Книга перша 1] Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, 2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські



бет21/28
Дата17.05.2020
өлшемі1.87 Mb.
түріКнига
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

613] Мала б я в тебе таку, як колись, і як бути повинно,

614] Силу кохання, напевно, ти в тому мені б не перечив,

615] Наймогутніший, щоб збити тепер ще живого могла я

616] Вивести Турна та батькові Давну віддати живого.

617] Хай тепер гине і чистою кров'ю хай тевкрам заплатить.

618] Все ж таки з нашого роду ім'я він виводить, Пілумн був

619] Прадід його у четвертім коліні, і завжди рукою

620] Щедрою в храмах твоїх він жертви численні приносив».

621] їй цар Олімпу небесного так відповів коротенько:

622] «Що ж, як ти просиш тепер відсунути смерть юнакові,

623] Хоч йому вмерти судилось, жадаєш, щоб це учинив я,

624] Втечею Турна врятуй, від погрози лихої недолі

625] Вирви його. Це-бо можна дозволить. Якщо ж якусь глибшу

626] Думку ти криєш в проханні і хочеш війну обернути,

627] Зовсім змінити, то знай, що пусті ти плекаєш надії».

628] З ревними слізьми Юнона: «А що, якби в слові одмовив,—

629] В серці ж признав ти,— і все ж таки Турну життя б залишилось?

630] Жде-бо на нього, безвинного, згуба тяжка, хіба справді

631] Я помиляюсь. Коли б то я марним каралася страхом,

632] Ти ж би свій задум на краще змінив, у твоїй-бо це волі».

633] Тільки слова ці сказала, і тут же з високого неба

634] З бурею разом спустилась на землю і, в хмарі сповита,

635] Попрямувала до військ Іліону, у табір лаврентський.

636] І утворила богиня із хмари густої, на образ

637] І на подобу Енея, безсилу мару — дивовижне

638] Виглядом диво,— убрала ту постать у зброю дарданську.

639] Щит їй і гребінь дала на шолом, як в божистого мужа;

640] Мову дала для омани, без жодного значення звуки,

641] Й ту, що у нього, ходу. Це так, як-то кажуть, літає

642] Десь після смерті мара, а чи сон так заплутує мислі.

643] В перших рядах ця завзято гасає мара, брязкотінням

644] Зброї роз'ярює мужа й на бій викликає. І вийшов

645] Турн проти неї, і спис він із свистом іздалека кинув.

646] Та відвернулась мара і лиш п'яти йому показала.

647] Турн тоді щиро повірив, що справді Еней утікає.

648] В серце схвильоване марна вступила до нього надія:

649] «Чом ти тікаєш, Енею? Домовленим шлюбом не нехтуй!

650] Дасть ця правиця ту землю тобі, що по хвилях шукав ти».

651] Крикнув це й кинувся, блиснувши гострим мечем, за марою,

652] Сам-бо не відав того, що вітри цю утіху розвіють.

653] Там випадково стояло судно, до високої скелі

654] Міцно прикріплене, був там готовий місток і драбина.

655] Тим кораблем цар Озіній приплив із клузійського краю.

656] На корабель той Енеєва тінь утекла полохлива [231]

657] Й десь у кутку заховалась. За нею і Турн, знай, долає

658] Всі перешкоди й високі містки перестрибує спритно.

659] Лиш на судні опинивсь, як Сатурнія линви зриває

660] І корабель неприв'язаний котить по хвилях рухливих.

661] Турна, що зник десь раптово, шукає Еней для двобою

662] І на той світ по дорозі багато мужів посилає.

663] Легка ж мара пристановища більше уже не шукала,

664] А відлетіла під небо і в чорних розтанула хмарах.

665] Турна тим часом на море широкеє винесла хвиля.

666] Глянув навкруг, не свідомий, що діється з ним, і не вдячний,

667] Що врятувався, до неба здіймає він руки й волає:

668] «О всемогутній наш батьку, в такому-то злочині винним

669] Ти мене визнав, такої завдати волів мені кари?

670] Звідки я мчусь і куди? І яка це несе мене втеча?

671] Знов чи побачу я мури Лавренту і табір? Що буде

672] З тими мужами, що разом зі мною в похід виступали?

673] Я ж їх усіх залишив так ганебно на смерть, на поталу?

674] Бачу тепер їх розбитих і стогін конаючих чую.

675] Що тепер вдію і де підо мною в глибінь неосяжну,

676] Земле, розступишся? Згляньтесь на мене мерщій, буревії,

677] І на каміння, на скелі судно занесіть (про це ревно

678] Турн вас благає), пошліть на безвихідні дикі мілини,

679] Де ні рутули, ні вістка ніяка мене не досягне».

680] Так промовляючи, бореться сам із думками, чи має

681] З сорому він величезного впасти на вістря й загнати

682] Немилосердний свій меч поміж ребра, чи скочити в хвилі,

683] В саму середину, так добиватися вплав до крутого

684] Берега й наново з тевкрами герць бойовий починати.

685] Тричі він важивсь вчинить одне й друге, і тричі Юнона

686] Наймогутніша спиняла, і з жалю до нього юнацький

687] Стримала запал. Пливе він, скородячи плесо, й щасливо

688] Хвилі несуть його в древнє прабатьківське Давнове місто.

689] Та за наказом Юпітера вийшов до бою тим часом

690] І на радіючих тевкрів напав, розпалившись, Мезенцій.

691] Збіглись тірренські загони, і всі на одного напали,

692] Всі на одного палають ненавистю й стрілами сиплють.

693] Він, наче скеля, що видалась в море безкрає далеко,

694] Шалу вітрів і хвилі підставлена, силу й погрози

695] Неба і моря сама лиш витримує й не ворухнеться.

696] Гебра на землю звалив, Доліхаона сина, й Латага,

697] И Пальма, що мав утекти: Латага в обличчя ударив

698] Скелі гірської відламком великим, а Пальмові жили

699] У підколінні підрізав і немічним повзати кинув. [232]

700] Лавсові ж зброю дає, щоб носив на своїх її плечах,

701] А на шолом йому гребінь встромляє. Й фрігійця Еванта

702] Вбив, і Міманта, ровесника й друга Паріса,— тієї

703] Самої ночі, що мати Теано, на втіху Аміку,

704] Батьку, його дарувала, й цариця, Кісеєва донька,

705] Що завагітніла ярим вогнем, породила Паріса.

706] В рідному місті Паріс опочив, Міманта ж незнана

707] Вкрила земля лаврентійська. Мов злющими вигнаний псами

708] З пагір високих кабан, що плекав його довгії роки

709] Везул соснистий і довгії роки багно лаврентійське,

710] В сіті потрапить в гаю комишевім і дико гукає,

711] Й їжиться в нього щетина, й ніхто не посміє до нього

712] Навіть наблизитись, тільки списами, іздалека ставши,

713] Кидають в нього і лиш галасують з безпечного місця.

714] Він же поволі безстрашно на всі обертається боки,

715] Й тільки зубами скрегоче, й списи лиш обтрушує з спини.

716] Так же і з тих, в кого був на Мезенція гнів справедливий,

717] Жоден не смів із мечем у руці нападати на нього;

718] Здалека тільки списами тривожили й криком великим.

719] Був серед них із старого корітського краю утеклий

720] Грек той Акрон, що безшлюбною дівчину кинув кохану.

721] Бачить Мезенцій, як той у середину війська вмішався

722] У багряниці, що суджена ткала, і в перах пурпурних,—

723] Наче той лев зголоднілий, що скрізь по висотах блукає,

724] Голодом гнаний шаленим, і десь чи козу полохливу

725] Раптом побачить, чи оленя, що підійма свої роги,—

726] Скочить і широко пащу роззявить, наїживши гриву,

727] І припадає до м'яса, і чорна у нього стікає

728] З пащі жахливої кров,—

729] Кинувсь так жваво Мезенцій в гущавину воїв ворожих.

730] Падає бідний Акрон і чорну б'є п'ятами землю,

731] Зламаний спис миє кров'ю й вмирає. Він мав за безчестя

732] Вбити Орода, коли той тікав, і поранити ззаду,

733] Кинувши списом, але оббігає його і виходить

734] Просто назустріч йому і, ставши як муж проти мужа,

735] Перемагає не підступом хитрим, а силою зброї.

736] Потім ногою і списом оперсь на упалого й мовив:

737] «Ось перед вами, мужі, частина воєнної сили —

738] Гордий Ород,— і нехтувать нею не слід нам». Всі друзі

739] Скрикнули разом на те і веселий пеан заспівали.

740] Той же, спускаючи дух: «Недовго ти будеш безкарно

741] Тішитись так, переможче, і хто б ти не був, а та сама

742] Жде тебе доля, і скоро на цьому ж ти полі поляжеш».

743] З гнівом Мезенцій крізь сміх: «Ти зараз вмирай, а про мене [233]

744] Батько богів, цар людей вже розсудить». Сказав це і витяг

745] З тіла свій спис. Того ж спокій глибокий обняв і залізний

746] Сон, його очі стулились, і вічна їх тьма огорнула.

747] Цедик убив Алкатоя, Сакратор — Гідаспа, Рапон же

748] Вбив і Партенія, й Орса, великої сили героя.

749] Клонія вцілив Мессап й Ерікета, Лікаона парость,—

750] Першого вбив на землі, бо розгнузданий кінь спотикнувся,—

751] Пішки йшов другий. Був піший і Агіс, що вийшов з Лікії,

752] Вбив його тут же Валер, не позбавлений доблесті предків.

753] Тронія Салій убив, а Салій Неальком убитий

754] Списом з засади й стрілою, що здалека б'є непомітно.

755] Смуток тяжкий і втрати ділив уже Марс обопільні,

756] Падали рівно й до наступу йшли переможці й побиті,

757] Жодні не знали утечі. В оселі Юпітера, в небі,

758] Уболівають богове над марним оцим і взаємним

759] Гнівом і тим, що люди так терплять багато. Венера

760] Бачить усе це, за нею Юнона, Сатурнова донька;

761] Між тисячами шаліє бліда Тізіфона. А далі

762] Ратищем дужим Мезенцій вимахує грізно й прямує

763] Полем, немов Оріон величезний, коли він найглибші

764] Води Нерея в середині саме убрід переходить,

765] Шлях свій верстаючи, сам же над плесо плечима сягає;

766] Чи із верхів'я гірського стару несучи яворину,

767] Йде собі сам по землі, ховаючи голову в хмари,—

768] Так і Мезенцій ішов у зброї своїй величавій.

769] Щойно Еней спостеріг його здалеку в лавах військових,

770] Вирішив вийти на нього. А той не злякавсь і чекає

771] Славного ворога; сам непорушно стоїть і очима

772] Міряє місце, чи списом докине. «Правиця хай богом

773] Буде мені, а спис, який кидаю, хай помагає.

774] Зброю ж, яку я стягну із цього душогуба Енея,

775] Лавсе, одягнеш на себе — тобі цей трофей обіцяю».

776] Так промовляючи, він іздалека з свистом закинув

777] Гострого списа; але, пролетівши, об щит він одбився

778] Й славного мужа Антора, що був Геркулесові другом,

779] Вдарив у бік, аж у нутрощі встрявши; Антор, з Арголіди

780] Посланий, коло Евандра осів в італійському місті.

781] Впав бідолаха, за іншого вбитий, поглянув у небо

782] І, умираючи, Аргос згадав, дорогий його серцю.

783] Кидає списа свойого побожний Еней. Спис, пробивши

784] Вигнуте мідяне коло потрійне, льняну поволоку

785] й шкуру волову потрійну, встромився внизу у пахвину,— [234]

786] Й списові сили не стало. Побачивши кров у тірренця,

787] Радісно меч свій з пахвини Еней витягає, і в буйнім

788] Шалі пойнятого трепетом ворога він доганяє.

789] Тяжко тоді застогнав із любові до милого батька

790] Лавс, це побачивши, й сльози рясні полилися у нього.

791] Не замовчу я про смерть невблаганну твою, про учинки

792] Славні твої і про тебе, пам'яті гідний юначе,

793] Якщо з довірою приймуть нащадки ці давні події.

794] До боротьби вже нездатний, зв'язаний в рухах, ногою

795] Батько назад відступив, і щитом волочить він списа.

796] Раптом прорвався юнак і в середину бою встряває;

797] Враз підбігає Еней і правицею вже замахнувся,

798] Він же кинувсь під меч і затримав його на хвилину.

799] Друзі за ним поспішають із криком великим, і поки

800] Батько, боронений сина свойого щитом, не відійде,

801] Мечуть списи, хочуть ворога стрілами здалека гнати.

802] В шал упадає Еней і, щитом заслонившись, із місця

803] Не уступає. Як градова буря із неба посипле,

804] З поля тікають усі орачі, хлібороби й мандрівці

805] Схову шукають безпечного десь чи під берегом річки,

806] Чи у скелястій печері, як довго на полі негода,

807] Щоб, як покажеться сонце, могли вони взятись до діла,—

808] Так і Еней, звідусіль засипаний градом списів їх,

809] Доти витримує, аж прогримить вся та хмара воєнна,

810] Й Лавса він лає й грозить йому тяжко: «Чого поспішаєш?

811] Смерть тут чекає на тебе, і зваживсь на діло ти більше,

812] Ніж твої сили; любов ця тебе, необачний, погубить».

813] Той не зважає на це і шаліє в своєму одчаї.

814] Лють проникає ще глибше у серце вождеві дарданців,

815] Парки для Лавса прядуть уже нитку останню. Еней-бо

816] На юнака замахнувся могутнім мечем і у нього

817] Весь увігнав. ЬЦит пробито, і легку броню цю хвастунську,

818] Й туніку, що її золотом мати йому вишивала;

819] Крові в запазуху повно влилося. Душа тоді в смутку

820] Тіло лишила й до предків полинула з вітром. Поглянув

821] Син Анхісів тоді на того, що вмирав, і на лиця,

822] Лиця, що дивна їх блідість окрила, і тяжко зітхнув він

823] З жалем гірким, і простяг йому руку; і виник у нього

824] В пам'яті образ любові до батька. «О хлопче нещасний,

825] Що тобі дасть побожний Еней за ці славні заслуги,

826] Щирості гідне твоєї? Ту зброю, якою втішався

827] Досі, і далі тримай; а самого тебе, якщо тільки

828] Йдеться про це тобі, попелу й предкам віддам я належно.

829] В смерті печальній твоїй одна лише в тебе утіха, [235]

830] Що від правиці Енея вмираєш великого». Друзів

831] Лаючи надто повільних, з землі юнака підіймає,

832] Що за звичаєм зачесані кучері кров'ю споганив.

833] Батько тим часом над хвилями Тібру вмивав свої рани;

834] Він полоскав їх водою й, на стовбур похилий опершись,

835] Тілом своїм спочивав. Шолом його мідний на гілці

836] Осторонь висів, і зброя важка між травою лежала.

837] Молодь добірна його оточила. Він дихає важко,

838] Шию підперши і звісивши бороду довгу на груди.

839] Часто про Лавса питав, і за ним багатьох посилав він,

840] Щоб завернули його і сказали йому повеління

841] Батька сумного. Несли із плачем сюди друзі на зброї

842] Мертвого Лавса; юнак був великий, велика і рана,

843] Що подолала його. Уже здалека вчуло ридання

844] Батькове серце, до лиха чутливе. Він голову сиву

845] Порохом всю посипає, і руки здіймає до неба,

846] І припадає до тіла. «Мій сину, невже так бажав я

847] Жити, щоб-то допустить замість себе під руку ворожу

848] Синові стати? Чи ран твоїх болем я, батько, врятуюсь,

849] Смертю твоєю живий? Тепер, бідолашному, врешті,

850] Згуба остання мені, тепер моя зглибилась рана!

851] Я-бо, мій сину, своєю виною сплямив твоє ймення,

852] Бо, зненавиджений, з трону батьків моїх прогнаний був я,

853] Кару був винен моїй батьківщині й ненависті рідних;

854] Краще б негідне життя сам усякій віддав би я карі.

855] Та ось живу й ще не кидаю я ні людей, ані світу,

856] Але покину». Він так промовляє і тут же на ногу

857] Хвору ступає свою, і хоч біль в його рані глибокий

858] Сил убавляє, не впав і коня привести свого каже.

859] Кінь той був слава, і шана, й утіха його, він на ньому

860] З воєн усіх переможцем вертався. До нього сумного

861] Так промовляти почав він: «Мій Ребе, ми разом обидва

862] Довго на світі жили (якщо смертним щось довго буває).

863] Нині або переможцем сюди принесеш ти криваву

864] Зброю й Енеєву голову й будеш за Лавсову кривду

865] Месником, або, як сила путі не відкриє, поляжеш

866] Разом зі мною; бо вірю, не стерпиш, могутній, щоб інший

867] Хтось верховодив тобою, щоб тевкр був хазяїном в тебе».

868] Так він промовив і, прийнятий радо, сідає на нього,

869] Як і раніше, і гострі списи бере в руки обидві;

870] Світлий мідяний шолом, що наїжився волосом кінським,

871] Голову вкрив йому. Так і помчав він в середину бою.

872] В серці вирує і сором великий, і смуток шалений,

873] І божевільна любов, і відваги свідомість. Він дужим [236]

874] Голосом кличе Енея три рази. Зрадів той, пізнавши,

875] Й так помолився: «Хай батько богів з Аполлоном високим

876] Дасть, щоб в бою ти зустрівся зі мною».

877] Тільки промовив і з грізним він списом виходить навпроти.

878] Той же: «Чого, найлютіший, мене так страхаєш, забравши

879] Сина? То шлях був єдиний лише, щоб мене погубити,

880] Не боїмось-бо ми смерті й боги не страшні нам ніякі.

881] Кинь це. На смерть я іду, та раніш тобі дам у дарунок

882] Ось що». Промовив і спис свій на ворога кинув, а потім

883] Кидає другий і третій, і колом кружляє великим,

884] Тільки ті напади щит золотий відбиває. Аж тричі

885] Вліво довкола стоячого їде і сипле списами.

886] Тричі троянський герой на щиті мідяному обносить

887] Ліс велетенських списів кругом себе. Коли ж це набридло

888] І допекла ця нерівна йому боротьба, то вагавсь він

889] Довго, аж поки зібрався й ворожому кинув коневі

890] Списа між скроні опуклі. Здіймається високо диба

891] Четвероногий, повітря копитами б'є над собою,

892] Вершника з себе скидає і перекидається раптом,

893] І, на землі розпростертий, він руху його позбавляє,

894] Впавши сторчма і передом цілим згори приваливши.

895] Всі, і трояни, й латини, вогнем спалахнувши, до неба

896] Крик підняли. Еней підбігає до нього і, меч свій

897] З піхов виймаючи, так над упалим говорить: «Де ж нині

898] Той завзятущий Мезенцій, де ділася дика відвага?»

899] Але ж тірренець, поглянувши вгору, повітря вдихнувши

900] Й опам'ятавшися, мовив: «Мій вороже тяжкий, навіщо

901] Лаєшся й смертю грозиш? Ганьби у падінні немає,

902] Я тут не ласки просити прийшов; і мій Лавс із тобою,

903] Певно, не так домовлявся. Прошу одного лиш, як може

904] Щось переможця просити побитий; дозволь моє тіло

905] В землю покласти. Я знаю, усі мої люті на мене.

906] Лють ту, прошу, відверни й дай із сином спочити в могилі».

907] Мовивши це, і меч свій свідомо на горло сприйнявши,

908] Вилив він душу свою із струменем крові на зброю.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА
1] Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши.

2] Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати

3] Друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти

4] За перемогу богам він складає.]Лише засвітало,

5] Він на вершині Кургана поставив великого дуба,

6] Гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього,

7] Із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї,

8] Боже великий війни. Закладає на нього він гребні,

9] Кров'ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє;

10] Панцир вдягає, двічі по шість раз у битвах пробитий;

11] Зліва прив'язує щит мідяний, через шию завісив

12] Меч, весь у кості слоновій. І так тріумфуючих друзів

13] (Бо оточила його вся громада вождів) закликає:

14] «Зроблено діло велике, герої,— геть всяку тривогу,

15] Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята,

16] Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій.

17] Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито.

18] Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії,

19] Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати

20] й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді,

21] Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість.

22] Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо,—

23] Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.

24] Йдіть же,— сказав він,— і в душі славетні, що цю батьківщину

25] Кров'ю для нас породили, останньою данню вшануйте;

26] Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо

27] Тіло Палланта того, що доблесті повного нині

28] Чорна забрала година й в могилі сумній оселила».

29] Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів,

30] Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне

31] Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази,

32] Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину,

33] З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця.

34] Челядь уся і троянці юрбою його оточили

35] І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси.

36] Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж

37] Лемент зняли аж до неба вони, б'ючи себе в груди.

38] Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим.

39] Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле

40] И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку

41] Рану від вістря списа італійського, ринули в нього

42] Сльози, й він мовив: «Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись

43] Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив, [241]

44] Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо

45] Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході,

46] Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі

47] Слав будувати велику державу і згадував чуйність

48] В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем'ям

49] Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти,

50] Може, складає богам і множить на вівтарі жертви.

51] Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен

52] Владі небесній, у смутку пусту цю складаємо шану.

53] Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий!

54] Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний,

55] Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання!

56] Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних,

57] Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.

58] Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!»

59] Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти,

60] Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська,

61] Щоб віддали у поході останню пошану і сльози

62] Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім

63] Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них

64] Швидко плетінку плетуть, м'які улаштовують мари,

65] З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття,

66] Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе,

67] Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке

68] Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі

69] Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить

70] Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть,

71] Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.

72] Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті;

73] Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська

74] За давнини ще колишньої власними ткала руками

75] І золотими нитками для нього мережала ніжно.

76] З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану

77] Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав,

78] Маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї

79] Битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич

80] В довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх

81] В ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв'язати

82] Тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові

83] З них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же

84] Каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу

85] З записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта:

86] йде, безталанний, похилений віком, і б'є кулаками

87] В груди, а нігтями вид свій потворить; валяється долі, [242]

88] Впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці,

89] Кров'ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними,

90] Кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку,

91] Й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході

92] Спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець.

93] Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці,


Каталог: katalogfailyv -> svitova -> 8klas


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет