Книга перша 1] Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, 2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські



бет8/28
Дата17.05.2020
өлшемі1.87 Mb.
түріКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:

433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,

434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.

435] Ласки прошу лиш останньої,— змилуйся ти над сестрою.

436] Зробить її він мені,— аж до смерті я дякувать буду».

437] Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна

438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,

439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля

440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.

441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням

442] Передковічного дуба, що силу віками громадив,

443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю

444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі

445] Міцно стоїть,— до Тартару стільки ж пустив він коріння,

446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя

447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці

448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:

449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.

450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона

451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.

452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,

453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання

454] І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати —

455] Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось.

456] Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.

457] Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа.

458] В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками

459] З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято.

460] -Звідти почувся їй голос її чоловіка,— здавалось,

461] Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала

462] над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу

463] Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні,

464] Але, крім того, іще й віщування побожних пророків

465] В грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний

466] о снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди,

467] Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня

468] У далеких землях пустинних тірійців шукає.

469] Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми,

470] і сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви; [95]

471] Чи як на сцені, в видінні болючому, матір'ю гнаний,

472] Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає,

473] Син Агамемнона, й помсти богині сидять на порозі.

474] Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти,

475] Час тоді й спосіб придумує,— журну сестру навіщає,

476] Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії,

477] Ясним обличчям до неї говорить: «Вітай мене, рідна,

478] Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить

479] Серце моє від любові. Аж ген на межі океану,

480] З заходу сонця, де край ефіопів найдальший,— вісь світу,

481] Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах

482] Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни,

483] З роду массілів, мені показали, що завжди держала

484] Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу,

485] Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний

486] Мед наливала і сипала маком, що сон навіває.

487] Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче.

488] Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути

489] Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі.

490] Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами —

491] Чутимеш — буде ричати, із гір яворини посходять.

492] Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою,

493] Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних

494] Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору

495] Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну

496] Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах

497] В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє,

498] Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу

499] Знищити й слід по тім мужу поганім,— це й жриця веліла».

500] Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила.

501] Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді

502] Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства,

503] Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея,

504] Отже, й виконує сказане.

505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини

506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками

507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї

508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі

509] Образ його,— їй відоме майбутнє. Усі поставали

510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає

511] Тричі по сто раз богів,— і Ереба, і Хаос, Гекату

512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає [96]

513] Воду, так мов із джерел аверніиських, назносила зілля

514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши;

515] Кидає й наріст з лошачого лоба, що лиш, як вродилась,

516] В матері той відібрала любисток.

517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,

518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,

519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків

520] Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа,

521] Що пам'ятає й карає по правді за зраду в коханні.

522] Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини

523] Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори

524] Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,

525] Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,

526] Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких

527] Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,

528] Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.

529] Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі

530] Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи

531] Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться

532] І оживає жорстока любов, серце люттю палає.

533] Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням:

534] «Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути

535] Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку

536] Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо?

537] Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів

538] Слухати тевкрів? їх радує й нині, що їм помогла я,

539] Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася.

540] Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче

541] Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна,

542] Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта?

543] Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють?

544] Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся

545] їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно,

546] Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти?

547] Тоді! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом!

548] Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі

549] В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу.

550] Довелося мені, незамужній, самій, без провини

551] Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої.

552] Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала».

553] Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.

554] На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний,

555] Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить. [97]

556] Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним,

557] Знову з'явивсь уві сні і впевняв його наче б так само,

558] Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же

559] Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький.

560] «Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить,

561] Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?

562] Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду

563] В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий;

564] Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче.

565] Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна?

566] Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане,

567] Як захвилюється море від суден, на них запалають

568] Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу,

569] Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди

570] Змінне й хитке». Так він мовить і в темряві ночі зникає.

571] В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з'яви

572] Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє

573] Товаришів: «Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах,

574] І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши

575] З неба високого, нам утікати наказує й линви

576] Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї,

577] Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом

578] Підемо радо, лиш ти помагай нам ласкаво і зорі

579] Дай нам на небі щасливі». Так каже, і з піхов виймає

580] Меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке

581] Всіх огорнуло завзяття, зриваються — й зразу ж до діла.

582] Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують;

583] Сили напружують, піну збивають і синяву горнуть.

584] Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора,

585] Вставши з шафранного ложа Тітона. І саме тоді-то,

586] Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало

587] І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами,

588] А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців,—

589] Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве

590] Рвучи волосся, благала: «Юпітере, справді цей зайда

591] Звідси отак і від'їде, узявши на глум мою владу?

592] Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста

593] їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же,

594] Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь!

595] Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум,

596] Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин?

597] Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність

598] В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині [98]

599] Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать

600] І посікти на кусочки, по морю розсіяти, друзів

601] Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню

602] Дати на стіл? Може, скажеш: непевна була перемога?

603] Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала?

604] В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром,

605] Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я

606] В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму

607] Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти

608] Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю

609] По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині,

610] Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте,

611] Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання:

612] Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий

613] Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця

614] Непереборна,— хай плем'я відважне на нього повстане,

615] Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить,

616] Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану

617] Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,

618] Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,

619] Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.

620] Так я благаю, ллю з кров'ю своєю це слово останнє.

621] Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні

622] Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте

623] Жертву. Нехай між народами нашими дружби не буде

624] Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане!

625] Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських

626] Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.

627] о землями землі нехай ворогують, моря із морями,—

628] Так заклинаю,— з військами війська, і вони, і їх внуки!»

629] Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй

630] З світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше.

631] Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея

632] (Няню свою вже давно поховала у краї старому):

633] «Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну

634] Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки,

635] Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.

636] Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу

637] Жертву стігійському скласти Юпітеру, що за побожним

638] Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити

639] З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський

640] Образ, пустити з вогнем». Так сказала, а няня старенька

641] Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє,

642] Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима [99]

643] Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя,

644] Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір'я

645] Дому вбігає і, на високе багаття ступивши,

646] З піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший

647] Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла

648] Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко,

649] Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа '

650] Й слово сказала прощальне: «Ви, пам'ятки милі, допоки

651] Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя

652] Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами,

653] Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний

654] Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне

655] Я заснувала і бачила мури міцні того міста,

656] Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала.

657] Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б

658] Наших повік берегів не торкались Дарданії судна».

659] Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:

660] «Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо,

661] Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський,

662] Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде

663] Вічним прокльоном». Сказала, і ще не домовила слова,

664] Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров'ю

665] Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся

666] Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент,

667] Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба

668] Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби

669] Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився,

670] Падає Тір старовинний, і полум'я он шаленіє

671] Понад дахами домівок людських і осель богославних.

672] Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна,

673] Нігтями дряпає лиця та б'є кулаками у груди,

674] Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення:

675] «Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула!

676] Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували!

677] Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла

678] Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти

679] Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б

680] Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо

681] Цими руками вогонь розкладала, богів закликала,

682] Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути.

683] Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила,

684] Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию,

685] Подих останній устами вловлю». Це сказавши, на сходи [100]

686] Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить,

687] Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає.

688] Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі —

689] Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази,

690] Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе,

691] Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі,

692] Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.

693] Тут всемогутня Юнона над довгим цим економ і болем

694] Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила

695] Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби.

696] Бо не в належну для неї годину вона умирала,

697] Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально

698] В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї

699] Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку

700] Не присудила її голови. Отож на шафранних

701] Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця

702] Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись —

703] «Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла

704] Я увільняю»,— так каже й правицею волос зриває;

705] Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.

КНИГА П’ЯТА


1] В час той по морю Еней уже плив у великім розгоні;

2] Твердо йдучи під вітром північним, він суднами краяв

3] Темнії хвилі й на мури дивився, що ясно світились

4] Світлом вогню, де горіла нещасна Елісса. Не знали,

5] Що той вогонь спричинило. Та муки болючі від того,

6] Як осквернить хто кохання велике, і те, на що здатна

7] Жінка у шалі, сумні почуття викликали у тевкрів.

8] Як опинилися судна на морі і стало не видно

9] Й смуги землі, лиш пучини морські і небо довкола —

10] Синії хмари нависли тоді над його головою;

11] Темінь і зливу несли вони, й хвилі наїжились в пітьмі.

12] Сам Палінур, стерновий, із корми тоді так обізвався:

13] «Гей, які хмари могутні обкутують небо і що ж то,

14] Батьку Нептуне, ти нам тут готуєш?» Промовив слова ці

15] Й каже згортати вітрила і всім налягати на весла,

16] Навкіс до вітру становить судно і говорить: «Енею

17] Великодушний, не маю надії, хоч би сам Юпітер

18] Дав запоруку, що ми запливемо при цій непогоді

19] В край італійський. Змінившись, вітри налітають зі свистом,

20] В західній пітьмі ростуть і в хмару повітря згущають.

21] Сил вже немає боротися нам і змагатися далі.

22] Як уже доля подолує нас, то піддаймося, годі,

23] І завертаймо, куди вона кличе. Бо тут недалеко,

24] Думаю, братній і вірний десь Ерікса берег, десь близько

25] Тут і сіканські порти, як читаю по зорях знайомих».

26] В відповідь мовив побожний Еней: «Я давно помічаю,

27] Марно змагаєшся ти, адже навіть вітри того хочуть.

28] Напрям зміни парусів'. Бо чи є де миліша країна,

29] Де б кораблі я утомлені в гавань хотів би поставить,

30] Аніж земля, що Ацеста-дарданця мені зберігає

31] Й в лоні своєму хоронить батька Анхіса останки».

32] З цими словами у пристань прямують; зефіри попутні

33] Дмуть у вітрила, й летять кораблі по безкраїх безоднях;

34] Врешті, добились вони до пісків їм знайомих. А там вже

35] Здалека, з верху стрімкої гори, сам Ацест дивувався

36] Дружньому флотові, що надпливав, і вибіг назустріч.

37] Грізний у зброї він був та в шкурі з ведмедиць лівійських;

38] Мати-троянка родила його від потоку Крініса.

39] Hе забув він, якого був роду, і радо вітає

40] Tих, що вернулись, і чим лиш пишає сільська його хата,

41] Щиро приймає і втомлених дружньо і щедро частує. [105]

42] Ледве назавтра світанок ясний позганяв усі зорі

43] З неба, скликає загони Еней з усього узбережжя

44] І, на горбочку насипанім ставши, таке до них мовить:

45] «Плем'я могутнє, дарданці, з достойного божого роду!

46] От проминув уже рік в перебіжному місяців колі,

47] Як віддали ми землі отця божественного кості

48] І посвятили жалоби вівтар. Як добре я тямлю,

49] Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки

50] Буде й святковим — боги так схотіли. В цей день я щороку

51] Завжди обіти складав би, робив би святкові походи,

52] На вівтарях клав би жертви належні, хоч би й проживав я

53] В Сіртах гетульських ізгоєм, або в арголійському морі

54] Хай би блукав я, і навіть у місті Мікенах. А нині

55] Ми аж сюди прибули, де нашого батька могила,

56] Де його кості; а то не без волі, не без провидіння

57] Божого ми доплили, я гадаю, до пристаней дружніх.

58] Нумо ж за діло, всі радо влаштуймо на честь його свято;

59] Доброго вітру у нього просім, щоб дозволив щороку

60] Так провести мені свято у місті, заснованім мною,

61] В храмі його. Ось земляк наш Ацест, народжений в Трої,

62] В кожне судно два воли передав. На бенкеті вшануйте

63] Рідних богів, ушануйте й богів несмертельних Ацеста.

64] А як Аврора ясна і дев'ятий вже день животворний

65] Нам подарує й промінням своїм усю землю осяє,

66] Флоту швидкому призначу тоді я змагання найперше.

67] Потім — тому, хто в ногах має міць і хто силою дужий,

68] Списа чи легку із лука стрілу хто найдалі докине,

69] Чи з сирівця рукавиці вдягнувши, йде впевнено битись,—

70] Всі хай виходять і пальми в заслужену ждуть нагороду.

71] Отже, замкніте уста і зеленню скроні вквітчайте».

72] Так промовляє і матернім миртом вінчає обличчя.

73] Те саме робить Гелім і Ацест, поважніший літами,

74] Й зовсім ще юний Асканій, за ним і вся молодь те робить.

75] Сам він із зборів іде до могили, за ним поступають

76] Тисячні юрми; всередині він з своїм почтом почесним.

77] Амфори дві тут вина, по обряду, для Вакха зливає

78] В жертву, й по дві молока і крові святої приносить;

79] Потім кладе іще квіти багряні і так промовляє:

80] «Батьку, вітаєм тебе і останки вітаємо тлінні!

81] Вас я знайшов надаремно, й ви, батьківський духу та тіні,

82] Бо не судилось Італії землі, святі її ниви,

83] И Тібр авзонійський,— який він, не знаю,— з тобою шукати». [106]

84] Так він промовив, і тут з пресвятого найглибшого місця

85] Вуж вилізає великий, слизький, із сьома обручами,

86] Легко могилу в сім звоїв обвив він, як повз понад вівтар.

87] Синьо-зелені пружки на хребті пробігають у нього,

88] Блиском вогненним цяток золотиста луска його грає;

89] Наче веселка у хмарі, як сонце засвітить навпроти,

90] Тисячі барв розсипає. Еней остовпів з того дива.

91] Той же, у довгому звої, повзе поміж чаші і легкі

92] Келихи, й жертви поївши, без перешкод у могилу

93] Глибоко лізе і залишки жертви на ній покидає.

94] Цим заохочений, жертву він батькові далі приносить,—

95] Хто це, не знає, чи дух цього місця, чи батьків слуда-блш^

96] Ріже він двоє ягняток і стільки ж свиней за обрядом,

97] Ще й чорноспинних волів стільки ж само; потому зливає

98] З келихів вина і духа Анхіса великого кличе,

99] Й духів запрошує тих, що їх можуть пустить з Ахеронту.

100] І товариство, хто як із них може, дари всі приносять

101] Радо й складають на вівтарі, ріжуть волів, розставляють

102] Мідяний посуд; а інші, простершись на травах, рожнами

103] Жар під котли підгортають, печеню із м'яса готують.

104] День, на який так чекали, наблизився, врешті, дев'яту

105] В сяйві яснім привезли Фаетонові коні Аврору.

106] Вістка про ігри і слава Ацеста сусідів з'єднала.

107] Людно і весело на узбережжі, зібралися, раді

108] Бачить героїв Енея, а інші й змагатись готові.

109] Спершу поклали в середині кола усі нагороди,

110] Всім перед очі, зелені вінки, і триніжки святії,

111] Й пальми, щоб їх переможцям роздати, і зброю, й багряні

112] Шати, також і золота, й срібла таланти поклали.

113] Знак дає з валу сурма, що ігри початися мають.

114] Перші пливуть, щоб змагатись, із цілого флоту чотири


Каталог: katalogfailyv -> svitova -> 8klas


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет