Альфонс доде



бет20/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   32

Двері весело розчахнулися.

– Ви мене кликали, пане директор? – бадьоро запитав Нантець.

Клариса, її бліде обличчя, суворий вигляд начальника...

Він усе зрозумів.

Отже, вона дотримала слова.

На хвилину його нахабне і грубе обличчя перекосилося від дикої розгубленості, розгубленості загнаної в глухий кут людини, ладної вбити, аби тільки вискочити із безвиході; потім він похитнувся, ніби зламаний тяжкою внутрішньою боротьбою, і впав навколішки перед письмовим столом.

– Простіть! – пробурмотів він.

Директор жестом велів йому встати.

– Позбавте нас ваших благань і сліз. Ми вже на них надивилися. Перейдімо до діла... Ось ця жінка заради вас обікрала чоловіка й дочку. Ви обіцяли принести гроші через два дні.

Нантець з невимовною вдячністю подивився на коханку, яка, збрехавши, врятувала його. Але Клариса навіть не глянула в його бік. У неї вже не було бажання дивитися на нього. Надто добре вона роздивилась його у ніч злочину!..

– Де гроші? – повторив директор.

– Ось... Я приніс їх.

Він і справді приніс їх, але, не знайшовши Кларису дома, поквапився зникнути з ними і вже тікав у бік грального дому, щоб знову спробувати щастя. То був таки запеклий гравець.

Директор узяв гроші, покладені на стіл.

– Тут усі?

– Бракує вісімсот франків...–вагаючись, відповів

Нантець.

– Ага, зрозуміло. Приховано для вечірньої гри.

– Ні, клянуся вам. Я їх програв. Але я знову їх виграю.

– Не варто. Від вас більше ніхто нічого не вимагає. Я сам докладу вісімсот франків, яких бракує. Я не хочу, щоб дівчина втратила бодай су із свого посагу. Тепер потрібно пояснити Рудику, як зникли і як знайшлися гроші. Сідайте й пишіть.

Директор на хвилинку задумався, а Нантець тим часом сів за стіл і взяв перо. Клариса підвела голову. Вона чекала. Цей лист обіцяв їй життя або смерть.

– Пишіть: «Пане директор! У хвилину безумства я взяв шість тисяч франків у шафі Рудиків...»

Нантець підвів голову, щоб заперечити, але злякався Клариси і мусив викласти факти з усією їх жорстокою логікою і правдивістю.

– «Рудиків»...– повторив він останнє слово директора. А той диктував далі:

– «...Ось ці гроші. Я не можу більше тримати їх у себе. Вони печуть мені руки... Звільніть нещасних, на яких через мене упала підозра, і попросіть мого дядечка простити мене. Скажіть йому, що я залишаю завод і їду звідси, не наважуючись зустрітися з ним. Я повернуся тоді, коли працею й каяттям заслужу право потиснути руку порядній людині...» Тепер поставте дату... і підпишіться...

Бачачи, що Нантець вагається, директор сказав:

– Глядіть, молодий чоловіче! Попереджаю: якщо ви не підпишете, я зараз же дам розпорядження заарештувати цю жінку...

Нантець, не сказавши жодного слова, підписався.

Директор устав.

– А тепер можете йти... Якщо хочете, їдьте у Геріньї і постарайтеся поводитись як належить. У всякому разі пам'ятайте: якщо я довідаюся, що ви тинялися поблизу Ендре, жандарми вас схоплять як злодія. Ваш лист дає їм таке право...

Нантець кивнув на прощання і, виходячи з кабінету, глипнув на Кларису... Але чари вже розвіялись. Вона повільно відвернулася, твердо вирішивши більше ніколи не бачитися з ним і зберегти у своїй пам'яті огидний образ ницього злодія, яким побачила його тієї злощасної ночі. Як тільки він вийшов, Рудикова дружина підійшла до директора, вдячно склавши на грудях руки.

– Не треба мені дякувати. Я зробив так заради вашого чоловіка, заради того, щоб позбавити цю порядну людину жахливих мук.

– Саме за свого чоловіка я й дякую вам, пане... Я тільки про нього й думаю, і доказ тому – жертва, на яку я йду задля нього.

– Яка жертва?

– А та, що я житиму, хоча мені страшенно хочеться покласти усьому край, навіки заснути... Я уже все вирішила, обміркувала. Отож якщо я не вкорочу собі віку, то тільки заради Рудика. А мені так потрібно спочити, я так стомилася!..

І справді, сила, що якимось чудом досі підтримувала Кларису, тепер, коли криза минула, полишила її; млявої і пасивної вдачі, вона тепер і зовсім розм'якла, якось осіла, згорбилася і здавалася такою приголомшеною і виснаженою, що директор, злякавшись найгіршого, лагідно сказав їй:

– Не впадайте в розпач, тримайтеся! Подумайте, якого горя зазнає Рудик, читаючи цього листа, який це буде для нього удар. Тож не треба завдавати йому ще більшого, непоправного горя.

– Саме про це я й думаю, – тихо сказала вона і повільно вийшла.

Рудик і справді був у відчаї, коли довідався від директора про злочин свого небожа. І тільки бурхлива радість Зінаїди, що всіх обціловувала і від щастя підкидала вгору свою шкатулку з повернутими грошима, трохи згладила в серці цього доброго чоловіка болісне приголомшення, якого зазнають порядні натури, зіткнувшись з ницістю і невдячністю. Перше, що він сказав: «Моя жінка так любила його!» І ті, хто почули його слова, мимоволі почервоніли – така жахлива була його простодушність.

А що ж Ацтек? О, бідний Ацтек прославився на весь завод. На дверях усіх цехів було розклеєно наказ директора, в якому оголошувалось, що Джек ні в чому не винен. Усі юрмилися навколо нього, вітали його. Можна уявити, як вибачались перед ним у Рудиковому домі, як просили забути минуле, запевняли в найкращих почуттях? І лише відсутність Белізера затьмарювала його щастя.

Як тільки відчинилися двері темниці і бродячому торговцю сказали: «Ви вільні...» – він, нічого не питаючи, пошкандибав геть. Усе, що сталося, здавалося йому таким непевним і він так боявся бути схопленим знову, що в нього була лише одна думка: тікати, пуститися у дорогу і тікати так швидко, як тільки дозволяють його змучені ноги.

Джека засмутило зникнення Белізера. Він хотів би вибачитись перед тим бідолахою, якого через нього побили, два дні протримали під замком і майже розорили, зіпсувавши увесь його товар. Найбільше Джека мучила думка, що Белізер пішов із містечка, переконаний у хлопчиковій провині, бо йому ніхто не встиг сказати, що це не так. Свідомість того, що безталанний бродячий торговець блукає дорогами, вважаючи його злодієм, отруювала Джекову радість.

Та все ж він охоче пообідав разом з усіма на заручинах бригадира та Зінаїди і разом з іншими танцював «під голос», коли в дім зайшов д'Аржантон. Поява віршомаза – величного, в чорних рукавичках – справила на веселе товариство таке враження, як поява боривітра-шилохвоста на веселу зграйку пустотливих ластівок. Справа в тому, що, налаштувавшись на певний лад, не так то просто перебудуватися. І д'Аржантонова поведінка була яскравим тому доказом. Марно йому доводили, що гроші знайшлися, що Джек ні в чому не винен, а їдучи в Ендре, він розминувся з другим листом директора, покликаним поправити шкоду, завдану першим; марно він бачив на власні очі, що всі ці загалом добрі люди ставилися до Джека майже як до рідного, що дядько Рудик приязно ляскав його по плечу і називав «синком», а Зінаїда стискала йому обличчя дужими руками і лагідно куйовдила йому чуба, не відважуючись поки що робити те саме з головою бригадира Манжена, – д'Аржантон тримався так само бундючно і неприступно. Він не міг утриматися, щоб не висловити Рудику у найкучерявіших і найсхвильованіших словах своє співчуття за завдані тому прикрощі і не принести вибачень від свого власного імені та від імені Джекової матері.

– Та це я повинен вибачатися перед цим бідним хлопцем!.. – кричав слюсар.

Д'Аржантон і слухати не хотів. Він розводився про честь, про обов'язок і про жахливу безвихідь, у яку заводять погані вчинки. Джек хоч і не був злочинцем, та все ж мав достатньо причин, щоб картати себе: він пригадував отой клятий день у Нанті, свій стан, про який міг засвідчити присутній тут Манжен. Джек червонів і не знав, як поводитися, слухаючи проповідь цього «жерця справедливості». А той усе вправлявся у красномовстві перед славними простими людьми, цілу годину наганяючи на них важкий сум і сонливу нудьгу, перед якими таки не встояв дядько Рудик.

– Ви стільки говорите, що вам, мабуть, і в горлі вже пересохло, – простодушно сказав слюсар і попросив принести д'Аржантону карафку сидру та гречаників, що їх наготувала Зінаїда до дня заручин.

І хай їм біс! Оті гречаники були такі привабливі, з такою апетитною золотистою шкоринкою, що віршомаз, котрий, як нам відомо, був недурний добре поїсти, вирив у них не меншу яму, ніж Белізер колись у його окості.

Із його довгої промови Джек зрозумів лиш те, що той поїхав за тридев'ять земель, аби привезти в Ендре гроші й позбавити його ганьби опинитися на лаві підсудних. І справді, д'Аржантон для більшого ефекту всім показав частину даних йому грошей і все ляскав себе по кишені та повторював: «Я привіз гроші!..» Хлопчик, по простоті душевній уявивши, що д'Аржантон задля його порятунку не пошкодував шість тисяч франків із свого спадку, почав думати, що він помилився щодо цієї неприємної особи і що йому лише здалося, ніби д'Аржантон бездушний, огидний тип... Ніколи Джек іще не ставився з такою шанобливістю й повагою до «ворога»; приголомшений д'Аржантон не впізнавав оцього «норовистого коня» і зміну в його поведінці, як завжди, вважав своєю особистою заслугою; він думав: «Я його приборкав».

Завдяки цій думці та сердечному прийому в родині Рудиків д'Аржантон увесь розцвів.

І якби вам довелося побачити, як віршомаз і заводський учень, йдучи об руку, спускаються до річки вулицями Ендре, як вони, розмовляючи, прогулюються по дамбі понад Луарою, ви вважали б їх за щирих друзів. Джек радів рідкісній змозі порозмовляти про матір, дізнатися про новини, докладно розпитати, як вона живе, і, так би мовити, вдихнути пахощі її присутності, спілкуючись з людиною, яку вона кохала. О, якби він знав, що вона зовсім близько і що вже цілу годину в д'Аржантоні борються рештки жалю до нього і ревнивий егоїзм, а ворог його безперервно думає: «Чи казати йому, що вона тут?»

Справа в тому, що, їдучи в Ендре в ролі жерця Феміди, віршомаз не сподівався на таку розв'язку. Він, безумовно, був би щасливим привести до матері приниженого сина-злочинця, якого вона не відважилася б навіть приголубити; але особисто привести до неї переможного героя, жертву судової помилки, бачити розчулення, обійми й поцілунки цих двох істот, чиї серця, долаючи всі перешкоди, гаряче билися, згадуючи одне одного, – такого пережити він не міг!

Та все ж для того, щоб піти на таку жорстокість, відняти у Шарлотти та у її сина радість зустрічі, коли вони були так близько одне від одного, йому потрібен був пристойний привід, тонко замаскований обман, який він мав би змогу подати як переконливу причину, а головне, виступити з красномовною промовою. І такий привід дав йому сам Джек.

Уявіть собі: наш бідний Джек, розчулений незвичною лагідністю, раптом піддався давно притлумленому пориванню серця, потребі хоч комусь довіритись і вирішив зізнатись д'Аржантону, що йому нітрохи не подобається його теперішнє життя, до того ж з нього ніколи не вийде доброго робітника, а він тут зовсім самотній та ще й так далеко від матері... Чи не могли б вони знайти для нього якесь посильне заняття, яке було б йому хоч трохи більше до душі?.. Ні, він роботи не боїться!.. Тільки йому хотілося б трішечки менше працювати руками і трохи більше – головою.

Кажучи це, Джек стиснув руку віршомаза і відчув, що д'Аржантонова рука робиться млявою, холодною, що вона відштовхує його. Перед очима Джека раптом знов постала незворушна маска із крижаними, жорстокими очима давнього «ворога».

– Ви мене дуже засмучуєте, Джеку, дуже засмучуєте... І ваша мати також вкрай засмутилася б, якби довідалась про ваші настрої. Судячи з усього, ви забули те, що я повторював безліч разів: «Найнікчемніші у світі – слабкодухі мрійники... Стережімося утопій, безпідставних марень... Наш час – залізний час... До діла, Джек, до діла!»

І бідний хлопчик мусив цілу годину слухати гучні пустопорожні фрази, цілу годину вислуховувати крижані, бездушні і колючі настанови, що пронизували до кісток, як той холодний зимовий дощ, що знов полив із неба, і були такі ж похмурі, як сутінки, що опускалися на землю.

А в цей час, поки вони ходили туди й сюди по дамбі, на тому боці річки стояла жінка; знудившись чекати у заїзді, вона прийшла на берег виглядати човна перевізника, звідки ось-ось мав вискочити отой жахливий малолітній злочинець, її улюблений синочок, якого вона не бачила цілих два роки. Але тепер д'Аржантон мав дуже зручний привід: враховуючи настрій хлопця, побачення із матір'ю могло йому лише зашкодити й позбавити його решток волі... Задля перестороги конче треба уникнути такої зустрічі... У Шарлотти, певно, вистачить глузду зрозуміти це й піти на таку жертву задля добра власного сина. «Життя – не роман!» Якого чорта!..

Тому-то Джек і його мати, хоча їх розділяла тільки річка, хоча вони були так близько, що, гукнувши, почули б одне одного, наш бідний Джек і його мати так і не побачились ні того вечора, ні ще багато днів і вечорів.

VIII

Кочегарня



І як воно виходить: сповнені тяжкої і напруженої праці дні тягнуться нескінченно, а рік промайнув – і вже його немає.

Ось уже два роки, цілих два роки, як вийшла заміж Зінаїда, а Джеку пощастило з честю вийти із жахливої пригоди. Що ж він робив усі ці два роки? Він працював, він гнув горба і крок за кроком пройшов нелегкий шлях заводського учня до вміння і платні робітника. Від лещат він перейшов до ковадла. Спочатку кував «бабою», а потім молотом, його руки зашкарубли, і розум – теж. Увечері він знесилено падає в ліжко, бо не вдався дужим, і вмить засинає, а наступного дня починається те саме похмуре безцільне і безрадісне існування. Після його горезвісної поїздки до Нанта він відчуває до шинків жахливу огиду. У будинку Рудиків стало сумно. Подружжя Манжен поселилося в Пулігані, на узбережжі, і після від'їзду пишнотілої дівчини дім здається порожнім, так само, як здається порожньою і її кімната, з якої вона забрала шафу, велику шафу із своїм посагом.

Рудикова дружина майже не виходить із дому, годинами сидить біля вікна з опущеною завісою – тепер вона нікого вже не чекає... До всього байдужа, вона тільки механічно виконує свої щоденні обов'язки і вже не живе, а лише животіє; здається, життя витікає з неї, як кров із відкритої рани. Тільки дядько Рудик завжди у доброму гуморі, як людина, у якої чисте сумління, його маленькі пильні і натреновані очі не втратили гостроти зору, і тільки дивуєшся, як він умудрився зберегти таку наївну, сліпу і довірливу душу, для якої не існує на світі ніякого зла.

У Джековому житті не відбувається жодних подій. Остання зима була дуже сувора. Луара завдала людям великої шкоди, затопила мало не увесь острів, частина якого лишалася під водою цілих чотири місяці. Доводилося працювати у вогкості, дихати туманом і отруйними випарами боліт. Джек дуже кашляв, у нього часто була гарячка, і він лежав у лікарні, але хіба ж то події? Лише зрідка надходили листи із Етьйоля – лагідні, коли мати писала їх потай, повчальні й холодні, коли їх диктував віршомаз, заглядаючи їй через плече. Д'Аржантонові вчинки й життя займали дуже велике місце в посланнях його терплячої жертви. Таким чином Джек довідався, що «Дочку Фауста» завершено, прочитано трупі акторів Французького театру, але ті блазні мали зухвалість одностайно її відхилити, за що накликали на свої голови «нищівні слова». Іще одна новина – примирення з Моронвалями: віднині вони допущені до столу в «Parva domus», куди з'являються у неділю з «дітьми півдня» усіх мастей, які дуже лякають тітоньку Аршамбо.

Моронваль, Маду, гімназія – яким , було це все далеким для нього! З тією відстанню не зрівняється ні відстань від Ендре до завулка Дванадцяти будинків, ні кількарічна відстань від химерного минулого до похмурої дійсності. Джек тих часів тепер здавався йому людиною зовсім іншого, вищого, суспільного стану, людиною шляхетною й витонченою. Та й що лишилося від білявого хлопчика з рожевою ніжною шкірою в цьому цибатому, обвітреному, виснаженому, зсутуленому хлопцеві з нездоровим рум'янцем на вилицях, з худими, вузькими плечима, на яких висіла робітнича блуза?

Отож пророчі слова лікаря Ріваля справдилися: «Ніщо так не віддаляє, як суспільні відмінності».

Щоразу, коли Джек згадував сім'ю Рівалів, його обіймав сум. Незважаючи на дорікання д'Аржантона, він зберіг у серці безконечну вдячність до людяного доброго лікаря, ніжну приязнь до маленької Сесіль і щороку перед першим січня писав їм довгого листа. Проте вже два таких листи лишилися без відповіді. Чому? Що він їм заподіяв?

Тільки одна думка підтримує нашого друга Джека серед знегод його безрадісного існування: «Заробляй на прожиття... Ти будеш потрібен матері». Та що подієш, робітникові платять гроші не за те, як він старається, а за те, що він зробив. Мало хотіти – треба ще й уміти. А він не вміє і не може. Попри пророцтва Лабассендра, хоч би як Джек пнувся з шкіри, він назавжди лишиться «мамулою» в ковальській справі. Що не кажіть, а він не має такого «дару». Йому уже сімнадцять років, його учнівство закінчилося, а він насилу заробляє три франки денно. Маючи оті три франки, він повинен заплатити за житло, повинен харчуватися і одягатися, тобто купувати нові блузу і штани, коли старі не можна вже носити. Таке дали йому у руки ремесло! І що ж то він робитиме, якщо мати йому напише: «Я їду... Я житиму з тобою!..»?

– От що, хлопчику, – якось сказав йому дядько Рудик, котрий за звичкою ще й досі називав Джека «хлопчиком», хоча той переріс його на цілу голову, – даремно твої батьки не послухались мене: не для тебе ця робота. Ти ніколи не навчишся працювати як належить із напилком, і доведеться нам весь час тебе тримати в чорноробах, а з платнею чорнороба не проживеш. На твоєму місці я узяв би ноги на плечі та й помандрував би світом за своєю долею. Стривай, тут нещодавно в збиральний цех навідувався Бланше, головний механік із «Кідна»; він шукає кочегарів. Якщо тебе не лякає кочегарня, то, може, спробуєш? Зароблятимеш шість франків денно. Плаваючи по всьому світі, матимеш харчі, прихисток, будеш у теплі... Ох, чорт, так, хай йому чорт, тепло – то не те слово!.. Робота тяжка, але й там не вмирають, я он два роки гнув горба у кочегарні, а бач, живий. То як ти дивишся, якщо я напишу Бланше?

– Я згоден, пане Рудику... Краще вже кочегаром... Думка, що йому вдвічі більше платитимуть та що він побачить світу, цікавість до мандрівок, що лишилася з дитинства й була навіяна розповідями Маду й Ріваля, який барвисто змальовував йому свої морські походи на «Байонезі»,– усе це підштовхнуло Джека погодитися на роботу кочегара, роботу, за яку беруться тільки невмілі робітники, самі невдатні служники молота й ковадла, бо в кочегарні треба мати тільки силу та велику витривалість.

Він поїхав із Ендре липневого ранку, рівно через чотири роки після свого приїзду.

І цього дня погода була просто чудова!

З палуби невеличкого пароплава, де поряд з Джеком стояв Рудик, якому захотілося його провести, відкривався разючий, чарівний краєвид. З кожним обертом гребного колеса ріка ширшала, немов щосили розсовуючи, розштовхуючи власні береги, аби вільніше котити свої води до моря. Повітря свіжішало, дерева нижчали, береги, віддаляючись один від одного, ставали все пологішими, ніби їх згладжували штормові вітри, що дули навпроти з моря. То там, то сям поблискували озера, здіймалися димки над торфовищами, а понад самою рікою, квилячи, мов діти, носились хмари крячок і морських чайок. Але все це зникало, губилося з наближенням до неозорого океану, який не терпить, щоб щось змагалося із його величчю, так само, як не терпить жодної рослинності на своїх голих берегах, вилизаних його гіркувато-солоними хвилями.

Пароплавчик увійшов у морський простір, несподівано підстрибнувши. Та й як інакше назвеш зміну в поведінці цього суденця, що тепер розхитувалося усім корпусом, і та хитавиця немов передавалась морським хвилям, залитим сліпучим світлом; гнані свіжим морським вітром, вони котилися одна за одною обабіч судна аж до обрію, до тієї риски, де зливається небосхил і зеленава синь води, ховаючи від жадібних очей людини подальший простір.

Джек іще ніколи не бачив моря. Свіжий солонуватий запах моря, хвилі, що віялом набігають під час припливу, – все виповнювало його серце п'янкими мріями про подорожі.

Праворуч, як і у всіх морських портах, затиснутих між скелями, зливались, мов луска, дахи будинків. То був Сен-Назер; над ним на пагорбі здіймалася дзвіниця, схожа на сторожову вежу, а центральна вулиця, переходячи у мол, виступала далеко в море. Над берегом поміж будинками стриміли щогли; вони тиснулись одні до одних, перехрещувалися, спліталися, і складалось враження, що порив вітру закинув жужмом усі ці реї в затишок порту. Та що ближче пароплав підходив до порту, все розступалося, роз'єднувалося, виростало.

Вони висадились на молу. Там їх повідомили, що «Кідн», великий пароплав Трансатлантичної компанії, через дві-три години виходить у море; з учорашнього дня він стоїть на рейді. То був єдиний придуманий досі спосіб, щоб до відплиття в море вся команда була на борту без втручання жандармів, які інакше мусили б обходити всі портові притони в пошуках п'яних матросів.

Отож Джек зі своїм супутником зовсім не мали часу подивитися місто, де вулиці аж до самого порту були сповнені людського гомону й метушні, як і завжди в базарний день. Вся набережна була всіяна в'язками зелені, кошиками фруктів, зв'язаною попарно свійською птицею, що, крякаючи й кудкудакаючи, била крильми по землі. Уздовж торгового ряду, опустивши руки, стояли бретонські селянки й селяни, мовчки, незворушно чекаючи на покупців. Ніхто з них не квапився, не закликав перехожих. На відміну від них безліч дрібних торговців з лотками, де лежали шийні хустки, гаманці, шпильки й каблучки, снували туди й сюди, навперебій розхвалюючи свій товар. Матроси з усіх кінців світу, міщанки з Сен-Назера, жінки робітників і службовців Трансатлантичної компанії квапливо скуповувались на базарі, де й кок із «Кідна» завершував закупівлю харчів. Від нього Рудик довідався, що Блакше вже на борту пароплава і лютує через те, що йому бракує кочегарів.

– Скоріше, хлопче, ми запізнюємось!

Вони стрибнули в човен і попливли через захаращену кораблями гавань. Тут уже ніщо не нагадувало порт Нанта, де були середні й дрібні кораблики. Тут, немов спочиваючи, стояли на якорі лише величезні морські кораблі. І завислу над водою дзвінку, як кришталь, тишу порушували тільки. крики свійського птаства, яке вантажили в трюми, та стукіт молотків, що долинав із сухого доку. Величезні океанські пароплави, що вилаштувалися вздовж пристаней, темні й важкі, здавалося, спали в проміжку між двома далекими рейсами. Великі англійські кораблі, що прибули з Калькутти, здіймаючи над морем по кілька ярусів кают, мали дуже високу носову частину і міцні корпуси, їхні борти фарбували матроси, копошачись на них мов мурашня. Човен пропливав поміж нерухомого цього громаддя, де вода була темна, як у каналі, що перетинає місто, ковзав повз борти кораблів, наче повз товсті стіни, де звисали ланцюги і набряклі канати, з яких стікала вода. Нарешті вони вийшли за межі торту і обігнули мол, на краю якого стояв на парах «Кідн», очікуючи на приплив.

Якийсь невисокий, нервовий і сухорлявий чоловік без куртки, але в кашкеті з трьома золотистими нашивками, гукнув Джека й Рудика, коли їхній човен підійшов до самого борту пароплава. Слова його губилися в гаморі й гуркоті готового до відплиття корабля, але жести були досить-таки промовисті. Ото й був Бланше, головний механік, на якого його підлеглі казали «Моко». Як. тільки гуркіт поклажі, що її вантажили у відкритий трюм, став затихати, до їхніх вух донеслося:

– Швидше піднімайтеся, шахраї прокляті – кричав головний механік із жахливим акцентом південця. – Я вже вирішив, що ви мене оступачили.

– Це я винен, старий, – обізвався Рудик. – Хотілось провести хлопчика, а я вчора не міг.

– От чортяка! Добре його вигнало, твого хлопчика! Доведеться нам складати його учетверо, щоб укласти в каюті для кочегарів... Нумо, зух! Ходімо швидше вниз, я сам йому все покажу.

Спочатку вони спускалися мідними крученими сходами з вузьким поруччям, потім – крутими, як драбина, сходами без поруччя, потім – ще одними, потім – ще...

Джек, ніколи не бачивши океанських пароплавів, був приголомшений розмірами і глибиною «Кідна». Вони спускалися у якусь прірву, і їхні очі після яскравого денного світла не розрізняли ні людей, ні речей. Навколо стояла темрява, така темрява, як у шахті, де через задуху й дедалі більшу спеку тільки ледь-ледь блимали причеплені до стін ліхтарі. Останні сходи, якими вони спускалися вже навпомацки, привели їх у машинне відділення – справжню лазню з гарячим вогким повітрям, насиченим таким густим запахом мастила, аж забивало дух; навколо плавала пара, і тільки у височині, на висоті трьох-чотирьох поверхів над головою, у квадратному душнику виднілася плямка синього неба.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет