Альфонс доде



бет9/32
Дата28.04.2016
өлшемі5.97 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   32

– А від вас до Етьйоля далеко? – стрепенувшись, запитав Джек.

– Та ні, по сусідству...– відповів великий кашкет, легенько ляснувши батогом по крупу свого коня.

Яка лиха доля!

Ну чому було не сказати без вигадок щиру правду, що йому до Етьйоля? Це б він і далі їхав у цьому зручному екіпажі, що м'яко котиться посеред рухомої і заспокійливої світляної доріжки... Він і далі раював би на м'якому сидінні, простягнувши натруджені ноженята, заколисаний, дрімав би під теплою шаллю жінки, яка щохвилини питала, чи йому добре, чи тепло.

Потім кашкет з навушниками відкоркував пляшечку з якимось міцним напоєм і дав йому краплину, щоб трохи підбадьорити його.

Ех, набратися б духу й сказати їм: «Я вам сказав неправду... Я збрехав... Мені нема чого робити у Вільнев-Сен-Жоржі... Я йду далі, туди, куди й вам їхати». Але він викликав би до себе зневагу й недовір'я цих щирих добрих людей. Тому Джек волів знову опинитися серед тих жахів, від яких вони його врятували, ніж зізнатися в своєму обмані. Та все ж, почувши, що скоро Вільнев, Джек не втримався і схлипнув.

– Не плачте, любий, – заспокоювала його дама. – Може, наша мама не така й хвора, як вам здається, а побачить нас, і їй відразу покращає.

Біля останнього будинку в Вільневі кабріолет зупинився.

– Це тут, – ледве вимовив схвильований Джек.

Жінка обняла його, її чоловік потиснув хлопчині руку й допоміг йому спуститися додолу.

– Вам пощастило, ви вже добралися... А нам іще їхати добрих чотири милі.

А він же також мусив іще пройти тих добрих чотири милі.

Який жах!

Джек підійшов до решітчастих воріт, ніби наміряючись подзвонити.

– На добраніч! – гукнули хлопчикові його нові друзі.

– На добраніч! – ковтаючи сльози, відповів він.

Екіпаж звернув з Ліонського шляху праворуч і поїхав по обсадженій деревами дорозі, виписуючи ліхтарями на темній рівнині велике світляне коло.

І тоді в Джека майнула шалена думка: може, йому пощастить наздогнати те світляне коло й бігти за ним під його захистом. Він одчайдушно кинувся за екіпажем, але не тільки його очі після світла ще гірше бачили в темряві, а й ноги після відпочинку геть ослабли і відмовлялися слухатись.

За кілька кроків він мусив зупинитися, ще раз спробував побігти і зрештою знесилено впав, заходячись гірким плачем, а гостинний екіпаж тим часом мирно котив удалину, і його пасажири навіть не здогадувалися, що позаду лишилася дитина в глибокому, невимовному відчаї.

І ось він лежить край дороги. Холодно, земля вогка. Та байдуже! Його зборола всевладна втома. Він відчуває навкруги безмежжя нив. Віє рівний безперервний вітер, який буває тільки на відкритому просторі землі чи моря, й мало-помалу дихання рівнини, шелест трав і шурхіт листя зливаються у безконечну хитавицю зітхань і звуків, огортають, заколисують дитину, заспокоюють її, і хлопчик поринає в глибокий сон.

Раптом він прокидається від страшного гуркоту. Що ж це іще? Ледве розплющуючи очі, Джек бачить, як за кілька метрів від нього реве, свистить, летить по насипу якась потвора з виряченими кривавими очима і довгими чорними кільцями, що вихряться над нею, сиплячи іскрами. Чудовисько летить у нічній темряві, паче хвіст велетенської комети, яка з пекельним гуркотом рве на шматки повітря. Там, де проноситься жаска потвора, ніч рветься, розколюється і з темряви вихоплюється то стовп, то декілька дерев. Поступово темрява налягає знову грудьми на землю, і лиш коли мара вже далеко, а у її хвості лише видніється зелений вогник, Джек усвідомлює, що то промчав нічний експрес.

Котра година? Де він? Скільки він проспав? Він і уявлення про це не має, але від того сну йому недобре. Він до кісток промерз, усе тіло задерев'яніло, серце стискається від туги, йому наснився Маду... О, як то страшно, коли ти прокидаєшся, а твій кошмарний сон знову виринає в пам'яті і постає нестерпною гіркою дійсністю! У сні земля проймала вогкістю Джекове тіло, і йому наснилося, що лежить він на тому кладовищі поруч з маленьким королем. Хлопчик усе ще тремтить, його не полишає відчуття могильного важкого й задушливого холоду. Він бачить лице Маду, ще відчуває дотик задубілого тільця Маду. Щоб позбутися страшної мани, він підводиться, але на твердій дорозі, висушеній нічним вітром, його кроки так відлунюють, що йому вчуваються ще чиїсь кроки – кроки Маду...

І знову нестямна втеча.

Джек простує в темряві, у тиші. Він минає якесь заснуле село, проходить під квадратною вежею з дзвіницею, яка несподівано скидає йому на голову важкі, протяглі лункі удари. Видзвонило другу годину ночі. Ще якесь село – видзвонило третю. А він іде та йде... В нього паморочиться в голові, горять підошви ніг. Та він не зупиняється. Якби він зупинився, його, можливо, знову жахав би отой кошмар, той несусвітний сон, який від бігу та ходи потроху починає розвіюватись. Час від часу йому зустрічаються великі, накриті брезентом вози, що рухаються ніби у сні: куняють коні, куняє візник.


Знемагаючи від утоми, хлопчик питає:

– До Етьйоля далеко?

У відповідь йому щось бурчать. Та незабаром у Джека буде супутник: ще один мандрівник лаштується в дорогу, і про його наближення вже сповіщає кукурікання півнів та жаб'яче кумкання на березі річки. То світанок, світанок, що займається край неба за важкими хмарами, не знаючи ще, який вибрати шлях. Хлопчик угадує це з усього навколо і разом з природою тривожно чекає нового дня.

І раптом просто перед ним, там, де має бути село Етьйоль., у якому, як йому сказали, живе мама, так, саме з того бику обрію, небо розступається, темрява рветься на мийним і типе. Спочатку на межі ночі виникає світла матова смуга, під якої ще не промениться сяйво. Потім та смуга ширшає, пульсує світлом, мов несміливі язички вогню щойно розпаленого вогнища, які шукають свіжого повітря, щоб спалахнути вгору. Джек іде на світло, іде, охоплений нестямною затятістю, яка помножує його дитячу силу. Він вірить: там його мама, там кінець цієї жахливої ночі.

Тепер розкрилося усе небо. Воно немов велике омите слізьми ясне око, що ніжно й розчулено зоріє на стомлену дитину. «Я йду, я йду!» – хочеться крикнути дитині у відповідь на отой ясний благословенний поклик. Шлях світлішає і більше не лякає Джека. А який він гарний, тут немає ні кюветів, ні бруківки, і як м'яко котяться, мабуть, по ньому дорогі карети багатіїв. Обабіч шляху, скупані в росі та відблисках світанку, розкішні садиби немов пишаються широкими ґанками, розквітлими клумбами, заокругленими алеями, в які, ковзаючи по піску, ховаються останні сутінки.

Між білими будинками й шпалерами дерев видніють виноградники, зелені схили, що збігають аж до річки, яка також скинула нічні шати й переливається усіма барвами – від темно-синьої й ніжно-зеленої аж до рожевої:

А небо, провіщаючи схід сонця, все яснішає.

О, швидше прокидайся, батьку-сонце, пошли трохи тепла, надії й сили виснаженому хлопчику, що квапиться і простягає до тебе руки!

– Чи далеко до Етьйоля? – питає Джек у землекопів з торбами за плечима, що мовчазними групами ще сонні йдуть дорогою.

Ні, до Етьйоля, недалеко, треба йти навпрошки попід лісом.

Ліс якраз прокидається. Він весь тремтить, мов велика зелена запона, натягнута край дороги. Скрізь – у кущах шипшини й на столітніх дубах – чути цвірінькання, вуркотіння, щебет. Віти похитуються і труться одні об одні, нахиляються від стрімких злетів пташок, і поки між деревами тануть останні сутінки, нічні птахи безшумно і важко летять у повітрі до своїх таємничих гнізд, а маленький жайворонок, розпластавши крильця, злітає над рівниною і, заливаючись дзвінким щебетом, перший прокладає у небі ту невидиму борозну, яка в сонячні літні дні розмежовує безмежний небесний спокій і різноголосий гомін землі.

Хлопчик уже не йде, а ледве плентає. Повз нього шкандибає якась обшарпана баба з лихим обличчям, тягнучи за собою козу. Він знову питає:

– До Етьйоля далеко?

Люто на нього блимнувши, баба мовчки показує йому на круту кам'янисту стежку, що веде до узлісся. Незважаючи на утому, він, не спиняючись, прошкує далі. Пригріває сонце, нещодавня ранкова зоря осяює землю сліпучим промінням. Джек усвідомлює, що наближається до мети. Він іде згорбившись, похитуючись, спотикаючись об каміння, яке з гуркотом скочується униз, та все ж іде, не зупиняється.

Нарешті, піднявшись нагору, він бачить дзвіницю, що здіймається над дахами зграйки будинків, які потопають у зелені. Нумо, ще одне, останнє, зусилля! Треба дістатися он туди. Але йому бракує сили.

Джеку підгинаються ноги, він підводиться, знову падає, напівпритомний бачить зовсім поряд будиночок, повитий виноградом, розквітлими шипшиною й гліциніями, що в'ються аж до самого голубника, аж до верхівки маленької рожевої башточки, зведеної із нової цегли. Над дверима, затіненими розквітлим бузком, блищить золотом напис: «Parva domus, magna quies».

Який же він спокійний і гарний, отой залитий сонцем будиночок! Двері все ще зачинені, але його мешканці вже не сплять, звідти лине свіжий веселий жіночий голос, чути змалку знайому пісеньку:

Я в червоних черевичках,

Кохане дитятко...

Той самий голос, та сама пісня!..

Чи не сниться все це йому? Та ось зі стуком відчиняються стулки віконниць, і у вікні з'являється жінка у білому пеньюарі з широко розплющеними очима, що немовби з подивом дивляться на ранковий світ.

Я в червоних черевичках,

Кохане дитятко...

– Мамочко!.. Мамочко!.. – слабким голосом кличе Джек.

Жінка, засліплена сходом сонця, приголомшено замовкає, вдивляється у вікно і раптом помічає неподалік під будинку змучену, брудну, обшарпану, ледве живу дитину.

Вона нестямно скрикує:

– Джек!

За мить вона уже поруч. Усім теплом свого материнського серця вона відігріває ледь живу рідну дитину, заціпенілу під жахів, тривог, холоду й темряви минулої ночі.



VIII

Знову разом

Ні, мій рідний Джеку, ні, люба моя дитиночко, не бійся, ти вже не повернешся у ту кляту гімназію... Бити мою дитину! Вони наважилися бити мою дитину!.. Ти дуже добре зробив, що втік... Той брудний мулат посмів підняти на тебе руку! Та чи знає він, що саме твоє шляхетне походження, не кажучи вже про колір твоєї шкіри, дає тобі право відлупцювати його палицею?! Треба було сказати йому: «У моєї мами мулати в служниках ходили». Годі ж бо! Не дивись на мене такими сумними очиськами!

Кажу ж тобі: ти туди не повернешся. Перш за все я не хочу більше розлучатися із тобою. Я тут влаштую для тебе гарненьку кімнатку! Побачиш, як гарно жити в селі. У нас є худоба, кури, кролі, навіть коза і віслюк. Не садиба, а справленій Ноїв ковчег... До речі, я й забула, що ще не годувала курей... Твій прихід мене так схвилював... Коли я побачила тебе там, на дорозі, та ще в такому жахливому стані... Поспи, спочинь, мій любий. Я розбуджу тебе на вечерю. А поки що випий холодненького бульйону. Знаєш, що казав пан Ріваль? Щоб одужати, потрібен лише сон та добра їжа... Смачний бульйон тітоньки Аршамбо, правда ж? Біднесенький мій. як подумаю, що я спала, а ти сам один ішов уночі дорогою! Який жах!. Чуєш, кури кличуть мене? Я піду... Спи, голубчику.

І вона навшпиньках вийшла з кімнати, легка, щаслива, як завжди чарівна, хоча й трохи засмагла, обвітрена та надто вишукано, як для села, вбрана: її полотняне сільське вбрання було над міру оздоблене чорним оксамитом, а з капелюшка, сплетеного з італійської соломки, звисали квіти. Вона більше, ніж будь-коли, бавилась, як дитина, граючи роль селянки.

Джеку не спалося. Кілька годин відпочинку, ванна, бульйон тітоньки Аршамбо, а головне – дивовижна життєздатність, гнучкість і витривалість дитячого організму побороли утому. Він поглядав навколо, втішаючись затишком цього спокійного житла.

Ніщо тут не нагадувало розкошів колишнього помешкання на бульварі Османа, помешкання, оббитого дорогими тканинами, обставленого м'якими меблями й застеленого килимами. Джек лежав у великій кімнаті, обтягнутій світлим ситцем та з меблями у стилі Людовіка XVI – біле з сірим, без будь-якої позолоти. Надворі – життєдайний сільський спокій, шурхіт віт об шибки; на даху чулось мирне вуркотіння голубів, а з пташника – материне «Ціп, ціп!» та квоктання й кудкудакання курей, що збіглися клювати жменю кинутого їм вівса. Джек тішився цим заспокійливим приязним гомоном, що губився у безмежній тиші. Втома минула, а натомість усе його єство проймалося безхмарним щастям. Лише одне його тривожило: д'Аржантонів портрет, що висів навпроти нього над ліжком. Колишній учитель гімназії стояв у гордовитій позі, із всевладним виразом обличчя, каламутними суворими очима і розгорненою книгою в руці.

Хлопчик думав: «Де ж він? Де він живе? Чому я його не бачив?»

Зрештою, занепокоєний чи то допитливим, чи докірливим поглядом, що втупився в нього з фотографії, хлопчик підвівся з ліжка й пішов до матері.

Мати в довгих рукавичках, з трохи незграбною елегантністю відставивши мізинець і підібравши збоку сукню, з-під якої тепер виглядала смугаста нижня спідниця і черевики на високому підборі, поралась біля своєї живності. Тітонька Аршамбо, посміюючись із її незграбності, чистила клітку для кролів. Тітонька Аршамбо – дружина лісника – приходила варити їсти й прибирати у «Вільшаник». Будинок, де мешкала Джекова мати, так називали через те, що в кінці садка був вільховий гайок.

– Господи Ісусе! Який же він гарненький, ваш синок!.. – захоплено вигукнула селянка, побачивши на подвір'ї Джека.

– Правда ж, тітонько Аршамбо? А що я вам казала?

– Ще б пак! Тільки ми подібніші до мамки, ніж до татка, сумніву нема.. – Здрастуйте, крихітко! Дайте я вас поцьомкаю!

Стара чорноока дикунка притулилась до дитячого лиця своєю видубленою щокою, що пахла капустою, якою вона годувала кролів. Почувши слово «тато», Джек підвів голову.

– Гаразд, якщо тобі не спиться, ходімо я тобі покажу наш дім...– запропонувала мати: їй швидко набридало будь-яке заняття.

Вона розправила складки сукні і повела сина показувати йому своєрідний дім, що стояв на відстані рушничного пострілу від села і був утіленням мрії про затишок і самотину, яку плекають усі поети, та найчастіше здійснюють лише крамарі. За житло слугував колишній мисливський будиночок, що в давнину належав одному з тих давніх замків епохи Людовіка XV, яких немало в цих краях, однак через подрібнення феодальних земель був відчужений і опинився за межами панських володінь. До його давніх кам'яних стін тулилася новенька башточка з голубником і флюгером над нею; якраз вона і надавала будинку вигляду підновленої дворянської садиби. Вони оглянули ще й стайню, сараї, фруктовий сад – величезний фруктовий сад, що межував із Сенарським лісом. Потім піднялися на башточку. Кручені сходи, освітлені вузенькими віконцями із різнобарвними шибками, вели до круглої зали з чотирма стрілчастими вікнами, посеред якої стояв круглий диван, оббитий алжирською тканиною. Деякі речі мали художню цінність: потемнілі від часу дубо­ві скриньки, венеціанське дзеркало, старовинна оббивка і високе дерев'яне різьблене крісло часів Генріха II, що височіло, як трон, перед величезним письмовим столом, де валялися якісь папери.

Звідси, з височини, на всі чотири боки відкривався чарівний краєвид – ліс, річка, долина, і в кожному вікні він був несхожий на попередній: то його обмежувала запона зеленого листя, то він стелився, скільки бачить око, аж по той бік Сени в прозорій світлій далині.

– Тут він працює! – набожно мовила з порога мати.

Джек не мав потреби перепитувати, про кого вона каже з такою шанобливістю.

Не дивлячись на сина, півголосом, немовби у святилищі, мати вела далі:

– Він зараз у від'їзді... Буде за кілька днів. Я напишу йому, що ти у нас. Він буде дуже задоволений, бо, розумієш, незважаючи на свій суворий вигляд, він найнезрівнянніший серед чоловіків і дуже тебе любить... І ти також, ти теж повинен його любити, мій маленький Джеку... Інакше мені буде дуже важко з вами обома.

Кажучи це, вона не відводила очей від намальованого фарбами д'Аржантонового портрета, фотографія якого висіла в спальні. Поетові зображення висіли по всіх кімнатах, не кажучи вже про бюст із флорентійської бронзи, що височів серед галявини перед входом до саду. Ніяких інших портретів – дуже промовиста деталь – у домі не було.

– Ти, синочку, обіцяєш його любити? – допитувалася навіжена бідолашна жінка перед суворим вусатим образом свого поета.

Хлопчик понурив голову і через силу відповів:

– Обіцяю.

Тоді вона замкнула двері, і вони мовчки спустилися сходами.

Це була єдина хмаринка того незабутнього дня.

Їм було так добре вдвох – лише удвох – сидіти в просторій прикрашеній фаянсом їдальні, де густий гарячий капусняк здавався стравою аристократів! З кухні було чути, як тітонька Аршамбо квапливо миє посуд. Навколо дому, наче таємничий сторож, стояла тиша, добра сільська тиша. Джек не міг намилуватися своєю матір'ю. Вона також вважала, що він став іще вродливішим, підріс і на вигляд досить міцний для своїх одинадцяти років; за їдою вони раз у раз цілувалися, немов закохані.

Увечері до них завітали гості. Дядечко Аршамбо, як завжди, прийшов по дружину, – вони жили далеко в лісі. Його посадили у їдальні.

– Нумо, дядечку Аршамбо, випийте скляночку вина! За здоров'я мого синочка!.. Він у мене гарненький, чи не так? Чи не змогли б ви брати його інколи з собою до лісу, щоб він там побігав?

– Чому б і ні, пані д'Аржантон!

Піднімаючи склянку з вином, цей засмаглий велетень, що наводив жах на місцевих браконьєрів, зиркав то праворуч, то ліворуч пильним метким оком; через нічні засади у чагарниках його зір так загострився і став таким швидким, що ні на чому довго не затримувався.

Звертання «пані д'Аржантон» трохи кольнуло нашого приятеля Джека... Та оскільки він мав досить невиразне уявлення про людську гідність і життєві правила, то з дитячою безпосередністю став думати про зовсім інше: лісникову обіцянку взяти його полювати на білок.

Збираючись іти, лісник іще раз повторив свою обіцянку, покликав посвистом двох собак, що хекали під столом, і надів на кучеряву шевелюру кашкет лісничого, який перебуває на державній службі.

Тільки-но подружжя Аршамбо пішло додому, почулося стукотіння коліс якогось екіпажа, що повільно, важко піднімався кам'янистою дорогою.

– Стривай, та це ж, здається, пан Ріваль! Я пізнаю його конячку, вона завжди йде тихою ступою. Це ви, лікарю?

– Я, пані д'Аржантон.

То був етьйольський лікар. Повертаючись додому після візитів, він заїхав довідатися, як себе почуває його маленький пацієнт, якого він оглядав уранці.

– От бачите, я ж вам казав, що в хлопчика лише велика втома... Здрастуй, синочку!

Джек дивився на широке, в червоних прожилках обличчя присадкуватого, коренастого, трохи сутулого лікаря в довгому, мало не до п'ят рединготі, на його гриву розкуйовдженого сивого волосся, спостерігав лікареву перевалисту ходу, яку той набув за двадцять років плавання у морі на посаді корабельного хірурга.

Якою щирістю і добротою світилися його обличчя і вся постать!

О, які тут славні люди і яким щасливим почуваєш себе в простому селянському середовищі, вдалині від жахливого мулата і його гімназії!

Коли лікар попрощався з ними, вони зачинили двері на великі важкі засуви. Темрява звела навколо стін свій мовчазний бар'єр, і мати з сином пішли до спальні.

Поки Джек засинав, вона писала д'Аржантону довгого листа, щоб повідомити його про Джеків прихід і спробувати викликати його співчуття до непевної долі маленького створіння, що мирно посопувало поруч неї за завісою.

Вона трохи заспокоїлась тільки через два дні, коли одержала із Оверні поетову відповідь.

Хоча в листі не бракувало докорів і натяків на материнську слабкість і неслухняну вдачу її сина, лист виявився не таким страшним, як можна було чекати. Загалом д'Аржантон уже подумував про фантастичні видатки на Джекове виховання у Моронвалевому пансіоні і хоча й не схвалював хлопчикової втечі, проте погоджувався, що в тому немає великої біди, бо Моронвалів навчальний заклад тепер у цілковитому занепаді (ясна річ, відколи він його покинув!). Що ж до Джекової долі, то ці турботи він бере на себе і після повернення, тобто через тиждень, вирішить, що робити далі.

Більше ніколи – ні в дитинстві, ні в молоді роки – Джек не знав таких погідних, радісних, сповнених щастя днів, як того тижня. Він весь час був із мамою, вони ходили до лісу, до курятника, виводили пастися козу; по десять разів на день він біг за їдою сходами униз і вгору, скрізь ходив слідом за нею, весело сміявся разом з нею, хоча часто не знав причин, одне слово, був щасливий тим щастям, яке зіткане із безлічі маленьких невимовних радощів.

Потім новий лист:

– Завтра він приїздить.

Хоча д'Аржантон і писав, що не заперечує проти зустрічі з її сином, і навіть обіцяв не кривдити його, бути поблажливим до нього, мати тривожилась і хотіла якнайкраще підготувати їхню зустріч. Тож вона не взяла з собою Джека, їдучи бідаркою на станцію Еврі, щоб зустріти довгожданого поета. Перед від'їздом вона зніяковіло навчала сина, і їм обом було від цього важко на душі, ніби вони співучасники у обопільно вчиненому непрощенному гріху.

– Ти побудеш у саду, розумієш?.. Не кидайся йому назустріч... Чекай там, я тебе покличу.

Яке випробування для дитини!

Цілу годину тривожного очікування він блукав по садку, вдивляючись у кам'янистий путівець, аж поки почув перший скрип коліс.

Тоді він кинувся тікати і, заховавшись за кущами смородини, чув, як мати з д'Аржантоном зайшли у дім, чув його голос, суворий і безбарвний, і голос матері, ще лагідніший, ніж завжди:

– Так, друже мій... Ні, друже мій...

Нарешті повите зеленню вікно башточки відчинилося.

– Джеку, піднімайся швидше!.. Тобі можна зайти.

На сходах його серденько аж заходилося не стільки через те, що він надто швидко біг угору, скільки від страху, і з самого порога він відчував, що погано підготувався до такого важливого побачення. Його перелякало бліде, мов неживе, лице на темному тлі крісла з високою різьбленою спинкою, збентежила розгубленість матері, яка навіть не простягла руку допомоги своєму зніяковілому синові.

Та все ж він пролепетав: «Здрастуйте» – і замовк, чекаючи, що буде далі.

Нотація була короткою і майже лагідною, – д'Аржантон утішався, бачачи хлопчика в ролі звинуваченого, а ще більше тішився тим, що його «дорогому директорові» утнули добру штуку.

– Джеку, – сказав він під кінець, – потрібно бути серйозним, потрібно працювати. Життя – не роман. Я охоче вірю у ваше каяття, і якщо ви будете поводитись гарно, я напевне полюблю вас, і ми всі троє будемо щасливі. Я пропоную вам ось що: із того часу, який я присвячую тяжкій праці й боротьбі на ниві мистецтва, я щодня уриватиму годину або дві на вашу освіту й навчання. Якщо ви згодні трудитися, я беруся зробити з вас, неслухняного вітрогона, таку людину, як я сам, – міцну й загартовану для битв.

– Чуєш, Джеку, – обізвалася мати, стривожена синовим мовчанням, – ти, звичайно, розумієш, на яку жертву йде наш друг?

– Так, мамочко...– прошепотів Джек.

– Почекайте, Шарлотто, – втрутився д'Аржантон. – Треба дізнатися спочатку, чи до душі йому моя пропозиція? Я, зрозуміло, нікого не силую.

– Ну то як, Джек?

Почувши, що його матір назвали Шарлоттою, Джек оторопів: він не знав, що сказати, і так довго придумував досить ніжні й досить красномовні слова, яких заслуговувала така великодушність, що зрештою поховав свою вдячність у глибокому мовчанні. Бачачи це, мати підштовхнула його у поетові обійми, а той нагородив його справді театральним – дзвінким і холодним – поцілунком, всім своїм виглядом показуючи знову, що переборює мимовільну відразу.

– О дорогий мій, який ти великодушний, який ти добрий! – шепотіла бідолашна жінка.

А Джек, якого жестом відіслали геть, побіг сходами вниз, щоб приховати від очей дорослих свої справжні почуття.

Загалом, Джекова поява в домі якоюсь мірою навіть розважала поета. Перші радощі влаштування в новому домі вже минули, і незабаром йому набридло спілкуватися із самою Ідою, яку він охрестив Шарлоттою на честь відомої героїні Гете, а також тому, що хотів викоренити все, що лишалося від колишньої Іди де Барансі. Маючи деспотичну вдачу, він так затуркав це бідолашне обмежене і безвольне створіння, що почувався у її товаристві так, ніби нікого поряд не було.

Вона повторювала всі його слова, проймалася його думками, пересипала своє безугавне базікання його улюбленими парадоксами, цілком зреклася власної особистості, і вони стали мов одна істота. Така єдність, що за певних обставин може здаватися ідеалом щастя, стала для д'Аржантона справжніми тортурами, він був надто задерикуватим, затятим і непослідовним сперечальником, щоб удовольнятися її постійним безумовним схваленням усіх його слів і вчинків.

Тепер принаймні він матиме кому докучати, ким керувати, кого шпетити, адже він був насамперед класним наставником, а не поетом. Аби вгамувати цю свою гарячкову сверблячку, наш закоренілий доморощений святенник і єзуїт взявся за Джекове виховання з помпезною пунктуальністю й урочистістю, якими відзначалися його найдрібніші вчинки.

Уже наступного ранку, прокинувшись у своїй кімнатці, Джек побачив, що під раму дзеркала просунуто аркуш паперу, списаного бездоганним каліграфічним почерком д'Аржантона. На тому аркуші великими літерами було виведено:

РЕЖИМ ДНЯ

Це був не просто план навчальних занять, а саме режим життя, який поділяв кожен день на численні клітинки, розписані по годинах від ранку до ночі: «О шостій – підйом, від шостої до сьомої – сніданок, від сьомої до восьмої – повторення вивченого матеріалу, від восьмої до дев'ятої...» – і так без кінця.

Розписані в такий спосіб дні нагадували зачинені вікна з решітчастими віконцями, де крізь щілини проходить лише стільки повітря, щоб не задихнутися, і лише стільки світла, щоб розрізняти навколишні предмети. Такого розкладу, як правило, ніхто довго не дотримується, проте д'Аржантон був строгим, уїдливим і терпіти не міг будь-якої неточності. На довершення колишній учитель Моронвалевої гімназії аж надто пристрасно запроваджував власну систему освіти, від якої не хотів відступати ані на крок.

Система його полягала в тому, що він набивав голову початківця вінегретом з латини, грецької й німецької мов, алгебри, геометрії, анатомії, граматики і основ усіх інших наук. А природа нехай потім сама розбирається, як розкласти по поличках і утрясти всю ту мішанину.

Сама по собі система, можливо, й чудова, однак чи то вона виявилась занадто перенасиченою для дитячого інтелекту, чи то вчителеві бракувало уміння застосувати її на практиці, але Джекові вона не пішла на користь. Він був досить розвинутий для свого віку, незважаючи на попереднє безладне навчання, кмітливіший за своїх одинадцятирічних ровесників. Проте знання мав нечіткі, насипані натрусом, і це ще більше ускладнювало засвоєння громіздкої програми, яку йому нав'язував новий учитель. Крім того, його лякав і сковував величний вигляд наставника, а ще більше відвертала увагу буйна природа – вона цілком полонила хлопчика.

Несподівано перенісшись із затхлого дворика при гімназії Моронваля і огидного провулка Дванадцяти будинків на лоно безмежних нив, садів і лісів, він був захоплений, зачарований розлогими краєвидами, казковим цар­ством квітів, трав і дерев.

Коли в найкращі післяполуденні години він сидів у башточці навпроти обкладеного книжками учителя, втупившись у товстий зошит, рядки танцювали в нього перед очима, і його проймало шалене бажання схопитися і втекти, перескочити через кілька клітинок розписаного для нього режиму і замість уроків пустувати, вибрикувати на волі, не тямлячи себе від п'янкого щастя.

У розчинені вікна вливалися пахощі квітучого травня, ліс котив свої зелені вали, і Джек, забувши про навчання, стежив за пташками, що пурхали з гілки на гілку, або за білкою, що, як руденький м'ячик, пострибувала серед темної зелені старого горіха. Яка то мука відміню­вати слово «троянда» на різних мовах, у той час як на узліссі переливається новим для нього ніжним цвітом дика шипшина! Він тільки й думав, як би опинитися на повітрі, підставити свої руки, обличчя, усе своє тіло літньому сонцю...

– Та він ідіот! – кричав розлючений д'Аржантон, коли на всі його запитання, на всі докази Джек відповідав з таким розгубленим виглядом, ніби звалився з верхівки дерева, на яке щойно дивився, або з легкої хмарини, що пливла на захід.

Через свій не по літах високий зріст Джек здавався ще розгубленішим, ще тупішим, а поетова суворість ще більше збивала його з пантелику, і хоч як він напружував свою перевантажену пам'ять, усі його зусилля лишалися марними.

Через місяць д'Аржантон заявив, що він відмовляється від подальших занять із Джеком, бо лише марнує дорогоцінний час, який мусить уривати від важливішої роботи. Насправді ж він і сам був радий звільнитися від обтяжливих пут свого залізного розкладу, що гнітив і зв'язував його так само, як і дитину. Іда, чи то пак Шарлотта, охоче погодилася, що Джек тупоголовий нездара: вона воліла погодитися з чим завгодно, аби лише уникнути болісних сцен та спалахів гніву і сліз, якими незмінно закінчувалися такі прикрі для всіх щоденні уроки.

Найбільше вона любила спокій і хотіла, щоб усі навколо були задоволені. Її куций розум, такий самий обмежений, як і кругозір, ніколи не сягав далі сьогоднішнього дня, і вона зреклася б найблискучішого майбутнього, якби задля цього довелося пожертвувати сьогоденним спокоєм.

Можете уявити, яким був щасливим Джек, не маючи більше перед очима отого невмолимого режиму дня: «О шостій – підйом; від шостої до сьомої – сніданок; від сьомої до восьмої...» і так далі... Дні раптом побільшали, світ розвиднівся. А оскільки він добре розумів, що всім заважає – це відчувалося і в материних поцілунках, і в тоні її розмови з ним у присутності д'Аржантона, – то він зникав з дому на цілі дні, зовсім забуваючи про час, як забувають лік годинам тільки діти й гультяї.

Тепер він мав двох щирих друзів: лісника і ліс. Він ішов з дому з самого ранку і з'являвся в будиночку Аршамбо якраз тоді, коли лісникова дружина, перш ніж іти до «парижан», годувала свого чоловіка сніданком у чистій і свіжій кімнаті, обклеєній світло-зеленими шпалерами, на яких один і той самий мисливець сто разів підряд тримав на прицілі одного й того ж зайця, що намагався врятуватися втечею. Звідти вони йшли на псарню, де утримувалися породисті собаки, що повискували, гавкали, підстрибували, тиснулися до решітки, і як тільки їх ви­пускали, ця зграя з короткими, видовженими й зрізаними писками, з прямими, обвислими й кошлатими вухами розсипалася у всі кінці двору, бурхливо радіючи волі. А як вони пустували й стрибали, скільки було грації й природності в їхніх рухах, коли вони виривались із тісної псарні зі спільними мисками та солом'яною підстилкою! Плямисті датські доги із слухняною вдачею; маленькі приземисті такси, створені, щоб стрілою мчати понад землею, зливаючись з нею; непокірні грифони з навислою на очі довгою шерстю, шовковистою, м'якою, аж оксамитною, яку мимоволі хочеться погладити; африканські хорти, надто рослі і зніжені для полювання, а також хорти з родоводом, як у князів, – всього там було. Дядечко Аршамбо тримав своїх вихованців у строгості, надівав на них нашийники із шипами, приборкував батогом або суворо й пильно дивився їм в очі, а це так впливає на деяких тварин, що ті відразу скоряються, лягають на землю і аж тремтять від страху. Інколи, дивлячись на якого-небудь неслухня­ного пса, Джек думав: «А от цей зовсім не визнає системи!» І йому хотілося взяти того собаку в ліс, щоб той пес разом з ним побігав на волі, бо сам він після таких прогулянок відчував невимовну повноту й радість життя.

Яким же він був щасливим і гордим, наш Джек, коли обходив ліс, простуючи поруч із грізним дядечком Аршамбо, лісником, якого боялися в усій околиці і якому рушниця, що висіла в нього через плече, надавала такого войовничого вигляду! З ним він дивився на ліс іншими вже очима, бачив його живим, населеним безліччю мешканців, про яких інші навіть не мають уявлення. Замість лякливого шурхоту в листі, прихованого попискування в травах, що зачаювалось, тільки-но чулися кроки людини, він спостерігав спокійних звірят, що, нічого не боячись, бавилися і займались своїми, лише їм відомими справами.

Самка фазана, за якою дріботять її пташенята, походжає коло дерев і видзьобує в мурашниках маленькі, як перлинки, білі мурашині яєчка. Тонконогі сарни з великими здивованими очима поскубують молоденькі пагони і одним стрибком перескакують через просіку не так зі страху, як граючись. А на узліссі, готуючись провідати оброблені ниви, раз у раз з'являються зайці, кролики і куріпки.

За високою завісою молодих гілок і глоду, уквітчаного цілими букетами запашного білого цвіту, в затінку високих дерев метушилися, повзали, бігали різні створіння. Лісник заглядав у нори, відшукував виводки, винищував шкідливих тварин – гадюк, сорок, білок, лісових мишей та кротів. Йому платили за кожну голову або за хвоста цих дрібних шкідників, і раз на півроку він носив у Кобейль, у супрефектуру, цілу колекцію запорошених, висхлих решток своїх трофеїв, які він складав у мішок. Ех, мав би він право складати туди ще й голови браконьєрів, а надто тих, хто вирубує ліс! Адже дядечко Аршамбо лю­бив дерева ще більше, ніж звірів. Замість убитої сарни народиться друга, замість фазана навесні з'явиться тисяча інших, а щоб виросло дерево, потрібні десятиріччя!

Бачили б ви, як він викохував їх, як помічав їхні найменші хвороби! Найбільше він вболівав за ялиновий бір, на який напала червиця. Червиця – це малесенькі черв'ячки, які міріадами з'являються хтозна-звідки. Щільними лавами вони накидаються на найміцніше, найздоровіше, найкраще дерево і беруть його приступом. Боротися з цією жахливою пошестю дереву допомагає його живиця: воно збирає всю силу і, не шкодуючи своїх соків – живиці, яка, стікаючи по корі, забирає в нього частку життя, – намагається опиратися ворогові. Аби подолати червицю і її личинки, відкладені у волокнах кори, дерево вмивається потоками своєї живиці, але зрештою знемагає, всихає в цій майже завжди марній борні. Джек співчував бідним ялинам, сумно дивився, як по їхній корі під час запеклої боротьби за життя стікав запашний піт, важкі сльози дерева, схожі на чистий бурштин, що виграє на сонці. Інколи ялині вдавалося врятуватися від цього пекельного лиха, та найчастіше вона всихала і гинула, і наставав день, коли велетень, у могутніх вітах якого ще недавно шумів вітер, співали пташки, дзижчали бджоли, звучав хор різних створінь, які знаходили там прихисток, ставав схожим на дерево, вражене блискавкою, і зрештою падав, а вгорі, серед моря зелених вершин, зяяло ніби провалля.

У буків був інший ворог, схожий на довгоносика. Яскраво-червоні, майже непомітні комахи аж кишіли на дереві – ані листочка тобі без красивої червоної цяточки. Здалеку ця частина лісу, її листя з передчасним осіннім багрянцем – знаком дочасної смерті – немов аж пашіло здоров'ям, – так рум'янець грає на щоках молодої людини, хворої на сухоти. Дядечко Аршамбо дивився на них, сумно похитуючи головою, як у розпачі іноді дивиться лікар на невиліковного хворого.

Під час цих обходів літній лісник і хлопчик, зачаровані могутньою лісовою симфонією, не вели ніяких розмов. У кронах різних дерев вітер то шумів, то свистів, то скаржився. Серед сосон він шумів, як морський прибій; у кронах беріз і осик, чиї стовбури майже не похитувались, чулося нервове приглушене деренчання, бо їхнє листя лопотіло з безліччю металевих відзвуків; на берегах лісових озер, яких немало з того краю лісу, линув м'який шелест, шурхіт очеретів, що, нахиляючись, терлись один об один своїми оксамитовими шпачками. А над усіма цими звуками висів веселий сміх сірого дятла, стукіт зелених дятлів, зозулине журливе кування та невиразні різноманітні звуки, які чути в лісі, що розлігся на чотири-п'ять льє у всі боки. Джек любив той різноголосий гомін, що завжди стояв у його вухах.

Блукаючи цілими днями в лісі разом з лісником, хлопчик нажив собі ворогів. На узліссі розташувалося ціле браконьєрське плем'я, яке через пильність дядечка Аршамбо не мало спокою і тому ненавиділо його лютою ненавистю. Підступні і боягузливі, вони, угледівши лісника під лісом, скидали капелюхи і вклонялися навіть Джекові, але, коли Джек повертався додому наодинці, погрожували йому кулаками. Найбільше допікала йому висока стара жінка, яку звали баба Солена; в неї було обличчя із запалими щоками, рівним гострим носом, червонястою, наче пісок у кар'єрі, шкірою старої індіанки і тонкими скривленими губами. Ота баба переслідувала Джека навіть уві сні. Коли надвечір хлопчик повертався від лісника у Вільшаник, він щоразу зустрічав її на дорозі – стара злодійка сиділа край рову із в'язкою хмизу і скидалася на сатану чи відьму або якусь іншу нечисту силу, що нею поночі лякають малих дітей. Хлопчик ледве стримувався, щоб не пуститися навтікача, а баба, нерухомо почекавши, поки він її мине, скрипучим грубим голосом протягло кричала навздогін:

– Гей ти там!.. Чого це ти так дременув?.. Думаєш, я тебе не бачила? Ану пожди, ось я тобі обчикрижу носа садовим ножем!..

Стара схоплювалася і, щоб налякати Джека або, як вона казала, щоб його напудити, нібито кидалася за ним, занісши над головою садового ножа. Джек чув тупіт її ніг, шкрябання хмизу по землі і прибігав додому захеканий, ледве переводячи дух. Але ці жахи надавали лісові ще більшої романтики, ще привабливішої й таємничішої величі, пов'язаної з небезпекою.

Повертаючись із прогулянок, Джек застав матір на кухні, де вона стиха розмовляла з лісниковою дружиною. У будинку висіла гнітюча тиша, тільки в їдальні рівномірно хитався маятник великого стінного годинника. Хлопчик цілував матір, а вона прикладала до губів палець: – Тсс!.. Цить!.. Він нагорі... Він працює.

Джек сідав у куточку на стілець і бавився тим, що дивився на кота, який потягувався на сонці, або на поетів бюст, чия велична тінь падала на моріжок. Як і кожна дитина, котрій хочеться побешкетувати тому, що бешкетувати не можна, він завжди ненароком що-небудь перекидав, наштовхувався на стіл, чіплявся за гирі годинника – одне слово, крутився, не знаходячи собі місця, і чисто по–дитячому не знав, куди подіти свою непогамовну енергію, яка щохвилини шукала виходу.

– Та заспокойся нарешті!.. – раз у раз шипіла на нього Шарлотта.

Тітонька Аршамбо, накриваючи на стіл, завжди намагалася ніде і нічим не цокнути, обережно переставляла свої великі ноги, намагаючись ходити навшпиньках, її широка спина горбилася, плечі рухалися в такт із ногами; незграбна, неповоротка, вона, як могла, старалася не потурбувати «пана, зайнятого роботою».

Атож, він працював.

Було чути, як нагорі, у башточці, він походжає розміреною ходою в полоні чи то мрій, чи то нудьги, переставляє крісло, соває стіл. Він узявся за «Дочку Фауста» і марнував цілі дні на свою поему, назву якої колись необачно сказав коханці. Щоправда, крім назви, в поемі не було жоднісінького рядка. А він же мав тепер усе, про що колись мріяв: дозвілля, сільську природу, самотину, чудовий кабінет для роботи. Коли йому набридав ліс, що кидав зелені тіні на його вікна, йому варто було лише повернути крісло, і перед очима поставала безмежна голубінь усіх відтінків: річки, неба, далекого обрію. Всі лісові пахощі, вся свіжість луків і річки вливалися в його вікна, а глибокий шум вітру у вітах, плюскіт хвиль, що бігли удалину по річці, далекі гудки пароплава тільки підкреслювали спокійну велич навколишньої природи та її неосяжність. Ніщо його не турбувало, ніщо не відвертало уваги, тільки над головою по даху походжали голуби, лагідно вуркочучи і надуваючи свої мінливо-барвисті вола.

– Боже мій! – вигукував поет. – Як же тут добре працюється!

Він хапався за перо, відкривав чорнильницю. І – нічогісінько, жоднісінького рядка! Папір лишався недоторкано білим, на ньому не з'являлося жодного слова, так само, як і в д'Аржантоновій голові, і заздалегідь написані назви розділів – манія придумувати заголовки невідступно переслідувала його – чорніли на сторінках, як пронумеровані віхи на полі, забутому сівачем. Йому тут було надто добре, навколо нього було забагато поезії, і йому забивало дух від омріяного і тепер досягнутого благополуччя,

Подумайте тільки! Жити в мисливському будиночку часів Людовіка XVI на узліссі, в чудовій місцині поблизу Етьйоля, який і досі навіває спогади про мадам Помпадур, її рожеві стрічки та діамантові застібки й пряжки; мати все необхідне для того, щоб стати поетом, великим поетом, – жадану чарівну коханку, якій так пасує романтичне ім'я Шарлотта, крісло епохи Генріха II, створене для заглибленої самовідданої творчої праці, білу кізочку, прозвану Дальті, – за супутницю під час прогулянок і навіть старовинний стінний годинник з емалевим циферблатом, немовби витворений для того, щоб відлічувати години щасливих днів, – його ніжний, соковитий і мелодійний дзвін, що долинав ніби з глибини віків, навівав журливі образи давноминулих часів.

Це було забагато, аж надто багато! І недолугий наш віршомаз почувався таким самим безплідним, без тіні натхнення, як і тоді, коли після цілоденних уроків увечері зачинявся в своїй убогій мебльованій паризькій квартирці. О, як довго тягся тепер для нього час! Він годинами курив люльку, вилежувався на дивані, вистоював біля вікна, нудьгував...

Та як тільки на сходах чулися Шарлоттині кроки, він миттю сідав за стіл, морщив лоба, насуплювався, і в його очах проглядала цілковита відсутність думки, що могло здатися також замріяністю.

– Зайдіть! – відгукувався він на несміливий стук у двері.

Вона заходила – свіжа, весела, у платті з короткими рукавами, з красивими оголеними руками, така схожа на опереткову селянку, що навіть рисова пудра на її обличчі скидалася на борошно, яке розлітається на всі боки від млина, з якоїсь оперети.

– Я прийшла подивитися на свого поета, – промовляла вона, переступаючи поріг.

Замість «поет» вона вимовляла «пует», і це його вкрай дратувало.

– Ну то як? Пишеться?.. Ти задоволений?..

– Задоволений?.. Хіба той, хто присвятив себе літературі, цьому найжахливішому ремеслу, що вимагає безперервного напруження мозку, може хоч коли-небудь бути задоволеним?

Він спалахував, у його голосі звучала в'їдлива іронія.

– Ти маєш рацію, друже мій... Я лише хотіла дізнатися, чи твоя «Дочка Фауста»...

– Ну, що? Що тобі треба знати про мою «Дочку Фауста»?.. Та чи відомо тобі, скільки років сам Гете поклав на свого «Фауста»?.. Десять років... І це при тому, що він постійно спілкувався з митцями, обертався в творчому середовищі! Він не був приречений так, як я, на духовну самотність, на найгіршу з самотностей, бо вона веде до бездіяльності, до споглядальності, до втрати творчих ду­мок!

Бідолашна жінка не мала що відповісти. Вона так часто чула від д'Аржантона одне й те саме, що зрозуміла, чим він їй дорікає. В його тоні звучало: «Не тобі, нікчемна дурепо, замінити для мене те середовище, якого мені бракує, те зіткнення умів, яке висікає іскру...» Він і справді вважав коханку безголовою і нудьгував у її товаристві не менше, ніж коли залишався сам.

Хоч він і сам собі не зізнавався, ця жінка спокусила його насамперед тим, що була оточена поклонінням і розкішшю, мешкала в особняку на бульварі Османа, мала служників, власну карету, і всі його приятелі-невдахи аж лікті кусали від заздрощів, що в нього така коханка. А тепер, відтоді як вона цілком і неподільно належала тільки йому, коли він її зламав і переробив, як йому забаглося, і навіть відібрав у неї її ім'я, вона втратила в його очах половину своєї привабливості. А проте вона була дуже вродлива, а на свіжому повітрі її розкішна врода розцвіла ще більше. Але яка втіха, від того, що маєш гарненьку коханку, якщо не можеш похизуватися нею, прогулюючись попід руки на людях? До того ж вона зовсім не розумілася на поезії, набагато більше любила побазікати про різні сільські новини, одне слово, не мала нічого такого, що допомогло б нездарі-віршомазу осідлати Пегаса, розвіяти свою незмірну нудьгу, спричинену самотністю й неробством.

Треба було бачити, як нетерпляче чекав він ранками листоношу, що приносив три-чотири передплачені ним газети! Він розривав різнобарвні паперові стрічки їхньої упаковки так поквапливо, ніби сподівався зустріти в газетних колонках новину, яка стосується безпосередньо його самого, наприклад критичний аналіз п'єси, яка ще лежала незавершена в його папках, або відгук про книгу, написати яку він лише мріяв. Він перечитував ті газети, не минаючи ні рядка, аж до прізвища друкаря, знаходячи там привід для роздратування і тему для одноманітних нескінченних балачок за сніданком.

Іншим щастить! Їхні п'єси ставлять на сцені, але що то за п'єси! Їхні книжки видають друком, але що то за книжки! А він нічого не може надрукувати, ніколи, нічого. Найгірше те, що сюжети витають у повітрі, будь-хто може їх підхопити, і той, хто надрукувався першим, зводить нанівець працю всіх інших. Не минає й тижня, щоб у нього не вкрали якусь думку.

– Знаєш, Шарлотто, вчора у Французькому театрі грали нову комедію, її автор – Еміль Ож'є... Сюжет точно такий, як у моїх «Яблуках Аталанти».

– Але ж це підло!.. У тебе вкрали «Яблука Аталанти»! Я йому напишу, я напишу тому пану Лож'є! – вигукувала щиро обурена бідна Лолотта.

А він жовчно зауважував:

– От що значить, коли тебе немає в Парижі... Хто завгодно займе твоє місце.

Він дорікав їй усім своїм виглядом, ніби не він усе життя мріяв звити собі гніздечко на лоні природи. Як і всі озлоблені нездари і графомани, він обурювався несправедливістю публіки, продажністю критики, але висловлювався холодними педантичними фразами.

Під час цих перейнятих д'Аржантоновим в'їдливим роздратуванням трапез Джек не промовляв жодного слова і сидів так тихо, ніби хотів, аби про нього забули, аби й його не зачепила д'Аржантонова лють. Та чим дужче розпалювався д'Аржантон, тим більше наростала в ньому глуха неприязнь до дитини, і з того, як тремтіли його руки, коли він наливав хлопчику трохи вина, та як супився, дивлячись на нього, маленький Джек розумів, що в душі цієї людини кипить проти нього ненависть, яка вибухне з будь–якого приводу.

IX

Перша поява Белізера



Якось після обіду, коли д'Аржантон і Шарлотта поїхали у Корбейль,– їх, як і всіх нероб, гнала з дому потреба нових вражень і зміни місць – Джек, залишившись сам з тітонькою Аршамбо, не зміг піти до лісу, бо насувалася велика гроза. Небо, потемніле липневе небо, здавалося свинцевим через низько навислі важкі хмари з мідно-червоними краями, звідки чувся гуркіт грому; надворі відразу посутеніло, і притихла безлюдна долина ніби завмерла в нерухомому передгрозовому очікуванні.

Стомившись від того, що нічим не зайнятий хлопчик весь час крутиться під ногами, лісникова дружина виглянула надвір і сказала:

– А знаєте, Джек, дощу ще немає, і поки він піде, ви могли б збігати до дороги та нарвати зілля для кролів.

Хлопчик, страшенно радий, що може бути корисним, Підстрибом побіг стежкою, що вела від Вільшаника до дороги на Корбейль, і став швидко рвати на узбіччі розквітлий чебрець та жорсткувату траву, яку так полюбляють кролі.

Скільки сягав зір, стелилася світло-сіра дорога, вкрита м'яким, як вата, дрібнесеньким і гарячим порохом, який укривав сірою пеленою густе листя великих берестів і все узлісся. Дорога була безлюдна – ні перехожого, ні повозу, і через це безлюддя здавалася безконечною. Гроза гриміла щораз ближче і підганяла Джека, примушуючи його швидше рвати зілля у придорожньому рову. І раптом він почув поблизу високий і монотонний голос, який вигукував:

– Брилі! Брилі! Брилі! Брилі!

А потім басовитіше:

– Панами! Панами! Панами!..

Це був один із тих бродячих торговців, які ходять по селах, навантажені своїми товарами. За плечима він ніс, наче шарманку, широкий кошик з насадженими один на один звичайними солом'яними брилями, що високо виступали над його головою. Він шкандибав, ледве переставляючи криві ноги в грубих жовтих черевиках, і вся його постать виказувала таке страждання, як у замордованої скаліченої людини. Чи помічали ви коли-небудь, яке то сумне видовище – подорожній, що міряє пішки далекий шлях? І хто знає, куди веде гірка й сліпа доля ту самотню людину і чи пощастить їй десь знайти бодай якийсь прихисток, якусь клуню, щоб там переспати. Здається, на її плечі налягає тягар усієї втоми пройденого шляху і цілковита непевність невиразної далини, в яку вона прошкує. Для селянина така людина – чужинець, він недовірливо стежить за нею, проводить поглядом аж до виходу з села і заспокоюється тільки тоді, коли незнайомець, який в очах селян завжди злодюга, знову ступає по бруківці великого шляху, за яким наглядають браві хлопці-жандарми.

– Брилі! Брилі! Брилі!..

Для кого він тут кричав, бідолаха? Ніде не було видно жодного житла. Невже він кричав для отих придорожніх кам'яних стовпів? А може, для стурбованих і наляканих грозою птахів, що поховалися серед листя берестів?

Отак вигукуючи, він сів на купу каміння і втер рукавом піт на лобі, а Джек з другого боку дороги дивився на його негарне, землисте, невиразного віку сумне обличчя з почервонілими очима, які сльозилися й часто кліпали, з безформним ротом, рудуватою борідкою і рідкими й гострими, як у вовка, зубами. Але найбільше вражало написане на ньому тяжке страждання, безмовна скарга згаслих очей, губатого рота, всієї грубо обтесаної бридкої фізіономії, що, здавалося, належала людині кам'яного віку. Той бідолаха, певне, усвідомлював свою потворність і тому, побачивши хлопчика, який занепокоєно дивився на нього, приязно посміхнувся. Але через ту посмішку він став ще непривабливішим, навколо рота й очей з'явилося безліч зморщок, бо коли бідняк усміхається, його обличчя не розгладжується, а стає зім'ятим, як ганчірка. Проте у незнайомця був такий добрий вигляд, що Джек відразу заспокоївся і став далі рвати зілля.

Несподівано майже над головою страшний грім струснув небо і всю долину. Налетів вітер, на дорозі здійнявся пил, шарпнулося і зашелестіло листя на деревах.

Незнайомець підвівся, стурбовано глянув на небо і запитав Джека – почувши грім, той також випростався, – чи далеко до села.

– Хвилин п'ятнадцять іти пішки, – відповів хлопчик.

– О Господи, – зітхнув бідний торговець. – Ніяк я не дійду туди до дощу. Понамокають усі брилі. Я їх надто багато набрав... Того брезенту, який при мені, не вистачить, щоб їх усіх накрити.

Чоловік був такий зажурений, що Джек піддався пориву великодушності; до того ж після своєї нічної подорожі він жалів усіх, хто блукає великим шляхом.

– Гей, торговцю! Торговцю!:– крикнув він чоловікові, який щодуж пошкандибав на неслухняних, кривих, як виноградні лози, ногах. – Якщо ви хочете, наш будинок поруч, ви могли б там покласти свої брилі.

Бідолаха не примусив себе вмовляти. Його літній товар міг надто легко зіпсуватися!

І ось вони обидва уже квапляться кам'янистою дорогою, щоб сховатися від грози, яка наступає їм на п'яти. Незнайомець ішов так швидко, як тільки міг, не шкодую­чи останніх сил. І тільки пританцьовував, ступаючи то навшпиньках, то на п'ятах, ніби йшов по розпечених камінцях.

– Вам боляче? –.запитав Джек.

– Ой, я завжди ледве йду... Тиснуть черевики. У мене дуже великі ступні, не можу підібрати для них взуття. А у тісному взутті так важко йти! Коли я хоч трохи розбагатію, обов'язково пошию пару черевиків по нозі.

Він ішов, обливаючись потом, стогнучи, підстрибуючи на кожному горбику, і час від часу монотонно за звичкою вигукував: «Брилі!.. Брилі!.. Брилі!..»

Ось і Вільшаник. Бродячий торговець поставив у передпокої гору круглих брилів і принижено став біля дверей. Джек наполегливо вмовляв його зайти посидіти у їдальні.

– Заходьте, та заходьте ж! Вип'єте скляночку вина та з'їсте щось.

Той ніби не хотів, усе відмагався. Зрештою, добродушно посміхаючись, він погодився:

– Гаразд, паничу, коли ви так хочете, хай буде по-вашому. Я недавно перекусив у Дравейлі, але ж ви знаєте: з-за столу встанеш, а їсти хочеться.

Тітонька Аршамбо, як і кожна селянка та ще й лісникова дружина, страх як боялася приблуд, та все ж таки, хоча і скривившись, вона поклала на стіл хлібину і поставила глечик вина.

– І шинки теж відріжте! – рішуче велів Джек.

– Чи ж вам не відомо: пан не любить, щоб хтось чіпав його шинку? – пробурчала тітка Аршамбо.

Віршомаз і справді був великим ласуном, і в коморі завжди зберігалися для нього його улюблені закуски.

– Нічого, нічого, несіть, – наказав Джек, що був не проти пограти роль господаря в домі.

Добра жінка послухалась, але, подавши шинку, погордливо вийшла на кухню, не приховуючи невдоволення.

Раз у раз дякуючи, незнайомець охоче уминав усе, що було на столі. Хлопчик підливав йому вина і зацікавлено дивився, як той відкраює великі шматки хліба і якось боком запихає їх у рот.


– Смачно, га?

– Ну, ще б пак!

Надворі блискало, гриміло, по шибках порощив дощ. Чоловік і хлопчик розмовляли, радіючи, що в таку негоду сидять у затишній кімнаті. Торговець розповів, що його звати Белізер і що в багатодітній сім'ї він найстарший. Живуть вони на вулиці Жюїф, у Парижі, – він, батько, троє братів і чотири сестри. Усі вони плетуть на літо солом'яні брилі, а на зиму шиють картузи. Потім носять і продають їх – хто в передмісті, а хто в провінції.

– І далеко ви ходите? – запитав Джек.

– Аж до Нанта. Там живе одна з моїх сестер. Я йду через Монтаржі, Орлеан, Турень, Анжу.

– Ви, мабуть, дуже стомлюєтесь, вам так важко йти.

– То правда… Я трохи відходжу тільки ввечері, коли скидаю кляті черевики, але й тоді, як подумаю, що вранці знову доведеться їх узувати, то хоч вовком вий.

– А чому брати не ходять замість вас?

– Вони ще молоді, та й батько Белізер нізащо їх не відпустить. Він за них дуже потерпатиме. Зі мною все простіше...

Очевидно, він вважав цілком природним, що братів люблять більше, ніж його. Сумно дивлячись на свої розтоптані жовті черевики, що поздувалися у багатьох місцях від мозолів і наростів на його завжди стиснутих но­гах, Белізер додав:

– Якби я міг пошити пару черевиків по нозі!..

Гроза тим часом бушувала дедалі дужче. Дощ, вітер, грім – усе зливалось у суцільний жахливий гуркіт. Гриміло так, аж неможливо було розмовляти; Белізер мовчки їв далі, коли раптом голосно постукали у двері раз, потім іще раз. Джек пополотнів.

– Ой леле! – вирвалось у нього. – Це вони!

Повернулися д'Аржантон і Шарлотта. Вони мали повернутися лише вночі, але, побоюючись грози, поквапилися додому, розраховуючи встигнути до дощу. Дорогою вони потрапили під зливу, поет тепер боявся нежиті й страшенно лютував.

– Швидше, швидше, Лолотто! Нехай розпалять камін у залі!

– Зараз, друже мій.

У передпокої вони струшували верхній одяг, розкривали парасольки й ставили їх на кахляну підлогу, і тут д'Аржантон аж остовпів: він помітив величезний кошик солом'яних брилів.

– А це ще що таке? – запитав він.

О, якби Джек міг зникнути, провалитися крізь землю разом із своїм гостем і накритим столом! А втім, він уже не встиг би, бо за хвилину зайшов віршомаз, окинув по­глядом їдальню і все збагнув. Хлопчик пролепетав кілька слів, аби щось пояснити, вибачитись... Але той його не слухав.

– Шарлотто, йди-но сюди, поглянь! Ти мені не сказала, що в пана Джека сьогодні гості. Пан Джек влаштував прийом. Пан частує друзів.

– Ох Джеку, Джеку!.. – докірливо мовила мати.

– Не лайте його, пані, – спробував захистити його Белізер. – Це я...

Розлючений д'Аржантон відчинив двері і погордливим жестом вказав бідоласі на двері.

– А ви зробіть мені таку приємність замовкнути і якнайшвидше забратись геть, приблудо! А ні, то я вас запроторю до буцегарні. Там вас навчать, як лазити в чужі будинки.

Життя бродячого торговця привчило Белізера до будь-яких принижень, тож, не протестуючи, він поквапливо прилаштував на спині кошик з брилями, сумно подивився на шибки, по яких струмував дощ, вдячно глянув на хлопчика, якось боком, принижено, вкрай принижено зігнувся, щоб вклонитися, і, не розгинаючи спини, переступив мокрий поріг, одразу опинившись під зливою, яка забарабанила по його панамах, як град. Навіть опинившись за дверима, він і не подумав випростатись. І видно було, як він віддаляється, немовби підставляючи спину усім знущанням лихої долі, усім безжалісним знегодам. Отак Ідучи під дощем, він за звичкою жалібно загукав:

– Брилі!.. Брилі!.. Брилі!..

В їдальні на кілька хвилин запала тиша. Лісникова дружина розпалювала сухими виноградними лозами камін з великим ковпаком, на який Шарлотта повісила промоклий поетів одяг, а сам д'Аржантон, урочистий і гордий, у самій сорочці, без сюртука, широкими кроками міряв кімнату і аж кипів од люті.

Несподівано, проходячи повз стіл, він помітив окіст, свій окіст, у якому ніж голодного як вовк торговця брилями повирізав глибокі западини, зяючі отвори, схожі на печери у прибережних скелях, видовбані морськими хвилями під час приливів...

Він аж пожовк.

Подумати тільки, адже окіст у домі був так само недоторканним, як поетове вино, його горщик з гірчицею і його мінеральна вода!

– Ого-го! А я й не помітив... Виявляється, тут був справжній бенкет... Як? і окіст?

– Вони наважились доторкнутися до окосту? – обурилася Шарлотта, приголомшена такою нечуваною зухвалістю.

Лісникова дружина й собі додала:

– Ото біда! Чи не казала я: пан сваритиметься, не треба давати таку гарну свинину всяким циганам... Але ж він іще не розуміє... Він ще малий!

Тепер, коли Джеків порив великодушності минув, коли перед його очима вже не стояло зморшкувате обличчя, освітлене доброю зворушливою усмішкою, хлопчик і сам перелякався скоєного. Тремтячи від хвилювання, він тихо пролепетав:

– Пробачте мені!..

– Он як! Тепер «пробачте»!

Зачеплений за живе, обурений тим, що хтось посмів доторкнутися до його улюблених страв, д'Аржантон дав нарешті волю своїй неприязні, роздратуванню, ненависті до дитини, котра була живим утіленням загадкового і сумнівного минулого жінки, котру він по-своєму трохи любив, хоча мав ні за що.

В нападі люті, що траплялося з ним не так часто, він схопив Джека за плечі, струсонув і навіть трохи підняв його, ніби щоб показати цьому цибатому підліткові його нікчемність.

– Як ти посмів торкнутися шинки? За яким правом?.. Ти чудово знав, що вона не твоя. Та тут нічого нема твого. Ліжко, на якому ти спиш, хліб, який їси, – всім цим ти завдячуєш лише моїй надмірній доброті, моєму милосердю. Я таки надто добрий до тебе. Бо, зрештою, що я знаю про тебе? Хто ти такий? Звідки ти взявся? Хвилинами через твою ранню зіпсутість я змушений задумуватись, із якого ти поріддя...

Він затнувся, нарешті помітивши Шарлоттині відчайдушні знаки оглянутись на тітку Аршамбо, чиї чорні очі здивовано й пильно дивилися на нього. В селі їх мали за сім'ю, а Джека вважали сином пані д'Аржантон від першого шлюбу.

Змушений замовкнути, задихаючись від потоку лайки, що застряла у нього в горлі, жалюгідний через своє безглузде обурення, спітнілий і розпашілий, аж з нього йшла пара, як із коня, запряженого в омнібус, д'Аржантон кинувся у свою кімнату і хряснув дверима.

Джек стояв приголомшений невтішним відчаєм матері, яка заламувала красиві руки, знову допитуючись в Бога, за що він її карає, чому вона приречена на такі муки. Нічого кращого Іда не могла придумати у важкі хвилини свого життя. Як і завжди, її розпачливі запитання лишилися без відповіді; але, напевне, вона мала немалі гріхи, коли Господь наслав на неї таке безтямне кохання і зробив сліпою супутницею такого себелюба й нікчеми. І ніби для того, щоб зовсім отруїти і без того похмурий поетів настрій, до його нудьги і безрадісної самотності додалася ще й хвороба. Як і всі, хто довго жив надголодь, д'Аржантон мав кепський шлунок; крім того, він був дуже зніжений, помисливий і, як кажуть, надто тремтів за себе, а у Вільшанику, де панували тиша й спокій, нічого не було легшого, як оголосити себе хворим. До того ж який гарний привід, щоб пояснити свою творчу неспроможність, свій щоденний довгий сон на дивані, свою гнітючу апатію. Віднині замість горезвісних слів: «Він працює...», «Пан працює...» стали казати: «У пана напад». Він називав цим невиразним терміном свою постійну кволість, яка не заважала йому по кілька разів на день підходити до буфета, відкраювати товсті скибки свіжого хліба, намащувати їх вершковим сирком і їсти, аж за вухами лящало. Що ж до всього іншого, то в нього справді були всі симптоми хвороби: млява хода, поганий настрій, постійне в'їдливе роздратування.

Добра Шарлотта жаліла, доглядала, пестила його. Кожна жінка полюбляє роль сестри милосердя, але в неї такі почуття подвоювалися, і тому, відколи вона вирішила, що її поет хворий, він став їй іще дорожчим. Чого вона лише не вигадувала, аби розважити полюбовника, полегшити його уявну неміч! Підкладала під скатертину вовняну ковдру, аби приглушити цокіт тарілок та срібла, вигадала цілу систему підкладання подушок у крісло з прямою спинкою часів Генріха II, не кажучи вже про фланельки, відвари та зігрівальні компреси й ванночки, які лише допомагають симулянтам присипляти їхню енергію, тішитись бездіяльністю і навіть ледве чутно говорити, Щоправда, бідолашну жінку все ж таки іноді опановували бурхливі веселощі, які зводили нанівець усі її чесноти сестри милосердя: вона раптом починала нестримно торохтіти язиком, розмахувати руками і знічено замовкала тільки тоді, коли роздратований поет жалібно стогнав: «Помовч... Ти мене стомлюєш».

Через д'Аржантонову недугу в їхній дім зачастив лікар Ріваль, на якого з ранку до вечора чатували по всій дорозі його численні пацієнти на десять миль навколо. Він заходив у Вільшаник з добродушним і веселим червоним обличчям, з хвилястим шовковистим сивим руном на голові і з повними кишенями книжок, які читав, їдучи в бричці або й ідучи пішки. Поважна Шарлотта, зустрічаючи його у передпокої, казала:

– Ох лікарю, прошу, заходьте! Знали б ви, у якому стані бідний наш поет!

– Ет, пусте! йому лише треба трохи розважитись.

І справді, д'Аржантон, вітаючись з лікарем тихим жалібним голосом, так радів появі нової людини, чий привід порушував монотонну течію його існування, що забував про свою хворобу і заводив мову про політику, літературу, засліплюючи доброго лікаря розповідями про паризьке життя та видатних людей, з котрими він нібито був знайомий і котрим кидав у обличчя нищівні слова. Наївний і простодушний лікар не мав ніяких підстав сумніватися в правдивості свого співбесідника, тим паче що той, навіть вихваляючись і підбріхуючи, тверезо обдумував кожне слово. До того ж лікар не міг похвалитися спостережливістю.

Лікареві подобалося бувати в цьому домі, він вважав д'Аржантона розумним і незвичайним, його дружину – гарненькою, а хлопчика –просто чудом, але якби він був трохи проникливішим, то давно вже відчув би, які нетривкі й невивірені пута зв'язують цих людей, якими непевними і колючими шпильками скріплена їхня так звана сім'я.

Не раз серед дня лікарів кінь стояв прив'язаний за вуздечку до кільця біля загорожі, а сам добряга засиджувався в парижан, цмулячи грог, котрий Шарлотта власноручно готувала для нього, і розповідаючи про свої подорожі до Індокитаю на «Байонезі». Притихлий Джек сидів десь поблизу в куточку й уважно слухав, охоплений тією пристрастю до пригод, яка властива усім дітям і яку з віком – а це так шкода! – раз у раз приборкує життя, що ламає нас, нівечить монотонними буднями і невблаганно, ненастанно звужує наші обрії.

– Джеку! – гримав д'Аржантон, вказуючи хлопчикові на двері. Але тоді втручався лікар:

– Та облиште його. Це так приємно, коли поруч тебе дітлахи! У них неймовірне чуття. Я впевнений: ваш малий з першого погляду здогадався, що я дідусь і безтямно люблю дітей.

І лікар починав розповідати про свою на два роки меншу за Джека внучку, а коли заходила мова про крихітку Сесіль, то його ще важче було переслухати, ніж тоді, коли він згадував про свої подорожі.

– Чому б вам не привезти її коли-небудь до нас, лікарю? – казала Шарлотта. – Діти гарно погуляли б удвох.

– Де там, пані! Бабуся не згодиться. Вона нікому не довірить дівчинку, та й сама вона нікуди не ходить відтоді, як у нас сталося горе.

Горе, про яке часто згадував старий Ріваль, сталося кілька років тому: його дочка і зять померли того ж року, як одружилися, незабаром після народження доньки Сесіль. Ця подвійна трагедія була повита таємницею. Розмовляючи з Шарлоттою і д'Аржантоном, лікар щоразу обмежувався одними й тими самими словами: «Відтоді, як у нас сталося горе...», а тітонька Аршамбо, якій була відома та сумна пригода, відповідала ухильно й невизначено: «О, ще б пак, ще б пак! Ті люди добре хильнули горя!..»

Якось не вірилось у це, коли жвавий, веселий на вигляд лікар приїздив у Вільшаник. Можливо, тут не обходилося і без впливу Шарлоттиного грогу – темного, міцного. Потрапив би він на очі пані Ріваль, вона зразу розвела б його наполовину водою. Та хай там як, а добряга не нудився у парижан. Інколи він уже підводився і казав: «Гаразд, поїду я до Рі, а потім – до Тіжрі, і у Морсан...»,– а сам усе говорив і говорив, аж поки не починав іржати й нетерпляче бити копитами його кінь, прив'язаний біля воріт. Тоді він схоплювався, нашвидку прощався з д'Аржантоном, а Шарлотті, стурбованій станом хворого, давав одну й ту саму пораду: «Йому потрібні розваги!»

Легко сказати: «Йому потрібні розваги!»

Що вона тільки не перепробувала, і все марно. Вони годинами придумували, що приготувати на обід, або їхали на кабріолеті в ліс, прихопивши з собою сніданок, сачок на метелики та цілі паки газет і книжок. Нічого не допомагало – д'Аржантон нудьгував.

Він купив човна, але тоді стало ще гірше: вони змушені були годинами лишатися наодинці посеред Сени, що для них ставало дедалі нестерпнішим, бо обоє давно не мали про що розмовляти. Отож, не озиваючись один до одного, вони закидали у річку вудочки, аби хоч чимось зайнятися і виправдати своє мовчання вимушеною необхідністю риболовлі.

Незабаром човна прив'язали серед прибережних очеретів, і, бездоглядний, він ущерть затік водою, на якій плавало опале листя.

Потім у д'Аржантона з'явились якісь дивні забаганки: то підновити стіни, то добудувати до башточки зовнішні сходи й італійську терасу, про яку давно мріяв наш віршомаз. По її краях було поставлено ряд низеньких стовпчиків, обтягнутих дротяною сіткою, що по ній вився дикий виноград. Але він нудився і на своїй терасі.

Якось він запросив настроювача музичних інструментів підправити клавесин, на якому іноді награвав кілька польок, і той вигадливий дивак запропонував д'Аржантону поставити на даху будинку еолову арфу – великий відкритий ящик близько п'яти футів заввишки, де різної довжини струни мелодійно й жалібно бринітимуть на вітрі. Д'Аржантон захоплено погодився. Але щойно цю споруду було поставлено, як почалося щось жахливе. Варто було дмухнути вітру, як чулися стогони, несамовиті завивання, тужливі волання: у-у-у-у-у... Коли Джек був у ліжку, його опановував жах, і він натягував на голову ковдру, щоб нічого не чути. Завивання над дахом навівало таку тугу, що можна було збожеволіти.

– Як вона мені в'їлася в печінки, ця клята еолова арфа!.. Годі!.. Годі!.. – кричав доведений до відчаю д'Аржантон.

Довелося розібрати весь механізм, віднести еолову арфу в глибину саду і закопати її, щоб не бриніли струни. Але й під землею вона тужила. Кінчилось тим, що її викопали, пообривали струни, розтоптали ногами і розбили камінням, як скажену собаку, що не хоче здихати.

Не знаючи, що ще вигадати, аби розважити бідолашного д'Аржантона, котрий через неробство втрачав останні крихти здорового глузду, Шарлотта несподівано для самої себе якось подумала: «А що коли я запрошу когось із його приятелів?»

То було справжньою жертвою, бо вона хотіла, щоб поет неподільно належав лише їй самій. Але д'Аржантонова радість, яка засвітилася на його обличчі, коли він довідався, що мають приїхати у гості Лабассендр і Гірш, була заслуженою нагородою за її мужність. Він давно вже мріяв про наїзд у їхній дім колишніх приятелів, але не наважувався озиватися про це після своїх гучних заяв, ніби для нього було найбільшим щастям жити удвох із Шарлоттою якомога далі від людської суєти.

Через кілька днів Джек, повертаючись додому на вечерю, ще здалеку почув незвичний гомін: з тераси долинав сміх, дзвін келихів, на подвір'ї рубали дрова, а на першому поверсі в просторій кухні пожвавлено торохтіли каструлі. Підійшовши ближче, він пізнав голоси й знайомі інтонації своїх колишніх гімназійних учителів, серед яких чувся голос д'Аржантона, але уже не невиразний і плаксивий, як це було останнім часом, а бадьорий і лункий, збуджений суперечкою. На думку, що доведеться знову зустрітися з людьми, які йому нагадували про найгіркіші години в його житті, і тремтячи від хвилювання, він прослизнув у сад, вирішивши просидіти там аж до вечері.

– Панове! Прошу до столу! – з'явившись на терасі, запросила гостей Шарлотта.

Свіжа, пожвавлена, у великому білому фартусі з нагрудником до підборіддя, Шарлотта грала роль сільської господині, готової, якщо потрібно, закатати мереживні рукави і заходитися куховарити.

Чоловіки, не гаючись, спустилися до їдальні, де обидва вчителі досить привітно привіталися з Джеком. Компанія усілася за стіл і налягла на смачні страви, які готують на селі так швидко, що вони ще зберігають присмак запашного зілля і дух димку від вогнища, на якому їх готують.

Крізь двоє розчинених дверей, що виходили на лужок, виднівся сад, за яким відразу починався ліс. Звідти долинало вечірнє скрикування куріпок та щебетання пташок, які готувалися до сну, а на шибках зблискувало косе проміння пломеніючого сонця.

– Хай йому чорт! Діти мої, як же вам тут добре! – несподівано вигукнув Лабассендр, коли після смачної юшки усі знов захотіли побалакати.

– Ми таки дуже тут щасливі, – заявив д'Аржантон, потискаючи руку Шарлотті, яка здавалася йому далеко красивішою і спокусливішою від тієї хвилини, як він милувався нею не сам.

І він став розмальовувати їхнє щасливе життя.

Він розповідав про прогулянки у лісі, про катання на човні, про зупинки у старих харчевнях понад річкою, у колишніх заїздах, де внутрішні сходи мають поруччя з кованого заліза, а в кам'яний фасад вмуровані великі, вже поіржавілі кільця для поштових коней. Розповідав про довгі пообідні години творчої праці в тихі літні дні, про нескінченні прохолодні осінні вечори, коли так приємно посидіти біля каміна, де потріскує сухе коріння й гілки, а язики полум'я тягнуться угору.

У цю хвилину він і сам ладен був повірити у те, що говорив, і Шарлотті теж здавалося, ніби їхнє життя справді схоже на ідилію, ніби й не було смертельної нудьги, яку вони ледве пережили. Гості слухали, і на їхніх обличчях вимальовувалась невимовна гама почуттів, від доброзичливості і захоплення – до заздрощів: очі дивилися надзвичайно привітно, а судомно скривлені у силуваній посмішці губи виказували приховану гірку досаду.

– Так, ти щасливчик! – озвався Лабассендр. – Як подумаю, що завтра у цю пору ви сидітимете знову за цим столом і будете вечеряти, а я сидітиму в якійсь задушливій кухмістерській, де все – повітря, запітнілі вікна, страви – просякнуте парою, кухонними запахами, чадом...

– Була б ще певність, що ти щодня вечерятимеш у кухмістерській! – пробурчав доктор Гірш.

І тут у д'Аржантона прокинулася несподівана великодушність:

– А що вам заважає трохи в нас погостювати? Дім – великий, у льоху всього доволі...

– Ну, звичайно, – підхопила Шарлотта. – Залишайтеся!.. Це було б так добре!.. Поблукаємо околицями...

– А опера? – вигукнув Лабассендр, який щодня мусив ходити на репетиції.

– А ви, пане Гірш, ви, здається, не співаєте у опері?..

– Звичайно, ні, графине! Я охоче прийняв би ваше запрошення! Справ у мене зараз небагато, всі пацієнти на селі...

Всі пацієнти Гірша – на селі! Ото потіха! Але ніхто і не всміхнувся: недолугі псевдо-генії звикли брехати в очі один одному.

– Ну ж бо, вирішуй! – наполягав д'Аржантон. – Передусім ти сам зробиш мені послугу. У мене тепер такий стан здоров'я, що ти міг би поконсультувати мене.

– От тепер ти мене переконав!.. Я тобі вже казав: Ріваль не тямить, чим ти хворий, він тебе не вилікує. А я беруся за місяць поставити тебе на ноги.

– Чекай, а гімназія? А Моронваль? – вигукнув Лабассендр, розлючений тим, що не він, а інший буде втішатися життям.

– Та хай їм біс! Я вже наївсь досхочу й гімназії, і Моронваля, і методи Декостер!..

Тут доктор Гірш, що забезпечив собі на якийсь час дах над головою й столування, вибухнув скаргами і почав на всі заставки ганити навчальний заклад, що досі його годував: Моронваль пройдисвіт, він без гроша і давно нічогісінько не платить їм. Усі тікають з його закладу, а смерть Маду страшенно йому нашкодила.

Усі інші підливали масла у вогонь і розгромили Моронваля вщент. Навіть стали хвалити Джека за його втечу, через яку мулат, здається, так оскаженів, що в нього почалася жовтяниця.

Знайшовши таку звичну для них спільну тему, всі троє приятелів уже не спроможні були зупинитися і цілий вечір, як вони казали, «перетирали на зубах» усіх своїх знайомих.

Лабассендр як міг топтав провідних артистів опери, безголосих блазнів і нездар. Лаяв директора, який йому на зло тримав його на другорядних ролях. А знаєте чому? Тому, що всім відомі його погляди соціаліста, бо в театрі знають, що він був робітником, що він вийшов з простолюду і любить цей так званий простолюд.

– Ну то й що? Так, я люблю простих людей! – вигукував співак, дедалі більше збуджуючись і гупаючи кулачищем по столу. – Ну то й що? Яке їхнє діло? Чи в мене став від того гірший голос? Коли б не так!.. Ви тільки послухайте, діти мої.

І він брав усім відому оглушливу «свою ноту», старанно тяг її, втішався і впивався нею.

Потім настала д'Аржантонова черга. Цей перетирав усіх на зубах педантично, холодно, ледве ворушачи щелепами, – здавалося, він безжально і різко постукує ними. Від нього всім перепало на горіхи: директорам театрів і книговидавцям, письменникам і читачам. Поки Шарлотта, покликавши до себе Джека, готувала каву, троє приятелів, спершись ліктями на стіл і не помічаючи чарівного літнього вечора, сластолюбно пирскали на всі боки слиною, як полози, що перетравлюють їжу.

Поява лікаря Ріваля внесла ще більше пожвавлення. Зрадівши великій і веселій компанії, цей чудовий чоловік охоче підсів до столу.

– От бачите, пані д'Аржантон, нашому хворому потрібна була лише розвага.

Гіршеві очі, приховані опуклими скельцями окулярів, тієї ж миті спалахнули.

– Я дотримуюся іншої думки, лікарю, – рішуче сказав він і, підперши підборіддя долонею, приготувався до бою.

Старий Ріваль здивовано поглянув на цього химерного суб'єкта – неохайного, з білою хустинкою на шиї, голеного і геть лисого. Гірш бачив лише краєм лівого ока, і аби не випускати співрозмовника з поля зору, мусив згинатися і повертатися у профіль.

– Даруйте, пане, а ви медик? – поцікавився Ріваль. Д’Аржантон позбавив приятеля необхідності брехати.

– Доктор Гірш... Доктор Ріваль...– відрекомендував він їх один одному.

Вони розкланялись, як дуелянти перед поєдинком, які схрещують погляди, перш ніж схрестити шпаги. Щирий Ріваль, подумавши, що перед ним якийсь славетний паризький лікар, якийсь талановитий дивак, перший час тримався досить скромно. Та незабаром він помітив, що в черепку цього зайдиголови суцільна каша. Тоді він теж підвищив голос, щоб дати відсіч уїдливому і зневажливому тону Гірша, який так дратував Ріваля, що у нього іще більше розчервонілися і так завжди червоні вуха.

– Я дозволю собі зауважити, дорогий колего...

– Е ні, пробачте, дорогий колего...

Ну чисто тобі сцена із Мольєра, з латиною та іншою тарабарщиною! Різниця полягала лише в тому, що за часів Мольєра ще не існувало такого типу неуків і всезнайок, як доктор Гірш, – для їхньої появи потрібне було наше неспокійне, стрімке, переповнене ідеями дев'ятнадцяте сторіччя.

Суперечка розгорілася навколо д'Аржантонової недуги, і цікаво було спостерігати вельми комічний вираз його обличчя: він то обурювався тим, що лікар Ріваль вважав його недугу мало не вигадкою, то аж кривився, коли Гірш починав перераховувати тяжкі і небезпечні хвороби, якими він, мовляв, страждає.

– Не сперечаймося, – раптом заявив Гірш, схоплюючись з місця. – Дайте мені аркуш паперу й олівець... Гаразд!.. Тепер за допомогою плесиметра я намалюю, тобто змалюю, вражені хворобою органи нашого бідного друга.

Він вихопив із кишені свого широкого жилета маленьку самшитову пластинку, що називається плесиметром.

– Ходи сюди! – сказав він поблідлому д'Аржантонові.

Швидко розгорнувши поли д'Аржантонового сюртука, він приклав аркуш паперу на всю ширину поетових грудей і став водити по них плесиметром, вислуховуючи д'Аржантона і креслячи на папері якісь лінії. Потім він розстелив на столі аркуш, покреслений ієрогліфами і схожий на географічну карту, намальовану дитиною.

– А тепер судіть самі, – заявив Гірш. – Ось вам печінка нашого друга, точно відтворена з натури. Скажіть відверто: схожа вона на здорову печінку? Ось де повинна бути її межа, і ось де вона виявилась... Зверніть увагу: її гігантські розміри завдають шкоди сусіднім органам. Ви тільки уявіть, яке безладдя виникло навколо, які пошкодження!..

Кількома помахами олівця він накреслив на папері кривулясті лінії, позначаючи ці так звані пошкодження.

– Який жах! – пробурмотів д'Аржантон, пригнічено роздивляючись папір; його бліде обличчя стало жовтим, як віск.

Шарлоттині очі налились сльозами.

– І ви цьому повірили? – вибухнув старий Ріваль. – Та ж це не медицина, а шаманство! З вас глузують!

– Ні, дозвольте, дорогий колего!..

Але старий нічого вже не слухав. Того дня він випив більше грогу, ніж звичайно, і між ескулапами почалася жорстока сутичка.

Стоячи один навпроти одного і розмахуючи кулаками, вони навперебій викрикували імена лікарів, назви грецьких, латинських, скандинавських, індуських, китайських і кохінхінських медичних праць. Гірш забивав суперника довжелезними цитатами, які звучали так дивно, що за їхню точність ніхто не міг би ручитися. Зате дядечко Ріваль брав своє громовим голосом, гострими барвистими народними слівцями і, не дуже дбаючи про аргументи, погрожував викинути ворога «за борт».

Ні Джека, ні Шарлотту не лякала та бурхлива сварка: у Моронвалевій гімназії їм доводилося чути дещо й гірше. Що ж до Лабассендра, то він, роздратований тим, що не може вставити жодного слова, вийшов на терасу і, замріяно спершись на поруччя, пробував свій гучний глибокий бас, будячи заснулий ліс його луною.

Усе в околиці захвилювалося. У кронах дерев залопотіли крила, павичі в сусідніх панських садибах, лякливі й неспокійні павичі, відгукнулися стривоженими криками, як перед грозою, а у хатинах, що стояли поблизу, попрокидалися селяни. Баба Солена із своїм дідом зацікавлено поглядали на яскраво освітлені вікна парижан, а тим часом місяць освітлював білий фасадик, на якому золоченими літерами було виведено девіз дому: «Parva domus, magna quies – маленький дім – великий спокій.

X

Сесіль



– Куди це ви зібралися так рано? – знічев'я запитав Гірш Шарлотту, ліниво виходячи з кімнати.

Вона була ошатно вдягнена і тримала в руці молитовник, а поруч неї ішов Джек, якого знову вирядили в улюблений костюмчик лорда Пімбока, хоч і перешитий задля урочистої нагоди, та все ж короткуватий.

– Ми йдемо на месу, дорогий мій. Я сьогодні маю роздавати свячений хліб. Хіба д'Аржантон вам не казав?.. Мерщій! Покваптеся... Сьогодні всі повинні бути в церкві.

Було п'ятнадцяте серпня, день Першої пречистої. Дуже задоволена виявленою їй честю, пані д'Аржантон зайшла до церкви з останнім ударом дзвонів і разом із сином сіла на відведену їй лавку поблизу вівтаря. Церква була святково вбрана, яскраво освітлена, залита сонцем, уквітчана. Діти з хору і півчі були в білих випрасуваних стихарях; перед аналоєм, на простому дерев'яному столі золотистими стовпчиками здіймалися свячені хлібці, приваблюючи до себе захоплені погляди парафіян, серед яких вирізнялися лісники в парадних зелених мундирах, з мисливськими ножами біля боку і карабінами при нозі: вони також прийшли послухати урочисте богослужіння – на радість браконьєрам і крадіям лісу.

Іда де Барансі, звичайно, дуже здивувалася б, якби рік тому їй сказали, що настане день, коли вона сидітиме у сільській церкві біля вівтаря під іменем віконтеси д'Аржантон, а її красиве строге вбрання і скромно опущені, втуплені у молитовник очі надаватимуть їй гідного й поважного вигляду оточеної пошаною заміжньої жінки.

Ця її нова роль тішила Іду. Вона стежила, щоб Джек не пустував, побожно перегортала сторінки молитовника, а коли опускалась навколішки, то в шелесті подолу її шовкової сукні вчувалося щось повчальне.

Надійшов час збирати пожертвування; церковний воротар, озброєний алебардою, прийшов по Джека і, нахилившись до вуха віконтеси, запитав, яку їй хотілося б узяти дівчинку, щоб та разом з її сином збирала гроші у церковну калитку. Шарлотта на хвилину задумалась. Вона майже нікого не знала в тому натовпі святково вбраних парафіянок, що змінили буденні очіпки й запаски на прикрашені квітами капелюшки й паризькі криноліни. Тоді воротар сам указав їй на онуку лікаря Ріваля, гарненьку дівчинку, що сиділа поруч з літньою дамою в жалобі потойбіч вівтаря.

Діти рушили слідом за величною алебардою, що своїм розміреним стуком ніби відбивала їхні дрібні кроки. Сесіль несла оксамитову калитку, яку ледве тримала маленькими пальчиками, а Джек – високу, прикрашену єдвабом, штучними квітами і срібною канителлю свічку. Обоє були чарівні – він у своєму англійському костюмчику, в якому здавався ще вищим, вона в простенькому платтячку, з матово-блідим личком, обрамленим заплетеними косами й освітленим ясними сірими очима. У церкві витав приємний дух свяченого хліба, до якого домішувався запах ладану, і ці пахощі огортали дітей, мов саме дихання святої неділі і церковного свята. Сесіль з милою усмішкою приймала пожертвування. Джекове обличчя було поважним. Тепла м'якенька ручка в білій тонкій рукавичці тремтіла у його руці, як пташеня, вийняте з лісового гнізда, і це було так зворушливо! Чи не відчув він уже тоді, що ця ручка згодом стане для нього рукою близького друга і все добре, що подарує йому життя, буде пов'язане з Сесіль?..

Вони ходили туди й сюди поміж лавами.

– Яка гарна пара! – не втрималася лісникова дружина, коли вони порівнялися з нею, і тихо, так тихо, щоб її ніхто не почув, пошепки додала:

– Бідне дівчатко! Вона буде ще вродливіша за матір, хоча б із нею не сталося такого лиха!

Пожертвування були зібрані, але Джек, повернувшись на місце, здавалось, усе ще відчував ніжний дотик маленької руки Сесіль, яка ще кілька хвилин тому м'яко лежала в його долоні. Проте радощі цього дня для нього ще не скінчилися. Коли всі вийшли з церкви на невеликий переповнений людьми майдан, де каски пожежників і рушниці лісників виблискували на сонці серед строкатих уборів, пані Ріваль підійшла до пані д'Аржантон і попросила дозволу взяти до себе Джека: він у них пообідає і погостює до вечора, нехай пограється з дівчинкою. Шарлотта аж зашарілася від задоволення, перев'язала краватку на хлопчиковій шиї, підпушила синове красиве хвилясте волосся й поцілувала його.

– Будь розумником!

Діти знову взялися за руки, як під час урочистого збирання пожертвувань у церкві, і почимчикували поперед бабусі, яка ледве встигала за ними.

Відтоді, коли Джека не було вдома і хто-небудь питав: «Де він?» – уже не відповідали: «У лісі», а з цілковитою впевненістю казали: «Він у Рівалів».

Лікар жив на околиці потойбіч Вільшаника. Його двоповерховий будиночок був схожий на сусідні селянські будинки і відрізнявся від них лише тим, що на його дверях була мідна бляшка з кнопкою й написом: «Нічний дзвінок». Через потемнілі стіни й глухі віконниці він здавався ще старішим, ніж був насправді. Деякі недавні, але не доведені до кінця переробки свідчили про те, що свого часу його збиралися підновити, але несподіване горе завадило старому помешканню набути певного полиску. Так, обрамлений цинком дашок над вхідними дверима все ще чекав, щоб його засклили, і на голови тих, хто приходив дзвонити у двері, траурним вінком лягала тінь від його порожньої рами. Так само праворуч від дому у невеликому, обсадженому деревами дворику почали зводити флігель, але будівництво його припинили, звівши лише нижній поверх, у якому зяяли прямокутні діри дверей і вікон.

Горе звалилось на цих бідних людей у розпалі перебудови, і вони, підкоряючись забобонному почуттю, яке зрозуміють усі, хто любить, припинили, покинули всі роботи.

Відтоді минуло вже вісім років. Вісім років усе лишалося, як було, і хоча всі в околиці звикли до тієї картини, та все ж таки недобудований флігель надавав садибі сумної зневіри, і тут усе немов промовляло: «А навіщо? Адже все це нічого не варте!» Сад, до якого вів побілений вапном критий прохід і який здіймався за будинком щільною завісою буйної, тремтливої зелені, також був запущений. Доріжки позаростали травою, а басейн із затихлим водометом поріс широколистими бур'янами.

Сумно було навколо, і той смуток оповив не лише сад, подвір'я і дім, а й усіх його мешканців,– від пані Ріваль, котра уже вісім років носила траур і не дозволяла собі одягати навіть білий чепчик, і до маленької Сесіль, на чиєму дитячому личку постійно був незвичний для її віку вираз поважності й суму. Смуток не обминув навіть старої служниці, що прожила в цих добрих людей три десятки років і ділила з ними і радість і горе, – всіх їх тепер гнітила глибоко прихована безмовна скорбота.

Лише лікареві вдалося не піддатися загальному невтішному горю. Його постійні поїздки на свіжому повітрі, все, що відвертає увагу в дорозі, а можливо, й філософія людини, якій часто доводиться стикатися зі смертю, допомогли йому зберегти природні нахили, щиру, відкриту, жваву й веселу вдачу.

Для пані Ріваль постійна присутність Сесіль, яка ставала дедалі більше схожою на свою матір, весь час ятрила душу спогадами про непоправну втрату, а лікар, навпаки, радів, що дівчинка, підростаючи, потроху повертає йому втрачену дочку. Проїздивши цілий день по пацієнтах, Ріваль після вечері лишався з онукою, поки дружина клопоталася по господарству, тоді на нього накочувалися хвилі бурхливих веселощів, юнацької радості, 1 він голосно співав моряцьких пісень, змовкаючи лише під мовчазним докірливим поглядом пані Ріваль, котра, заходячи до кімнати, всім своїм виглядом немовби промовляла: «Отямся!» – ніби і він був трохи винен у тому страшному горі, яке спіткало їхню сім'ю.

Зауваживши той безмовний докір, лікар похмурнів, змовкав і, не кажучи й слова, лише перебирав пальцями кіски любої онуки.

Так і минало сумне дитинство Сесіль. Дівчинка майже не виходила з двору, завжди гуляла сама як не в садку, то у великій кімнаті, заставленій шафочками й заваленій пучками зілля й коріння, розкладеними, щоб підсихали, – ту кімнату називали «аптекою». Там були одні завжди замкнені двері, які вели до спальні ненастанно оплакуваної дочки Рівалів, кімнати, де все нагадувало про її коротке життя, – про її дитячі ігри, про навчання, про віру, яку вона сповідувала, про її вбрання: книжки, повішені в шафі сукенки, на стіні картина із зображенням святого причастя – цілий музей уже пожовклих реліквій. Туди святобливо заходила лише мати: її горе з роками не меншало, хоч невблаганний час накладав помітні сліди на всі ті недовговічні речі.

Маленька Сесіль часто в задумі зупинялася перед тими замкненими, наче вхід до склепу, дверима. А втім, дівчинка взагалі була дуже мрійлива. До школи вона не ходила, її оберігали від спілкування з іншими сільськими дітьми – і від такої самотності їй було тільки гірше. Дівчинці бракувало бурхливих проявів життєрадісності, безпричинних дитячих криків, шаленої біганини – усього того, що так тішить дітей, коли їх не стримують ні покрикування, ні глузування дорослих.

– Її треба розважити, – не раз казав Ріваль дружині. – Тут є один чудовий хлопчик, син д'Аржантонів; він майже ровесник Сесіль, і хто-хто, а він язиком не плескатиме!

– Воно-то так, але що вони за одні? Звідки взялися? їх тут ніхто не знає...– відказувала недовірлива пані Ріваль.

– Прекрасні люди, люба моя! Щоправда, чоловік – великий оригінал, але ж сама розумієш, він людина мистецтва... Його дружина трішки дурка, але така добра жінка! А за їхню порядність я ручуся.

Пані Ріваль тільки похитувала головою. Вона вельми сумнівалася в чоловіковій проникливості.

– Ну, знаєш, ти...

І вона тільки докірливо дивилась на нього й зітхала. Старий лікар винувато опускав голову. Та все ж таки не поступався.

– Начувайся, – казав він. – Дівчинка нудьгує. Коли б це не закінчилося для неї хворобою... Та й чого ти боїшся? Джек – дитина. Сесіль –також. Що може статися?

Нарешті бабуся поступилася, і Джек став приятелем Сесіль.

У нього почалося нове життя. Спочатку він приходив рідко, потім–частіше, а згодом – щодня. Пані Ріваль незабаром полюбила цього милого, скромного й ніжного хлопчика, якого, так само гнітила загальна байдужість до нього, як Сесіль – скорбота в її домі. Добра жінка зрозуміла, що хлопчик покинутий напризволяще: на його куртці завжди бракувало ґудзиків, і в будь-яку пору дня він не був нічим зайнятий – не ходив до школи і не готував уроків.

– То ти не вчишся в школі, мій маленький?

– Ні, пані. – І зразу ж додавав, адже в дитячому серці часто бувають цілі скарби нерозтраченої делікатності: – Мене вчить мама.

Якби то давалися такі уроки бідній Шарлотті з її пташиним мозком! А втім, легко було помітити, що в Джековій сім'ї ніхто ним не цікавився.

– Неймовірно, – казала пані Ріваль чоловікові, – щоб оце дитині дозволяти з ранку до вечора тинятися без діла!..

– А що тут удієш? – відказував лікар, намагаючись вигородити своїх приятелів. – Він чи то не хоче, чи не може вчитися. Він трохи тупуватий.

– Атож, трохи тупуватий! Та ще й вітчим його не любить... Діти від першого шлюбу завжди занедбані!

Джек знайшов справжніх друзів у лікаревому домі. Сесіль ним марила, без нього не могла і дня прожити. В гарну погоду вони гралися в садку, в погану – йшли до «аптеки». Там завжди клопоталася пані Ріваль. В Етьйолі не було фармацевта, і тому вона сама готувала за чоловіковими рецептами найпростіші ліки: заспокійливі напої, порошки, відвари. Добра жінка вже двадцять років займалася цим і набула такого досвіду, що коли не було лікаря, багато хто звертався за порадою до неї самої. Діти любили сидіти в «аптеці», де по складах читали на матових пляшечках незвичні латинські написи на зразок sirupus gummi



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   32


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет