Загальна характеристика роботи



жүктеу 1.11 Mb.
бет2/5
Дата01.04.2016
өлшемі1.11 Mb.
1   2   3   4   5
: download
download -> Оқушылардың орта буынға бейімделуі барысында жүргізген жұмыстар туралы анықтама. қазан 2014ж
download -> Построение таблиц истинности логических выражений
download -> Қазақстан республикасының білім және ғылым министрлігі қазақ инженерлік теникалық академиясы
download -> Правила соревнований международная Ассоциация Бокса [Преамбула]
download -> Қазақстан тарихы бойынша Ұбт шпаргалкалары а а. Иманов көтерiлiс отрядтарын қаруландыру үшiн – қару-жарақ шығаруды ұйымдастырды
download -> Бехаалотха Когда будешь зажигать Числа 8,1 12,16
download -> Мы молімся за вас жыццё Змяні сваё жыццё Захавайце наша жыццё! Мы любім вас Змяні сваё сэрца Змяні сваё харчаванне

1. 3. Соціально-кримінологічні аспекти примирення винного з потерпілим як засобу врегулювання конфлікту
У попередньому підрозділі було встановлено, що витоки примирення винного з потерпілим як засобу врегулювання конфлікту походять ще до державних форм взаємовідношень потерпілого та злочинця і знайшли відображення у діючому кримінальному законодавстві України. Однак з метою з’ясування істинної сутності і значення зазначеного засобу врегулювання конфлікту необхідно проаналізувати економічні, політичні, соціальні умови його виникнення.

Тривалий час кримінально-правова ідеологія ґрунтувалася на тому, що злочинність можливо ліквідувати та знищити, тому існування будь-яких компромісів у кримінальному праві вважалося за недоцільне. Наслідком заміни тоталітарного режиму на демократичний є перехід від репресивної функції кримінального права до його превентивних начал.

Криза карних заходів кримінально-правового впливу призвела до виникнення концепції так званого „відновлюючого правосуддя”.

„І в центрі уваги цього правосуддя знаходиться не покарання, а примирення правопорушника з жертвою та відшкодування завданих збитків. Відновне правосуддя – це інший погляд, інша філософія відповіді суспільства на злочин, „інша парадигма”. Перший рух відновного правосуддя виник у Канаді в серединні 70-х років” [70, с. 42]. Адепти відновного правосуддя трактують злочин з точки зору порушення приватних інтересів, інколи розширюючи їх межі до рівня місцевої общини [143, с. 81].

В основі ідеї відновного правосуддя західних країн знаходиться уявлення, що за існуючої системи відплати інтереси жертви не враховуються. Затримані і засуджені правопорушники піддаються процедурі, яка змушує їх думати тільки про те, що з ними відбувається. Ця процедура перешкоджає злочинцеві визнати свої обов’язки перед людиною, стосовно якої він скоїв злочин [164, с. 5].

Прибічники відновлюючого правосуддя звертають увагу на те, що це боротьба (протидія) із злочинністю на мікрорівні, звертають увагу на збитки, які виникають при здійсненні конкретного злочину та надають першочергового значення компенсації на користь жертви і на макрорівні вирішують проблеми безпеки суспільства [24, с. 40-72].

Таким чином, метою санкції при відновлюючому правосудді є досягнення результатів у поведінці, матеріальному, моральному відношенні, а також у пізнавальному аспекті для жертви, правопорушника та інших членів суспільства [158, с. 19].

Відновлююче правосуддя можна вважати не просто альтернативним карному правосуддю, а й суспільним рухом, тому що в програмах беруть участь не тільки жертва та правопорушник,а й представники „суспільства” – церкви, різних організацій. Окрім цього, в процесі реалізації програм відновного правосуддя досягається ряд цілей не кримінально-правового характеру: психологічна допомога, матеріальне відшкодування завданих збитків та ін.

Суспільний досвід свідчить, що створено умови, за яких реалізація задач кримінального законодавства не завжди потребує того, щоб винна особа притерпіла покладені на неї міри кримінальної відповідальності (у тому числі покарання). Окрім цього, дає про себе знати потреба проявити у деяких випадках „поблажливе ставлення” до осіб, які порушили кримінально-правову заборону. За даними дослідження В.М. Дрьоміна, стосовно осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, ефективність зазначених видів покарань визначається ледь не стовідсотково: рівень рецидиву у 1998 р. становив 0,4%, а в 1999 р. – 0,5% [52, с. 27].

Відповідно до відновлюючої парадигми, метою правосуддя є „відновлення”, що виступає не як формально юридичне відновлення порушеного правопорядку, встановленого державою (при фактичній байдужості до драми жертви), а в широкій соціально-антропологічній рамці – як „зцілення жертви”, реальна (а не віртуальна) компенсація їй спричиненої злочином шкоди, розуміння вини та прийняття на себе відповідальності, відновлення порушених відносин у суспільстві.

Задача державних органів полягає у тому, щоб за їхньою допомогою потерпілий і правопорушник знайшли та виразили суб’єктивну правду про саму подію злочину, його причини та наслідки, а також привели обидві сторони до соціально прийнятної угоди. Звідси не формальний, а реальний результат – „примиряючий договір”, який є суб’єктивно справедливим. Це юридичний результат для конкретних осіб, а не для юриспруденції в цілому.

Якщо ж згоди про примирення досягнути не вдається (чи одна із сторін зовсім відмовиться від примирення), кримінальне переслідування здійснюється за „класичним зразком” (в публічному порядку).

Відновний (відновлюючий) підхід є ефективним не тільки з точки зору гуманізації відношення (ставлення) до правопорушника та потерпілого, але і з точки зору захисту самого суспільства.

Наявність альтернативних покарань зі збереженням принципу відповідальності дозволяє уникнути „невизнання вини будь-якою ціною”, попередити криміналізацію і десоціалізацію правопорушників, зменшити процент рецидивної злочинності, зменшити витрати на кримінальне та судове провадження, перерозподілити ресурси та спрямувати їх на розслідування і судовий розгляд більш складних справ, а також значно знизити витрати на утримання засуджених [116, с. 17-20].

Присутність в українському законодавстві норми, яка свідчить про наявність інституту примирення (ст. 46 КК України), є важливою передумовою формування самої концепції „відновного правосуддя”.

Відновний (відновлюючий) підхід при примиренні сторін протистоїть домінуючому підходу у сучасному кримінальному праві, де суб’єкт злочину сприймається як істота статична, поведінка якої потребує кваліфікації, а сама вона – покарання.

На противагу цьому ідея примирення з потерпілим як ядро концепції „відновного правосуддя”, ґрунтується на тому, що людина здатна до позитивних змін. І суспільство, проголошуючи цінності гуманізму, повинно, спиратися на свої духовні традиції та культуру, створювати належні умови для цих змін. Позитивні результати дають програми відновного правосуддя, що діють у Канаді, США, Чехії, Новій Зеландії, Австралії, Англії, Германії, Франції, Голландії, Польщі, Бельгії, Фінляндії та ін. До 1997 р. в США розроблено та діє більше 300 програм примирення і посередництва, в Канаді – 26, в Європі – більше 700 [165, с. 290].

В залежності від особливостей тієї чи іншої програми, можуть ставитися й різні цілі. Та основним все ж є досягнення примирення між жертвою та правопорушником і відшкодування завданої злочином шкоди.

Програми примирення у більшості своїй створюються для обмеженого кола людей. Наприклад, у Новій Зеландії існують програми для розгляду конфліктів, що виникають в результаті здійснення злочину неповнолітнім, широко застосовуються сімейні конференції. Вони дозволяють жертві злочину, самому злочинцеві, його родичам і органам влади зустрітися та обговорити створену ситуацію, сказати один одному все, що вважають за необхідне. Результатом таких конференцій є прохання про вибачення з боку винного та його пропозиції (його батьків, родичів) щодо відшкодування спричиненої шкоди [162, c. 35-40].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Утримання місць позбавлення волі коштує дорого, навіть якщо їх перевантажувати і створювати у них нелюдські умови. Ще дорожче обходиться створення більш гуманних умов: виникає потреба у робочих місцях, навчанні та людських стосунках, так само як і допомога у подоланні наслідків позбавлення волі як такого. У рамках правоохоронного бюджету всі ці потреби зменшують потреби жертв злочинів, а саме: на отримання інформації, підтримку, а в деяких випадках – пропозицію щодо компенсації або лікування. У порівнянні з витратами на місця позбавлення волі такі витрати є малими, але за умов, коли пенітенціарна система потребує стількох речей, знайти навіть такі кошти важко.

За таких обставин використання інституту примирення винного з потерпілим є необхідним і доречним.



Юридичні наслідки застосування інституту примирення винного з потерпілим. Втілення інституту, передбаченого ст. 46 КК України, забезпечує реалізацію таких принципів кримінального права як принцип справедливості, гуманізму, презумпції невинуватості, індивідуалізації відповідальності, доцільності та невідворотності відповідальності, економії засобів криміналь- но-правової репресії.

Принцип справедливості означає, що покарання й інші засоби кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, повинні відповідати ступеню тяжкості вчиненого злочину, обставинам його вчинення та особистості винного. Тому інститут примирення винного з потерпілим, який належить до альтернатив кримінально-правового впливу, теж сприяє реалізації принципу справедливості в кримінальному праві.

Окрім того, інститут примирення винного з потерпілим одночасно сприяє реалізації двох самостійних положень принципу гуманізму, який полягає: по-перше, у забезпеченні безпеки людини за допомогою кримінально-правових засобів, а по-друге, охоплює різні аспекти відношення до особи, яка вчинила злочин, під час притягнення її до кримінальної відповідальності, включаючи різні підстави звільнення від неї [115, с. 299].

Зміст принципу презумпції невинуватості згідно зі ст. 62 Конституції України, а також ч. 2 ст. 2 КК України полягає в такому: „Особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду” [82, Ст. 141]. Проте на практиці існують різні перешкоди реалізації цього принципу, наслідком чого є наявність можливості притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи. Цю можливість можна виключити за допомогою інституту примирення винного з потерпілим, тому що: по-перше, обвинувачений визнає свою провину, примиряється з потерпілим, відшкодовує збитки; по-друге наслідком позитивної поведінки обвинуваченого є звільнення від кримінальної відповідальності, а отже кримінальному покаранню він не піддається.

Інститут примирення винного з потерпілим сприяє також реалізації принципів доцільності та індивідуалізації відповідальності, що виражається в обов’язковому врахуванні при вирішенні питання про притягнення до кримінальної відповідальності індивідуальних особливостей конкретної справи.

Інститут примирення винного з потерпілим сприяє підвищенню ступеня невідворотності кримінальної відповідальності, тому що дозволяє правоохоронним органам спрямовувати свою діяльність на розкриття більш складних справ.

З перерахованих вище причин інститут примирення винного з потерпілим сприяє реалізації також принципу економії кримінальної репресії.

З метою отримання більш об’єктивних висновків щодо наслідків застосування досліджуваного інституту було проведено опитування правозастосувачів, а саме: працівників ОВС, прокуратури, адвокатури та суду.

На питання: „Ваше ставлення до норм, які регламентують звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що скоїли злочин, у разі примирення з потерпілим?”, позитивно відповіли 83,3 % працівників ОВС; 77,10% працівників прокуратури; 93,9% працівників адвокатури та суду (Додаток А, питання № 2).

На питання: „Чим, на Вашу думку, виправдана наявність у діючому КК України інституту звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що скоїли злочин, у зв’язку з примиренням винного з потерпілим?”, респонденти відповіли:



  • природним правом особи, відомим з давніх часів 9% працівників ОВС; 9% працівників прокуратури; 3% працівників адвокатури та суду;

  • досягненням цілей покарання без його призначення та виконання – 47% працівників ОВС; 22% працівників прокуратури; 52% працівників адвокатури та суду;

  • економією заходів державного примусу 14% працівників ОВС; 28% працівників прокуратури; 19% працівників адвокатури та суду;

  • принципом гуманності в кримінальному праві 30% працівників ОВС; 41% працівників прокуратури; 26% працівників адвокатури та суду (Додаток А, питання № 8).

На питання: „Чи не заперечує презумпції невинності визнанню факту особи винною, якщо вона й звільняється від кримінальної відповідальності”, відповіли, що не заперечує – 73 % працівників ОВС; 58% працівників прокуратури; 67% працівників адвокатури та суду.

Отже, зроблені наукові висновки, щодо значення інституту примирення винного з потерпілим відповідають уявленням правозастосувачів.

Проте, окрім позитивних рис, в юридичній літературі деякі автори (В.М. Кудрявцев, Д.В. Ривма) звертали увагу на негативні риси функціонування інституту примирення винного з потерпілим:

1) невідомо, як забезпечити відшкодування матеріального збитку, якщо у злочинця немає майна (безробітний, пенсіонер, малозабезпечений та ін.);

2) існує можливість тиску на потерпілого;

3) не виключається можливість зловживання потерпілим своїм правом.

Проблема відшкодування збитку, нанесеного злочином, є однією із самих актуальних та тяжко вирішуваних у кримінальному праві. Інститут примирення винного з потерпілим не в змозі вирішити зазначену проблему у повному обсязі, але завдяки йому є можливість стимулювання активної посткримінальної поведінки винного, спрямованої на відновлення порушених прав потерпілого. Загроза притягнення до кримінальної відповідальності змушує шукати шляхи вирішення конфлікту з потерпілим.

Що стосується проблеми можливого тиску на потерпілого з боку винного, а також проблеми зловживання потерпілим своїм правом, то вирішити їх є можливим за допомогою удосконалення процесуального механізму реалізації інституту примирення, який повинен бути збудований так, що б не порушувалися діючі принципи кримінального права. У противному випадку інститут примирення втратить своє позитивне значення та буде мати негативні наслідки, що відіб’ються на всіх суб’єктах кримінально-правових відносин.

Дослідження соціальних, моральних, політичних, економічних, юридичних наслідків реалізації інституту примирення винного з потерпілим показало, що до позитивних рис цього інституту належать:


  1. відновлення порушених прав та інтересів потерпілого:

- відшкодування матеріальної та моральної шкоди;

- обмеження негативного впливу подвійної віктимізації;



  1. зниження рівня рецидиву злочинності;

  2. економія заходів протидії злочинності;

  3. підвищення ступеня реалізації принципів кримінального права, а саме: принципу справедливості, гуманності, презумпції невинуватості, доцільності та індивідуалізації відповідальності, невідворотності кримінальної відповідальності, економії кримінальної репресії;

  4. підвищення авторитету держави;

  5. сприяння реалізації положень кримінальної політики України.



Висновоки до розділу 1
На підставі аналізу чинного кримінального законодавства та існуючих точок зору в науці кримінального права з приводу кримінальної відповідальності було зроблено висновок про те, що звільнення від кримінальної відповідальності за своєю природою та значенням у правовому регулюванні не належить до форм реалізації кримінальної відповідальності, а є відмовою держави в особі відповідного органу (суду) від застосування до винного заходів криміналь- но-правового характеру, що призначаються не інакше як за обвинувальним вироком суду.

Дослідження історичних передумов звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим у вітчизняному законодавстві дозволило зробити такі висновки:



  1. До XIX ст. не було чіткого розмежування між кримінальними та цивільними правовідносинами. Питання про покарання винного вирішувалося приватним шляхом, а примирення винного з потерпілим було поширеним явищем.

  2. Починаючи з XIX ст. міра, що застосовувалася до особи, винної у вчиненні злочину, виражалася у грошовому відшкодуванні потерпілому (ображеному), була відокремлена від кримінального і перейшла до системи цивільного судового провадження. Поступово держава відібрала у потерпілого право безпосередньо самому вирішувати конфлікти, що виникали.

  3. У XX ст. (за часів Радянського Союзу) норми про примирення винного з потерпілим, як підстави припинення кримінальної справи, містилися тільки в Кримінально-процесуальному кодексі та застосовувалися тільки у випадку вчинення злочинів приватного обвинувачення.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

6) сприяння реалізації положень кримінальної політики України.



РОЗДІЛ 2

СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ІНСТИТУТУ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРИМИРЕННЯМ ВИННОГО З ПОТЕРПІЛИМ
2.1. Кримінально-правова природа звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим
Примирення винного з потерпілим, як засіб врегулювання конфлікту, знайшло відображення у чинному кримінальному та криміналь- но-процесуальному законодавстві України і стало невід’ємною частиною низки міжнародних нормативно-правових актів. Саме на Десятому Конгресі ООН щодо запобігання злочинності і поводження з правопорушниками, який відбувся у Відні 10–17 квітня 2000 р., наголошувалося на тому, що неофіційні і напівофіційні форми вирішення спорів (конфліктів) між потерпілим та правопорушником відображають сучасні тенденції індивідуалізму і скорочення функцій держави у цьому процесі.

Серед документів Ради Європи, які так чи інакше стосуються застосування примирення у кримінальних справах можна, виокремити:

- Європейську конвенцію про здійснення прав дітей (08.09.1995), яка у ст. „Посередництво та інші способи вирішення спорів” закликає до сприяння здійсненню посередництва чи інших засобів вирішення спорів;

- Рекомендацію № R (85) 11 щодо статусу жертви у межах системи кримінального права, яка пропонує державам-членам Ради Європи вивчити всі можливі плюси медіації та примирення;

- Рекомендацію № R (87) 18 щодо спрощення структури системи кримінальної юстиції (правосуддя), яка пропонує державам-членам Ради Європи переглянути своє законодавство з метою узаконити способи позасудового врегулювання конфліктів;

- Рекомендацію № R (87) 20 щодо реакції громадськості на підліткову злочинність, яка закликає держави переглянути законодавство і внести необхідні зміни щодо розвитку медіації;

- Рекомендацію № R (87) 21 щодо зменшення ступеня віктимізації і надання допомоги постраждалим, яка пропонує державам-членам Ради Європи реалізувати експерименти у сфері медіації, залучаючи до участі в них потерпілих та правопорушників;

- Рекомендацію № R (92) 16 щодо європейських стандартів застосування громадських санкцій та заходів, в якій мова йде про ті заходи, що виступають альтернативою позбавлення волі і сприяють реінтеграції правопорушника у суспільство (система медіації саме передбачає подібний результат);

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Другим етапом формування законодавства є формування відповідної кримінально-правової норми. У КК України 2001 р., цю норму було сформовано, проте недостатньо було відпрацьовано підстави: об’єкт, суб’єкти та процедура застосування кримінально-правової норми, яка передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Для реалізації цієї норми потрібен певний механізм, який встановлюється не тільки кримінальним правом, але й кримінально-процесуальним, міжнародним правом, тому перед вченими постало завдання перевірити узгодженість положень норми як в середині, так і з іншими кримінально-правовими нормами, а також з нормами суміжних галузей права, у тому числі міжнародного.

Як вже було зазначено, інститут примирення винного з потерпілим знайшов своє втілення як у кримінально-правових, так і криміналь- но-процесуальних нормах, у зв’язку з чим в юридичній літературі часто постає питання про те, яким є за своєю природою інститут примирення, матеріальним чи процесуальним?

Використання терміна „примирення” ріднить кримінально-правову норму, передбачену ст. 46 КК України, зі справами приватного обвинувачення. Та при ретельному розгляді очевидні їх відмінності [160, с. 39-42].

По-перше, відмінність за виникненням.

Інститут „приватного обвинувачення” за своїм походженням належить до германського кримінального процесу ( privatklage) і пов’язаний з поділом форм кримінального переслідування на приватне та публічне обвинувачення [221, с. 27].

Термін „приватне обвинувачення” в кримінально-процесуальній літературі, визначає тільки сукупність процесуальних особливостей розгляду визначеної категорії кримінальних справ [71, с. 31], а саме: справи приватного обвинувачення не можуть бути порушені за відсутності на те волі потерпілого, а в разі примирення з обвинуваченим підлягають обов’язковому припиненню. Звісно, що обвинувачення, як процесуальна діяльність, здійснюється різними суб’єктами в залежності від того хто його ініціює, виділяючи обвинувачення державне (публічне), суспільне (приватно-публічне) та приватне [184, с. 49-64].

Появу ж ст. 46 у Кримінальному кодексі України ряд авторів пов’язує з концепцією „компромісу у протидії (боротьбі) зі злочинністю”, сформульовану Х.Д. Алікперовим.

Так, Х.Д. Алікперов вважає, що „під нормами кримінального законодавства, які допускають компроміс, слід розуміти норми, в яких особі, що скоїла злочин, гарантується звільнення від кримінальної відповідальності чи пом’якшення покарання в обмін на здійснення нею зазначених у законі дій (вчинків), які забезпечують реалізацію основних задач кримінально-правової протидії (боротьби) зі злочинністю” [3, с. 65].

Кримінально-правова норма, виражена у ст. 46 КК України, збігається за змістом із зазначеною ідеєю вказаного компромісу.

Друга відмінність проаналізованих інститутів простежується за сферою їхньої дії.

Кримінальні справи, що розглядаються в порядку приватного обвинувачення, перелічені у ст. 27 КПК України, а саме злочини передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України.

Стаття 46 Кримінального кодексу України дозволяє звільняти від кримінальної відповідальності на підставі примирення винного з потерпілим обвинуваченого у скоєнні будь-якого злочину, який належить до категорії злочинів невеликої тяжкості та скоєний особою вперше. Кримінально-процесуальний закон стосовно категорії справ приватного обвинувачення останньої умови не передбачає, що підкреслює специфіку норм.

Наступна різниця в характері самого звільнення.

Відповідно до ст. 46 КК України звільнення є можливим у разі примирення „винного” з потерпілим; по справах приватного обвинувачення – навпаки – „потерпілого” з винним. В категорії справ приватного обвинувачення застосування кримінальної репресії повністю залежить від волі потерпілого [181, с. 102-104]. Оскільки порушуються такі справи не інакше як за скаргою потерпілого, подальша їх доля також залежить від волевиявлення потерпілого. У разі звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України факту примирення недостатньо, винний повинен ще відшкодувати завдані збитки та усунути заподіяну шкоду.

Досліджувана у цій роботі норма права поширюється на всі справи про злочини невеликої тяжкості, які, на відміну від справ приватного обвинувачення, порушуються незалежно від скарги потерпілого за наявності достатньої підстави, що містить склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом України.

Отже, природа норм, що передбачена ст. 46 КК України, і справ приватного обвинувачення є різною.

Ряд авторів, говорять, що: „істинно правильне місце, де повинна знаходитися ця норма – є кримінально-процесуальний кодекс, оскільки це дії, що здійснюються у кримінальному процесі” [160, с. 36].

Проте з цим не можна погодитись у зв’язку з тим, що будь-яка норма матеріального права реалізується та здійснюється за допомогою норм процесуального права.

Підтвердженням матеріально-правового змісту цієї норми, а не процесуального, є й виділення деяких особливих ознак, поєднання яких створює юридичну природу примирення винного з потерпілим, як виду звільнення від кримінальної відповідальності, передбаченого ст. 46 чинного КК.

По-перше, питання про можливість звільнення конкретної особи від кримінальної відповідальності за даною підставою може виникнути тільки в тому разі, коли особа скоїла суспільно небезпечне діяння, що є злочином (ст. 2 КК України).

Якщо раніше це положення мало дискусійний характер [149, с. 42], то сьогодні воно є вже недоречним, оскільки існує чітко визначене законодавцем поняття злочину та підстави кримінальної відповідальності. У Кримінальному кодексі говориться про особу, що скоїла суспільно небезпечне діяння, яке містить склад злочину. Тому при вирішенні питання про звільнення від кримінальної відповідальності за даною підставою, необхідно встановити факт здійснення особою злочину.

Цю обставину було зазначено ще в 1966 р. А.П. Чугаєвим, який стверджував, що „кримінально-правові та кримінально-процесуальні норми про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання можуть застосовуватися тільки у тих випадках, коли дії обвинуваченого є злочинними та кримінально-карними” [227, с. 23].

Пізніше стосовно цієї обставини висловив свою думку П.С. Дагель, зазначивши, що „звільнити від кримінальної відповідальності можливо лише ту особу, яка несе або повинна понести цю відповідальність. Особа, яка не скоїла злочину, не буде потребувати звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки відповідальність не може бути застосована до неї” [47, с. 73].

Це судження, як уявляється, є дискусійним. Важко не погодитися з вищезазначеними авторами у частині того, що звільнення особи від кримінальної відповідальності є можливим тільки тоді, коли ця відповідальність є можливою. Тільки стосовно особи, „винуватої” у скоєнні злочину, може ставитися питання про притягнення до кримінальної відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідальності невинного є нонсенсом. Якщо немає за що притягувати до кримінальної відповідальності, то порушення питання про звільнення є тим більше недоречним (необґрунтованим).

Відповідно до можливості звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадку наявності обов’язку понести кримінальну відповідальність. Це твердження в науці кримінального права є загально визначеним, а саме „обов’язок понести кримінальну відповідальність виникає у момент здійснення злочину” [131, с. 149].

Слід зауважити, що це не відповідальність, а тільки обов’язок понести її. Обов’язок понести кримінальну відповідальність може залишитися нереалізованим. Наприклад, злочин залишився нерозкритим або особа, яка скоїла злочин і повинна понести кримінальне покарання, переховується від слідства та суду. Можливі випадки незнання особою, що скоєне нею діяння є злочинним, і вона повинна понести за це діяння кримінальну відповідальність (незнання про криміналізацію скоєного нею злочину). Зрозуміло, що обов’язок понести кримінальну відповідальність в усіх цих випадках зберігається, але сама кримінальна відповідальність особи не наступає. Відповідальність представляє собою не тільки обов’язок перетерпіти негативні наслідки, викликані протиправною поведінкою, а й „реально їх перенести” [204, с. 12].

С.Г. Келіна у своїй монографічній роботі зазначила, що „питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності виникає, якщо, з одного боку, існують підстави для притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, а з іншого – існують об’єктивні та суб’єктивні підстави, які дозволяють звільнити цю особу від кримінальної відповідальності” [73, c. 48].

Відповідно до діючого кримінального законодавства, підставою для кримінальної відповідальності є вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом.

Наявність системи зазначених об’єктивних та суб’єктивних ознак є підставою для визнання діяння злочинним і надає державі права притягти особу, що скоїла відповідне діяння, до кримінальної відповідальності. І навпаки, звільнення особи від кримінальної відповідальності може мати місце тільки за наявності у скоєному нею діянні складу злочину як необхідної і достатньої підстави для кримінальної відповідальності.

Проте деякі автори взагалі заперечують доцільність існування інституту звільненння від кримінальної відповідальності у зв’язку з тим, що він суперечить принципу презумпції невинуватості, згідно з яким винуватість особи у вчиненні злочину може бути визначена лише обвинувальним вироком суду. Так, Л.В. Головко вважає, що до визнання особи винною у вчиненні злочину вироком суду її можна звільнити від розгляду питання щодо доцільності подальших процесуальних дій. На підставі цього ним робиться висновок, що протиріч між кримінально-політичною концепцією звільнення від кримінальної відповідальності і принципом презумпції невинуватості не буде тільки тоді, коли „звільнення від кримінальної відповідальності” втратить свою матеріаль- но-правову автономію і буде розглядатися через „процесуальну призму” [38, с. 47].

До його точки зору приєдналася Л. Хруслова, наводячи такі аргументи.

По-перше, для визнання особи винною у вчиненні злочину замало одного судового рішення.

По-друге, право назвати особу винною настає у суду після повного розгляду справи, дослідження доказів, виголошення промов сторонами, а не на стадії попереднього розгляду справи, мета якого – вирішення питання щодо можливості призначення справи до слухання, не торкаючись питань винуватості чи невинуватості особи.

По-третє, чи варто виносити рогляд такої справи у суд, якщо проблема цим не вирішується, однак втрачається одна з таких переваг такої процедури – прискорення процесу та зниження завантаження і без того вкрай обтяжених роботою слідчих органів та суду [224, с. 50] .

Дійсно, між нормами кримінального і кримінально-процесуального права щодо звільнення осіб від кримінальної відповідальності існують певні розбіжності, проте вирішувати їх треба шляхом правильного застосування правил законодавчої техніки, а не шляхом заперечення матеріально-правової природи цього інституту. Погодитися з наведеною вище точкою зору не можна з таких причин.

По-перше, під час звільнення від кримінальної відповідальності особа сама визнає себе винною, підтвердженням чого є вчинення певних дій, передбачених законом. Перед судом постає завдання перевірити наявність складу злочину у діянні особи та дійсність умов звільнення від кримінальної відповідальності.

По-друге, у Кримінально-процесуальному кодексі України потрібно передбачити спрощенний порядок досудового слідства у випадку звільнення особи від кримінальної відповідальності.

По-третє, пропозиція щодо заміни словосполучення „звільнення від кримінальної відповідальності” словоспоученням „звільнення від кримінального переслідування” не має практичного значення, адже все одно є нереабілітуючою підставою.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Суб’єкт порушив заборону по утриманню від вчинення злочину і притягується відповідними карними органами до кримінальної відповідальності. І тільки керуючись бажанням уникнути небажаних наслідків за скоєний злочин (можлива наявність й інших мотивів), а закон таку можливість допускає, про що свідчить наявність у кримінальному праві інституту звільнення від кримінальної відповідальності, виконує зазначенні в законі вимоги з метою настання бажаного результату (а саме, за вчинення злочину він не поніс кримінальної відповідальності).

Так, відповідно до ст. 46 КК України закон зобов’язує особу, що скоїла злочин, примиритися з потерпілим та відшкодувати завдані йому збитки або усунути заподіяну шкоду. По суті, винна особа повертає порушене ним же становище потерпілого до стану, який існував до вчинення злочину. В діях такої особи є відсутньою „заслуга”. Винний виконав тільки те, що порушив та повинний був виконати, а якщо точніше, то повернути ситуацію до того становища, що існувало і не було б порушено, якби він не вчинив злочину. Це не є „більш ніж нормальна”, „доброзичлива” поведінка, це є нормальна, природна, належна поведінка. І якщо він добровільно не відшкодує завдану злочином шкоду, то у потерпілого є законом передбачене право вимагати відшкодування такої шкоди.

Таким чином, кримінально-правова норма регламентує звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка скоїла злочин у зв’язку з примиренням з потерпілим, як і ряд інших норм, що складають інститут звільнення від кримінальної відповідальності і не можуть розглядатися як заохочувальні у зв’язку з відсутністю в останніх обов’язкової ознаки – заслуженої поведінки особи.

У правовій літературі висловлена думка, відповідно до якої примирення у кримінальному праві визначається як угода між суб’єктом злочину і потерпілим від злочину, що має правозупиняюче значення та має прояв у звільненні особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності [46, с. 114].

Проте примирення винного з потерпілим, як підставу звільнення від кримінальної відповідальності, треба відрізняти від підстав, що виключають її.

Більшість авторів схильні до того, що кримінальна відповідальність виключається, коли в діях особи відсутній склад злочину, тобто підстава кримінальної відповідальності. За словами Ю.В. Бауліна, особу немає від чого звільняти [14, с. 61].

Аналіз кримінального законодавства дає підстави стверджувати, що виключення кримінальної відповідальності має місце і тоді, коли в діях є склад злочину. Так, склад незакінченого злочину є в діях особи, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця. Це положення випливає із змісту ч. 1 ст. 17 КК України, де йдеться про те, що „добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця”.

Певна позитивна поведінка має місце як у випадку добровільної відмови від доведення злочину до кінця, так і у випадку звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку с примиренням винного з потерпілим. Проте зазначені підстави мають різну правову природу та умови застосування, а саме:


  1. За наявності добровільної відмови кримінальна відповідальність виключається, адже зі змісту ч. 2 ст. 17 КК України випливає, що особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, кримінальній відповідальності не підлягає, тоді як ст. 46 КК України передбачає, що у разі примирення винного з потерпілим особа звільняється від кримінальної відповідальності.

  2. Добровільна відмова має місце до закінчення злочину, тобто до того, як постали суспільно небезпечні наслідки, тоді як звільнення винного від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим має місце після закінчення злочину, а завданні збитки відшкодовані.

  3. При добровільній відмові має значення те, що суспільно небезпечні наслідки не настали, тоді як під час застосування ст. 46 КК України головне значення має факт примирення винного з потерпілим, тобто врахування права та інтересів потерпілого.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим слід також відрізняти від підстав звільнення від покарання. Більшість авторів тривалий час вважали „звільнення від кримінальної відповідальності” та „звільнення від покарання” тотожними поняттями. Так, В.Г. Беляєв писав, що покарання є „єдиною матеріально-правовою реалізацією відповідальності”, а тому ”звільнення від покарання” фактично дорівнює „звільненню від відповідальності” [16, с. 14]. Цієї ж точки зору дотримувався П.М. Давидов [45, с. 82].

Чинний КК України ці поняття розмежовує, адже Загальна частина КК містить два окремих розділи, які закріплюють підстави звільнення від кримінальної відповідальності та підстави звільнення від покарання та його відбування (Розділ IX, Розділ XII Загальної частини КК України).

Зазначені підстави дійсно мають різні правові наслідки, а саме:

1. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність, кримінальна відповідальність наступає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Таким чином, звільнення від кримінальної відповідальності може бути до набуття законної сили обвинувальним вироком суду. Після цього мова може йти лише про звільнення від покарання.

2. У випадку звільнення від кримінальної відповідальності догана, засудження, що випливають з обвинувального вироку суду, не мають місця, тоді як у випадку звільнення від покарання вони мають місце.

3. Під час звільнення від кримінальної відповідальності відсутні зовсім або існують незначною мірою (несуттєві) обмеження для особи, в діях якої передбачалися ознаки кримінально-правового складу злочину, чого не можна сказати про звільнення від покарання.

Таким чином, інститут звільнення від кримінальної відповідальності відмежовується від суміжних інститутів кримінального права за своєю природою та умовами застосування. Проте не всі підстави звільнення від кримінальної відповідальності мають однакове значення у правовому регулюванні. Тому важливого значення з практичних та теоретичних міркувань набуває питання про класифікацію підстав звільнення від кримінальної відповідальності.

Аналіз робіт, присвячених звільненню від кримінальної відповідальності таких авторів, як Л.В. Головко, Ю.В. Баулін, С.В. Сахнюк та ін., дозволив відокремити такі види підстав звільнення від кримінальної відповідальності:

1) обов’язкові та факультативні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які поділяються залежно від того, чи є звільнення від кримінальної відповідальності правом або обов’язком суду. У зв’язку з тим, що у ст. 46 КК України використовується словосполучення „особа ... звільняється від кримінальної відповідальності”, примирення винного з потерпілим належить до обов’язкових підстав звільнення від кримінальної відповідальності;

2) умовні та безумовні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, що поділяються залежно від умов, які можуть висуватися до такої поведінки особи, звільненої від кримінальної відповідальності. У зв’язку з тим, що після звільнення винного від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України будь-які правообмеження для особи не настають, примирення винного з потерпілим належить до безумовних підстав звільнення від кримінальної відповідальності;



  1. загальні та спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які поділяються в залежності від того, яке вони мають значення стосовно певних видів злочинів та злочинців. У зв’язку з тим, що ст. 46 КК України розміщується у Загальній частині КК, і застосовується у випадку вчинення особою вперше будь-якого злочину невеликої тяжкості, примирення винного з потерпілим належить до загальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності;

  2. звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з відсутністю або незначним ступенем суспільної небезпеки винної особи, які свідчать про можливість виправлення та попередження вчинення злочину з її боку без застосування кримінально-правових заходів примусу, та звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з позитивною посткримінальною поведінкою особи, яка вчинила злочин. Ці підстави поділяються залежно від мети їх застосування. У першому випадку метою є попередження вчинення злочинів з боку винної особи, у другому випадку метою є заохочення винних до вчинення дій, спрямованих на відшкодування завданих збитків, саме до цього виду звільнення від кримінальної відповідальності належить примирення винного з потерплим (ст. 46 КК України).

Таким чином, примирення винного з потерпілим є загальною, обов’язковою, безумовною підставою звільнення від кримінальної відповідальності, яка застосовується у разі позитивної посткримінальної поведінки особи, винної у вчиненні злочину.

Предметом цього дослідження є саме звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, проте не можна не зазначити, що інститут примирення винного з потерпілим має більш широкий зміст.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com



1   2   3   4   5


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет