Альфонс доде



бет6/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Треба було спитати дозволу в Моронваля, але Джекова мати привезла плату за третину року, отож ви уявляєте, як швидко було дано такий дозвіл.

– Як нам пощастило! – зрадів Джек.

І поки мати розповідала мулатові, що д'Аржантону щойно довелося поїхати в Овернь до помираючої тітки, хлопчик щодуху кинувся через двір, щоб одягтися. Дорогою йому трапився Маду. Заклопотаний, сумний, зайнятий нескінченною роботою по господарству, він волочив швабри і відра, не помічаючи ні гарної погоди, ні запашного свіжого повітря.

Коли Джек глянув на нього, йому спала неймовірно зухвала думка – такі думки спалахують у голові радісної дитини, якій хотілося б, щоб усе навколо було співзвучним її щастю.

– Мамочко, давай візьмемо і Маду з собою!..

Тепер дістати дозвіл було важче через безліч обов'язків малого королевича в гімназії. Але Джек так благав, що добра пані Моронваль зрештою взяла на себе цього дня усю роботу негреняти.

– Маду, Маду! – загукав Джек, кинувшись надвір. – Швидше одягайся! Ти поїдеш з нами до Булонського лісу, там і пообідаємо.

Виникло хвилинне замішання. Маду оторопів. Пані Декостер гадала, в кого з вихованців узяти форму, що пасувала б для такої незвичайної події. Малий де Барансі підстрибував з радощів, а його мати, мов канарка, яку збуджує метушня, розповідала Моронвалеві безліч деталей про поїздку д'Аржантона і про плачевний стан його здоров'я.

Нарешті вони рушили в дорогу.

Джек з матір'ю всілися у глибині відкритої коляски, а Маду – поруч з Огюстеном; то було місце аж ніяк не королівське, але Маду доводилося скуштувати й не такого.

Прогулянка розпочалася чудово. Перед ними стелилася така знайома широка вулиця Імператриці, на якій вранці дихається легко й вільно. Дорогою траплялись нечисленні перехожі, із тих, що люблять погрітися на сонці і подихати повітрям, поки на вулиці мало людей, немає гамору і порохняви. Гувернантки гуляли з дітьми – найменших несли на руках, і вигляд у цих крихіток у довгих білих платтячках був дуже урочистий. Старші діти, :і голими руками й колінами, йшли самі, і вітерець пестив їхнє волосся. Повз нашу компанію проїздили також вершники і амазонки; на підметеній піщаній доріжці, відведеній для верхової їзди, виднілися свіжі сліди вранішніх кавалькад, обабіч зеленіли галявини, і здавалося, що ти не в громадському місці, а на алеї приватного парку. Таке саме враження безхмарного спокою й розкошів справляли оточені зеленню вілли з червоної цегли і з підсиненою погожим ранком шиферною покрівлею: вони були немов умиті свіжістю.

Щасливий Джек не міг усидіти на місці, він обіймав матір, смикав Маду за поли його мундира.

– Ти задоволений, Маду?

– О! Дуже задоволений, мусьї.

Аж ось і Булонський ліс; він оживав і зеленів, подекуди виднілися перші квіти. Траплялися алеї, де лише верхівки віковічних дерев були немов обсипані смарагдовою зеленню або порожевілі від власного соку, і тому віти, залиті сонцем, здавалися прозорими, немов легкі хмаринки. Тут росли дерева різних порід, світла зелень свіжих паростків переходила в густі барви вічнозелених чагарників. Жорстке, заклякле від зимових холодів і снігу листя падуба торкалося кущів бузку з набряклими бруньками, недовірливих, мерзлякуватих.

Коляска зупинилася перед рестораном «Павільйон», і поки готували для них обід, пані де Барансі пішла з дітьми погуляти навколо озера. Цієї ранкової години ніщо ще не порушувало його спокою: ще не настав час довгих післяполуденних прогулянок, коли на водній гладіні відбиваються обшиті галунами лівреї кучерів у напудрених перуках, султани на кінських головах та блискучі спиці екіпажів.

Озеро ще зберігало нічну свіжість, і над ним котився легкий туман. Плавали лебеді, в прозору воду заглядали край берега очерети, а затінок, тиша і безлюддя, здавалося, повернули йому вигляд справжнього природного водоймища: воно брижилось, вкривалося легенькими хвильками, а джерела, що струмували десь на дні, виштовхували на поверхню легке прозоре шумовиння. Це була не застигла гладінь, що віддзеркалює останні моди суєтних парижан, – озеро відважилося стати справжнім озером, над ним сплескували крила, в ньому скидалася риба, розрізаючи його плавцями, а плакучі верби, опушені зеленню ніжних листочків, занурили у нього свої журливі віти.

Яка чарівна то була прогулянка!

А який чудовий сніданок!.. Сидячи коло навстіж відчинених вікон, безтурботні й меткі гімназисти, не перебираючи, накидалися на все, що подавалося їм на стіл. За їхнім столом ні на хвилину не змовкав сміх. їх смішило все: шматочок хліба, що впав зі столу, офіціантові хода і жести; і на вибухи дитячих простодушних радощів відгукувалися птахи на гілках дерев.

– Чи не поїхати нам в зоосад? – запропонувала після сніданку Джекова мати.

– Як добре ти придумала, мамусю! Маду ніколи ще не бачив цього... Ой як цікаво йому буде!

Вони знову сіли в коляску й поїхали широкою алеєю аж до решітчастих воріт. В зоологічному саду було безлюдно, тут панували той самий спокій і ранкова свіжість, що й у Булонському лісі, але дітей зоологічний сад приваблював ще більше, бо тут жили тварини, що виглядали із-за кожного куща. Побачивши перехожих, приваблені запахом свіжого хліба, що його хлопчики захопили у ресторані, вони кількома стрибками наближалися до огорожі, просовували крізь прути рожеві писки і дивилися або допитливо, або лукаво. Маду, що досі задля Джека лише вдавав, ніби йому весело, тепер справді розвеселився. Щоб розпізнати звірів, привезених з його батьківщини, він не мав потреби читати мені сині таблички, які надають невеличким загонам в зоопарку вигляду камер в'язниці. Із радістю і болем дивився він на кенгуру, що зводилися на задніх лапах, таких великих і могутніх, що заміняють цим прудким тваринам і передні. Здавалось, негреня їм співчуває – адже вони також на чужині! – і страждає, бачачи їх на п'ятачку, який вони долають в три стрибки, повертаючись у свою хижку поквапливо, мов свійські тварини, що звикли до даху над головою, і усвідомлюють потребу в пристановищі.

Він зупинявся перед тонкими ґратами, пофарбованими в світлий колір, щоб створити для тварин ілюзію свободи; в ці загони помістили онагр і антилоп без жодного жалю до їхніх точених копитець, таких легких, таких стрімких! Подекуди земля так облисіла, схили деяких пагорбів були вкриті такою рідкою травою, що перед зором Маду, який стежив за швидкими рухами тварин, раптом виникали клапті його країни, спеченої сонцем.

Найдужче йому було шкода посаджених у клітки птахів. Страуси і казуари, яких порозпихали поодинці просто неба і які, коли ідеш алеєю, здаються поряд із тропічними рослинами картинкою з підручника природничої історії й можуть принаймні розлягтися на землі або, стоячи на осонні, поколупатися у перемішаному з камінням щойно насипаному ґрунті. Його часто міняють, і завдяки цьому зоологічний сад скидається на куточок живої природи. Та які ж сумні здаються папуги ара, ув'язнені в довгій вольєрі, поділеній на безліч однакових кліток, в кожній з яких був мізерний басейн і сідало у формі дерева, але без листя й гілок. Дивлячись на ці понурі затінені вольєри – павільйон був надто високий для свого дворика, – Маду мимохіть думав про гімназію Моронваля. У тісноті і бруді цих своєрідних голубників яскраве пір'я птахів поблякло і розкошлалось. Усе свідчило про боротьбу, про розпачливі зусилля цих розгублених ошаленілих бранців, котрі марно намагалися вирватися на волю, раз у раз кидаючись на сталеву сітку. І птахи пустелі, птахи безмежних просторів, фламінго з витягнутою шиєю й рожевим пір'ям, які трикутними зграями носяться в повітрі між Голубим Нілом і блакитним небом, довгоногі ібіси, що дрімають, всівшись на нерухомі сфінкси, – всі вони мали неймовірно буденний вигляд поруч з білими павичами, які спесиво розпускали свій пишний хвіст, та маленькими пістрявими китайськими качками, що безтурботно бовталися у своєму малесенькому ставку.

Мало-помалу зоосад люднішав. Він оживав, ставав урочистішим, сповнювався людськими голосами, і раптом поміж двох алей перед Маду постала дивна чарівна картина, яка так його приголомшила, що він завмер і онімів, не в змозі висловити свого здивування, свого захоплення.

Над кущами й огорожами, майже на рівні крон високих дерев, з'явилися величезні голови двох слонів; помахуючи хоботами, вони повільно простували вперед, несучи на широких спинах строкату юрму людей – жінок з яскравими парасольками, дітей з чорнявими й білявими голівками, у солом'яних капелюшках і простоволосих, з косичками і кольоровими стрічками. За слонами неповторною ходою ступав жираф, поважно несучи на довгій рівній шиї маленьку горду голову; на ньому теж сиділи вершники. Цей незвичайний караван повільно рухався кільцевою алеєю вздовж плетива молодих гілок; усі сміялися, іноді скрикували, збуджені висотою, легким подихом вітру, а також невиразним страхом, який вони із самолюбства намагалися приховати.

Освітлені ясним, уже теплим сонцем, весняні сукні здавалися пошитими із дорогих шовків і мінились усіма барвами на тлі грубої шершавої шкіри слонів. Нарешті африканські велетні з'явилися на весь зріст, на шиї кожного з них сидів вожатий. Неповороткі, спокійні слони з вантажем на спинах поважно йшли, витягуючи хоботи то праворуч, то ліворуч, щоб дістати ніжні паростки дерев або принюхатися до кишень відвідувачів зоосаду, і злегка помахуючи великими вухами, коли якась дитина чи доросла дівчина з простолюду, сміючись, лоскотали його кінчиком парасолі або лозинкою.

– Що сталося, Маду?.. Ти так тремтиш... Ти часом не захворів? – запитав Джек товариша.

Маду аж знемагав від хвилювання, та коли довідався, що також може покататися на цих великих важких тваринах, його обличчя стало поважним, зосередженим, майже урочистим.

Джек не захотів кататись разом з ним.

Він залишився з матір'ю, яка, на його думку, мала б бути веселішою і сміхотливішою у такий щасливий день, йому хотілось пригорнутися до неї, милуватися нею, ступати по пилу, який здіймали її довгі шовкові спідниці, що діставали землі, як шлейф королеви. Сидячи поруч, обоє дивилися, як негреня, тремтячи від нетерпіння, поквапливо видряпується на слонову спину.

Він там відчув себе як дома.

Тепер це був уже не той закинутий на чужину хлопчик з недоладними манерами і смішною мовою; це був уже не той незграбний гімназист, маленький наймит, принижений своїми рабськими обов'язками і знущанням хазяїна... Відчувалося, що під його темною, звичайно землистою шкірою розбурхано шумує кров: його густі кучері настовбурчились, а в очах, де причаїлася туга вигнанця, зблискували гнів і владність.

Щасливий королевич!

Йому дозволили прокотитися алеями кілька разів підряд.

– Ще, ще! – просив Маду, сп'янілий від швидкої їзди на величезному слоні, що знову й знову перетинав місти, перекинутий через ставочок, минав загони для онагрів, кенгуру і агуті. І йому згадувалися Керіка, рідна Дагомея, війна і полювання в джунглях. Він розмовляв сам із собою рідною мовою, і, слухаючи цей лагідний співучим дитячий голос Африки, слон від утіхи приплющив очі і радісно затрубив. На його поклик заіржали зебри, злякано застрибали антилопи, а вольєра із заморськими птахами, на яку світило червонясте вечірнє сонце, обізвалась щебетом, криками, різкими ударами дзьобів, як це буває н дрімучому лісі перед тим, як його мешканці готуються до сну.

Але було вже пізно, треба було повертатися, настав час прокинутися з чарівного сну. До того ж щойно закосилося за обрій сонце, подув холодний весняний вітер, як нерідко буває напровесні, коли на зміну теплим сонячним дням приходять нічні заморозки.

Здавалось, що вернулася зима: діти поверталися додому сумні й змерзлі. Коляска їхала до гімназії, віддаляючись від ще охопленої полум'ям вечірнього сонця Тріумфальної арки і все більше заглиблюючись у нічну темряву. Маду мріяв про своє, сидячи поруч із візником; у Джека хтозна-чому від туги стискалося серце; мовчала маніть пані де Барансі. Проте вона мала щось сказати, щось таке, про що їй дуже важко було говорити, і тому підкладала розмову аж на кінець зустрічі з сином.

Зрештою вона взяла Джекову руку.

– Послухай, маленький мій, я мушу повідомити тобі недобру новину...

Джек у ту ж миті, відчув, що на нього звалилося велике горе, і благально подивився на матір.

– Ой, не кажи, не треба нічого казати!..

Але вона майже пошепки скоромовкою повела далі.

– Я повинна поїхати в далеку подорож... Я мушу тебе покинути... Але я тобі писатиму... Тільки не плач, мій любий, мені й так тяжко... До того ж їду я ненадовго... Скоро ми знову побачимось... Справді скоро, обіцяю тобі...

Вона стала верзти якісь нісенітниці. Говорила про хтозна-які гроші, про одержаний спадок, інші незбагненні тля нього речі.

Та хоч би що вона говорила і говорила, хоч би скільки вигадувала неймовірних байок – Джек її вже не слухав. Розчавлений, знищений, він тихо плакав у своєму кутку коляски, і Париж, яким вони проїздили, здавався йому зовсім іншим, ніж був уранці, – його вже не осявало проміння весняного сонця, в повітрі вже не пахло бузком, місто було похмуре і скорботне. Воно й не дивно, адже Джек дивився тепер на нього очима повними сліз, очима дитини, яка щойно втратила матір.

VI

Юний король



Через деякий час після Ідиного поквапливого від'їзду до гімназії надійшов лист від д'Аржантона.

Поет повідомляв свого «дорогого директора», що зі смертю близької родички в його становищі сталися певні зміни, і просив звільнити його від обов'язків викладача літератури. А в постскриптумі, ніби глузуючи, аж ніяк не шанобливо додав, що пані де Барансі, несподівано змушена залишити Париж, доручає свого маленького Джека батьківським турботам добродія Моронваля. В разі хвороби хлопця слід писати на д'Аржантонову паризьку адресу з проханням переслати листа за призначенням.

«Батьківським турботам добродія Моронваля!» Ото, мабуть, потішався д'Аржантон, пишучи ці слова. Хто-хто, а він знав мулата і знав, що чекає дитину в закладі Моронваля, коли той довідається, що Джекова мати виїхала і сподіватись від неї ні на що!

Коли надійшов цей сухий, лаконічний і зухвалий, незважаючи на зовнішню стриманість, лист, Моронваля опанував один із тих жахливих нападів некерованої шаленої люті, яка налітала на гімназію, як тропічний тайфун, і все навколо тремтіло, метушилося, скулювалось.

Вона поїхала!

Поїхала із отим голодранцем, із отим клишоногим дженджиком, із отим нездарою, дурнем, нікчемою! О, вона ще скуштує з ним лиха!.. І не соромно жінці у її віці – адже вона не першої молодості – знятися і поїхати, покинувши свою бідну дитину саму в Парижі, серед чужинців!

Отак мулат побивався над гіркою долею бідного хлопчика, а його товсті обвислі губи лиховісно кривилися: «Зачекай... Зачекай! Потурбуюся я про твого Джека, по-батьківському потурбуюся!»

Його дратувала не так втрата журналу, якому не судилося з'явитися на світ, не так провал корисливих намірів і остаточний крах останніх надій вирватися із злиднів, як зухвала, нахабна загадковість, якою оточили себе оті двоє, котрі познайомилися саме завдяки йому, в його домі, у його власному домі, яким вони користувалися, як будинком побачень! Моронваль помчав на бульвар Османа, аби рознюхати, довідатися хоч про що-небудь, але й там ніхто нічого не знав. Констан чекала від пані листи. Він дізнався одне: остаточно порвано з «любим дядечком», вони виїздять із будинку, і меблі, очевидно, будуть розпродані.

– Ох, пане Моронваль, – додала дебела покоївка, – в лиху годину ступила наша нога у ваш балаган.

Мулат повернувся додому, переконаний, що через три місяці Джека заберуть або він сам змушений буде відіслати хлопця до матері через несплату належної суми за навчання. Отож він зробив висновок – а втім, так вирішила і вся керована ним гімназія – нічого далі панькатися з синочком пані де Барансі, пора розквитатися за кількамісячне плазування перед отим хлопчиськом.

Почалося з головного, із харчування: тепер Джек не лише сидів за загальним столом, а й став жертвою і забавкою для своїх однокашників і вчителів. Ні краплі вина, ні крихти тістечок!

«Шипшина», як і для всіх, «шипшина» – гіркувато-кисла, нудотна, каламутна, з огидною піною й сміттям, як на воді під час повені. І всюди ненависні погляди, образливі натяки.

При ньому зумисне заводили мову про д'Аржантона. Віршомаз той д'Аржантон, а не поет, хвалько й себелюб. Що ж до його знатності, то всім відомо, чого вона варта: похмурі коридори, де нібито минуло його хворобливе дитинство, були не в стародавньому замку, що губився далеко в горах, а в нікчемному тітчиному готелі по вулиці Фурсі серед звивистих і вогких провулків поблизу церкви святого Павла. Та славна жінка була з Оверні, і всі пам'ятали, як вона кричала своєму племіннику в похмурих отих коридорах: «Аморі! Синочку, принеси-но мені ключа під кімнати шім біш (сім біс)». І віконт приносив ключа від кімнати «шім біш».

Безжальне глузування з ненависного віршомаза розважало Джека, та все ж щось не дозволяло йому сміятися разом з усіма, брати участь у бурхливих веселощах «дітей півдня», які задоволено й улесливо хихотіли на кожен жарт Моронваля. Справа в тому, що слідом за цими анекдотами про д'Аржантона неминуче починалися натяки на іншу особу, і хоч її ім'я ніколи не вимовлялося, Джек аж тремтів, здогадуючись, про кого йде мова. Здавалося, у свідомості співтрапезників існував нерозривний зв'язок між невдахою з великими претензіями, жалюгідним дженджиком Аморі д'Аржантоном і тією іншою особою, яку хлопчик обожнював і шанував найбільше в світі.

А ще звичайно у всіх розмовах згадувалось якесь герцогство де Барансі.

– А де воно, як ви гадаєте? – басував Лабассендр. – В Турені чи в Конго?

– У всякому разі слід визнати, що його лепсько утримують, – підморгуючи, відповідав доктор Гірш.

– Браво, браво!.. Краще не скажеш: утримують!

І всі реготали, аж корчилися.

Заходила мова також про знаменитого лорда Пімбока, заступника начальника генерального штабу колоніальної армії в Індії.

– Я його добре знав, – казав доктор Гірш. – Він командував полком із тридцяти шести татусів.

– Браво! З тридцяти шести татусів!

Джек опускав голову, розглядав хліб, тарілку і не відважувався навіть заплакати, затиснутий в лещата знущань, від яких мало не задихався. Інколи він навіть не розумів того, що чув, але із ще глузливішого виразу облич учителів, із ще огиднішого їхнього сміху Джек здогадувався, що його хочуть образити.

І тоді пані Моронваль м'яко казала:

– Джек, любий, подивіться, що там на кухні.

А коли хлопчик виходив, півголосом вичитувала його кривдникам.

– Ну то й що! – відповідав Лабассендр. – Він нічого не тямить.

Звичайно, бідний хлопчик не все розумів, але його розум вбирав, як губка, ці перші знущання, він до знемоги дошукувався причин зневаги і ненависті до себе, а деякі незрозумілі слова із тих базікань наставників за спільним столом засівалися в його душу гіркими сумнівами, в’їдалися в неї, мов темний бруд.

Він давно знав, що не має батька, що носить чуже ім'я, що мати його неодружена, і з цього й починалися його стурбовані роздуми. Він став дуже вразливим. Якось, коли переросток Саїд обізвав його «сином кокотки», він не розсміявся, як тоді, коли вперше почув це слово, а кинувся на єгиптянина і так стиснув йому горло своїми зведеними судомою рученятами, що мало не задушив його. На волання Саїда прибіг Моронваль, і наш малий де Барансі вперше спізнав кийка.

Відтоді добрі чари розвіялися, як дим, і Джек утратив свою недоторканність. Мулат уже не стримував своїх виховних поривів, до того ж його надто тішила можливість лупцювати білого! Тепер, щоб Джекова доля стала такою самою, як доля Маду, йому бракувало тільки роботи на кухні. Але не думайте, що після таких рішучих змін у гімназії поліпшилася доля юного короля. Навпаки, він більше, ніж будь-коли, мусив терпіти за всі нездійснені мрії учителів. Лабассендр копав його ногами, доктор Гірш ще дужче тягав за вуха, а «дядько з кийком» змушував жорстоко розплачуватися за крах своїх розрахунків на власний журнал.

– Ніколи задоволені, ніколи задоволені, – повторювало бідне негреня, замучене жорстоким знущанням своїх хазяїв. До його відчаю додавалася нестерпна туга за батьківщиною, що стала ще гострішою з приходом весни, з хвилюючим поверненням тепла й сонця, а надто відтоді, як він побував у зоосаду, який оживив у ньому трепетні спогади, поклик далекого рідного краю.

Спочатку виявом його туги вигнанця було затяте мовчання, покора і безмовне терпіння всіх вимог і побоїв. Потім на обличчі Маду з'явився вираз рішучості й надзвичайного збудження. Бігаючи по будинку й по саду, виконуючи свої численні обов'язки, він, здавалось, бачив перед собою далеку невідому ні для кого мету, – його очі зосереджено, пильно дивилися удалину, ніби там хтось ішов і кликав його за собою.

Одного вечора, коли негреня вже лаштувалося спати, Джек почув, як той тихо лепече щось своєю незрозумілою мовою, і запитав:

– Ти співаєш, Маду?

– Ні, мусьї, я не співати, а балакати по-негрському.

І він поділився усіма своїми таємницями з другом. Він вирішив утекти. Він давно все обміркував і тільки чекав тепла, щоб здійснити свій задум. Тепер сонце стало тепліше, і Маду незабаром повернеться в Дагомею, знайде тітоньку Керіку. Якщо Джек хоче, вони пішки дійдуть до Марселя, сховаються на кораблі і вийдуть у море. З ними не станеться нічого лихого, адже при ньому – грі-грі.

Джек став відмовлятися. Хоч яким нещасливим він почувався, батьківщина Маду-Гезо не вабила його. Великий чан з червоної міді, наповнений відрубаними головами, знову постав моторошним видивом перед його очима. До того ж там він буде ще далі від матері.

– Гаразд, – спокійно відповів негр. – Ти залишатися у гімназії, я іти сам.

– А коли ти підеш?

– Завтра, – рішуче відповів негр і заплющив очі, щоб швидше заснути, ніби усвідомлюючи, що йому буде потрібно дуже багато витримки й сили.

Наступного ранку був «день методи», як казали в гімназії. В такі дні пані Декостер збирала всіх у великій вітальні – там стояла фісгармонія, конче потрібна для виразного читання. Зайшовши туди, Джек побачив мовчазного Маду, який натирав підлогу величезної зали, і подумав, що той відмовився від своєї мандрівки.

Уже добру годину, якщо не дві, «діти півдня» щосили розтуляли й стуляли щелепи, надаючи словам «обрисів», коли в прочинені двері заглянула Моронвалева голова.

– Маду немає?

– Ні, любий, – відповіла пані Моронваль-Декостер. – Я послала його на базар по харчі.

Слово «харчі» викликало на дитячих обличчях вираз такого щастя, що всі вихованці миттю могли б відтворити точні «обриси» цього слова, якби їм дали таке завдання. Вони ніколи не наїдалися! Джекові, не такому зголоднілому, як усі інші, в цю хвилину згадалася вчорашня нічна розмова з Маду, що лишилася в його пам'яті, мов сон.

Не встиг Моронваль піти, як знову повернувся.

– То як? Є Маду? – стурбовано запитав він.

– Він іще не прийшов... Не знаю, що й думати, – відповіла теж трохи стурбована його жіночка.

Десята година, одинадцята, а Маду немає. Давно закінчився урок. То був час, коли з підвалу, де містилася кухня – хоч яка вона була тісна й злиденна, – долинали запахи гарячої їжі, від яких розгорався й без того хижий голод вихованців гімназії. Але того ранку не було нічогісінько – ні овочів, ні м'яса, а Маду нема та й нема.

– Може, з ним щось сталося?.. – вголос міркувала пані Моронваль, поблажливіша, ніж її насуплений чоловік, що раз у раз ходив із палицею в руці до воріт завулка, чатуючи на повернення негреняти.

Нарешті всі настінні годинники, всі дзиґарі на сусідніх вежах видзвонили полудень, ділячи трудовий день на дві майже однакові половини. Цей веселий передзвін відгукнувся лиховісним бурчанням у порожніх животах усіх мешканців гімназії. І в той час, як по довколишніх фабриках залягла тиша і навіть у найбідніших халупах їхнього завулка загуготів вогонь і від розпалених плит поширилися принадні запахи смаженого й печеного, учителі й учні, не знаючи, як згайнувати час, гарячково чекали манни небесної, якої їм так бракувало.

Уявіть собі цей голодний навчальний заклад без ніяких харчів, загублений, як паром у відкритому морі, серед океану людей, що втішалися обідом.

Юні «діти півдня» із запалими щоками й витрішкуватими очима відчували, як у них водночас із спазмами голоду прокидаються прадавні інстинкти людоїдів. Нарешті близько другої години дня пані Моронваль, знехтувавши своїм вродженим аристократизмом, вирішила піти до ковбасні по харчі. Доручити це комусь із своїх зголоднілих учнів вона не відважилась, бо ті могли все поїсти дорогою.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет