Альфонс доде



бет7/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32

Коли вона повернулася, навантажена довжелезними хрусткими батонами й пакунками в проолієному папері, її зустріли громовим «ура». І лише тепер, ніби після їжі ожила їхня виснажена уява, кожен став ділитися своїми здогадами й побоюваннями, які викликало зникнення маленького короля. Що ж до Моронваля, то він не вірив у нещасливі випадки, у нього були надто поважні підстави побоюватися, що хлопець накивав п'ятами.

– Скільки він мав при собі грошей? – запитав він.

– П'ятнадцять франків, – несміливо відповіла дружина.

– П'ятнадцять франків! У такому разі все ясно: він ушився.

– Проте п'ятнадцять франків не та сума, з якою можна добратися до Дагомеї, – заперечив Гірш.

Моронваль похитав головою і поквапився до поліційного відділка заявити про зникнення свого вихованця.

Він ускочив у добрячу халепу і мусив будь-що розшукати хлопця, не допустити, щоб той добрався аж до Марселя. Мулат боявся нотацій «мусьї Бонфіса». До того ж люди такі лихі! Юний король міг поскаржитись, розповісти, як з нього знущалися, знеславити пансіон. Не дивно, що у своїх показаннях, даних комісарові поліції, він наполегливо наголошував, що Маду прихопив велику суму грошей. А під кінець з безкорисливим виглядом зауважив, ніби турбують його, власне, не гроші, а ті небезпеки, які чигають на знедолене дитинча, бідного маленького короля, вигнанця, що втратив і трон, і батьківщину.

Ділячись своєю стурбованістю, цей звір утирав очі. Поліцейські втішали його:

– Ми знайдемо його, пане Моронваль, не хвилюйтеся Та Моронвалеві, навпаки, аж пекло, – він був такий збуджений, що замість спокійно чекати вдома наслідку пошуків, як радив йому комісар поліції, сам негайно вирушив у похід разом із усіма «дітьми півдня», серед яких був і наш приятель Джек, аби допомогти розшукам поліцейських.

Що не день відбувалися експедиції до найдальших паризьких застав. Мулат розпитував митників, змальовуючи їм прикмети Маду, а діти тим часом шастали по великих дорогах, які починаються за межею міста, серед порожніх возів, а інколи й серед військових частин на марші, придивляючись, чи не з'явиться десь чорна обшарпана постать маленького короля. Потім, у час надходження звітів, вони йшли до префектури або з самого ранку обходили поліційні відділки, коли відчиняються двері камер і починається сортування багатого вилову закинутих серед ночі сіток, в яких опиняється хтозна-скільки і знедолених, і злочинців.

Якої тільки нечисті й твані не опиняється в тих жахливих сітях, що їх тягнуть аж по безпросвітному дну великого міста. Інколи та твань червоняста, і коли її скаламутити, звідти піднімається солодкаво-нудотний дух злочину й крові.

І яке то безглуздя – водити туди дітей, тикати їм у очі всю оту нечисть, усі жахи, виливати па їхні душі помийниці моторошного благання, верещання й волань, проклять і криків, ридань, навісних пісень, усю ту пекельну музику, якою сповнені поліційні відділки і через яку вони й заслужили скрипуче й невеселе назвисько: буцегарня!

Це й називалося в Моронваля «показувати вихованцям паризьке життя».

«Діти півдня» не дуже розуміли все те, що бачили й чули, але в них лишалося після отих походів похмуре зловісне враження, особливо у більш розвинутого й витонченого Джек а. Після таких експедицій він повертався з тугою на душі, стурбований, засмиканий, переляканий тим, що побачив на дні Парижа, й іноді з жахом думав: «А що коли десь там Маду?»

Та згодом він заспокоювався, переконуючи себе, що негреня вже далеко, що воно тепер біжить десь по марсельській дорозі, яку уявляв собі прямою, як літера «І», а в кінці тієї дороги розкинулося море з кораблями, готовими до відплиття.

Щовечора, повертаючись у так звану спальню, Джек радів що приятелеве ліжко порожнє.

«Він біжить, він біжить, маленький король!» – думав він і на деякий час забував прикрощі власного існування, ту невимовну кривду, якої завдала йому мати, покинувши його тут самого. Та коли він думав про мандри Маду, його турбувало одне: чудова погода, що стояла в день його втечі, несподівано зіпсувалася. І тепер то лив як з відра дощ, то періщив град, а то й віяла заметіль; у проміжках весна намагалася зібратись на силі, але це їй ледве-ледве вдавалося, і не встигало випогодитись, як невпинний вітер знову приносив дощ з мокрим снігом, і «діти півдня», заснулі під скрип і торохтіння хисткого сараю зі скляною покрівлею, який стогнав і тремтів від ураганного вітру, певно, бачили сни про довгі морські подорожі і знову переживали таке відчуття, ніби вони у відкритому морі, їм нікуди утекти, годі уникнути небезпеки.

Згорнувшись бубликом під ковдрою, щоб сховатися від пронизливого вітру, що, вриваючись у спальню, зі свистом шмагав, як батіг, по усіх кутках, Джек подумки був з Маду-Гезо у його важкій небезпечній дорозі. Він уявляв, як Маду десь край балки, на узліссі зіскулився у своїй короткій червоній курточці, беззахисний проти розлютованих сил природи.

Але дійсність виявилася ще страшнішою, аніж найстрашніші картини, що їх малював собі Джек.

– Його розшукали! – якось уранці загорлав Моронваль, кинувшись до їдальні саме тоді, коли всі лаштувалися сісти за стіл...– Його розшукали, я щойно одержав повідомлення з префектури. Капелюха й тростину! Мерщій! Я біжу за ним до збірного пункту.

Він увесь клекотів лихим обуренням і зловтіхою.

Користуючись нагодою підлеститися до хазяїна, а заодно й вдовольнити свою дикунську потребу голосно покричати, «діти півдня» зустріли новину гучним «ура». Джек не приєднав свого голосу до цього переможного крику – він одразу подумав: «Бідний Маду!»

Маду справді був з учорашнього дня на збірному пункті попереднього ув'язнення. І там, у тій клоаці, серед злочинців, бродяг, усякого ледащо й п'яниць, огидних покидьків, жебраків і знедолених, що валялися долі на самих матрацах, знайшов спадкоємного принца його незрівнянний наставник.

– Ох, нещасна моя дитино! У якому вигляді мушу я... мушу я...

Гідний шани Моронваль, задихаючись від несподіванки й збудження, не мав сили договорити, і, бачачи, як він довжелезними руками, наче жадібними щупальцями, обхопив шию негреняти, супроводжуючий інспектор поліції мимоволі подумав: «Щасти вам! Ти ба! Хоч один власник пансіону любить своїх вихованців...»

Зате безсердечний Маду виявляв цілковиту байдужість: коли перед ним постав Моронваль, на його обличчі не відбилося ні радості чи страждання, ні подиву чи сорому, не відбилося навіть того священного жаху, який за звичайних обставин наводив на нього брутальний мулат, хоча тепер цей жах мав би бути ще більшим. Він дивився тьмяним невидющим поглядом, а його обличчя змарніло, посіріло й поблякло. Неймовірне виснаження Маду ще більше впадало в очі через те, що він був брудний і обірваний, як мара. З голови до ніг його обліплювала багнюка, що давнішими і свіжішими пластами нашаровувалась по всьому тілу, особливо в кучерях густого волосся і, підсихаючи, відставала сірими ламкими пластівцями.

Він скидався на якесь земноводне створіння, що, побовтавшись у воді, раз у раз качалося по березі річки.

Без черевиків, без картуза, на галун якого позаздрив, певне, якийсь злодійчук. Тільки потерті штани та драний колись червоний жилет, вилинялий, майже безбарвний.

Що ж із ним скоїлося?

Лише він сам міг би про все розповісти, якби захотів. Інспектору поліції було тільки відомо, що напередодні, під час обходу в Американських каменоломнях, його знайшли агенти поліції: Маду лежав на печі для обпалювання гіпсу ледь живий через тривалий голод і задурманений надмірною спекотою. Чому він досі лишався у Парижі? Що завадило йому піти з міста?

Моронваль не розпитував хлопчика і не зронив жодного слова за всю довгу дорогу, поки віз його зі збірного пункту до гімназії.

Кинута, як клунок, у куток карети розтерзана, отетеріла, приголомшена горем дитина і набундючений тріумфуючий директор гімназії лише обмінялися поглядами.

Але якими поглядами!

Гострий загартований меч схрестився у порожнечі з маленькою, погнутою, зламаною, заздалегідь приреченою на поразку бляшкою.

Коли Джек зустрів у садку Маду з чорним, скорботним, висхлим обличчям і в брудному лахмітті, він ледве пізнав маленького короля.

Маду з невимовною тугою зронив лише: «Здрастуй, мусьї!» – і цілий день ніхто не згадував його жодним слоном. На уроках, як завжди, не було ніякого ладу, на перервах також. Зате цілий день, то стихаючи, то знов наростаючи, з мулатової кімнати долинали сильні глухі удари та нестерпний дитячий стогін. Переляканому Джеку ці зловісні звуки вчувалися навіть тоді, коли вони на якийсь час затихали. Та й пані Моронваль, чуючи їх, так хвилювалася, що книжка аж танцювала в її руках усіма сторінками.

За вечерею директор усівся за стіл знесилений, але сяючий.

– Який ме'зотник! – казав він дружині й докторові Гіршу. – Який ме'зотник!.. До чого мене довів!

Він і справді мав вигляд людини, що знемагає від утоми.

Увечері, зайшовши до спальні, Джек побачив сусіднє ліжко вже зайнятим. Бідолашний Маду довів хазяїна до такого стану, що й сам зліг, хоча добратись до ліжка без сторонньої допомоги уже не міг.

Джеку хотілося порозмовляти з ним, розпитати про його коротку і важку подорож, але поруч були пані Моронваль і доктор Гірш, – вони схилилися над хлопчиком, який немовби дрімав, важко зітхаючи й схлипуючи, як буває з дітьми після побоїв і цілоденних плачів.

– То ви, пане Гірш, справді не думаєте, що він хворим?

– Не більше, ніж я, пані Моронваль!.. Бачите, ця порода міцна, як броньований монітор.

Коли вони пішли геть, Джек узяв руку Маду, що лежала на ковдрі, – вона була шорстка і гаряча, немов цеглинка, щойно вийнята з печі.

– Добрий вечір, Маду!

Маду ледь розплющив очі і з гіркою безнадією подивився на свого друга.

– Маду кінець, – прошепотів він. – Маду загубити грі-грі. Вже ніколи бачити Дагомея. Кінець...

Ось чому він не пішов із Парижа. Через дві години після втечі з гімназії, коли він на одній із околиць шукав вихід з міста, п'ятнадцять франків, з якими його послали на базар по харчі, і амулет, що висів у нього на шиї, опинилися незбагненним для нього чином у кишені одного з тих пройдисвітів, одного з тих хижих птахів, які не гребують ніякою здобиччю і накидаються на все, що блищить.

І тоді, забувши й думати про Марсель, про кораблі, про подорож, переконаний, що без свого грі-грі вік ніколи не добереться до Дагомеї, Маду повернувся назад і вісім днів і ночей нишпорив по всіх нетрях і кублах розпусти паризького дна в пошуках свого чарівного амулета. Боячись, що його спіймають і відведуть до Моронваля, він переховувався і жив тим нічним тривожним життям, яким у Парижі живуть убивці і злодії, ночував у недобудованих будинках, на пустирищах, у стічних трубах, під мостами, де свистить вітер, за огорожами театрів, під столами, на яких роздають дармову юшку.

Завдяки маленькому зросту й темній шкірі він міг прослизнути куди завгодно, і скрізь кишіло життя. Навколо нього кружляли розпуста й порок із липкими й безшумними крилами нічних птахів; він їв хліб вуркаганів, бо й вуркагани бувають інколи жалісливі, бачив по підвалах нічну дільбу і гулянки вбивць, спав безтурботним дитячим сном поруч з бандитами. Але що йому до них? Він шукав грі-грі і навіть не помічав тієї нечисті.

У неосяжних паризьких нетрях маленький король почувався так само спокійно, як у джунглях, де отаборялися його одноплемінці, коли Керіка брала його з собою на полювання: там, розбуджений гуком слонів, носорогів, він бачив, як під ледь освітленими велетенськими деревами навколо табору блукають тіні хижих чудовиськ, а зовсім поруч, у листі, плазують змії. Та Париж із його чудовиськами страшніший за всі африканські джунглі, і негреня усмерть налякалося б, якби роздивилося їх, якби все розуміло. На щастя, він думав лише про грі-грі, і тут, так само, як під час полювання в далеких джунглях, над ним простиралася опіка тітоньки Керіки.

– Маду кінець!

Того вечора маленький король був такий закатований, що не міг більше сказати жодного слова, і його сусід по ліжку заснув, так нічого й не довідавшись.

Серед ночі Джек раптом прокинувся. Маду сміявся, співав і скоромовкою розмовляв сам із собою рідною мовою. Він почав марити.

Уранці доктора Гірша невідкладно викликали до гімназії, і він заявив, що Маду дуже хворий.

– Добрячий менінго-енцефалітик, – казав він, потираючи руки із сухими жовтими пальцями. Весь його вигляд свідчив про те, що він на сьомому небі.

Страшне то було створіння, отой доктор Гірш! Його голова була напхана уривками статей із різних наукових трактатів, всякими утопіями і доктринами, але, надто ледачий і незібраний для послідовного навчання, він ледве вивчив кілька медичних приписів і прикривав своє дрімуче невігластво купою плутаних уявлень про індійську, китайську і халдейську медицину. Він цікавився навіть магією, і коли в його руки потрапляло людське життя, подумував про чаклування та сумнівні й небезпечні рецепти знахарів.

Пані Моронваль вважала, що треба покликати справжнього лікаря на допомогу їхньому звихнутому ескулапу, але директор, не такий співчутливий і не схильний робити витрати, які, очевидно, ніхто й ніколи не відшкодує, вирішив, що для «тієї макаки» доктора Гірша більше, ніж досить, і цілком віддав негреня йому на поталу.

Прагнучи неподільно накласти лапу на хворого, ескулап-недоук, пославшись на ускладнення, через яке хвороба могла стати заразною, велів перенести ліжко Маду в протилежний куток садка, в якусь засклену, як і всі приміщення колишньої кінської фотомайстерні, комірчину з каміном,

Цілий тиждень він мав змогу випробовувати на своїй жертві усі трунки найдикіших народів, втішатися її муками; Маду опирався йому не більше, ніж кволе мале цуценя. Доктор Гірш власноруч готував якісь суміші із смердючих своїх порошків, котрі брав з різних пакетиків, і коли той дурисвіт, навантажений абияк закоркованими пляшечками, заходив до комірчини і щільно зачиняв за собою двері, усі думали: «Що він робитиме з нещасним хлоп'ям?»

А «діти півдня», для яких будь-який лікар – завжди трохи чаклун і знахар, побачивши його, похитували головами і пускали під лоба очі.

Посилаючись на заразну хворобу Маду, гімназистам заборонили наближатися до нього, і в тому затіненому, таємничому, страшному закутку у глибині садка, здавалось, назріває подія ще таємничіша й жахливіша, ніж чаклунські приправи доктора Гірша.

Проте Джеку хотілось побачити свого друга Маду, побувати за щільно зачиненими дверима, немов замурованими пильним наглядом. Хлопчик довго вичікував і нарешті, вибравши хвилину, коли ескулап кинувся до завулка по якісь забуті ліки, разом із цибатим Саїдом миттю проскочив у новостворений ізолятор.

То була напівсільська комірчина, куди складали садові інструменти, квіткову розсаду, теплолюбні рослини. Залізне ліжко Маду стояло на земляній долівці. По кутках – складені один на один глиняні горщики, шматки решітчастих загородок, биті шибки красивого синього кольору, того кольору, якого їм надають прошарки повітря. Зав'ялі стебла і величезні паки сухого коріння доповнювали цю невеселу картину, а в каміні, ніби мерзлякувата й тендітна тропічна рослинка, коливався вогник, наповнюючи комірчину задушливим снодійним теплом.

Маду не спав. На його ще більш змарнілому й побляклому личку застиг той самий вираз цілковитої байдужості. Його чорні ручки заціпеніли на ковдрі. І в його відчуженості, в зреченні від усього, що його оточувало, в тому, як відвернувся він до стіни, ніби між побіленою вапном цеглою відкривалися видимі лише для нього дороги, а кожна тріщина старої будівлі ставала ясним шляхом до лише ним знаного краю, було щось від маленької загнаної тваринки.

Джек підійшов до ліжка.

– Маду, це я... Мусьї Джек.

Хворий подивився на нього невидющими очима і нічого не відповів, – він уже не розумів французької мови. Тут були безсилі усі, які тільки є, методи на світі. Природа мало-помалу відвойовувала цього маленького дикуна, і в маренні, коли вже не належиш собі, коли інстинкт стирає все завчене, Маду розмовляв лише мовою рідної Дагомеї.

Джек тихенько сказав йому ще кілька слів, а старший за нього Саїд, відчувши холодний подув великих крил смерті, що повільно, мов хижий птах, ширяє, тихо спускаючись на затьмарене чоло помираючого, охоплений жахом і тугою, відступив до дверей. Раптом Маду тяжко зітхнув... Діти перезирнулися.

– Мені здається, що він заснув...– прошепотів поблідлий Саїд.

Джек, теж дуже схвильований, так само пошепки відповів:

– Ти маєш рацію, він заснув... Ходімо звідси.

І обидва вискочили з комірчини, покинувши товариша на поталу зловісним сутінкам, що огортали його і були ще разючіші в цьому дивному місці, куди просочувалося невиразне зеленкувате світло, яке буває надвечір у глибині саду.

Настала ніч. Діти зачинили за собою двері, і в тиші темної похмурої халабуди тепер поблискує тільки вогонь; він мерехтить, коливається, зазирає у всі кутки, ніби когось шукає і не знаходить. Його спалахи вихоплюють із темряви ".кладені шибки, зазирають у горщики для квітів, пнуться по ветхих решітках, приставлених до стіни, стривожено метаються з боку в бік і нічого ніде не знаходять. Вони ковзають по залізному ліжку, по короткій червоній куртці, рукави якої простяглися, немов спочиваючи, але, здається, там також нічого немає, бо вогонь шугає тепер до дверей, до стелі, блукає, тремтить, аж поки стомлений, виснажений, збентежений, усвідомивши, що він нікому тут не потрібний, що тут нікого зігрівати, ховається в попіл і згасає так само, як згас маленький мерзлякуватий король, який його так любив.

... Бідний Маду!

Гірка доля знущалася з нього не лише за життя, а й після смерті: хазяїн гімназії довго вагався: поховати його як служника чи як спадкоємця королівського трону. З одного боку, хотілося зекономити, а з другого – зробити собі рекламу й похизуватися. Після тривалих вагань Моронваль вирішив, що скнарити не варто, і якщо за життя маленький король дав менше зиску, ніж від нього чекали, то справедливо буде скористатися, як тільки можна, із його смерті.

І Маду влаштували бучні похорони.

Всі газети надрукували біографію юного короля Дагомеї, надто коротку, на жаль, біографію! Так само коротку, як і його життя, зате прикрашену, обрамлену довгим панегіриком на славу гімназії Моронваля і її директора. Незрівнянність методи Декостер, глибока освіченість лікаря, що боровся за життя принца крові, сприятливі для здоров'я умови, створені для навчання у гімназії, – нічогісінько не пропустили, і найзворушливішою в тій хвальбі була одностайність усіх газет, які слово в слово повторювали одна одну.

І ось одного травневого дня парижани – попри численні свої заняття і гарячкову заклопотаність вони завжди пильно стежать за всім, що відбувається в місті, – побачили, як по бульварах рухається бучний і дивний похоронний кортеж. Четверо чорних малих гімназистів тримали китиці шнурів, що спадали з катафалка найвищого розряду. За ними жовтошкірий гімназист у фесці – наш знайомий Саїд – ніс на оксамитовій подушечці якісь незбагненні ордени, так звані королівські відзнаки. Потім ішли мулат із білою хусточкою на шиї, «діти півдня» і Джек. За ними – викладачі, друзі дому, всі недолугі «таланти», які зібралися величезною жалюгідною зграєю. Скільки там було згорблених спин, побляклих облич, безжально побитих долею, яка, ніби незгладимий слід п’ятірні, залишила на них глибокі зморшки! Скільки згаслих очей, лисих голів із сивіючим вінчиком мрій, скільки зношених пальт, стоптаних черевиків, розбитих надій, нездійснених прагнень!.. Всі вони скорботно чвалали дорогою, ніяковіючи від ясного денного світла, і саме такий зловісний кортеж пасував для проводів маленького, позбавленого трону короля Дагомеї. Хіба й ці невдахи не сподівалися на уявне недосяжне для них королівство?

Де ще, крім Парижа, можна побачити такі похорони? Короля Дагомеї проводять на кладовище покидьки, люди богеми!

А щоб цей жалюгідний кортеж був ще сумнішим, пішов дрібний, затяжний, холодний, скрипучий дощ, – здавалося, холод заповзявся переслідувати маленького короля аж до могили. Так, аж до могили! Бо промова, яку виголосив Моронваль над опущеною в яму труною, промова, що була потоком холодних бездушних фраз і гучних крижаних слів, не могла зігріти тебе, мій бідний Маду. Мулат розпинався про чесноти, про видатний розум небіжчика, про те, яким зразковим монархом він міг би стати одного чудового дня, і закінчив її затертою гучною фразою, звичною за таких обставин:

– Він був справжньою людиною! – пишномовно проголосив він.

Так, він був людиною.

Для тих, хто знав Маду з його мавпячим личиком, котре викликало співчуття і приязнь, знав про його запізніле дитинство і нерозвинену через отупляюче рабство мову, Моронвалеві слова були гнітючі й блюзнірські.

Проте серед фальшивих вдаваних сліз і жалів були й щирий біль та гарячі сльози – Джекові сльози. Смерть товариша приголомшила його, і маленьке посіріле й скорботне личко Маду, яке він крадькома побачив у сутінках комірчини, уже два дні невідступно стояло перед Джековими очима. То було немов наслання, до якого домішувалось гнітюче враження від похмурої похоронної церемонії і відчуття власного горя. Тепер, коли негра вже не було на світі, Джек передчував, що саме на ньому директор зриватиме зло, бо хай які занедбані були «діти півдня», проте всі вони мали опікунів, котрі хоч зрідка їх провідували, і могли запротестувати в разі надто брутального до них ставлення. А Джек був покинутий, він, добре це усвідомлював. Мати не писала йому, ніхто в гімназії не знав, де вона. О, якби він дізнався, де мама, він щодуху помчав би до неї, щоб вона прихистила його, він розповів би їй про всі свої злигодні!

Ось про що думав маленький Джек, ідучи довгою заболоченою вулицею, що вела з кладовища. Поперед нього, голосно балакаючи, йшли Лабассендр і Гірш, і ось що ній раптом почув:

– Я переконаний, що вона у Парижі, – сказав Лабассендр.

Джек мимоволі нашорошив вуха.

– Я бачив позавчора, як вона йшла бульваром.

– А він?

– Ха! Не сумнівайся, поверталися вони разом.

«Він», «вона» нічого певного не значили, та Джек розхвилювався, як бувало за столом, коли учителі базікали, відверто знущаючись з нього. А через хвилину й справді хлопчик виразно почув двоє імен, які його переконали, що він не помилився.

Значить, мама в Парижі, тут, у місті, і навіть не приїхала його поцілувати!

«А що коли я сам туди поїду?» – раптом подумав він.

Весь довгий шлях від кладовища Пер-Лашез до проспекту Монтеня хлопчика не полишала одна думка: скористатися тим, що всі йдуть, хто з ким, і утекти! Та й справді, від стрункої процесії не зосталося й сліду, і тепер, коли було досягнуто жаданого ефекту, коли вистава скінчилася, всі розбрелися, повертаючись до гімназії, і, стомлені, зайняті розмовами, не зважали на те, яке справляють враження.

Моронваль, оточений учителями й такими самими невдахами, як сам, очолював похід і час від часу, обертаючись, жестом підганяв цибатого Саїда: «Швидше!» А єгиптянин, що керував наступною колоною, таким самим жестом передавав наказ хазяїна потомленій малечі, що розтяглася по дорозі: «Швидше! Швидше!» Тоді відсталі діти, зібравшись на силі, бігли підтюпцем і доганяли тих, хто йшов попереду. Тільки Джек, удаючи, що геть знесилений, усе відставав і відставав.

– Швидше! – гукав Моронваль.

– Швидше! Швидше! – підхоплював єгиптянин.

Аж ось і Єлисейські Поля. Саїд востаннє обернувся і замахав довгими руками, але за мить вони безпорадно опустилися в нього, і він, наляканий і приголомшений, завмер.

Цього разу зник маленький Джек.

VII


Нічна подорож у передмісті

Спочатку він не біг. Він не хотів скидатись на людину, що рятується втечею.

Навпаки, він ішов неквапливо, з байдужим виразом обличчя, проте ладен був щомиті кинутися навтіки. Та що ближче він підходив до бульвару Османа, то нестерпніше хотілося йому побігти; його дедалі більше охоплювала тривога й бажання якнайскоріше добратися додому, і він ішов усе швидше й швидше. Що його чекає на бульварі?

Можливо, їхній дім зачинений... А що, як Гірш і Лабассендр помилилися і мама не приїхала? Що з ним тоді буде? Він і подумати не міг про те, щоб повернутися до гімназії після втечі. Якби навіть це й спало йому на думку, то одна згадка про глухі удари і нестямні стогони, які півдня долинали з кімнати, де зачинився мулат з Маду, сповнила б його жахом, і він відмовився б від свого наміру.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет