Книга перша 1] Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, 2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські



бет6/28
Дата17.05.2020
өлшемі1.87 Mb.
түріКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

374] (Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем,

375] Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю

376] І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я

377] З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш

378] їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав.

379] Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона,

380] Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше

381] Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже

382] Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш

383] В їхати звідси, її відділяють далекі країни

384] Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки

385] В їдеш, то приидеться в водах Трінакрії вигнути весла.

386] Суднами хвилі помірять авзонські, й озера підземні

387] Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш

388] Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки,—

389] Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки,

390] Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику,

391] Що на землі простяглася по опоросі, і вим'я [73]

392] Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла,—

393] Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно.

394] Що доведеться столи поз'їдати, цього ти не бійся,

395] Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.

396] Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські,

397] Що обмивають їх хвилями нашого моря прибої,

398] Ти обминай,— там міста всі займають ворожі нам греки.

399] Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські

400] Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще

401] Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський

402] Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море

403] Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки

404] Там принести,— тоді, пурпурний плащ одягнувши, закрий ним

405] Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з'явившись

406] Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той.

407] Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі,

408] й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають.

409] А як від'їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських

410] Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору

411] Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі

412] Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч.

413] Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась

414] Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки

415] Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше

416] Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись,

417] Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить,

418] Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває

419] Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла

420] Сцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі

421] Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню

422] Поперемінно і, знову наверх викидаючи, зорі

423] Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась,

424] Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою

425] Судна на скелі. Як зверху дивитись — людське то обличчя,

426] Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж —

427] Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче

428] Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін,

429] За трінакрійський, об'їдеш і зробиш далеку дорогу,

430] Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері

431] Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі.

432] Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум,

433] с. лише віра якась у віщання його і як правду -

434] В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,

435] оапам ятай собі, сину богині, одне це пророцтво

436] Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього: [74]

437] Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,

438] їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну,

439] В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,

440] Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в'їхать

441] В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті,

442] І до Кумейського города вступиш, над води пророчі,

443] І до Аверну, лісами сповитого шумними,— стрінеш

444] Там ворожбитку, що в шалі, з глибокої скельної прірви

445] Долю віщує й на листі записує знаки й імення.

446] Так, записавши на листі, віщання ці діва складає

447] Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там,

448] Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса

449] Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,

450] й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче

451] В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти

452] Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.

453] Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство

454] Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть

455] В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;

456] Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.

457] Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.

458] Скаже вона тобі все про народи Італії й війни

459] Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна

460] Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї

461] Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.

462] йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню».

463] Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,

464] Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки

465] Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.

466] От почали звідусіль вони зносити срібний великий

467] Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги

468] З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —

469] Неоптолема це зброя. Були і для батька дарунки.

470] Коней додав він іще з візниками.

471] Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.

472] Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,

473] Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.

474] Фебів віщун тоді в шані глибокій до нього промовив:

475] «Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі

476] Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,

477] Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.

478] Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об'їхать;

479] Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє. [75]

480] То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут

481] Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?»

482] Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання

483] Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій

484] В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати

485] Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.

486] й мовить йому: «Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин

487] Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,

488] Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.

489] Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.

490] Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;

491] Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би».

492] Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:

493] «Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,

494] Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно

495] В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба

496] Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.

497] Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки «.

498] Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше

499] Грекам були на заваді. Якщо вже до Тібра колись я,

500] Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,

501] Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим

502] Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,

503] Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,

504] Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним

505] Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це».

506] їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,

507] Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.

508] Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.

509] Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,

510] При самім морі — весло своє кожен призначене взявши,

511] Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,

512] Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,

513] Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий

514] Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом

515] Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.

516] Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,

517] І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.

518] А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,

519] Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,

520] з В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила. [76]

521] Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,

522] Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну

523] Землю Італії. Перший Ахат тут «Італія!» крикнув,

524] Й радісно все товариство вітає Італію гучно.

525] Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,

526] Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі

527] Сам стоячи на високім.

528] «Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,

529] Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами».

530] Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько

531] Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:

532] Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.

533] Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,

534] Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,

535] Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,

536] Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно

537] Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий —

538] Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі

539] На пасовиську. Тут батько Анхіс: «О земле гостинна,

540] Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,

541] Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили

542] Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,

543] Отже, й надію на мир нам ворожать». І от ми благаєм

544] Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша

545] Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські

546] Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,

547] Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.

548] Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,

549] Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,

550] І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,

551] Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,

552] Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня

553] Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.

554] Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,

555] Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;

556] Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні

557] ,Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.

558] Батько Анхіс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харібда,

559] Нам-бо Гелен віщував про верхів'я ці й скелі жахливі.

560] Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно».

561] Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший

562] Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.

563] Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.

564] То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,

565] То в підземелля кудись аж до манів несе нас та хвиля. [77]

566] Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,

567] Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.

568] Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,

569] Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.

570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.

571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.

572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби

573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову

574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.

575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,

576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба

577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,

578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому

579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.

580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.

581] Як утомивши лежанням один бік, він ляже на другий,

582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.

583] Цілу ми ніч на ту з'яву страшенну з-за лісу дивились.

584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані

585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам

586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока

587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.

588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба

589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом

590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,

591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні

592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,

593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами

594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,

595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.

596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську

597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався

598] й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом

599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:

600] «Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,

601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.

602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,

603] Що на троянські пенати війною пішов я.,3а те ви,

604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду

605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки

606] Буде потіхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапає

607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,

608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже, [78]

609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут

610] Довго не думає, а подає юнакові правицю,—

611] Родить надію у нім очевидна оця запорука.

612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:

613] «Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,

614] Ахеменід на ім'я; під Трою пішов я, бо батько

615] Мій, Адамаст, був бідняк,— та краще й мені б така доля! —

616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа

617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих

618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,

619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає

620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),

621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;

622] М ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.

623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він

624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,

625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.

626] Бачив, як їв він чорною кров'ю спливаюче тіло,

627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,

628] Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого

629] Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць

630] Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши

631] І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув

632] Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м'ясо

633] Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,

634] Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом

635] Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили

636] Око його величезне, яке одиноке з-під лоба

637] Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський

638] Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —

639] Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,

640] Линви одріжте й тікайте.

641] Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері

642] Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих

643] Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,

644] Плем я проклятих циклопів блукає по горах високих.

645] І ретій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,

646] Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких

647] Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,

648] Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний

649] Ларч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають

650] Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.

651] От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,

652] Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я [79]

653] Здатися,— досить уже, що від диких я тих врятувався.

654] Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб».

655] Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема

656] Вздріли самого, коли із отарою він із своєю

657] Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий,

658] Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком.

659] В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну;

660] Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока,

661] Втіха в терпінні єдина.—

662] Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю,

663] Взявся вмивати спливаюче кров'ю, роздовбане око.

664] Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,

665] Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.

666] Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився,

667] Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви,

668] І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно.

669] Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив

670] І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен

671] Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він;

672] Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого,

673] Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська,

674] Й Етна крутими печерами гучно також заревіла.

675] Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних

676] Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм,

677] Як оте братство етнейське, що чолами зір досягає,

678] Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває,

679] Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,

680] Чи кипариси в шишковім вінку, чи Юпітерів вгору

681] Виріс то ліс і діброва Діани. А сполох нас гонить

682] Якнайскоріше розмотувать линви й вітрила під подув

683] Вітру попутного ставити швидко. Та слово Гелена

684] Остерігає, що Сцілла й Харібда в путі нас чигають,

685] На волосочку єдиному смерть вже повисла над нами

686] Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.

687] Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на поміч

688] З боку вузького Пелору Борея послав вітровія.

689] От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,

690] Й попри затоку Мегари, і Тапс низовинний. Туди-то

691] Ахеменід, друг Улісса нещасного, вказував шлях нам,

692] Знову пливучи місцями, якими блукав він раніше.

693] Проти затоки Сіканської водяний острів Племур є,

694] Той, що давніше Ортігія звався. Алфей, кажуть, річка,

695] Скрито під морем з Еліди пропливши (де нині джерела [80]

696] Є, Аретузо, твої), в сікулійськії води розлився.

697] Можним богам того місця з наказу приносимо жертву.

698] Потім минаю ще землю врожайну, багнисту Гелору;

699] Скель ми високих Пахіну звисаючих лиш доторкнулись.

700] Вже й Камаріна, що долею велено їй не мінятись,

701] Нам появилась, а далі Гелойські поля, там і Гела,

702] Названа дикої річки ім'ям, а ще далі високі

703] Мури свої Акрагант уже здалека нам відкриває,

704] Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю

705] Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним

706] Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні.

707] Звідси прийняв, мене жалібний берег і пристань Дрепану.

708] Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса,

709] Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі.

710] Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі.

711] Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,

712] Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив,

713] Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока.

714] Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням.

715] Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі».

716] Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно,

717] Розповідав про призначення боже й свої мандрування;

718] Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.

КНИГА ЧЕТВЕРТА
1] Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна

2] Рана ця в серці її палає вогнем невидимим.

3] З пам'яті в неї не сходить велика хоробрість героя

4] й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ,

5] Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку.

6] З Фебовим світлом рання зоря уже світ оглядала,

7] Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею

8] Мовила так до сестри, що горю її співчувала:

9] «Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?

10] Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку,

11] [До за велична постава у нього, відвага, хоробрість?

12] Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок.

13] Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки

14] Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив.

15] Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше

16] Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене

17] Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні

18] Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі,

19] Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся,

20] Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея,

21] З днини тієї, як злочином брата сплямилися кров'ю

22] Наші пенати,— єдиний лиш він почуття в мені зрушив,

23] Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,

24] Я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще

25] Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу

26] Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б,

27] Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.

28] Той, що з'єднався зі мною у першім коханні, в могилі,—

29] Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає»,—

30] Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.

31] Анна на це: «Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш

32] В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши

33] Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання?

34] Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все це?

35] Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців

36] Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато

37] ірладців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі

38] ршвлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?

39] Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла?

40] І ут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу;

41] Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна

42] Сірта, й безводна країна, і плем'я баркеїв шалене.


Каталог: katalogfailyv -> svitova -> 8klas


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет