’єктиви good, noble перетворюють релятивну номінацію адресата мовлення в суб’єктивно-оцінну. Разом з тим у рамках комунікативної ситуації з кількома учасниками в одному висловленні можливі звертання до різних персонажів: 5. “My dear Captain George!” cried little Rebecca in an ecstasy. “How good of you to come! The general and I were moping together tete-a-tete. General, this is my Captain George of whom you heard me talk” (W. Thackeray) [28, p. 306]. Ця комунікативна дія складається з двох висловлень, адресованих двом різним персонажам. За збігом обставин обидва адресати мовлення мають високі військові чини, які відображені у звертаннях до них. Ці номінації функціонального статусу набувають ідентифікаційного характеру, а в прикладі 5 – номінація my dear Captain George виражає емоційно-оцінне ставлення суб’єкта мовлення до адресата в комунікативній ситуації.

Елемент предикації, властивий звертанню, дає можливість адресату застосувати до нього критерій істинності оцінки [2, с. 341]. 6. “Arent been eating nothing as has disagreed with you, have you, pardner?” (Ch. Dickens) [22, p. 13]. 7. “Why, yes, I have,” said Gaffer. “I have been swallowing too much of that word, Pardner. Im no pardner of yours” (Ch. Dickens) [22, p.13]. Ужитий апелятив pardner – друзяко” викликав у адресата реакцію обурення, така фамільярна номінація була оцінена ним як недоречна. У відповідь він нарікає свого образника (у прикладі 7 він виконує функцію адресата згідно з “ігровим принципом мовлення” [3, с. 362]) ідентичною номінацією, але в контексті висловленого і внаслідок різниці у віці значення цього апелятива наповнюється іншим змістом, оскільки предикатний елемент набув іншого смислового відтінку. У прикладах 6, 7 знаходимо підтвердження слів Н. Д. Арутюнової про те, що “фамільярно-зневажливе ставлення до адресата завдає шкоди культурі мовлення” [3, с. 359].

Позиція апелятива широко відкрита для оцінних номінацій негативного плану, що в свою чергу вживаються замість релятивних імен [2, с. 341]: 8. “Hullo, my covey! What’s the row?” said the strange young gentleman to Oliver (Ch. Dickens) [21, p. 49]. 9. “Take that, you little devil!” cried Mr. Cuff, and down came the wicket again on the child’s hand (W. Thackeray) [28, p. 36]. У таких випадках оцінна номінація у звертанні наближається за своєю функцією до називного речення, утвореного іменем, яке позначає адресата мовлення [2, с. 341].

Явище гетерономінативності спостерігаємо у наступному прикладі, де засобами власного імені, “предикатизованого” іменника rascal у постпозиції, та завдяки антономазії – вживання літературного антропоніма Don Juan, апелятиви виконують функції ідентифікуючої, предикатної та метафоричної номінації, дві останні з них дають об’єктивну характеристику персонажа – адресата мовлення (вона відома з пресуппозиції). 10. “Dont break her heart, Jos, you rascal,” said another. “Don’t trifle with her affections, you Don Juan!” (W. Thackeray) [28, p. 92]. 11. “Wiked and cruel boy!” I said. “You are like a murderer you are like a slave-driver you are like the Roman emperors!” (Ch. Вrontë) [16, p. 18]. Апелятиви у цій комунікативній дії персонажа утворюють ланцюг предикатних номінацій, що характеризують адресата (це не за віком злий, жорстокий, підлий хлопчик) за допомогою синонімічних оцінних та метафоричних номінацій, що відображають різні грані нестерпної поведінки персонажа щодо суб’єкта мовлення: 12. “You foolish creature! Who would would take you, I should like to know, with your yellow face?” (W. Thackeray) [28, p. 60]; 13) “You fool! You ought to have gone in, and never come out again,” Rebecca said (W. Thackeray) [28, p. 71]. З погляду семантики апелятивні номінації you foolish creature і you fool мають тотожні значення. Проте ступінь та якість предикації (у нашому випадку це характеристика розумових якостей адресата з позиції суб’єкта мовлення) є різною завдяки мовним засобам реалізації цих номінацій: you foolish creature – звучить менш категорично, завдяки суфіксу -ish, що надає прикметнику значення відтінку певної властивості, зменшує експресію негативного значення.



Поєднання в одній апелятивній номінації “офіційного” та “неофіційного” позначень адресата виступає ефективним засобом демонстрації динаміки стосунків між персонажами: 14. “Let me have some music, Miss Sedley Amelia”, said George, who felt at that moment an extraordinary, almost irresistible impulse to seize the above-mentioned young woman in his arms, and kiss her in the face of the company <…> (W. Thackeray) [28, p. 45]. Знання про культурні, етичні норми англійського суспільства ХІХ століття як складники соціолінгвістичного фактора дають можливість зрозуміти і відчути хвилюючу напругу в атмосфері цієї комунікативної дії персонажа. По-перше, цей приклад демонструє, що власні назви можуть виконувати не лише ідентифікуючу функцію. Звертаючись до адресата, суб’єкт мовлення (роман “Vanity Fair”) називає його Miss Sedley, а потім Amelia. Зрозуміло, що, називаючи дівчину власним ім’ям у офіційній або напівофіційній обстановці в присутності інших людей, мовець порушує правила поведінки, прийняті в суспільстві, однак це означає бажання позбутися офіційності у звертанні. Авторська ремарка повністю підтверджує це. Крім того, роману “Vanity Fair” притаманний особливий тип оповіді, у якому автор, користуючись своїм правом наратора, висловлює свою власну думку про цю ситуацію, щоб переконати читача в істинності почуттів, що зародилися між співрозмовниками. Це доводить продовження авторської ремарки: “<…> and she looked at him for a moment, and if I should say that they fell in love with each other at that single instant of time I should perhaps be telling an untruth, for the fact is that these two young people had been bred up by their parents for this very purpose…” (W. Thackeray) [28, p. 45].

Важливо зазначити, що більшість описів комунікативної події відзначається кореляцією того чи іншого типу, що виникає між номінаціями адресата в прямій мові та ремарці: 15. “And what do you think, my dear?” Miss Crawley said to the young lady, for whom she had taken a liking at first sight, as she always did for pretty and modest young people; though it must be owned her affections cooled as rapidly as they rose” (W. Thackeray) [28, p. 112]. Адресата мовлення тут експліковано в прямій мові персонажа апелятивом my dear, причому він справді виражає почуття симпатії суб’єкта мовлення до адресата. Підрядне означальне речення розкриває цей факт. Узагалі, ремарку автора представляє складне речення з сурядними та підрядними компонентами. Синтаксичні зв’язки між ними утворюють своєрідні граматичні вузли, розплутуючи які, отримуємо прозору семантику характеристики суб’єкта мовлення через його відношення до адресата цієї комунікативної дії. Показовим у цьому відношенні є й такий фрагмент: 16. “My baby, my blessed, blessed, blessed, blessed baby!” screamed Mrs Kenwigs, making every blessed louder than the last. “My own darling, sweet, innocent Lillyvick Oh let me go to him. Let me go-o-o-o!” (Ch. Dickens) [24, p. 166]. Пряма мова тут відображає причитання героїні, при якому вона, використовуючи мовні емоційно-оцінні засоби пестливого забарвлення, звертається до так званого риторичного адресата, в особі свого сина-немовляти, який не може прореагувати на мовлення матері: він відсутній у приміщенні, де відбувається ця комунікативна дія. Номінації, що повторюються в першій репліці, та авторська ремарка, що коментує її, передають не лише психологічний стан мовця, а й характер мовлення.

У персонажному мовленні часто зустрічаємо звертання суб’єкта мовлення до “Вищих сил або матерій”, своєрідного нададресата. Цей термін був уведений М. М. Бахтіним, який писав, що “автор висловлення з більшим чи меншим усвідомленням припускає наявність вищого нададресата, який у різні епохи і при різному світорозумінні набуває різних конкретних ідеологічних форм (Бог, абсолютна істина, неупереджений суд людської совісті, народ, суд історії, наука і т. д.)” [4, с. 14]. Ми розглядаємо випадки, коли у прямій мові персонажа в англійському соціальному романі ХІХ століття звертання до “сакральних сутностей” відбувається буквально. Воно зумовлене різними факторами і виражається за допомогою апелятивів: “O heavenly!”, “Gracious Heavens!”, “Good Heavens!”, “For Heavens sake”, “Gracious mercy”, “Good God!”, “Oh Lord!”, “Lord forbid”, “Good Lord!”. Такі звертання мають свої прагматичні цілі, зокрема, виражають різноманітні емоції та загальний психологічний стан суб’єкта мовлення: радість, захоплення, подив, розпач, безвихідь, обурення, прикрість і т. д.: 17. “Oh, Lord!” he said shaking his head, “thats the school where they broke the boys ribstwo ribslittle boy he was” (Ch. Dickens) [24, p. 76]. Співрозмовником персонажа-суб’єкта мовлення в цій комунікативній ситуації є маленький хлопчик, а слова персонажа, звернені до Бога, свідчать про гнів, розлюченість мовця як реакцію на почуте: 18. “A devil, a devil, a devil!” cried a hoarse voice (Ch. Dickens) [18, p. 97]. Повторення таких апелятивів виражає увесь спектр негативних емоцій, викликаних у персонажа.

Звертання суб’єкта мовлення до уявного адресата може свідчити про те, що інші адресати відсутні або мовець не потребує конкретного адресата: 19. “O God! What is it?” I gasped (Ch. Brontë) [16, p. 527]. Ставлячи питання, персонаж не сподівається отримати відповідь, оскільки знає наперед, що це неможливо у цій комунікативній ситуації. Крім того, суб’єкт мовлення навмисно імплікує фактичного адресата через звертання до уявного: 20. After which Joe withdrew to the window, and stood with his back towards me, wiping his eyes. And as my extreme weakness prevented me from getting up and going to him, I lay there, penitently whispering, “O God bless him! O God bless this gentle Cristian man!” (Ch. Dickens) [20, p. 418]. У цьому разі безпосереднє звертання до прямого адресата O God спрямоване на опосередкованогоthis gentle Cristian man і в імплікованій формі виражає почуття любові та вдячності суб’єкта мовлення до співрозмовника. Вказівний займенник this у цій номінації виконує не лише дейктичну, а й анафоричну функцію.

У представленнях комунікативної дії персонажа трапляються випадки, коли адресат мовлення фіксується одночасно у прямій мові суб’єкта і в авторській ремарці. Розглянемо приклади, що підтверджують думку про те, що апелятив виражає ставлення до об’єкта мовленнєвої дії з позиції мовця, а номінація в рамках коментаря – з позиції автора: 21. “Never mind that, father”, said Miss Squeers, as the head of the family was about to reply. “Who is that man?” (Ch. Dickens) [24, p. 81]. Семантика цих номінацій є майже тотожною, проте номінація the head of the family – зразок стертої метафори – по-перше, надає додаткову інформацію про те, що ми маємо справу з патріархальною сім’єю, а по-друге, імплікує факт якщо не авторитарності, то незаперечного авторитету батька в сім’ї. Слід зазначити, що апелятив має ознаки ідентифікуючого типу номінації, в той час як номінація адресата в коментуючій ремарці – предикатного.

Вартий уваги випадок корелятивного вживання номінації у прямій мові й ремарці, що по суті відображають цитування (дослівне й перифрастичне) того звертання, яке є узуальним: 22. “Oh, no! Not for worlds dearest”, the other said; and when her dearest Laura had quite done with the verses, she tripped back and popped them again into the pretty desk (W. Thackeray) [28, p. 159]. Номінації адресата мовлення в обох позиціях майже дублюються, проте вони мають різні оцінні конотації. У позиції звертання номінація worlds dearest має певний емоційно-оцінний потенціал та вказує на прихильне ставлення мовця до адресата. В рамках авторської ремарки номінація her dearest Laura, навпаки, розцінюється як оцінна номінація негативного плану через її недоречність та прагматичну неадекватність, що суперечить змісту авторської ремарки в цілому. Можна сказати, що таке вживання сигналізує про вияв іронії: 23. “Oh you malicious little wretch!” cried Mrs. Kenwigs her impressively shaking forefinger at the small unfortunate, who might be thirteen years old, and was looking on with a singed head and frightened face (Ch. Dickens) [24, p. 163]. Такий приклад яскраво ілюструє протиріччя суперечності між суб’єктом мовлення та наратором щодо мовленнєвого адресата. Його номінаціям властиві предикатні ознаки, однак в апелятивній номінації you malicious little wretch вони вносять украй різку негативну оцінку з позиції персонажа-суб’єкта, а в авторському коментарі – об’єктивовану оцінку, хоча й крізь призму емпатії наратора до знедоленої дівчини: the small unfortunate was looking on with a singed head and frightened face.

Отже, мовна практика соціального роману ХІХ ст. характеризується широким спектром номінацій адресата мовлення в межах прямої мови персонажа, яка в свою чергу є частиною складної номінації комунікативної ситуації (події). У прямій мові персонажа в позиції звертання вживаються номінативні одиниці, що фіксують 1) відносини між суб’єктом та адресатом мовлення; 2) актуалізовані (ситуативні) або константні відношення мовця до співрозмовника з огляду об’єктивних чи суб’єктивних причин. Використані власні імена, одиниці релятивної семантики, атрибутивні комплекси, емоційно-оцінні номінації виконують різні номінативні функції: ідентифікуючу, характеризуючу (предикативну), метафоричну і, власне, апелятивну, їхнє вживання регулюється прийнятими в суспільстві соціальними настановами й етикетними нормами.

Досліджуючи способи і засоби відображення комунікативної дії персонажа в художньому тексті, доходимо висновку, що всі компоненти репрезентації цього явища так чи інакше залежать від адресата: форма і зміст висловлення в рамках прямої мови зумовлені інтерпретативними здібностями адресата, насамперед, його фізичними, психічними, соціальними якостями; номінативні засоби на позначення суб’єкта мовлення релевантні до тих або певною мірою узгоджуються з тими, що позначають адресата; поведінка персонажів є взаємозалежною; прагматична інтенція висловлення має адресатно-векторну спрямованість.



Перспективою подальшого дослідження є аналіз засобів номінації інших компонентів комунікативної ситуації з огляду на нові аспекти теорії номінації.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Азнаурова Э. С. Стилистический аспект номинациии словом как единицей речи / Языковая номинация (Виды наименований) / Отв. ред. Б. Серебренников, А. Уфимцева. – М. : Наука, 1977. – С. 86–129.

  2. Арутюнова Н. Д. Номинация и текст / Языковая номинация (Виды наименований) / Отв. ред. Б. Серебренников, А. Уфимцева. – М. : Наука, 1977. – С. 304–357.

  3. Арутюнова Н. Д. Фактор адресата / Н. Д. Арутюнова // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. – 1981. – Т. 40. – № 4. – С. 356–367.

  4. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / Михаил Михайлович Бахтин. – М. : Искусство, 1979. – 423 с.

  5. Вольф Е. М. Функциональная семантика оценки / Елена Михайловна Вольф. – М. : Едиториал УРСС, 2002. – 259 с.

  6. Гак В. Г. К проблеме гносеологических аспектов семантики слова / В. Г. Гак // Вопросы описания лексико-семантической системы языка : тезисы докладов. – М., 1971. – С. 96.

  7. Гак В. Г. К типологии лингвистических номинаций / В. Г. Гак // Языковая номинация : общие вопросы. – М. : Наука, 1977. – С. 230–293.

  8. Гак В. Г. Языковые преобразования / Владимир Григорьевич Гак. – М. : Школа “Языки русской культуры”, 1998. – 768 с.

  9. Демьянков В. З. Прагматические основы интерпретации высказывания / В. З. Демьянков // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. – 1981. – Т. 40. – № 4. – С. 368–377.

  10. Кубрякова Е. С. Теория номинации и словообразование / Языковая номинация (Виды наименований) / Отв. ред. Б. Серебренников, А. Уфимцева. – М. : Наука, 1977. – С. 222–304.

  11. Радзієвська Т. В. Комунікативно-прагматичні аспекти текстотворення : автореф. дис. … докт. філол. наук : спец. 10.02.15 “Загальне мовознавство” / Т. В. Радзієвська. – К., 1999. – 33 с.

  12. Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації / Тетяна Вадимывна Радзієвська. – К. : Ін-т української мови, 1998. – 192 с.

  13. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2006. – 716 с.

  14. Хаймс Д. Х. Этнография речи / Д. Х. Хаймс // Новое в лингвистике. – 1975. – Вып. 7 : Социолингвистика. – С. 42–95.

  15. Эрвин-Трипп С. М. Язык. Тема. Слушатель. Анализ взаимодействия / С. М. Эрвин-Трипп // Новое в лингвистике. – 1975. – Вып. 7 : Социолингвистика. – С. 336–362.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ




  1. Вrontë Ch. Jane Eyre. – М. : Foreign Language Publising House, 1952. – 568 p.

  2. Вrontë Ch. Villete. – M. : Foreign Language Publising House, 1967. – 324 p.

  3. Dickens Ch. Barnaby Rudge. – N. Y. : Cambridge University Press, 1988. – 707 p.

  4. Dickens Ch. Bleak House. – L. : David Campbell Publishers Ltd, 1991. – 791 p.

  5. Dickens Ch. Great Expectations – N. Y. : Cambridge University Press, 1979. – 697 p.

  6. Dickens Ch. Oliver Twist. – L. : David Campbell Publishers Ltd, 1992. – 402 p.

  7. Dickens Ch. Our mutual friend. – L. : David Campbell Publishers Ltd, 1992. – 642 p.

  8. Dickens Ch. The life and adventures of Martin Chuzzlewit. – N. Y. : Cambridge University Press, 1982. – 807 p.

  9. Dickens Ch. The life and adventures of Nicolas Nickleby. – L. : David Campbell Publishers Ltd, 1992. – 718 p.

  10. Hardy Th. Tess of the d’Urbervilles. – N. Y. : Cambridge University Press, 1976. – 532 p.

  11. Meredith G. The Ordeal of Richard Feverel. – M. : Foreign Language Publising House, 1962. – 483 p.

  12. Thackeray W. M. The History of Pendennis. – N. Y. : Cambridge University Press, 1982. – 807 p.

  13. Thackeray W. M. Vanity Fair. – M. : Foreign Language Publising House, 1950. – 814 p.


: wp-content -> uploads -> 2013
2013 -> Жылдарга “Кургак учук-iv” программасы
2013 -> Қорытынды Пайдаланылған әдебиеттер
2013 -> Создание информационной системы движения ценных бумаг на примере атф банка
2013 -> 1 Геологическая часть
2013 -> Оригинал: Политическая деятельность Урус-хана и его место в истории казахской государственности // Отан тарихы (Отечественная история). 2006, №1, стр. 89-95
2013 -> «Жануарға ветеринариялық паспорт беру» мемлекеттік қызмет стандарты
2013 -> I тарау. Қазақ әдебиеттану ғылымындағы абайтану мәселелері
2013 -> Жалпы білім деңгейіне мемлекеттік талап оқушылардың оқу кезеңін бітіру кезіндегі алатын білімі мен біліктіліктерінің қажетті минимум деңгейін анықтайды
2013 -> Мазмұны кіріспе
2013 -> АҚПараттық хат құрметті әріптестер!


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет