Загальна характеристика роботи



жүктеу 1.11 Mb.
бет3/5
Дата01.04.2016
өлшемі1.11 Mb.
1   2   3   4   5
: download
download -> Оқушылардың орта буынға бейімделуі барысында жүргізген жұмыстар туралы анықтама. қазан 2014ж
download -> Построение таблиц истинности логических выражений
download -> Қазақстан республикасының білім және ғылым министрлігі қазақ инженерлік теникалық академиясы
download -> Правила соревнований международная Ассоциация Бокса [Преамбула]
download -> Қазақстан тарихы бойынша Ұбт шпаргалкалары а а. Иманов көтерiлiс отрядтарын қаруландыру үшiн – қару-жарақ шығаруды ұйымдастырды
download -> Бехаалотха Когда будешь зажигать Числа 8,1 12,16
download -> Мы молімся за вас жыццё Змяні сваё жыццё Захавайце наша жыццё! Мы любім вас Змяні сваё сэрца Змяні сваё харчаванне

2.2. Підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим
Звільнення від кримінальної відповідальності: це відмова держави в особі відповідного органу (суду) від застосування до винного заходів кримінально-правового характеру, що призначаються не інакше як за обвинувальним вироком суду.

Для того, щоб ця відмова була легітимною, кримінальний закон встановлює ряд вимог, за наявності яких компетентні органи можуть прийняти відповідне рішення. Стаття 46 КК України передбачає чотири такі вимоги:



  1. вчинення злочину вперше;

  2. вчинення злочину невеликої тяжкості;

  3. примирення винного з потерпілим;

  4. відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Автор науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України за редакцією С.С. Яценка вважають, що підставою застосування цієї норми є дотримання сукупності передбачених умов [127, с. 91]. Інший науково-практичний коментар Кримінального кодексу за редакцією М.І. Мельника також звертає увагу саме на сукупність умов, які виступають підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності [129, с. 134-135]. Ю.В. Баулін зазначає, що передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК є вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості. А підстава звільнення особи від кримінальної відповідальності являє собою певну пост-кримінальну поведінку, яка включає у себе два складових елементи, а саме: примирення особи, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, з потерпілим від цього злочину, та відшкодування зазначеною особою завданих нею збитків або усунення заподіяної шкоди [14, с. 136-138]. Х.Д. Алікперов, навпаки, вважає, що примирення з потерпілим та відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди є умовами звільнення, а невелика тяжкість злочину та вчинення його вперше є підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності. А.В. Наумов вважає, що всі ці чотири вимоги є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності [80, с. 191]. Ряд інших учених, напроти, вважає ці вимоги саме умовами звільнення від кримінальної відповідальності [207, с. 27, 164, 264].

Підстава – це джерело, головна ланка на якій що-небудь будується. Причина, достатній привід, який виправдовує, будь-що [133, с. 210].

Умова – це обставина, від якої що-небудь залежить, правила, встановлені у якій – небудь галузі життя, діяльності, дані, вимоги, з яких слід виходити [26, с. 341].

Здається, визначення Ю.В. Бауліна є найбільш точним, оскільки категорія злочинів і вчинення злочину вперше – це ті обставини, які не зобов’язують суд розглядати можливість застосування норми звільнення від кримінальної відповідальності, хоч від них і залежить прийняття рішення про звільнення від кримінальної відповідальності. Разом із тим, вони не є тими достатніми підставами, які виправдовують звільнення, а є критеріями (вимогами), що виступають умовами такого звільнення.

Сутністю ж звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України є примирення з потерпілим і відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, тобто ці два критерії є підставами звільнення від кримінальної відповідальності.

Р.А. Сабітов також вважає, що під підставами примирення стимулюючих (посткримінальних) заходів кримінально-правового впливу розуміється те, за що ці міри застосовуються, тобто позитивна посткримінальна поведінка, що виражається у примиренні та відшкодуванні завданої шкоди. Всі інші вимоги кримінального закону належать до умов застосування названих мір [174, с. 47].

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”, умовою звільнення особи (обвинуваченого, підсудного) від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим (ст. 46 КК України) є вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості. Наведену умову можна диференціювати на декілька умов.

Першою умовою, яку слід розглянути, аналізуючи зміст норми про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із примиренням винного з потерпілим, є вчинення злочину вперше.

Стосовно того, що слід розуміти під „вчиненням злочину вперше” в теорії кримінального права суттєвих протиріч немає.

Злочином, вчиненим вперше, визнається діяння, що передбачене кримінальним кодексом і яке особа фактично чинить у перший раз, чи діяння, вчинене вперше в юридичному розумінні [242, с. 84-87], тобто можливо особа раніше вже чинила злочин, але всі його юридичні наслідки анульовано.

Відповідно до чинного КК України, злочин визнається вчиненим вперше, якщо:



  1. злочин є фактично скоєним у перший раз;

  2. особу за раніше вчинений злочин було звільнено від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених ст. ст. 45 – 48 КК України;

  3. за раніше вчинений злочин закінчилися строки давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК України);

  4. особу, засуджену за вчинення злочину, було звільнено від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК України );

  5. особу за вчинений злочин було засуджено без призначення покарання або звільнено від покарання чи вона відбула покарання за діяння, злочинність і караність, якого усунута законом, оскільки така особа не вважається судимою відповідно до ч. 3 ст. 88 КК України;

  6. особа не вважається судимою у зв’язку з реабілітацією (ч. 4 ст. 88 КК України)

  7. збігли строки погашення судимості чи судимість знято судом (ст. ст. 89, 91 КК України);

Держава не вважає за доцільне притягувати особу до кримінальної відповідальності або до виконання призначеного вироком суду покарання, якщо з моменту вчинення злочину чи набрання обвинувальним вироком суду законної сили закінчилися визначені строки давності і особа не ухилялася від відповідальності чи покарання. Збігом встановлених законом строків (ст. 49 КК України) погашаються правові наслідки за раніше скоєний злочин і у випадку вчинення нового злочину правильно буде говорити, що в кримінально-правовому смислі другий злочин є скоєним уперше. Такий підхід є кримінологічно вірним, оскільки протягом зазначеного законом часу поведінка особи не виходила за межі законослухняного громадянина, що свідчить про його виправлення після вчинення злочину. Якщо ж злочин вчинено до закічення строків давності, то в цьому разі особа не може вважатися такою, що скоїла злочин вперше.

Судимість є правовим наслідком відбування покарання за скоєний злочин, пов’язана з покладенням на особу певних обмежень кримінально-правового характеру. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і до погашення або зняття судимості. Встановлюючи строки, за збігом яких судимість погашається (знімається), держава тим самим продовжує впливати на особу, яка скоїла злочин і після відбуття покарання. Тому з точки зору кримінального права і кримінологічної обґрунтованості є правильним після закінчення строку погашення судимості (за умови не вчинення у цей період нового злочину) вважати особу такою, що не має судимості. Відповідно у подальшому таку особу необхідно визнавати такою, що скоїла злочин вперше.

Зняття судимості актом амністії чи помилування відрізняється від звичайного порядку тим, що з часу вступу в силу обвинувального вироку суду з наступним застосуванням акта амністії чи помилування може пройти небагато часу (можливо, що про застосування амністії зазначається безпосередньо у самому вироку суду).

Питання про погашення або зняття судимості з осіб, до яких застосовано амністію, вирішується згідно з положенням Кримінального кодексу України, виходячи з виду і терміну фактично відбутого винним покарання (ч. 3 ст. 5 Закону). У змісті статей, які регламентують помилування, нічого не говориться про можливість зняття судимості актом помилування, а в частині 3 ст. 91 „Зняття судимості” зазначається, що порядок зняття судимості встановлюється Кримінально-процесуальним кодексом України, із чого, можна зробити висновок, що виключно законами України визнаються діяння, які є злочинними, та відповідальність за них, отже і питання про припинення кримінально-правових відносин, включаючи такий його аспект як погашення та зняття судимості вирішується законом.

Закінчення строків давності виконання обвинувального вироку суду є юридичним фактом, з яким пов’язується звільнення від відбування покарання засудженої особи. Це звільнення ґрунтується на втраті особою суспільної небезпечності, що виявилася у вчиненому нею злочині. Існують випадки, коли давність виконання обвинувального вироку суду не застосовується, а саме за перелічені в ч. 6 ст. 80 злочини проти миру і безпеки людства: планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї масового знищення (ст. 439) та геноцид (ч. 1 ст. 442). Відповідно в усіх інших випадках закінчення строку давності виконання обвинувального вироку суду є підставою для визнання особи такою, що вперше скоїла злочин.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, у зв’язку з передачею особи на поруки, у зв’язку зі зміною обстановки погашає всі юридичні наслідки скоєного діяння. Обґрунтованість такого звільнення від кримінальної відповідальності за переліченими обставинами у випадку вчинення нового злочину, відповідно до легітимності, дозволяє відповісти позитивно і визнати особу як таку, що вперше скоїла злочин.

Аналізуючи зміст „вчинення злочину вперше”, потрібно звернути увагу й на правові наслідки засудження особи за межами України. Відповідно до ст. 9 КК України вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства, були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України [127, с. 16].

Стаття 9 охоплює випадки: а) коли громадянин України, іноземець або особа без громадянства вчинила за межами України діяння, яке визнається злочином не лише за КК України, але і за кримінальним законом держави, на території якої було вчинено злочини; б) якщо таку особу було засуджено в іноземній державі; в) якщо така особа вчинила новий злочин на території України. Тоді мова йде про особливий (sui generis) рецидив злочинів. З правової точки зору такий рецидив породжує всі пов’язані з ним наслідки, а сама особа вважається судимою і її судимість враховується при кваліфікації нового вчиненого злочину, як обставина, що надає злочину кваліфікований вид, а також при призначенні покарання. Невідбуте покарання за вироком суду іноземної держави приєднується до покарання, що призначається судом України за новий злочин, тобто покарання призначається за сукупністю вироків за правилами, визначеними ст. 71 КК України.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Кожна особа, перш ніж вчинити злочин, повинна усвідомити невідворотність відповідальності за нього, незалежно від його подальшої позитивної соціально-значимої поведінки. Ця думка не є новою. За різних часів і за різних формулювань вона неодноразово висловлювалася у літературі. Одним із перших її сформулював Ч. Беккарія: “Один із самих дієвих засобів, що стримує злочин, полягає не в жорсткості покарання, а в його невідворотності...” [15, с. 308-309].

Французький просвітитель Ш. Монтеск’є у своїй праці ”Про дух законів” писав: “Вникніть у причини будь-якої розпусти і ви побачите, що вони випливають з безкарності, а не від слабкості самого покарання” [125, с. 233].

До того ж невідворотність відповідальності не означає невідворотності покарання. Так, Р.А. Сабітов зазначає, що “невідворотність кримінальної відповідальності – це і необхідність розкриття кожного правопорушення, і його правильна кваліфікація та державний осуд винного... Невідворотність покарання – це покладення на злочинця кари, що міститься в кримінальному покаранні” [174, с. 144].

Засудження особи, яка вчинила злочин, є особливо необхідним у випадку порушення нею вимог закону вперше, з метою утримання вчинення наступних злочинів. Вчинивши злочин, людина вже пройшла через певний етап формування негативного, зневажливого ставлення до закону. А як відомо, будь-яка перша подія в житті людини залишає враження, яке у подальшому може вплинути на характер стереотипної поведінки. У зв’язку з цим відповідна реакція на злочин, а особливо вчинений вперше, необхідна з метою його подальшого попередження.

Автори цього напрямку спираються на опубліковані у кримінально-правовій літературі дані результатів емпіричних і теоретичних досліджень, з яких видно, що вперше вчинений злочин суттєво впливає на подальше формування злочинної діяльності осіб: “перший злочин і перше покарання є значним переживанням, яке запам’ятовується і формує особу рецидивіста” [230, с. 15].

Автор цього дослідження не є прибічником цього напрямку і не виступає за обов’язковість покарання, оскільки у ряді випадків воно є недоцільним.

Деякі автори стосовно цього питання в кримінально-правовій літературі вже зробили певні зауваження. Так, Ю.Ю. Коломієць звертає увагу на те, що „принцип невідворотності кримінальної відповідальності разом із принципом доцільності відповідальності відображають два основних методи правового регулювання (порядок призначення примусових заходів і можливість застосування заходів заохочення), і надає таке визначення невідворотності кримінальної відповідальності: „Особа, що вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності, за винятком випадків, передбачених у законі. Якщо особа підлягає кримінальній відповідальності, то вона притягується до неї. Лише у виняткових випадках, передбачених законом, така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності [78, с. 12-13]”.

Таким чином, застосування підстав звільнення від кримінальної відповідальності (у тому числі передбаченої ст. 46 КК України) не порушує принципу невідворотності кримінальної відповідальності, а, навпаки, стимулює позитивну посткримінальну поведінку винного.

Другою умовою звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, є вчинення злочину невеликої тяжкості.

В основу законодавчого поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії:

1) ступінь суспільної небезпечності (тяжкості) злочинів;

2) передбачений законом строк покарання у вигляді позбавлення волі.

За цими критеріями злочини поділяються на чотири категорії: злочини невеликої тяжкості; злочини середньої тяжкості; тяжкі злочини та особливо тяжкі злочини (ст. 12 КК України).

Отже, законодавчо закріплено, що злочинами невеликої тяжкості визнаються злочини, за які законом передбачене максимальне покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання.

Слід зазначити, що сама ідея встановлення у кримінальному законі категорій злочинів не є новою, відповідні пропозиції із цього приводу мали місце ще задовго до прийняття 5 квітня 2001 р. діючого Кримінального кодексу.

Ставилося питання стосовно встановлення за межами класифікації злочинів такого виду кримінального правопорушення як кримінальний проступок. У самій же класифікації пропонувалося виокремити від трьох до п’яти категорій злочинів.

Справедливою вважається думка Н.Ф. Кузнєцової, що науково обґрунтована класифікація є практично і теоретично актуальною щонайменш у трьох її аспектах – для законотворчої діяльності, для індивідуалізації відповідальності винних, для кримінологічного вивчення злочинності, її стану і структури [95, с. 46].

Метою класифікації злочинів є правильне і однакове застосування кримінально-правових інститутів до різних за тяжкістю груп злочинів, регламентація відповідних кожній групі кримінально-правових наслідків. У науково-теоретичному вирішенні питання про критерії класифікації необхідно мати на увазі такі моменти:



  1. якими є цілі та практичні потреби у такій класифікації;

  2. наскільки адекватним є уявлення про істотні ознаки злочину його дійсному, об’єктивному змісту, наскільки правильно наше усвідомлення у даний момент відображує реальну природу злочину [85, с. 21].

Критерієм класифікації будь-яких явищ та предметів на групи повинна виступати сама значна (важлива) ознака явищ та предметів, які класифікуються. Безперечно, що для злочину самою суттєвою ознакою є його суспільна небезпека. Визнаючи цей факт, вчені все ж таки не дійшли єдиної думки про те, що конкретно на науково-теоретичному рівні буде служить для класифікації злочинів: характер чи ступінь суспільної небезпеки (або можливе поєднання того й іншого).

Д.О. Хан-Магомедов підставою для класифікації злочинів вважає виключно ступінь суспільної небезпеки, визначений законодавцем у санкції [222, с. 87-88]. На думку Є.В. Болдирєва, „для однієї групи злочинів може мати значення тільки характер суспільної небезпеки, для другої – характер і ступінь, для третьої окрім характеру і ступеня суспільної небезпеки повинний враховуватися і ступінь суспільної небезпеки самої особи” [18, с. 95-96].

Н.І. Загородніков зазначає, що „в основу класифікації злочинів необхідно положити санкцію (розмір та вид передбаченого законом покарання), таку ознаку, яка відображала б соціальний зміст злочину (суспільну небезпеку) [61, с. 47]. А.І. Марцев піддає критиці цю позицію, зазначаючи, що не обґрунтовано вважати покарання „розмірною одиницею” суспільної небезпеки. „Остання є об’єктивною реальністю, що існує незалежно від нашого усвідомлення, первинно по відношенню до покарання. Покарання повинно виходити із суспільної небезпеки, а не навпаки” [119, с. 87].

Т.І. Леснієвськи-Костарєва підтримує прибічників, які акцентують увагу на покаранні, що повинно відображати міру суспільної небезпеки скоєного, і вважає за доцільне використання при визначенні конкретних категорій злочинів критеріїв „форма вини” і „санкція”, зауважуючи, що „несправедливо відмовлятися від суспільної небезпеки як основного критерію категоризації злочинів” [106, с. 156-161].

Л.М. Кривоченко наголошує, що „суспільна небезпека не може бути безпосередньо сприйнятою, і для того, щоб вона могла бути вираженою і зрозумілою однозначно, необхідно знайти певні зовнішні показники цієї небезпеки”.

Слід зазначити, що сьогодні в юридичній літературі немає єдиного визначеного поняття стосовно того, що слід розуміти під суспільною небезпекою злочину.

Так, є доречним погодитися з І.В. Бондаренком, який вважає, що розбіжності думок серед вчених про природу злочинної шкоди пов’язані не стільки з традиційним спором про конструкцію складу злочину, „скільки з питанням про те чим визначається суспільна небезпека злочину – спрямованістю діяння (можливістю завдання шкоди) чи її реальним результатом (реально завданою шкодою)” [19, с. 15].

У кримінально-правовій теорії стосовно природи категорії „суспільної небезпеки” склалися три основні концепції: об’єктивна, суб’єктивна, об’єктив- но-суб’єктивна.

Прихильники об’єктивної концепції вважають, що суспільна небезпека діяння є категорією виключно об’єктивною.

Так, наприклад, П.С. Дагель вважає, що „об'єктивний характер суспільної небезпеки обумовлений об'єктивним характером шкоди, заподіюваної злочином” [48, с. 61].

П.П. Осіпов зазначає, що „...суспільна небезпека діяння визначається величиною заподіяної шкоди і цінністю породжуваних ними суспільних стосунків” [138, с. 122].

В суб'єктивній концепції категорії суспільної небезпеки, сформульованій П.А. Фефеловим, зазначається: „Суспільна небезпека є властивістю усвідомленої антигромадської діяльності, сутність якої виражається в тому, що зазначена діяльність, маючи всі ознаки людської практики, вміщує в собі специфічну ціннісну орієнтацію і тому здатна служити прецедентом для повторення у майбутньому як особою, що здійснює цю діяльність, так і іншими особами” [219, с. 24].

Прихильники об'єктивно-суб'єктивної концепції вважають, що суспільна небезпека злочину обумовлена його об'єктивними та суб'єктивними ознаками.

Так, В.В. Мальцев пише: що „...суспільна небезпека як властивість антисоціальної поведінки виникає разом із соціально обумовленою діяльністю людей, суспільства. Це означає, що суспільно-небезпечна поведінка формується у процесі людської діяльності при усвідомленні індивідом своїх інтересів як таких, що суперечать інтересам суспільства. Це вибір особи на користь антисоціального, протигромадського задоволення потреб. Тому суспільно-небезпечна поведінка завжди є загрозливою свідомою діяльністю для суспільних інтересів” [113, с. 72].

Із запропонованих концепцій видно, що тільки перша, так названа „об'єктивна”, пов'язує суспільну небезпеку діяння саме з реальним заподіянням шкоди. Причому мова йде про заподіяння істотної шкоди охоронюваним кримінальним законом інтересам. Це справедливо, оскільки всяке правопорушення заподіює певну шкоду, однак під охорону кримінального закону ставляться саме такі інтереси, які, як зазначив ще у XIX ст. найвидатніший російський вчений-криміналіст Н.С. Таганцев, „у даній країні, у даний час визнаються настільки істотними, що держава через недостатність інших мір охорони загрожує посягнувшому на них покаранням” [193, с. 45].

У той же час, уявляється, що суспільна небезпека діяння визначається не тільки її істотною „шкідливістю”. Вона також складається з різних складових: спосіб вчинення злочину, наявність судимості у винної особи, груповий характер вчинення злочину, форма вини, зміст мотивів і цілей і т.ін.

Переконливою є позиція В.В. Мальцева, який підкреслює, що „шкода, заподіяна суспільно-небезпечною поведінкою, має абсолютне значення лише як мотив (підстава) нормотворчої діяльності, однак способи правового запобігання суспільно-небезпечній шкоді, визнання діяння суспільно небезпечним або не суспільно небезпечними їх настанням жорстко не обумовлені” [113, с. 108].

Як уявляється, представлена думка не спростовує, а, навпаки, підтверджує те, що всяке реально вчинене кримінально-каране діяння заподіює певної шкоди охоронюваним кримінальним законом інтересам, чи то інтереси особистості, суспільства або держави. Однак, категорія „суспільна небезпека”, будучи матеріальною ознакою злочину, що розкриває його соціальну сутність, водночас є і критерієм криміналізації правопорушень.

Усяке ж фактично вчинене діяння, визнане кримінальним законом як злочин, викликає ті або інші негативні зміни в об'єктах кримінально-правової охорони.

„Немає і не може бути злочинів, - зазначає І.В. Бондаренко, – які не тягли б за собою певних негативних змін, зрушень у соціальній дійсності, не деформували б тією чи іншою мірою стан системи суспільних відносин, не порушували б встановлений у суспільстві правопорядок” [19, с. 15].

Існує думка, відповідно до якої, питання суспільної небезпеки цікавить з точки зору підстави для виокремлення груп злочинів у кримінальному законі, а якщо точніше, то її відображення в конкретних нормах кримінального закону, в розробці критеріїв закріплення суспільної небезпеки у ньому.

В якості таких формальних критеріїв пропонується санкція закону; покарання, призначене за вироком суду; перелік злочинів; форма вини. Так, Л.М. Кривоченко вважає, що саме в характері і розмірі санкції найбільш повно відображується оцінка законодавця стосовно тяжкості злочину визначеного виду.

Санкція – це необхідна частина кримінально-правової охоронної норми, що вказує на державно-примусові міри, які застосовуються до правопорушника [195, с. 59].

Слід погодитись з В.В. Мальцевим, що в диспозиції суспільна небезпека виражається за допомогою ознак складу злочину, а санкція – через вид і розмір покарання, і величина санкції знаходиться в прямій залежності від дійсної небезпеки посягання.

На думку С.В. Бородіна, при конструюванні санкції необхідно враховувати не тільки класифікацію злочинів, оскільки вона не тільки створює їх упорядковану систему, але й є показником співвідношення їхньої небезпеки, а при необхідні і найбільш прийнятні засоби боротьби з кожним із них, вносить ясність у питаня, що стосуються кримінальної відповідальності і застосування покарання [20, с. 84].

Та щоб це положення зберігалося, при конструюванні санкції необхідно враховувати такі положення:

- санкції повинні відповідати реальному ступеню суспільної небезпеки (у всіх можливих її варіантах);

- санкції повинні бути „внутрішньо” узгоджені поміж собою;

- за злочини, вчинені з необережності і за злочини, коли наслідки можуть бути самими різними, необхідно передбачити можливість заміни одних мір іншими (альтернативні санкції) [75, с. 112-114].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Постанова Пленуму Верховного Суду України „ Про стан правосуддя в 2000 р. та заходи щодо його вдосконалення з метою реалізації положень Конституції України” від 25 січня 1974 р. щодо застосування ст. 27 КПК [155] поняття „примирення” теж не розкриває. Існує ряд наукових праць як вітчизняних, так і іноземних юристів-правників, в яких автори намагаються розкрити зміст „поняття примирення”, спираючись на генезис нормотворчості своїх країн та на свої власні знання та погляди стосовно походження та змісту зазначеного поняття.

Необхідність чіткого визначення нормативного поняття „примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим” обґрунтована рядом інших близьких або подібних понять. Для виявлення суті примирення у кримінальному праві необхідно розмежувати усі поняття, які можуть бути згадані у зв’язку з ним (компроміс, відшкодування шкоди, врегулювання конфлікту тощо) інакше визначення можливих форм кримінально-правової реакції на вчинений злочин (правових наслідків) та визначення мети примирення може ускладнитися [147, с. 43].

Народним депутатом України О.Б. Матковським на розгляд до парламенту було внесено статтю 44, якою передбачалася норма про криміналь-но-правовий компроміс. Частина перша зазначеної норми розкривала поняття „кримінально-правового компромісу між потерпілим та особою, що вчинила кримінально каране діяння”, а саме компромісом визнавалася добровільна угода між особою, яка вчинила кримінальний проступок (провинність), і потерпілим щодо відмови останнього від кримінального переслідування особи, яка вчинила кримінально-каране діяння. Умови, що ставилися перед винним були такі: винний зобов’язаний добровільно у певний строк відшкодувати завдану ним матеріальну та моральну шкоду. Таким чином особа, яка скоїла злочин невеликої тяжкості, повинна відшкодувати потерпілому завдані нею матеріальні та моральні збитки таким чином, щоб останній захотів відмовився від кримінального переслідування винного.

До використання поняття кримінально-правового компромісу також приєднуються Х.Д. Алікперов, К.Ш. Курбанова, Г.О. Усатий. Останній на підставі здійснених ним досліджень дав визначення кримінально-правовому компромісу, вказавши, що це взаємна домовленість, яка встановлює певні умови звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які зобов’язуються виконати передбачені кримінальним законом нормативно-правові настанови. А сам кримінально-правовий компроміс є не чим іншим, як певною угодою, що укладається на підставі обопільних поступків [218, с. 109].

Здається, слід приєднатися до визначення Б.-Д. Майєра, який вважає поняття „примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим” найбільш вдалим терміном, тому що воно описує: 1) відносини тих осіб, які безпосередньо були задіяні при вчиненні злочину; 2) конфронтацію особи, яка вчинила злочин, зі стражданнями потерпілого; 3) визнання своєї вини цією особою; 4) залагодження суперечки одного і в ідеалі 5) двостороннє примирення. Хоча Б.- Д. Майєр і зазначає, що примирення сторін базується на врегульованні відносин стосовно заподіяної злочином шкоди, але в той же час він робить акцент на ліквідації у потерпілого психологічного ставлення до злочину, а саме хвилювань, негараздів та спроби відновити у нього довіру до правового миру.

Автори науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України за загальною редакцією М.О. Потебенька зазначають, що примирення є фактом оформленої в належній процесуальній формі відмови потерпілого від своїх попередніх претензій та вимог до особи, яка вчинила злочин, відмови від прохання притягнути її до кримінальної відповідальності або прохання закрити справу, порушену за його заявою. Автори звертають увагу й на надання згоди з боку винної особи на звільнення її від кримінальної відповідальності [128 с. 286].

Співавтор іншого науково-практичного коментаря О.О. Дудоров вважає, що примирення є одностороннім актом, який виражає волю з боку потерпілого [130, с. 104].

Автор цього дослідження не є прибічником зазначених позицій, тому що на відміну від таких видів звільнення як дійове каяття та зміна обстановки, де є достатньою наявність одного суб’єкта, в примиренні їх повинно бути щонайменше два: 1) особа, яка вчинила злочин та 2) особа, яка потерпіла від злочину, оскільки при відсутності одного із визначених суб’єктів втрачається суть підстави звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачена у ст. 46 КК України.

Обидва ці суб’єкти мають однакове значення для вирішення питання про звільнення – особа, яка вчинила злочин, тому що саме вона претендує на звільнення, потерпілий – його наявність є передумовою, поштовхом для позитивних дій винного, що спрямовані на примирення.

Акцентуючи свою увагу на цьому питанні необхідно також звернути увагу й на різницю, що склалася між кількісним та якісним складом між суб’єктами примирення та суб’єктами, які беруть (можуть брати) участь у „процедурі примирення”, оскільки це є різні поняття з різними складами учасників. „Суб’єкти примирення” – поняття доволі вузьке, тоді як до кола суб’єктів, які беруть участь у примиренні, може входити набагато більша кількість людей, ніж сама кількість суб’єктів примирення. Суб’єкти примирення – це особи, між якими досягнута згода про примирення після скоєного злочину. Суб’єкти, що задіяні в примиренні, – це особи, які сприяють своїми активними діями досягненню примирення між винним та потерпілим. До суб’єктів, які можуть брати участь в примиренні, можна віднести суспільні об’єднання чи організації, захисника обвинуваченого, представника потерпілого та інших осіб, які не завжди можуть бути учасниками кримінального процесу. На відміну від суб’єктів примирення, коло яких витікає із закону, круг осіб, які можуть брати участь у зазначеній процедурі, законом не визначається.

Вивчаючи концепцію звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим, законодавець окремо не зупиняється на понятті суб’єктів примирення, тому, аналізуючи інші види звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, дійове каяття) можна дійти такого висновку.

Суб’єктами примирення можуть бути особи, які відповідають таким вимогам:

- суб’єктом примирення може бути фізична особа, яка відповідно до ст. 18 КК України є суб’єктом кримінально-караного злочину є фізично осудна особа,

- суб’єктом примирення може бути тільки осудна особа. Згідно зі ст. 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Відповідно дії неосудної особи, яка є суб’єктом злочину, не мають кримінально-правового значення. Не може бути суб’єктом примирення й особа, що захворіла на психічний розлад після вчинення злочину і не може усвідомлювати фактичного характеру своїх дій та керувати ними. Та після одужання особи примирення може відбутися і бути підставою для звільнення останньої від кримінальної відповідальності;

- досягнення особою віку кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин. Вік є також основною ознакою суб’єкта злочину і відповідною ознакою суб’єкта примирення, оскільки не досягнення віку кримінальної відповідальності виключає саму можливість притягнення неповнолітнього до неї.

Ще однією умовою, яка повинна існувати, крім перерахованої сукупності уже зазначених вимог, є дійсне (реальне) вчинення особою злочину.

Другим суб’єктом примирення є потерпілий. Якщо ознаки першого суб’єкта злочину витікають із норм матеріального права, то поняття потерпілого дається лише в кримінально-процесуальному законі. Ряд юристів-правників дотримуються точки зору, що поняття потерпілого є матеріальним, а не процесуальним. З цією точкою зору можна погодитись у зв’язку з тим, що права потерпілого в процесуальному розумінні є похідними від матеріально-правового права на відшкодування шкоди. „Тому є очевидним, – відмічає П. Яні, – що особливим процесуальним статусом потерпілого повинні володіти ті особи, що є потерпілими в матеріальному розумінні, тобто ті, кому спричинено шкоди злочинним діянням і які мають право на відшкодування такої шкоди судовим рішенням. Таким чином, процесуальне поняття потерпілого пов’язане з його матеріально-правовою суттю” [234, с. 40]. Таку точку зору підтримують і ряд інших авторів [192, с. 26].

Сам термін „потерпілий” вперше з’явився в Уставі кримінального судочинства у 1864 р. для визначення особи, що потерпіла від злочинного діяння, використовуючи похідну від дієслова „терпіти”, „потерпілий від злочинного діяння”, „особа, яка зазнала шкоди та збитків”.

Відповідно до положень КПК РСФСР 1923 р. потерпілий є учасником процесу у двох випадках: коли виступав обвинувачем у справах приватного обвинувачення або коли ним пред’являвся цивільний позов у кримінальній справі. При цьому зазначалося, що якщо потерпілий є тільки цивільним позивачем, то його діяльність обмежується вимогами про відшкодування завданої йому шкоди чи виконанням функції підтримання цивільного позову в кримінальній справі. У тих випадках, коли потерпілий не є ані обвинувачем, ані цивільним позивачем, він виконує функції свідка.

Таке становище осіб, що зазнали шкоди від злочину, відповідало політиці Радянської держави, яка не визнавала нічого приватного, вважаючи, що особисті інтереси не повинні розходитися із суспільними.

Вперше визначення потерпілого законодавцем було надане у ст. 24 Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік 1958 р. У подальшому це визначення було повністю відтворено у ст. 53 КПК РСФСР 1960 р.

Сам термін „потерпілий” практично не використовується у законодавчих актах та практиці іноземних країн, є відсутнім цей термін і в між народ- но-правових нормативних актах, частіш за все вживається термін „жертва злочину”.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Як уже зазначалося, у кримінально-процесуальному законодавстві України передбачено, що заявити цивільний позов про відшкодування заподіяної злочином шкоди у кримінальній справі можуть юридичні особи, тому уявляється за доцільне на законодавчому рівні передбачити також і можливість визнання юридичної особи потерпілою, тим паче, що можна застосовувати пом’якшені наслідки примирення до особи, яка вчинила злочин, у тому випадку, коли „потерпілою” стороною є юридична особа [146, с. 157]. Винному буде надана змога знайти „спільну мову” з представником юридичної особи та відшкодувати (компенсувати) спричинені ним збитки чи усунути заподіяну шкоду (можливо, винний відпрацює, відремонтує, побудує, поверне та ін). З точки зору реалізації принципу рівності громадян перед законом є неправильним не застосовувати до особи, яка вчинила злочин, юридичні наслідки примирення у випадку вчинення нею активних примирювальних дій до юридичної особи [245].

Суб’єктивна сторона примирення. Це внутрішня сторона, що відображує психічне ставлення особи до своєї поведінки, у цьому випадку – до позитивних посткримінальних вчинків.

В.М. Кудрявцев зазначає, що кожний усвідомлений вчинок особи має більш або менш розгорнуту структуру, якому властиві постановка мети, вибір засобів, визначення способів вчинення відповідних дій, місця, часу та передбачення наслідків. Усвідомлена вольова регуляція супроводжує всі етапи зовнішньої поведінки аж до настання результату, оцінка скоєного вчинку у свідомості людини зберігається і після його вчинення (закінчення) [93, с. 83].

Вчинюючи дії, що передбачені ст. 46 КК України, винний ставить собі за мету примиритися з потерпілим. Хоча цю мету необхідно розглядати не як остаточну, а як проміжну. Частіш за все особа, яка вчинила злочин, здійснює зазначені дії для звільнення від кримінальної відповідальності. Говорити ж про кардинальні зміни в особі, яка пройшла примирення, в позитивну сторону ще зарано. Однак позитивні тенденції в особі злочинця, що пішов на примирення, є можливими. Можливо, зазначена процедура не змінить правосвідомості винної особи, а тільки надасть їй змоги уникнути кримінально-караного покарання, а можливо, застереже та попередить його від вчинення кримінально караного вчинку вдруге.

У той же час людина може вчинювати той чи інший позитивний вчинок, щиро віруючи в його корисність, і не переслідувати мету заохочення. У цьому випадку як об’єктивний, так і суб’єктивний зміст заслуги співпадають і така поведінка заслуговує на максимально можливу міру заохочення [33, с. 49].

Метою дій потерпілого може бути задоволення своїх особистих інтересів, бажання звільнити винного від кримінальної відповідальності та інше.

Мотиви, якими керується потерпілий, погоджуючись на примирення, також можуть бути різними (жалість, релігійні переконання, сподівання на дружбу, бажання поліпшити своє майнове становище) і для застосування відповідної норми вони не матимуть значення. При цьому не є важливим також, хто саме виступив ініціатором примирення (винний, потерпілий, їхні знайомі, працівники правоохоронних органів).

Основною умовою примирення є добровільність, як з боку винного, так і з боку потерпілого.

Об’єкт примирення. Під об’єктом примирення розуміються „ті матеріальні та духовні блага, наданням і використанням яких задовольняються інтереси управомоченої сторони правовідносин” [195, с. 54].

Питання про те, що необхідно вважати об’єктом посткримінальної позитивної поведінки, піддається дослідженню та визначенню вкрай рідко.

А саме об’єктом примирення, посткримінальної правомірної поведінки визначають ті суспільні відносини, яким правомірною поведінкою приноситься реальна користь [174, с. 76] .

Об’єкт правовідносин – це те, на що спрямоване правовідношення, те, з приводу чого складаються юридичні права і обов’язки його суб’єктів [225, с. 18].

Отже, об’єктом посткримінальної поведінки, а саме у нормі примирення винного з потерпілим, виступає як конкретне злочинне діяння, так і пост- кримінальне відношення до даного злочинного діяння, що виникає після вчинення злочину і не може бути спрямованим на нього, оскільки в процесі посткримінальних правовідносин суб’єкти спрямовують свої дії не на наслідки злочину, що вже наступили, а на інші, які є пов’язаними з актом протиправної дії.

Зрозуміло, що тим відносинам, яким було спричинено шкоди злочином, ні в якому разі не приноситься користь від посткримінальних дій, тому що ці дії перш за все, спрямовані на загладження (нівелювання) спричиненої шкоди. Неможливо принести користь тому, що раніше самим же було і пошкоджено, можна його повернути, відшкодувати, відремонтувати та ін.

Необхідно також розмежовувати об’єкт злочину та об’єкт посткримінальної поведінки – думається, що це зовсім різні поняття. Не можуть бути об’єктом посткримінальної поведінки суспільні відносини, яким злочином спричинено шкоду або створювалася загроза для спричинення такої шкоди.

А.Г. Антонов під час дослідження підстав звільнення від кримінальної відповідальності зазначає, що об’єктом дійового каяття можна вважати й відносини, які склалися у сфері діяльності кримінальної юстиції (дізнання, слідства, суду) [8, с. 20].

Неможливо погодитися із автором, та приєднатися до думки В.В. Ценєвої, яка наголошує на тому, що відносини, які складаються у сфері діяльності органів кримінальної юстиції, взагалі не можуть виступати об’єктом дійового каяття в позитивній посткримінальній поведінці. Процесуальна діяльність не є об’єктом посткримінальної поведінки, тому що не є тим благом, використанням якого задовольняються інтереси управомоченої сторони. Діяльність правоохоронних органів може й не привести до бажаного результату, в якому зацікавлені суб’єкти посткримінальної поведінки, а саме примирення [225, с. 151]. Тобто сама діяльність правоохоронних органів не являє собою інтересу для суб’єктів примирення. Так вони спрямовують свої дії на кінцевий результат зазначеної діяльності – звільнення від кримінальної відповідальності. Причому звільнення необхідно розглядати не як процесуальну діяльність органів кримінальної юстиції, а як факт відмови держави від застосування заходів кримінальної відповідальності, а саме звільнення від кримінальної відповідальності необхідно розглядати як мету примирення.

Об’єкт – це реальні відносини, до яких вносяться реальні зміни за допомогою реалізації акту примирення. В результаті вчиненого злочину підриваються ті нормальні стосунки, які існували до злочину, і які в процесі примирення сторони конфлікту намагаються відновити, повернути, якщо це є можливим.



Об’єктивна сторона примирення. Об’єктивні якості вчинку полягають у тому, що вчинок як акт людської поведінки виражається у тій чи іншій формі – у вигляді фізичної дії (чи бездіяльності), вчинку, слова, жесту, що впливають на оточуюче середовища та викликають різноманітні наслідки [93, с. 77].

До об’єктивної сторони примирення, як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, необхідно віднести: визначені дії, з яких вона складається і які необхідні для звільнення, їх наслідки, причинний зв’язок між діями та наслідками, час та спосіб вчинення цих дій.

Для звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України особа повинна виконати такі дії: 1) примиритися з потерпілим (ця підстава уже розглядалася) та 2) відшкодувати завдані нею збитки або усунути заподіяну шкоду.

Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди особою, яка вчинила злочин на користь потерпілого, є четвертою обов’язковою умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності.

24 листопада 1983 р. було укладено Європейську конвенцію по відшкодуванню збитків жертвам насильницьких злочинів. У її преамбулі зазначається, що, виходячи з понять справедливості та суспільної солідарності, необхідно розглянути становище жертв умисних насильницьких злочинів, а також розробити та впровадити систему відшкодування завданих їм збитків державою [55, с. 81-85]. Тенденції з програм державної підтримки жертв насильницьких злочинів набирають обертів і у сусідній Росії [132, с. 90-97].

Та перш за все необхідно спробувати визначитися із поняттям „шкода”. С.І. Ожегов визначає шкоду як „збиток, пошкодження”, у свою чергу ущерб як – „втрату, збиток”, а збиток – „втрату, шкоду”, тобто всі три слова, на думку автора, є синонімами та означають одне й те саме [136, с. 95].

В. Даль визначає ущерб як „втрату, збиток, зменшення”; збиток – „втрата, ущерб, наклад”, а шкода – „наслідки будь-якого пошкодження, порча, збитки, матеріальні або моральні, порушення прав особи або її власності, законне чи незаконне” [49, с. 459], отже, більш широко трактує поняття шкоди, вважаючи її не просто шкодою, а певним наслідком.

У цивільному праві поняття „шкоди ”розглядається як зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. У кримінально-процесуальному праві не пов’язується з поняттям „шкоди” визнання особи потерпілою від злочину ст. 49 КПК України, шкода розглядається як зміни, які настали у майновому, фізичному, психічному, моральному стані особи внаслідок вчинення злочину [40, с. 192].

Поняття „шкода” у кримінальному та кримінально-процесуальному праві пов’язується з поняттям „наслідки злочину”. Суспільно небезпечні наслідки (злочинний результат) визначаються як шкода (збитки) [86, с. 135], що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, або ж як реальну небезпеку (загрозу) спричинення такої шкоди [88, с. 116].

Указуючи на таку посткримінальну дію, як відшкодування або усунення спричиненої шкоди, законодавець не зазначає якої саме, та не дає переліку способів (механізму) її відшкодування чи усунення.

Чинний КПК України оперує термінами „майнова шкода” – ст. 49, „матеріальна шкода” – ст.ст. 28, 29, 30 ..., „моральна шкода” – ст. 49, „фізична шкода” – ст. 49, не розкриваючи змісту цих понять.

На думку О.В. Перепаді, у межах застосування норм про примирення мова повинна йти про такі види шкоди, які підлягають відшкодуванню та які можуть бути вільно, без спеціальних знань оцінюватися потерпілим і особою, яка вчинила злочин. Пов’язано це з тим, що основні дії, які складають примирювальну процедуру, вчиняються безпосередньо між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим без допомоги кваліфікованих юристів. Останні лише оцінюють прийняті рішення та вчинені дії [146, с. 131].

М.І. Гошовський та О.П. Кучинська розрізняють майнову, фізичну, психічну та моральну шкоду. На їхню думку, основна відмінність між майновою та іншими видами шкоди полягає в тому, що вона може бути виміряна в певних одиницях (метрах, кілограмах...) та виражена у грошах [40, с. 192].

Спосіб же відшкодування завданих злочином збитків потерпілому напряму буде залежати від характеру тієї шкоди, якої було спричинено потерпілому. На думку С.А. Альберта, необхідно розрізняти спричинену злочином шкоду як в широкому, так і вузькому її розумінні. В широкому розумінні – це шкода, спричинена правопорядку будь-яким злочином. Та в ряді випадків злочином одночасно спричиняється шкода безпосередньо окремим громадянам, суспільним та державним закладам, підприємствам та організаціям, чиї права та інтереси охороняються правопорядком; у цих випадках мова йде про шкоду у її вузькому розумінні – шкоду, що спричинена конкретному носієві певних прав [77, с. 23].

Зміст ст. 46 КК України, а саме про відшкодування завданих злочином збитків або усунення заподіяної шкоди потерпілому свідчить, що йдеться насамперед про відшкодування шкоди в її вузькому розумінні. Але й у вузькому розумінні поняття ”шкоди” має різне значення. В теорії кримінального права існують різні точки зору стосовно класифікації шкоди, які, як здається, сводяться до такого:

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

4) закон України про амністію чи акт помилування (ч. 1 ст. 44).

Під час цюго дослідження неодноразово підкреслювалося, що на сучасному етапі розвитку суспільства актуальною стала проблема переходу від каральної до відновної юстиції, метою якої є не покарання, а відновлення прав потерпілого. Аналіз чинного законодавства дозволив зробити висновок, що елементи відновної юстиції є властивими для законодавства України (ст. 46 КК України), проте домінуючою є каральна юстиція. Окрім того, застосування самого інституту звільнення від кримінальної відповідальності свідчить про суттєві проблеми у його законодавчій регламентації.

Проблемним залишається питання щодо конкуренції норм про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. Згадана конкуренція виникла на підставі того, що умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим є такими ж, як і звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям:

а) злочин повинен бути скоєний особою вперше;

б) скоєний особою злочин повинен належати до категорії злочинів невеликої тяжкості.

Підстави цих двох видів звільнення від кримінальної відповідальності відрізняються один від одного.

Так, для вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням необхідно, щоб:

а) між особою, що скоїла злочин, та потерпілим відбулося примирення;

б) особа, яка скоїла злочин, відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (можливі виключення, коли потерпілий пробачає винному завдану ним шкоду).

Л.В. Іногамова-Хегай запропонувала вирішити таку конкуренцію на користь застосування норми про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, оскільки ст. 45 КК України у порівнянні зі ст. 46 КК України ставить більш м’які вимоги до підстав звільнення від кримінальної відповідальності винного (такі вимоги торкаються лише поведінки винного і не пов’язані з поведінкою потерпілого) [66, с. 61].

Зі справедливою критикою цієї пропозиції виступив С.В. Сахнюк: „Її реальне втілення без внесення відповідних змін до розділу IX КК України, – пише він, – об’єктивно допоможе створити ситуацію, коли застосування ст. 46 КК України у судовій практиці не буде мати місця, оскільки особі, яка вчинила злочин, набагато вигідніше виконати вимоги, що висуває для звільнення від кримінальної відповідальності ст. 45 КК України”) [ 186, с. 111-119].

Неможливо також погодитися із пропозицією А.А. Магомедова у тому, що ці норми можливо об’єднати в одну єдину норму, оскільки, на його думку, вони у принципі не відрізняються одна від одної [111, с. 17]. Безумовно, між цими нормами дуже багато спільного, але існують і принципові відмінності. Принципова відмінність полягає в тому, що за допомогою ст. 45 КК України законодавець має на меті схилити винного до щирого каяття та активного сприяння розкриттю злочину, повного відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, а за допомогою ст. 46 КК України законодавець має на меті примирення сторін кримінального конфлікту без реалізації кримінальної репресії.

Здається, що з метою вирішення конкуренції норм про звільнення від кримінальної відповідальності у першу чергу треба враховувати інтереси потерпілого. У кримінально-правовій літературі все частіше з’являються висловлювання щодо доцільності розширення сфери застосування ст. 46 КК України й обмеження сфери застосування інших підстав звільнення від кримінальної відповідальності.

Так, А.Б. Сергєєв переконаний в тому, що ст. 28 КПК РФ „Припинення кримінального переслідування у зв’язку з дійовим каяттям” не буде суперечити вимогам Конституції, якщо виходити з припущення, що її дія поширюється тільки на справи про злочини, де об’єктом зазіхання є інтереси держави, а не особистості, тобто коли в якості потерпілого виступає держава, а не конкретна особа [178, с. 18-22].

Сприйняття цієї пропозиції теж може створити певні проблеми. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям може відбутися без згоди потерпілого, якщо винний вчинив усі дії, в яких виявляється дійове каяття. Проте у потерпілого може залишитися почуття невпевненості, викликане злочином, тому що винна особа без урахування його волі звільняється від кримінальної відповідальності. З іншого боку, дію ст. 45 КК України без будь-яких обмежень за об’єктом злочину виправдано, тому що ця норма сприяє скороченню часу розслідування злочинів, підвищенню відсотка розкриття злочинів.

Цікавою у цьому зв’язку здається пропозиція Ю.Ю. Коломієць. „Стаття 45 КК України, дійсно, повинна застосовуватись тільки у тих випадках, коли особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, предметом зазіхання якого не є особистість. У той же час, – пише вона, – якщо особа щиросердно покаялася, активно сприяла розкриттю злочину, її можна звільнити від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК України” [79, с. 172]. Таким чином, за її думкою, з одного боку вдається максимально зменшити вартість процесу здійснення правосуддя за кримінальними справами, а з іншого – більшою мірою захистити потерпілого, тому що особа, яка винна у вчиненні злочину, передається під нагляд колективу і протягом року повинна виправдати його довіру, не ухилятись від заходів виховного характеру і не порушувати суспільний порядок, інакше вона буде притягнута до кримінальної відповідальності.

Згадана пропозиція може бути врахована під час вирішення проблем щодо конкуренції норм про звільнення від кримінальної відповідальності. Проте, для того щоб запропонована у цій роботі редакція ст. 46 КК України діяла, треба внести відповідні зміни до деяких норм кримінального права.

Під час дослідження умов звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим автор цієї роботи дійшов висновку, що така умова звільнення від кримінальної відповідальності, як вчинення злочину вперше, порушує принцип рівності. Тому ст. 45 КК України треба викласти у такій редакції:

„Особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.”

Відповідні зміни треба внести і до ст. 47 КК України, проте спочатку необхідно з’ясувати умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки.

Умовами звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК України є:

а) злочин повинен бути скоєний особою вперше;

б) вчинений особою злочин класифікується як невеликої чи середньої тяжкості, вчинення особою вперше злочину середньої тяжкості це - відповідно до ч. 3 ст. 12 КК – вчинення такого злочину, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 2 до 5 років. Діючий кодекс містить близько 240 таких злочинів. На жаль до ст. 46 КК України не входить категорія злочинів середньої тяжкості (більш детально це питання буде розглянуто нижче);

в) наявність клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу цієї особи на поруки (ця умова має процесуальний характер).

Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності є щире каяття особи, що вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості.

На відміну від ст.ст. 45, 46 КК України, які передбачають імперативне і безумовне звільнення особи від кримінальної відповідальності, ст. 47 для суду є дискреційною. За наявності належно оформленого клопотання суд може (але не зобов’язаний) звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу. Однак така відмова у задоволенні клопотання колективу повинна бути мотивованою.

У зв’язку з тим, що підстава звільнення від кримінальної відповідальності, передбачена ст. 47 КК України, є факультативною умовною, межі її застосування можна розширити, що буде відповідати запропонованим змінам до ст.ст. 45, 46 КК України. Таким чином, ч.1 ст. 47 КК України можна викласти у такій редакції:

„Особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку”.

Наступна підстава звільнення від кримінальної відповідальності передбачена ст. 48 КК України, яка звільняє особу від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки, висуваючи перед нею такі умови:

а) злочин повинен бути скоєний особою вперше;

б) вчинений особою злочин повинен підпадати під класифікацію злочинів невеликої чи середньої тяжкості.

Ця норма права передбачає дві альтернативні підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності:

а) втрата діянням суспільної небезпеки внаслідок зміни обстановки;

б) втрата особою суспільної небезпеки внаслідок зміни обстановки.

До першого виду вчинення злочину в широкому розумінні цього слова, а саме як об’єктивних умов, що характеризують соціальні, економічні, політичні, воєнні, духовні, міжнаціональні, природні та інші процеси у масштабах країни, регіону, області, міста, району.

До другого виду належить обстановка, яка склалася навколо особи під час вчинення нею злочину, тобто об’єктивні умови життя та діяльності особи під час вчинення нею злочину, які впливали чи могли впливати на її небезпечність.

Втрата діянням суспільної небезпеки внаслідок зміни обстановки характеризується як втрата ним загалом суспільної небезпечності або втрата її такою мірою, за якої діяння визнається незлочинним (відповідно до ст. 11 суспільна небезпечність, що притаманна злочинові, має місце там, де діяння заподіяло або могло заподіяти істотну шкоду фізичній, юридичній особі, суспільству та державі). Така зміна обстановки може бути двох видів: масштабна, локальна. Масштабна зміна обстановки стосується змін у межах держави і може виражатися, наприклад, у введенні надзвичайного стану в країні. Локальна зміна обстановки стосується зміни обстановки у певному регіоні, місті, на підприємстві і може виражатися, наприклад, у ліквідації або реорганізації конкретного підприємства.

Ця стаття передбачає безумовне і дискреційне звільнення особи від кримінальної відповідальності. Тому вона повинна застосовуватися у тих випадках, коли немає підстав для застосування ст.ст. 45, 46 КК України, які передбачають обов’язкове звільнення від кримінальної відповідальності.

З метою узгодження норм про звільнення від кримінальної відповідальності ст. 48 КК України треба викласти у такій редакції:

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com

Система Особливої частини КК України свідчить про те, що примиритися з потерпілим винний може лише тоді, коли злочин було вчинено проти прав, свобод та інтересів особи. Ці злочини містяться у II, III, IV, V, VI розділах Особливої частини КК України. Кількість злочинів невеликої та середньої тяжкості – 135, тоді як загальна кількість злочинів, що містяться в Особливій частині КК України – 572. Отже, розширення меж застосування ст. 46 КК України не порушує принципу невідворотності кримінальної відповідальності, а звільнення від кримінальної відповідальності залишається виключенням із загального правила.

На підставі вищенаведеного ст. 46 КК України можна викласти у такій редакції:

Стаття 46. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

Особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості або вперше вчинила злочин середньої тяжкості проти іншої особи, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим або представником юридичної особи та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Особу, яка вчинила злочин середньої тяжкості чи з необережності вчинила тяжкий злочин щодо членів сім’ї та близьких родичів, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим, за умови, що протягом року з дня досягнення угоди про примирення виправдає довіру потерпілого”.

Для правозастосувача рекомендується наступне роз’яснення запропонованої редакції ст. 46 КК України:

1. Умовою звільнення особи (обвинуваченого, підсудного) від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим чи представником юридичної особи згідно ч. 1 ст. 46 КК Украині є вчинення нею злочину невеликої тяжкості або вперше злочину середньої тяжкості.

Умовою звільнення особи (обвинуваченого, підсудного) від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим згідно ч. 2 ст. 46 КК Украині є вчинення нею злочину середньої тяжкості чи з необережності тяжкого злочину щодо членів сім’ї та близьких родичів. Членами сім’ї є особи, які спільно прживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважаються членами сім’ї один одного навіть тоді, коли спільно не проживають. Близькими родичами є батьки, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки.

Обов’язковою умовою звільнення особи (обвинуваченого, підсудного) від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим (ст. 46 КК України) є вчинення злочину проти тих прав, свобод та інтересів особи, які охороняються розділами II, III, IV, V, VI Особливої частини КК України.

2. Судам слід мати на увазі, що потерпілим є фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнано потерпілим відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК України.

Представником юридичної особи є особа, яка на підставі установчих документів чи закону виступає від імені юридичної особи, визнанної цивільним позивачем відповідно ч. 1 ст. 50 КПК України.

3. Звільнення винної особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим згідно ч. 1 ст. 46 КК України можливе тільки в разі відшкодування завданних збитків або усунення заподіяної шкоди.

У разі звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ч. 2 ст. 46 КК України відшкодування завданних збитків та усунення заподіяної шкоди не є обов’язковим.

4. Судам слід мати на увазі, що у ч. 1 – запропонованої статті звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим належить до обов’язкових, безумовних підстав звільнення від кримінальної відповідальності; у ч. 2 – мова йде про факультативну, умовну підставу звільнення від кримінальної відповідальності.





1   2   3   4   5


©netref.ru 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет