Альфонс доде



бет15/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32

– Оце-то річ!.. – бурмоче старий Рудик.

Поважний, з голими до ліктів руками, він ще тремтить від нелюдського напруження, бо також тягнув машину, і втирає очі, засліплені невтримними сльозами захоплення. Дудочка все ще посвистує, звеселяючи і збуджуючи натовп. Та ось кран починає повертатися, і його стріла нахиляється до річки, щоб поставити машину на нетерплячий пароплав. І раптом чути глухий хрускіт, а слідом за ним – жахливе, нелюдське волання, яке відлунює нестерпним болем у грудях присутніх. З того сум'яття, що проноситься у повітрі, всі здогадуються, що сюди ввірвалася смерть, смерть нагла й миттєва, що розчищає собі шлях жорстокою і владною рукою. Якусь хвилину всі ошелешені невимовною метушнею і невимовним жахом. Що ж сталося? Під час спуску один із ланцюгів натягся, і робітника, котрий був на платформі, причавило до корпусу машини. «Швидше, швидше, хлопці, задній хід!» Та марно поспішають, марно намагаються вирвати сердегу із лап страшного звіра, це – кінець. Усі підводять голови, всі піднімають руки, посилаючи прокляття; жінки вищать і затуляють очі хустинками й мереживними шалями, аби не бачити рештки спотвореного тіла, яке кладуть на ноші. Чоловіка потрощило, розрізало надвоє. Фонтаном крові залило усі стальні й мідні частини цього чудовиська, навіть зелений його султан. Замовкла дудочка, затих натовп. У могильній тиші завершує машина свій шлях із заводу, а тим часом у напрямку містечка віддаляється купка людей: чоловіки з ношами й кілька заплаканих жінок.

Тепер у всіх очах світиться страх. їхнє створіння стало небезпечним. Воно одержало хрещення кров'ю і обернуло свою силу проти тих, від кого її здобуло, і робітники полегшено зітхають, коли чудовисько нарешті опускається на пароплав, який занурюється глибше в воду під неймовірним тягарем, погнавши до берега кілька великих хвиль. Навіть ріка здригається і мовби промовляє: «Яке ж воно важке!» О так, дуже важке. Робітники, які все ще тремтять від нервового напруження, перезираються.

Машина врешті повантажена, а поруч з нею покладено вал гребного гвинта і її котли. З неї квапливо стерли кров, і вона знову заблищала попередньою магічною красою, проте нікому більше парова машина не здається нерухомою й байдужою. Людям тепер ввижається, що вона жива й озброєна. Гордо здіймаючись на палубі вантажного судна, яке несе її, хоч видається, що ним рухає вона сама, машина квапиться до моря, немовби зголодніла за вугіллям, за морським простором, мов прагнучи чимшвидше викидати султани густого диму звідти, де ще майорить великий букет зелені. З відстані вона здається такою незрівнянною, що робітники Ендре, забувши про недавню трагедію, проводять її у дорогу закоханими поглядами й могутнім прощальним «ура». Гайда, пливи, машино, мандруй світами! Несхибно йди накресленим тобі прямим шляхом! Не бійся вітру, морських хвиль і штормів! Ти дістала від людей могутню силу, і тобі нема чого боятися. Та маючи таку могутність, не будь лихою. Не показуй свою страшну силу, як перед від'їздом з острова. Жени, не гніваючись, корабель і перш за все шануй людське життя, якщо не зичиш лихої слави заводу Ендре!

Того вечора у всіх куточках острова лунав веселий сміх: робітники пили-гуляли. Хоч нещасливий випадок, що стався вдень, якоюсь мірою і остудив захоплення, у кожному домі людям хотілося відзначити довгоочікуване свято. Тепер це був уже не трудяга-острів, що ледве переводив дух через надмірну працю, а ввечері відразу засинав. Всюди, навіть у похмурому замку, чулися пісні, дзвін склянок, скрізь світилися вікна, відбиваючись удалині в водах Луари й мерехтячи разом із зорями, що сяяли в ясному небі. У Рудиків за довгим столом зібралися численні друзі, усі найкращі робітники цеху. Спочатку побалакали про нещасливий випадок... У тій сім'ї зосталися малі діти, ще не спроможні працювати, і директор пообіцяв удові пенсію... Потім знову усі стали згадувати про машину. Тяжка праця, що тривала місяцями, стала тепер лише приємним спогадом. Робітники пригадували різні випадки, розповідали, скільки праці вклали в ту машину. Треба було чути розповідь волохатого здоровила Лебескама про те, як опирався їм грубий метал та скільки довелося помучитися з ним ковалям.

– Бачу, не прикипає лист до листа... Кричу хлопцям: гатіть із усіх сил! Ану, шакали, клепайте так, як я, скоріше!..

Перед його очима горбилося кляте залізо, і він гупав пудовими кулаками по столу, аж танцювали тарілки й склянки. Очі блищали, наче в них відсвічував вогонь їхньої кузні. А його товариші схвально похитували головами. Джек уперше зацікавлено прислуховувався до розмов, – він, новенький, сидів серед ветеранів. Неважко уявити, як пересихало в горлі від усіх тих згадок про тяжку працю і як часто всім доводилося перехиляти склянку, щоб утамувати спрагу. Потім заспівали. Так завжди кінчаються застілля, коли на них досить людей, щоб затягти хором: «До французьких берегів». Джек і собі підспівував охриплим голосом, повторюючи разом з іншими:

Так, так,

Пливучи співаємо.

Якби мешканці Вільшаника побачили його, вони були б ним задоволені. Змужнілий, з потемнілим у гарячій кузні обвітреним лицем, з порепаними мозолястими руками, протягло співаючи нехитрий приспів, він уже нічим не відрізнявся від усіх інших роботяг. Він став таким робітником, як усі інші. Помітивши це, Лебескам зауважив дядькові Рудику:

– У добрий час! Твій учень уже трохи обтерся... Вилюднює потроху, дідько б його взяв!

IV

Зінаїдин посаг



На заводі Джек часто чув, як робітники посміювалися з подружжя Рудиків. Зв'язок Клариси з Нантцем більше не був ні для кого таємницею, і, розлучивши їх, директор, сам про те не здогадуючись, зробив цим скандал тільки більш явним, а падіння жінки неминучим. Поки свояк лишався в Ендре, Кларису утримували від спокуси добропорядність їхнього середовища та повага до свого дому, де родинні узи були відчутнішими, а гріховний зв'язок ще відразливішим – там вона ще якось могла опиратися домаганням вродливого кресляра. Та відтоді, як Нантець оселився у Сен-Назері, де директор з місяця в місяць зумисне його затримував, становище відчутно змінилося. Спочатку вони листувалися, потім побачилися.

Від Сен-Назера до Ла Басс-Ендра лише дві години, а щоб добратися від Ла Басс-Ендра до Ендре, потрібно тільки перепливти через рукав Луари. І вони стали зустрічатися у Ла Басс-Ендрі, Нантець, який, працюючи на «Трансатлантичних суднах», не підлягав жорстокому режиму, запровадженому на заводі Ендре, ішов з роботи коли заманеться. А Клариса часто переправлялася через річку під тим приводом, що їй потрібно купити харчі, яких немає на острові. Вони найняли кімнату на околиці, в заїзді, що стояв біля великої дороги. В Ендре всі знали про їхній зв'язок, про це говорили відкрито, і коли в робочі години, чуючи заводський гуркіт, бачачи опущений прапор на заводській брамі і знаючи, що чоловік не зможе повернутися, Клариса йшла центральною вулицею до набережної, вона помічала глумливу посмішку в очах зустрічних чоловіків, службовців або наглядачів, котрі тепер віталися з нею, не приховуючи фамільярності. За прочиненими дверима будинків, за фіранками, зсунутими, щоб світліше було робити хатню роботу – шити чи гладити, – вона вгадувала ворожі обличчя, лихі очі, що вистежували її. йдучи вулицею, вона чула, як за дверима перешіптуються: «Пішла до нього... До нього пішла...»

Нічого не зробиш, їй несила було боротися зі своїм почуттям, і вона справді йшла до нього. Ішла всіма зневажена, опустивши додолу очі, завмираючи від сорому й страху; на скронях у неї виступав піт, обличчя палало, і його не міг остудити навіть свіжий вітер з Луари. Та все ж таки вона йшла. Іноді й тиха вода греблі рве.

Джек усе знав. Минули часи, коли він з маленьким Маду сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, що таке «кокотка». Завод швидко відкриває підліткам очі і навіть псує їх. Робітники не соромились називати при Джеку. речі своїми іменами, і щоб розрізняти братів, одного називали «Рудик-співак», а другого – «Рудик-муд...». І всі весело реготали, – в народі охоче сміються з таких речей. То озивається галльська кров.

Але Джек не сміявся, ні. Йому шкода було того бідного чоловіка, такого наївного, закоханого і сліпого. Жалів він і безвольну жінку, слабкість якої виявлялася навіть у тому, як вона розчісувалася, як опускала руки, як задумливо мовчала, всім своїм виглядом ніби благаючи зглянутися на неї. Йому хотілося заговорити з нею, сказати: «Стережіться!.. За вами шпигують... Вас вистежують...» О, якби Джек був таким на зріст, як отой кучерявий здоровило Нантець, він схопив би гицля за барки, затиснув десь у кутку і сказав би: «Ідіть геть!.. Дайте цій бідній жінці спокій!..»

А найбільше Джек обурювався тим, що до тієї ганебної історії мав пряму причетність його друг Белізер. Приречений самим своїм невдячним ремеслом бути весь час у дорозі, бродячий торговець був для обох грішників кульгавим посланцем, і вони йому платили так щедро, як платять лише коханці. Не раз заводський – учень помічав, як Белізер потай засовував листи в кишеню фартуха Рудикової дружини, за що одержував кілька монет, і, обурений тим, що його друг допомагає у цій огидній зраді, він став уникати зустрічей із Белізером, а випадково зустрівшись, уже не зупинявся, щоб перекинутися з ним словом. Марно Белізер підморгував йому, радо усміхався, згадував про вродливу даму і добрячий шматок шинки, – чари вже не діяли.

– День добрий, день добрий! – відповідав Джек. – Побалакаємо іншим разом... Сьогодні мені ніколи.

І йшов далі, а Белізер, отетерілий, стояв з розкритим ротом.

Торговець і не здогадувався про причину Джекової холодності. Вона була для нього такою незбагненною, що якогось дня, не заставши дома Клариси, якій Белізер мав передати спішне послання, він пішов до заводських воріт, діждався кінця роботи і з таємничим виглядом вручив заводському учневі лист.

– Це для пані Рудик... Тс-с-с!.. Тільки їй у руки...

На синьому конверті, запечатаному краплею воску, Джек упізнав почерк Нантця. Сидить, мабуть, у заїзді і чекає її.

– Ні! І не подумаю! – відповів учень. – За такі доручення я не беруся. На вашому місці я краще торгував би капелюхами, а не займався такими справами.

Белізер розгублено дивився на нього.

– Послухайте, – вів далі Джек. – Адже вам відомо, про що йдеться у листах, які ви передаєте. Так само, як мені і усім іншим. А вам не здається, що негарно з вашого боку підсобляти в обмані доброї й порядної людини?

Землисте лице бродячого торговця враз спалахнуло.

– І оце я чую від вас такі слова, паничу! Та я ніколи жодної людини не обманув, запитайте кого завгодно! Мене просять віднести листа, я його відношу. Що ж тут такого? Це теж такі-сякі підробітки, а в нас стільки ротів, що я не маю права від них відмовлятися... Самі подумайте! Старий батько уже не працює, малих братів та сестер треба поставити якось на ноги, та ще й сестрин чоловік захворів. Спробуйте викрутіться! А гроші мені ой як важко даються!.. Лишень подумайте: скільки я вже горба гну, а й досі не можу стягтися на пару черевиків по своїй нозі, все швендяю в оцих ось шкарбанах, хоч вони тиснуть, аж очі пруть на лоба. Будьте певні, якби я шахраював, у злиднях не скнів би.

Він так щиро був переконаний у своїй порядності, що на нього неможливо було гніватися. Джек спробував пояснити, в чому його вина. Марна праця! «Це такі-сякі підробітки... Якось треба дітей годувати... Старий не працює...» Переконаний у незаперечності своїх доказів, Белізер інших і не шукав. Він явно розумів порядність зовсім не так, як Джек. І він таки був порядним, порядним без усяких тонкощів і відтінків, як бувають порядними прості люди, серед яких витонченість почуттів і вроджена делікатність зустрічаються лише як виняткове явище; воно, мов рідкісна оранжерейна квітка, що з примхи ґрунту чи вітрів неждано проростає серед польових рослин.

«Але ж я й сам тепер належу до простолюду», – раптом подумав Джек, глянувши на свою блузу. І на очі йому набігли сльози. Він потиснув Белізерові руку і, не кажучи більше й слова, пішов геть.

Дядько Рудик не мав навіть уявлення про те, що коїться у його домі, і в тому не було нічого дивного: він усе життя з ранку до вечора товкся в цеху, серед добрих людей, котрі шанували його сліпу довірливість, спричинену любов'ю й простодушністю. Але ж Зінаїда, про що думала Зінаїда? Де була вона? Невже Аргус утратив очі? Зінаїда була на місці, навпаки, вона бувала дома набагато більше, ніж досі, бо вже цілий місяць не ходила на поденну роботу до замку. Так само були розплющені і її пильні та лукаві очі, вони стали навіть ще жвавіші, у них з'явився особливий блиск. Сяючи щастям, вони промовляли властивою лише їм, очам, мовою: «Зінаїда виходить заміж». Вони не просто казали, вони кричали: «Зінаїда виходить заміж!.. Зінаїда має судженого!»

І слово честі, гарного судженого, бригадира митників! На ньому так добре сидить його зелений мундир! Йому так до лиця його задерикуваті вусики і зсунутий набакир кашкет із галуном! Нантський порт немалий, і митників там хоч греблю гати, але другого такого, як її Манжен, не знайдеш. Він найкращий, і дістанеться він не кому іншому, як Зінаїді. Щоправда, він дорого їй коштуватиме, принаймні дорого коштуватиме дядькові Рудику! Шість тисяч франків дзвінкою монетою і в кредитках, які двадцять років добряга збирав гріш до гроша. Шість тисяч франків! На менше бригадир не погоджувався. Лише за таких умов він ладен був визнати, що в Зінаїди найправильніші риси обличчя і осина талія, готовий був віддати їй перевагу перед усіма гризетками Нанта і вродливими робітницями солеварень з острова Нуармутьє і з Бур-де-Батца, котрі, везучи через митницю сіль, відверто з ним загравали. Дядько Рудик вважав такі вимоги надмірними. На це підуть усі його заощадження. А якщо він помре, що буде з Кларисою? А якщо в них з'являться діти? За цих обставин його дружина виявила усю щедрість своєї душі.

– Та що ти кажеш? Ти ж іще молодий і можеш працювати не один рік. Будемо заощаджувати... Подаруй ти їй її бригадира. Ти ж бачиш, що вона голову втратила через нього.

Сама закохана, вона угадувала, розуміла чужі почуття.

Відтоді, як у Зінаїди з'явилася надія стати панною Манжен, на все життя поєднатися із незрівнянним бригадиром, вона не могла ні їсти ні пити. Завжди така розважлива, дівчина стала задумливою і мрійливою; вона тепер годинами висиджувала перед дзеркалом, прибиралася, роздивлялася на себе, а потім раптом у комічному відчаї показувала собі язика. Бідна дівчина не тішилася ілюзіями щодо своєї вроди.

«Я знаю, що я негарна, – думала Зінаїда, – і що Манжен бере мене не за красиві очі. Але то пусте. Хай він тільки зі мною одружиться! Я вже постараюся, щоб він мене полюбив».

І закохана дівчина, в душі усміхаючись, вище здіймала голову, бо лише вона знала, скільки ніжності, терпіння і самовідданості знайде той, хто спочиватиме в неї на грудях. Невідступні думки про цей шлюб, страх, щоб ніщо не стало на заваді весіллю, радісна впевненість, що з'явилася у неї, коли все нарешті вирішилось і було призначено день весілля, – все це відвернуло її підозріливу пильність. До того ж Нантець не жив більше в Ендре. Та й Клариса за цих обставин була такою доброю, що Зінаїда потроху забула про свої підозри. Що поробиш? І найвідданіша дочка – перш за все жінка! Готуючи посаг – вона сама шила собі весільну сукню, – сповнена вдячності Зінаїда іноді схоплювалася з місця, відкладала наперсток, ножиці та білу тканину недошитої сукні і кидалася до мачухи.

– О мамочко!.. Мамочко!..

І вона цілувала Кларису, притискала її до грудей, ризикуючи вколоти свою молоду мачуху, бо в Зінаїдиному корсажі тим більше з'являлося голок і шпильок, чим більше розцвітав її кравецький хист. Вона не помічала ні Кларисиної блідості, ні її замішання. Вона не помічала, як гарячково палають білі руки молодої жінки в її прохолодних дівочих руках, не помічала, як часто й надовго зникає Клариса з дому, не чула пліток, що ходили по Ендре. Вона бачила й чула тільки те, що стосувалося її власного щастя, жила своїм радісним збудженням і п'янким чеканням.

Уже було оголошено про весілля, призначено його дату – через два тижні, – і в Рудиковому домі цілі дні панувало веселе сум'яття, що передує вінчанню. Одні виходили, другі заходили – двері не зачинялися. Зінаїда по десять разів на день бігала вниз і вгору дерев'яними сходами, підстрибуючи, як молодий бегемот. А базікання з приятельками, з кумасями, примірювання суконь, балачки про подарунки! Їх несли і несли нареченій – ця юна пампушечка, хоча й здавалася трохи колючою, зуміла знайти прихильність усього містечка. Джек також готувався зробити їй невеликий весільний подарунок. Мати прислала йому сто франків, з труднощами заощаджених із тих мізерних сум, що виділялися їй на одяг, бо всі витрати особисто перевіряв її віршомаз.

«...Це твої гроші, мій любий Джеку, – писала Шарлотта. – Я зібрала їх для твоїх потреб. Ти купиш на них подаруночок для мадемуазель Рудик, а для себе – новий одяг. Мені хочеться, щоб ти мав на весіллі пристойний вигляд, а твій гардероб, напевне, в жалюгідному стані, якщо, як ти мені пишеш, англійський костюм на тебе тісний. Постарайся бути ошатним і від душі повеселися. Тільки не згадуй про ці гроші у листах. Рудикам про них теж не кажи. їм захотілося б подякувати мені, і я мала б велику халепу. Він тепер украй знервований і дратівливий. Наш бідний друг останнім часом забагато працює. І потім, він стільки терпить від своїх ворогів!

Його всі переслідують, щоб завадити його успіху. Отже, ми домовилися. Мовчи, що ти одержав сто франків від мене. Нехай думають, ніби це твої заощадження».

Уже два дні Джек, сповнений гордості, ходив із тими грішми в кишені. І справді, золоті монети надавали його ході поважності, а його самого сповнювали радістю, легкістю і впевненістю в собі. Він тішився думкою, що нарешті матиме новий чистий одяг, а не саму лише вицвілу від численного прання блузу. Щоб купити обнови, потрібно було їхати до Нанта, і Джек нетерпляче чекав наступної неділі. Поїздка до Нанта! Та це майже таке саме свято, як і нова одежа! А найбільше його розчулювала думка про те, що всіма тими радощами він завдячує матері. Одне тільки його непокоїло: який вибрати подарунок для Зінаїди. Що можна дарувати дівчині, яка виходить заміж? Чим би її потішити? Як угадати, чого їй бракує в лавині біжутерії і прикрас, що сиплються нареченим як прощальне вітання їх безтурботній, веселій юності? Якби подивитися, що вона вже має... Якраз про це й думав Джек, повертаючись якось узимку після роботи у Рудиків дім. Того вечора було дуже темно. Біля дому він зіткнувся з якимось чоловіком, що тікав попід стінами.

– Це ви, Белізер?

Відповіді не було, але, відчинивши двері, учень побачив, що не помилився, – під будинком пробіг Белізер. У сінях стояла Клариса; її коси розкуйовдив вітер, обличчя поблідло від холоду, але вона була така занепокоєна, що, навіть не помічаючи Джека, читала далі щойно отриманого листа, підставляючи його під вузенький промінчик світла, яке падало з кімнати. Очевидно, в тому листі повідомлялося про щось надзвичайне. І тоді Джек згадав, що вдень у цеху розповідали, ніби Нантець програв у Сен-Назері велику суму механікам з англійського пароплава, який нещодавно прибув із Калькутти. Всі думали та гадали, як то він виплутається ще й цього разу і чи не зламає він собі карк. Очевидно, саме про це і йшлося в листі – варто було лише глянути, як схвилювалася Клариса. В залі були тільки Зінаїда та Манжен. Дядько Рудик ще зранку поїхав до Шатобріана, де зберігалися доччині папери, і мав повернутися лише наступного дня; проте це не завадило вродливому бригадирові приїхати в Ендре повечеряти і побачитися з нареченою, що не могло кинути тіні на Зінаїду, бо в домі лишалась Рудикова дружина. До того ж цей бригадир був дуже спокійний з виду, не викликав побоювань і цілком заслуговував на своє надійне і заспокійливе звання – наречений. Розвалившись у зручному кріслі літнього майстра і простягнувши ноги до решітки каміна, він з поважним виглядом розповідав Зінаїді про митницькі тарифи, про те, як платять мито, провозячи через нантський порт насіння олійних культур, індиго та тріскову ікру, а зачесана мачухою Зінаїда, у святковій сукні, розпашіла, затягнута у корсет, кінчала накривати на стіл.

Здавалося б, чому тут дивуватися, чим тут захоплюватися? Але кохання – такий чарівник, що Зінаїда аж умлівала від захоплення кожною цифрою і завмирала з прибором у руках, до глибини душі схвильована детальними відомостями про склади та митницькі тарифи, які звучали для неї, мов музика. Повернення учня потурбувало закоханих, що настроїлися на лад своїх майбутніх домашніх розмов.

– О Боже мій, ось і Джек. Сьогодні він припізнився А суп іще не готовий. Збігай до льоху, мій друже Джеку! А де ж це поділася мати? Мамо!..

До кімнати зайшла все ще дуже бліда Клариса. Проте вона трохи вже заспокоїлась, пригладила волосся і струсила з плаття крупинки снігу.

«Бідна жінка», – думав Джек, дивлячись на неї. А Клариса змушувала себе їсти, розмовляти, усміхатися, тільки раз у раз пила великими склянками воду, ніби гамуючи хвилювання, яке грудкою підступало до горла. Зінаїда нічого не помічала. Через радісне збудження їй нічого не хотілося їсти, і вона не спускала очей із бригадирової тарілки та зачаровано дивилася на те, з яким величним спокоєм він поглинав усе, що йому накладали, ні на хвилину не припиняючи розповідей про порівняльні тарифи на сало і смалець. Той Манжен був живим утіленням митниці. Балакун, що старанно підбирав вислови, він говорив повільно, розмірено, але їв ще повільніше: він не посилав до рота жодного шматочка хліба, не роздивившись його на світло, не дослідивши, не покрутивши його на всі боки; не випивав жодної склянки вина, не піднісши її до світла .лампи й не покуштувавши перше, ніж пити, ніби боявся якихось підступів і був готовий затримати на кордоні свого; рота контрабандний напій або заборонені для перевезення харчові продукти. Отож, коли він приходив у гості, вечері не мали кінця. Але того вечора Клариса ледве стримувалася. Вона схоплювалась, підходила до вікна і прислухалася, як порощить об шибки крупа, потім знову поверталася до столу.

– І в лиху ж негоду вам доведеться повертатися додому, Манжен! Я радніша була б, якби ви були вже в себе дома.

– Ти. ба! А я ні, – сказала Зінаїда так щиро й безпосередньо, що всі розсміялись, а сама дівчина сміялася ще голосніше за інших.

Та все ж таки Кларисине зауваження вплинуло; бригадир, увірвавши довгу тираду про правила провозу харчів, підвівся, маючи намір іти. Але він іще не пішов: приготування до проводів щоразу давало змогу тілистій Зінаїді ще на хвилин п'ятнадцять зажити скоромного на додачу до втіхи довгого побачення із коханим. Треба було запалити ліхтаря, застебнути дощовика з відлогою. Запопадлива дівчина хотіла все зробити власноруч; і якби ви знали, як довго не загораються сірники і як важко застібати шкіряні рукавиці!

Та нарешті судженого запаковано. Його відлога насунута аж на очі; шарф кілька разів обмотаний навколо шиї і міцно зав'язаний міцними, запевняю вас, руками. Тепер Манжен чимось скидається на водолаза у скафандрі. Але навіть такий він здається Зінаїді найкращим у світі, і, стоячи на порозі, засмучена розлукою, вона стурбовано стежить, як по темній центральній дорозі Ендре прошкує удалину люба її серцю постать, схожа на ескімоса з ліхтарем у руці.

Мачуха мусить вийти, щоб покликати її в дім.

– Послухай, Зінаїдо, заходь уже в хату.

І в Кларисиному голосі звучать нетерплячі нотки, які викликані аж ніяк не ніжною турботою про наречену. Гарячкова тривога Клариси наростає щогодини, і це не залишається поза увагою нашого друга Джека. Тим часом Зінаїда й Клариса, прибираючи в залі, перемовляються. Клариса час від часу поглядає на настінний годинник і каже:

– Та й пізно ж уже!

– Хоча б він не спізнився на поїзд... – відповідає їй Зінаїда, на думці у якої тільки її суджений.

Відколи він пішов, Зінаїда подумки весь час із ним у дорозі... Ось він уже на пристані... Кличе перевізника... Сідає в човен...

– На Луарі зараз, мабуть, так холодно! – вигукує вона, завершуючи вголос свої думки.

– Атож, напевне, дуже холодно, – здригаючись, відповідає мачуха. Але турбується вона не за вродливого бригадира. Годинник пробив десяту. Клариса схоплюється з місця й різкувато, ніби виставляючи за двері набридливих гостей, говорить:

– Чи не піти нам уже спати?



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет