Книга перша 1] Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, 2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські



бет23/28
Дата17.05.2020
өлшемі1.87 Mb.
түріКнига
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

480] Стільки нещастя, і очі прекрасні свої опустила.

481] Слідом ідуть матері і сповнюють ладану димом [251]

482] Храм весь, стають на порозі високім і тужні благання

483] Шлють до богині: «Могутня владичице збройна, богине

484] Воєн, Трітоніє-діво, своєю рукою приборкай

485] Зброю фрігійця-грабіжника, кинь його в порох обличчям

486] І умертви під високими брамами нашого міста».

487] Тури же, весь сповнений люті, до бою в той час готувався:

488] Панцир на себе надів і з червоної міді лускою

489] їжився грізно, литки в наголінники з золота зброїв.

490] Не ослонив ще обличчя, та вже причепив він до боку

491] Меч свій, і, сяючи золотом, біг із високого замку,

492] Й серцем радів, і вбивав ворогів у своїх він надіях.

493] Наче той кінь, що від ясел зірвався з припону й дістався,

494] Врешті, на волю й, хазяїном ставши широкого поля,

495] На пасовища біжить, де кобил табуни випасають,

496] Або на річку знайому, де завжди привик він купатись,

497] Високо шию несе, і брикає, й ірже у своєму

498] Буйстві, а гриву по шиї, по грудях вітрець розвіває.

499] Тут проти нього з загоном із вольсків виходить Камілла.

500] Скочила з свого коня коло самої брами цариця.

501] Полк весь за нею те саме вчинив — всі стрибнули на землю

502] З коней своїх. І каже вона: «Якщо може по праву,

503] Турне, відвага собі довіряти, то я обіцяю

504] Проти загонів Енея і проти кінноти тірренців

505] Стати до бою сама. Дозволь мені першій зазнати

506] Всіх на собі небезпек бойових, а ти й піхотинці

507] Станьте під містом і мурів пильнуйте». А Турн, утопивши

508] Очі у грізну цю дівчину, в відповідь так промовляє:

509] «Діво, Італії славо, яку тобі дяку повинен

510] Скласти я словом і ділом? Та нині, коли своїм духом

511] Ти все на світі долаєш, діли вже й труди всі зі мною.

512] Якщо правдиві чутки і вивідачі вірно доносять,

513] Вислав злостивий Еней уперед легкозбройну кінноту,

514] Щоб чатувала на полі, а сам по стрімких, недоступних

515] Пнеться верхах і підходить під місто. Ось тут приготую

516] Засідку я — над стрімкою стежиною в лісі засяду

517] З військом в яру, де зійшлися дороги, а ти тоді стрінеш

518] Зброєю військо тірренське. З тобою також і завзятий

519] Буде Мессап, і латинські загони, й ряди тібуртинські,

520] Провід над ними всіма ти обіймеш». Ось так промовляє

521] Він, і Мессапа, й вождів союзних такими ж словами

522] Кличе до бою, й на ворога сам вирушає. Крутий там

523] Яр є, придатний на засідку й підступ воєнний, обабіч

524] Темна гущавина берег укрила; туди пробігає

525] Стежка вузенька, й вузькі лиш ізвори туди досягають,—

526] Доступ тяжкий туди. Тут, над цим яром, немовби на чатах [252]

527] Аж на вершечку самому гори, є незнана рівнина —

528] Схови безпечні, чи хочеш ти справа, чи зліва вступити

529] В битву, чи скелі великі котить, якщо з гір наступати.

530] Юний герой наш сюди по знайомих дорогах подався

531] Й місце зайняв те, і тут він засів у лісах непривітних.

532] В небі тим часом Латонія подругу кличе до себе,

533] Опію бистру, одну із дівчат свого кола святого,

534] Й сумно до неї такими говорить словами: «Дівчино,

535] Ось на криваву війну йде Камілла і марно на себе

536] Зброю мою одягає, для мене з усіх наймиліша,

537] Не відтепер-бо так ніжно її полюбила Діана,

538] І не відразу любов їй солодка зворушила душу.

539] В час, коли силою був Метаб із держави Пріверна

540] Прогнаний — бо зненавиділи люди,— коли утікав він

541] З міста старого, то в січі воєнній в далеке вигнання

542] Виніс він доньку маленьку і дав їй ім'я материнське,

543] Злегка лише із Касмілли змінивши його на Каміллу.

544] Тож, пригорнувши її до грудей, він блукав по верхів'ях

545] І непрохідних лісах. Але й там долітали до нього

546] Стріли жорстокі і вольсків ватаги його настигали.

547] Тут йому шлях перетяв Амасен в його втечі, піднявши

548] Спінені води свої до верха берегів, бо прорвалась

549] Злива така з хмаролому. Він тут переправитись хоче,

550] Та зупиняє його немовлятко і острах за нього.

551] Довго роздумував він, поки вирішив так учинити:

552] Воїн тримав цей, до речі, в руці своїй спис величезний;

553] Був це осмалений чисто дубок сукуватий, до нього

554] Він посередині саме прив'язує доню, оплівши

555] Ликом і корком лісним. Спис рукою він дужою важить

556] І до небес посилає благання: «Ласкава Латонська

557] Діво, опіко лісів, я, сам батько, її на послугу

558] Передаю тобі. Зброю твою ухопивши, уперше

559] Помочі просить вона в цій від ворога втечі повітрям.

560] Діво божиста, благаю, візьми собі в дар те, що зараз

561] Передаю я непевному вітрові». Мовив це й кинув

562] Спис, розмахнувшись плечем. В шумі вод на свистячому списі

563] Понад рвучкою рікою летить бідолашна Камілла.

564] Миттю Метаб, якого вже близько юрба настигала,

565] Хвилям себе віддає й вихоплює спис із дівчатком

566] Із мурави, й переможно він Трівії дар цей підносить.

567] Не прийняло його місто ніяке ні в мури, ні в житло,—

568] И сам він із дикості рук своїх не простягнув би ніколи;

569] В горах безлюдних життям пастухів увесь вік свій прожив він.

570] Тут, між тернових кущів і звірини, вуховував доню —[253]

571] Все молоком годував її, що у кобили із стада

572] З вимені в ніжні уста їй доїв. А скоро лиш перші

573] Кроки ступати дитя почало, то ручки маленькі

574] Списом він гострим озброїв і стріли, і лук перевісив

575] Через плече їй, маленькій; і замість злота в косі, й замість

576] Довгої палли, на тілі звисала у неї, на спині,

577] Від голови її, шкура тигриці. Вже ручкою вміло

578] Кидала стріли дитячі й довкола голівки крутила

579] Пращу на ремені звитім; уже й журавля убивала,

580] Що прилетів з-над Стрімону, чи білого лебедя часом.

581] Вже матерів з міст тірренських багато бажали даремно

582] Взяти її за невістку. Вона ж лиш Діану та зброю

583] І непорушну невинність дівочу кохає. Бодай би

584] Шалом війни не палала ніколи вона і ніколи

585] Не забажала боротись із тевкрами! Нині одною,

586] Певно, із подруг була б моїх милих. Та годі, як доля

587] Так напосілась на неї, то злинь же, о німфо, із неба

588] І завітай до латинського краю, де битву скорботну

589] Під нещасливою зводять зорею. Візьми це від мене,

590] З сагайдака вийми мстиву стрілу, нехай кров'ю обмиє

591] Гріх свій цією стрілою, хто б то не був, чи троянець,

592] Чи італієць, хто тіло поранити смів би священне.

593] Потім нещасної прах, її зброю, не боєм здобуту,

594] В хмару сповивши, візьму, щоб у рідній землі поховати».

595] Мовила так, а та, пролітаючи легким повітрям,

596] З шумом полинула, й чорная буря її огорнула.

597] В час той троянський загін вже до мурів підходив,

598] І всі етруські вожді, і вершники всі йшли рядами,

599] Турма за турмою. Коні іржуть на широкому полі,

600] В чвалі копитами дзвонять, туди і сюди завертають,

601] З віжок натягнутих вирватись хочуть; а ниви, де глянеш,

602] їжаться вістрями ратищ залізних, аж в небо йде сяйво.

603] В поле виходять на прю з ворогами Мессап і латинці

604] Бистрі, і брат його Корас, і воїнство діви Камілли,

605] Зброю вперед виставляють, напруживши дужі правиці,

606] Вістрями грізно розмахують, все гарячіші лунають

607] Крики мужів, що битися вийшли, і коней іржання.

608] А як загони наблизились, щоб долітала їх зброя,

609] Стримались трохи обидва ряди. Тоді раптом зірвались

610] З криком, і коням шаліючим ще піддають заповзяття.

611] І звідусіль викидають списи, і так густо, неначе

612] Сніг повалив, аж хмарою небо закрили. Найперші

613] Змірялись в битві списами Тіррен із палким Аконтеєм,—

614] З гуком великим загибель несуть один одному коні [254]

615] Груди грудьми розтрощили. З сідла Аконтей вилітає

616] Так, мовби громом убитий, або якби з пращі хто стрельнув;

617] Гримнув далеко, й душа у повітрі розтала. Відразу

618] Лави схитнулись, тікають латинці, щити обертають,

619] Коней до міста женуть. Троянці їх гонять, і перший

620] Турми Азілас веде. Вже до брам наближались, як знову

621] Крик піднімають латинці, і коні слухняні звертають.

622] Ці утікають тепер, ослаблені віжки пустивши,

623] Так, наче хвилі мінливі, що з глибу морського наринуть

624] І по землі розіллються й вода понад скелі сягає,

625] Піняться й весь заливають найдальший пісок прибережний;

626] Потім назад вони котяться й знову, кипучі, із шумом

627] З скель опадають і, берег слизький залишивши, спливають.

628] Двічі етруски відважні гонили рутулів під мури,

629] Двічі тікали відбиті, назад оглядались і спини

630] Від ворогів заслоняли щитами. Коли уже втретє

631] Бій почали, то зчепилися цілими лавами й стали

632] Муж проти мужа,— зчинилася січа, й поранених зойки

633] Множились, трупи і зброя в кривавих потоках спливали,

634] Перемішались із людськими трупами гинучі коні.

635] Бій розгорявся. Не зваживсь, проте, Орсілох на самого

636] Ремула зблизька напасти, тож кидає спис у коня він —

637] Вістря під вухом застрягло. З удару цього аж шаліє

638] Звір гучноногий, і диба стає, і, не стерпівши болю,

639] Груди підносить, копитами високо б'є у повітрі.

640] Скинений воїн скотився на землю. Катілл же Іолла

641] Й сильного духом і тілом Гермінія збройного валить,

642] Голе чоло в нього й кучері світлі спадають на голі

643] Плечі, і весь він для зброї відкритий, та ран не боїться.

644] Гострий у плечі могутні уп'явсь йому спис, затремтівши,

645] Й вістрям пройнятий муж ізігнувся удвоє від болю.

646] Чорна струмує потоками кров, і трупи залізом

647] Множать бійці і смерті прекрасної в ранах шукають.

648] В цій кривавій різні амазонка Камілла гуляє

649] З сагайдаком на плечах, грудь одну лиш відкривши до бою.

650] То вона густо з руки посіває гнучкими списами,

651] То двоєсічним залізом в правиці махає невтомно;

652] Лук золотий і Діанині стріли бряжчать їй на плечах.

653] А відступить їй доводиться часом, свій лук обертає

654] Й стріли пускає дзвінкі. Добірні є подруги з нею —

655] Діва Ларіна, і Тулла, й Тарпея, що мідну сокиру

656] Грізно підносить,— усі італійки. Забрала до себе

657] їх божественна Камілла в свій почет, в війні і у мирі

658] Добрих своїх помічниць. Фракійські отак амазонки [255]

659] Крешуть копитами лід ріки Термодонту й воюють

660] В зброї стоколірній чи в товаристві вони Іпполіти,

661] Чи як додому вертається Марсова Пентесілея

662] Возом воєнним, круг неї ж велика громада жіноча,

663] Гойкають в дикому шалі й опуклими дзвонять щитами.

664] Діво жорстока, кого ти найперше, кого наостанку

665] Списом убила? Тіл скільки вмираючих кинула долі?

666] Клітія сину Евнеєві зразу, як лиш нагодився,

667] Довгим списом ялиновим ти груди міцні проколола.

668] Гине він, крові потоки спливають із нього, криваву

669] Землю кусає, вмираючи, й крутиться, рану обнявши.

670] Потім і Ліра, й Пагаса. Одного, як мав він схопити

671] Вбитого віжки коня, що падав під ним, а другого,

672] Як йому в поміч правицю простяг безоружну,— обидва

673] Стрімголов впали. До них додала Іппотада Амастра;

674] Здалека спис заганяє в Терея, по нім в Гарпаліка,

675] І Демофоонта, і Хрома; а скільки списів тих пустила

676] Діва із рук — стільки впало фрігійських мужів. Над'їжджає

677] Здалека також Орніт, на япігськім коні, у незнаній

678] Зброї, ловець. На плечах з бика круторогого шкура;

679] Голову вовча пащека вкриває велика, з зубами

680] Білими, з мордою разом, в руках його проста дубина.

681] Сам посередині війська іде, й від усіх він на цілу

682] Голову вищий. Його наздогнавши (зробить це не важко,

683] В час, коли цілий загін утікає), списом прошиває

684] Й так йому злісно говорить: «Ти думав, тіррене, що в лісі

685] За звіриною гасаєш? Прийшла тепер хвиля, що можна

686] Ваші хвальби вкоротити уже навіть зброєю жінки.

687] Та понесеш ти до батьківських тіней принаймні ту славу,

688] Що ти від зброї Камілли упав». Й Орсілоха, ще й Бута,

689] Велетнів двох, тут же вбила тевкрійських; з них Бута пробила

690] Списом, як він одвернувся, між панцирем і між шоломом,

691] Де прозирає шия, коли він сідає, й де зліва

692] Щит через рам'я спускається. А Орсілоха вбиває

693] Підступом: ніби тікає від нього й круг себе обводить

694] Колом великим, а потім з середини кола на нього

695] Раптом сама нападає й, підвівшись в сідлі мимоволі,

696] Дужу сокиру свою і крізь панцир міцний, і крізь кості

697] В нього вганяє, дарма що той проситься й ревно благає,—

698] Б є многократно, аж мозок гарячий пливе по обличчі.

699] Тут попадається їй і син Авна, герой апеннінський,

700] Що зупинивсь перед нею від страху; це був не останній

701] о-поміж лігурів, що хитрістю вмів рятуватись, якби лиш [256]

702] Доля йому дозволяла. Шн оачить: ніяким вже чином

703] З бою не вийде і напад цариці стрімкий не відверне,

704] В підступи й хитрощі вдався і так їй почав говорити:

705] «Що це, жінко, мені за геройство, як в доблесті кінській

706] Силу свою ти вбачаєш? Відмовся від кінної втечі,

707] І на землі тут, нарівні зі мною, зустріньмося пішки:

708] Знатимеш, певно, тоді, кому шкодить хвальба пустослівна».

709] Мовив він так, вона ж, вражена боляче й сповнена люті,

710] Передає коня свого подрузі і без боязні

711] В зброї тій самій із голим мечем і щитом виступає.

712] Сам же юнак, того певен, що підступом цим переможе,

713] Кинувсь від неї тікати, віжки назад повернувши,

714] Й четвероногого шпорами гострими вчвал підганяє.

715] «Ах, ти, лігуре безчесний, бундючишся ти надаремно,

716] Прадідніх хитрощів цих, ошуканцю, ти марно вживаєш;

717] Не занесе тебе підступ до Авна лукавого цілим».

718] Мовила так і, немов загорівшись, своїми стопами

719] Сильними переганяє коня його й спереду віжки

720] Схоплює, зводить з ним бій і криваво на ворогу мститься.

721] Так, наче яструб священний з високої скелі на крилах

722] Легко у хмарах під небом голубку догнав і, схопивши,

723] Міцно трима й пазурами кривими її роздирає,—

724] Кров з неї ллється, і вирване пір'я літає в повітрі.

725] Батько богів і людей не байдуже це бачить очима

726] З вишнього трону святого свого на вершинах Олімпу.

727] Тархона в бій посилає грізний, тірренця, і гнівом

728] Серце його наповняє. Влетів на коні між убитих

729] І поміж лави тікаючих Тархон і військо до битви

730] Підігріває словами, по імені кожного кличе

731] Й так до рішучого бою відбитих він знов повертає:

732] «Що це за страх, жалюгідні тірренці, одвіку лякливі!

733] Звідки така малодушність? Ось жінка урозтіч вас гонить,

734] Цілі загони примушує з битви тікати. Навіщо

735] В наших правицях мечі, і списи нащо нам здалися?

736] А до Венери та битви нічної то ви не ліниві,

737] А чи як флейта крива та заграє в честь Вакха й до танців,

738] їжею повних столів і келихів, повних напоїв,—

739] Тут-то любов і старання, коли ворожбит провіщає

740] Радощі й жертви вас жирнії кличуть до гаю густого».

741] Мовив це й гонить коня він у битву на смерть очевидну,

742] Вихрем на Венула мчить і, з коня його миттю стягнувши,

743] Горне до себе правицею й, всю свою силу зібравши, [257]

744] Ворога в себе на грудях везе крізь озброєні лави.

745] Крик аж до неба зчинився, усі зупинились латинці

746] І озирнулися разом. А Тархан, як та блискавиця,

747] Полем летить із озброєним мужем в руках; з його списа

748] Вістря відламлює він і відкритого місця шукає —

749] Рану смертельну завдати. А той, відбиваючись, руку

750] З горла відводить свого і силою здержує силу.

751] Начебто змія вхопивши і цупко тримаючи в кігтях,

752] Високо сизий злітає орел, а поранений змій той

753] Звивисто в'ється, й сичить його паща жахлива, й лускою

754] Грізно він їжиться й хоче до бою угору піднятись.

755] Той же нітрохи не менше своїм закривавленим дзьобом

756] Ворога вперто клює і крилами б'є у повітрі.

757] Так тібуртинця везе, тріумфуючи, Тархон із поля.

758] Слідом за щастям вождя й його прикладом мчать меоніди.

759] Тут же й Аррунт, що на те був призначений долею, хитро

760] З списом підходить, кружляє навколо Камілли швидкої

761] Й пробує щастя хвилину — відкіль би то легше вдалося.

762] Де між полків не повернеться діва у розпалі бою,

763] Стежить уже біля неї Аррунт, об'їжджаючи нишком,

764] Й де з перемогою від ворогів вона ноги виносить,

765] То непомітно й юнак керує туди свої віжки.

766] Тут або там їй перейде дорогу, довкола об'їде

767] Й списом надійним поганець махає. Хлорей тоді саме,

768] Той, що раніш був Кібели жерцем, уже здалека видний,

769] В зброї фрігійській ясніючи, мчав, аж кінь весь у піні,

770] В шкурі, що з міді лускою, мов пір'ям, була вся укрита

771] Й золотом скріплена. Сам вирізняючись він іноземним

772] Пурпуром ясним, з лікійського лука слав стріли гортінські.

773] Лук же той був золотий, і шолом золотий був у нього,

774] Й плащ шафрановий на плечах, а поли його полотняні,

775] Що аж лопочуть на вітрі, він в вузол зібрав золотою

776] Жовтою пряжкою. Туніка в нього з вишиваним гаптом

777] І наголінники чужосторонні. На нього одного,

778] Між усім військом на полі, наважилась дівчина сліпо,

779] Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може,

780] Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити,

781] Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами,

782] Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути

783] Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину,

784] Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає:

785] «Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне,

786] Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини,

787] В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо

788] Через вогонь по великому жару ступаєм ногами,— [258]

789] Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму

790] Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну,

791] Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї;

792] Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть

793] Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави

794] В рідні міста повернуся б». Зглянувся Феб і молитви

795] В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв:

796] Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю

797] Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив,-—

798] Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро

799] Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули

800] Пильну увагу свою і очі свої на царицю.

801] Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі,

802] Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру,

803] Поки аж він долетів і, уп'явшись під голою груддю,

804] Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові.

805] Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку,

806] Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці

807] Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить,

808] Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий,

809] Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді,

810] Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі

811] Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився,

812] Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає.

813] Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився

814] І, задоволений з втечі, в середину війська сховався.

815] Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою,

816] Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло

817] Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть,

818] Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає.

819] Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки,

820] До однієї з подруг, яка їй була найвірніша,—

821] З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою,—

822] Так почала говорить: «До хвилини цієї, сестрице

823] Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана

824] Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне.

825] Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину —

826] Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом.

827] Отже, прощай!» Це мовить, і віжки пускає, й на землю

828] Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне

829] Стигне поволі, на шиї зів'ялій голівка повисла,

830] Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней,

831] Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний

832] Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки

833] Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри, [259]

834] Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою,

835] З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська.

836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах

837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно.

838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім

839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною,

840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця:

841] «Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила,

842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній,

843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану

844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани

845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави

846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла

847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить,

848] Той, по заслузі, спокутує смертю». Був там великий

849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту,

850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою

851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна

852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом.

853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього:

854] «Де це ти,— каже,— блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе

855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити.

856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?»

857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка

858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає,

859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися

860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула

861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця.

862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла,

863] І зашуміло повітря, і в тіло вп'ялося залізо.

864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов

865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого,


Каталог: katalogfailyv -> svitova -> 8klas


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет