Книга перша 1] Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, 2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські



бет18/28
Дата17.05.2020
өлшемі1.87 Mb.
түріКнига
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   28

271] Гребні для тебе з-під жереба вийму я, Нісе, бо нині

272] Це все твоя нагорода. Крім того, дасть батько дванадцять

273] Найдобірніших жінок і мужчин із їх зброєю разом.

274] Дасть іще поля той лан, що цар ним Латин володіє.

275] Ти ж, юначе шановний,— вік-бо мій ближчий до твого,—

276] З щирого серця приймаю за друга тебе й пригортаю,

277] Як побратима; у всяких пригодах без тебе не буду

278] Жодної слави шукати для себе в моїх починаннях.

279] Чи правуватиму в мирі, чи війни вестиму, найбільше

280] Буде довір'я ділам і словам твоїм в мене». На все це

281] Так Евріал відповів: «По цьому відважному ділі

282] Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя,

283] А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі

284] Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама

285] Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною

286] Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста.

287] Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки

288] Цеї не знає. Ніч і правиця твоя — мені свідки:

289] Витримать неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю:

290] В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі.

291] Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду

292] Я сміливіше піду». Така мова серця у дарданців

293] Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула

294] Й серце його зворушив любові синівської образ.

295] Він тоді мовить:

296] «Що лише гідне почину твого,— на те сподівайся.

297] Матір'ю буде для мене вона, лиш імення Креузи

298] їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика

299] Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією

300] Ось головою, якою звик батько клястися,— усе те,

301] Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде

302] Матері й роду твоєму». Сказав це й сльозами залився;

303] Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій,

304] Що Лікаон Кносійський зробив по-мистецьки напрочуд

305] І доробив відповідні із кості слонової піхви. [201]

306] Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту;

307] Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши,

308] Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають,

309] Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя:

310] Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа

311] Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень

312] Батькові він передав, але всі ці доручення вітер

313] В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо.

314] Вийшовши, рів перелізли і в теміні ночі прямують

315] Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть

316] Дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили

317] Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору,

318] Воїни, упряж колеса і зброя, й вино — все усуміш.

319] Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами:

320] «Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода

321] Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду

322] Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки,

323] Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку».

324] Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета

325] На гордовитого, що недалечко на купі високій,

326] На килимах простягнувшись, хропів на повнії груди.

327] Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;

328] Та віщуванням загину від себе не міг відвернути.

329] Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали

330] Прямо на зброї; убив зброєносця у Рема; під кіньми

331] Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу шию,

332] Потім також і самому господарю голову зняв він,

333] Кинувши тулуб, що кров'ю ще сходив. Земля і постеля

334] Теплою кров'ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама,

335] І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче

336] Бавився й божого дару хильнув забагато, не встояв,

337] Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би,

338] Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку.

339] Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує,

340] Голод відчувши скажений,— хапає й виносить овечку

341] Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека.

342] Але не менша й різня Евріалова; він так же само

343] В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду,

344] Фада, Гербета, і Рета, й Абара із ними вбиває.

345] Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив,

346] Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався.

347] Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди

348] Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг.

349] Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров'ю, [202]

350] Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає

351] Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа,

352] Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні,

353] Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько

354] Мовить до нього, збагнувши, що надто в різні розшалів він.

355] «Стримаймось,— каже,— бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний.

356] Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже».

357] Та довелось їм багато знадіб'я мужів цих лишити,

358] З чистого срібла — і зброю, і чаші, і килими гарні.

359] Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники" й пояс,

360] Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю

361] Ремулу Цедик, багач, щоб зв'язать побратимством заочним.

362] Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув,—

363] В битві його, після смерті онука, рутули придбали.

364] Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні.

365] Ще й Мессапів із гребнем шолом, що був саме на нього,

366] Він накладає, І вийшли за табір, у місце безпечне.

367] Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі,

368] Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні,

369] їхали, вкриті щитами, до Турна-царя поспішали

370] Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними.

371] Близько було вже до табору їм, під'їздили під мури,

372] Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають.

373] Враз Евріала — який необачний! — шолом його зрадив,

374] Блиснувши променем в вічі ясним у півтемряві ночі.

375] Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону:

376] «Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї?

377] Путь вам куди?» Та вони не озвались на це, лише далі

378] В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі.

379] Кинулись вершники на перехрестя знайомі, й дороги

380] їм вартові звідусіль заступили, а ліс був глибокий,

381] -з чорного дуба, наїжений терням і густо зарослий

382] Всюди корчами, лиш рідко була десь вузенька стежина,

383] Схована в лісі. Темне гілля і важка його здобич

384] Стримали там Евріала, і напрям дороги згубив він

385] Із переляку. А Ніс утікає. І от, нерозважний,

386] Вирвався з рук ворогів із тих піль, що альбанськими стали

387] -зватися згодом від імені Альби, тоді ж там високі

388] Стайні тримав цар Латин. Коли зупинився, нарешті

389] оглянувся даремно за другом, що десь загубився,

390] «Гей, Евріале, сердешний,— гукає він,— де ти зостався?

391] Нк повернуся я знову, і як я заплутану стежку

392] В лісі зрадливім знайду?» І шукати почав, повернувшись, [203]

393] Він по своїх же слідах і блукати в гущавині лісу.

394] Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні.

395] І незабаром ще й крики почув, і уздрів Евріала,

396] Ворог його оточив і узяв у полон, бо зблудив він

397] В місці непевному, в наглім сум'ятті нічному, й даремно

398] Він намагавсь увільнитись. Що діяти? Зброї якої

399] й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати?

400] Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину

401] Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він

402] Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць

403] Глянувши вгору, такими словами благає: «Богине,

404] Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко!

405] Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене

406] Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я

407] З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням

408] Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні,—

409] Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі».

410] Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо

411] Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався

412] Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись),

413] І надломився відразу, й усе передсердя прошило

414] Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає

415] Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно.

416] Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим

417] Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.

418] Не спам'ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні

419] Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок.

420] Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить,

421] Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.

422] «Поки що буде, а ти нам гарячою кров'ю оплатиш

423] Кари обох». Сказав так і кинувся, меч оголивши,

424] На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний,

425] Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись,

426] Довше не міг він терпіти такого великого горя:

427] «Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули!

428] Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого,

429] Та й не здолав би,— за свідків і небо, і зорі я кличу,—

430] Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга».

431] Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра

432] Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди.

433] Мертвий скотивсь Евріал,— по прекрасному тілі у нього

434] Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия.

435] Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом,

436] Гинучи, в'яне, або як той мак на ослаблій стеблині

437] Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі. [204]

438] рііс у саму середину рветься і тільки Вольцента

439] Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне,

440] А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього.

441] Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки

442] В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно

443] І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.

444] Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі

445] Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.

446] Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,

447] День не настане, щоб ваша у пам'яті слава замовкла,

448] Поки Енеїв триматиме дім Капітолія скелю

449] Й поки всю владу над землями батько держатиме римський.

450] Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули

451] І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.

452] Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого

453] Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі,—

454] Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу

455] До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця,

456] Де по недавній різні ще пінились крові потоки.

457] Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний,

458] З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.

459] Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора

460] Й перша промінням новим усі землі обсипала світу.

461] А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв,

462] Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім

463] Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті,

464] й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.

465] Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши

466] Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть

467] З криком великим вони.

468] Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку

469] Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні

470] Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих.

471] Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах

472] Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.

473] Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто

474] І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.

475] Грепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав,

476] Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки

477] -Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши, [205]

478] В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів,

479] І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку,

480] Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо:

481] «Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій

482] Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий,

483] Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши

484] На небезпеку страшенну, із матір'ю бідною навіть

485] Поговорить не дали ув останнє. В незнаному краї

486] Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати,

487] Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила,

488] Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами

489] Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала.

490] Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?

491] Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,

492] Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші?

493] Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце

494] Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя,

495] Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар

496] Громом небесним закинь мою голову ти осоружну,

497] Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу».

498] Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали;

499] Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то,

500] З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав,

501] Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором

502] Разом беруть попід руки й додому її проводжають.

503] Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою

504] Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною

505] В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили

506] Разом щити всі в одну черепаху, і — ну ж засипати

507] Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна,

508] Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців

509] Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри,

510] Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками

511] Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила,

512] Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі,

513] Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним

514] Захистом тих черепах можна видержать все, але годі —

515] Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає,

516] Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть,

517] Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії

518] Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо

519] Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти

520] Ворога з мурів.

521] В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом [206]

522] Він потрясає етруським та димом, і полум'ям сипле.

523] Коней об'їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває

524] Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратись.

525] Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати,

526] Що заподіяв мечем своїм і урн та якого погрому

527] Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка:

528] Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте,—

529] Бо й пам'ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні.

530] Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху,

531] В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї

532] Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали,

533] Щоб її знищить. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах,

534] Оборонялись, густо стріляли й каміння метали.

535] Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло

536] Полум'я, й, вітром роздмухане, далі по дошках побігло,

537] І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже.

538] Заметушилась залога і марно шукала рятунку

539] З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися

540] В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта

541] Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало.

542] Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху

543] Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила,

544] Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор

545] Вирвавсь та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого

546] Мати рабиня Лікімнія в тайні на світ породила

547] Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою

548] Всупереч батьківській волі,— був з голим мечем він, безславний,

549] З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив

550] Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців,—

551] Наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує

552] Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю,

553] й понад ловецькі списи височенним рятується скоком,—

554] Так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь

555] Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї.

556] Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати наміривсь

557] І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру.

558] Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружнії руки.

559] Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим,

560] І переможно кричить: «Невже ти гадав, божевільний,

561] З рук наших вирватись легко?» — і з муру його уже тягне

562] И так, як він висів, з великим уламком стіни одриває.

563] о пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець вхопивши

564] Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів

565] Викраде вовк із стайні ягнятко, і мекає довго [207]

566] Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають

567] Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів.

568] Іліоней величезним уламком скали убиває

569] Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався;

570] Ематіона — Лігер убив, Корінея — Азілас;

571] Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука

572] Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга,

573] Турн — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він,

574] І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта,

575] Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває.

576] Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він

577] Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився;

578] В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку

579] Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла

580] Скриті всередині десь самого дихання основи.

581] Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній,

582] Плащ з іберійського пурпуру сяяв, вишиваний густо.

583] Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері в гаї

584] Виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен

585] І вмилостивлений щедро Паліків ї>лтар височіє.

586] Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі

587] Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя

588] Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши,

589] Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім.

590] Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою

591] Бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята

592] Звик непокоїть, поцілив Нумана, що Ремулом звався

593] й міццю руки був уславлений всюди,— того, що недавно

594] Турна молодшу сестру взяв за жінку,— й простер неживого.

595] Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже ^

596] Мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму

597] Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний:

598] «Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі,

599] Знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти?

600] Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути!

601] Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя?

602] Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш в розмовах умілий.

603] З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились,

604] В воду заносимо ми річкову, щоб лютая студінь

605] їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують

606] Хлопці і бродять лісами; їх ігри — ганяти на конях,

607] Стріли пускати з рогового лука. Юнацтво це звичне

608] Тяжко робити, малим вдовольнятись; лан ралами оре

609] Чи розбиває у війнах міста. Весь свій вік у залізі — [208]

610] В плузі волів поганяємо списом обернутим; навіть

611] Старість, спізнившись, не може віднять у нас духа, згасити

612] Нашу снагу. Ми шоломом вкриваємо сиву чуприну;

613] Свіжу нам любо приносити здобич і жити з грабунку.

614] В вас же я пурпуром, бачу, й шафраном забарвлені шати.

615] Серце розм'якле у вас; і тягне вас бавитись в танцях,

616] Туніки в вас з рукавами, підв'язки шапки прикрашають.

617] Справжні фрігійки із вас, не фрігійці! Мандруйте в високі

618] Гори діндімські, бо манять вас там сопілки двоголосі,—

619] Флейти ідайської матері, з гір Берекінтських тимпани

620] Кличуть вас. Меч залишіте мужам, поступіться залізу».

621] Глуму цього й похвальби, хвастовитої мови цієї

622] Стерпіть Асканій не міг — він стрілу натягнув тятивою

623] З кінського волоса й, руки обидві до неба простерши,

624] Став до Юпітера щирі свої посилати благання:

625] «Замірам смілим моїм будь ласкавий, Юпітере, сам я

626] Дар урочистий в твій храм принесу й прижену перед вівтар

627] Твій я тельця: в нього роги золочені, сам увесь білий,

628] Голову високо так він несе, наче матері рівний,

629] Він уже коле рогами й ногами пісок розбиває».

630] Вислухав батько із неба ясного, із лівого боку

631] Громом озвався; і от — забряжчав уже лук смертоносний.

632] З свистом жахливим, зірвавшись, напнута стріла уп'ялася

633] В голову Ремула, й скроні йому вже залізо пробило.

634] «Гордими можеш словами з героїв тепер глузувати.

635] Відповідь це від полонених двічі фракійців рутулам».

636] Так промовив Асканій. А тевкри всі кликнули разом,—

637] Радість свою виявляють, відвагу до неба підносять.

638] В час той із горніх ефіру висот Аполлон кучерявий

639] Зверху все військо авзонське й троянські укріплення бачив,

640] Сидячи в хмарі, і так до Іула-звитяжця озвався:

641] «Щастен будь з подвигом першим,— до зір це дорога, юначе,

642] Божий потомку і предку богів. По праву всі війни,

643] Ті, що їх доля зішле Ассарака потомству, закінчить

644] Мир справедливий. Тебе не вмістить уже Троя». Це мовив,

645] Із понадхмарних злітає висот, і, розвіявши плинний

646] Подув, летить до Асканія, постать свою на старого

647] Бута змінивши. Той у Анхіса дарданського перше

648] Був зброєносцем і сторожем вірним, а потім в опіку

649] Дав йому батько Асканія. Йшов Аполлон, до старого

650] Зовсім подібний із голосу й барви обличчя; чуприна

651] Сива у нього та зброя побрязкує грізно на ньому;

652] Й Цими словами озвавсь до палкого душею Іула: [209]

653] «Сину Енея, того уже досить, що ти з свого лука

654] Вбив так безкарно Нумана; славу цю першу великий

655] Бог Аполлон уступив тобі й зброї твоїй богорівній

656] Не позавидував; далі ж, мій хлопче, в війну не мішайся».


Каталог: katalogfailyv -> svitova -> 8klas


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   28


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет