Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття



бет17/22
Дата28.04.2016
өлшемі4.11 Mb.
түріПротокол
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

ХУЛІО КОРТАСАР (1914–1984)
Один з найвидатніших аргентинських письменників XX ст. Хуліо Кортáсар був улюбленцем інтелектуальної еліти 60-х рр. Але протягом останніх десятиліть його популярність не зменшилася. Навіть навпаки, роль Кортасара у світовому літературному процесі стає все більш відчутною. Письменник, що постійно експериментував у своїх книжках, проклав шлях для численних новаторських змін у літературі.

Кортасар, подібно до інших латиноамериканських авторів, з одного боку, дуже гостро відчував зв’язок з рідною країною чи навіть з рідним континентом, а з іншого – завжди був спрямований на сприйняття європейської культури, частиною якої волею долі він став.

Письменник народився в Брюсселі, де служив його батько-дипломат. Так вперше його життя перетнулося з франкомовною Європою. Після закінчення Першої світової війни сім’я повернулася до Аргентини, і перша половина життя Кортасара виявилася тісно пов’язаною не лише з Буенос-Айресом, що постійно виникає на сторінках його ранніх творів, містом,
у якому він довго жив, вчився і працював, але і з аргентинською провінцією, куди його занесла робота викладача літератури. Проте вже
в цей час молода людина відчуває себе на перехресті кількох культур, вивчаючи мови, читаючи європейських письменників і філософів, мріючи про життя у вільних європейських країнах, де немає диктаторів, подібних до аргентинського президента Перона. У 1951 р. Кортасар, що болісно сприймав політичну ситуацію в Аргентині, виїхав до Парижа. Там він провів останні роки життя до смерті від СНІДу.

Він зріднився з Парижем, і, звичайно ж, не випадково його героями виявлялися латиноамериканці, що живуть у Франції. Проте, насправді, не так уже важливо, де відбувається дія його оповідань або романів –


у Буенос-Айресі, Парижі або якійсь іншій точці світу. Все одно всесвіт Кортасара не вповні відповідає нашому. Недаремно у вступі до свого роману «62. Модель для складання» автор сам зізнається, що в його книзі «географія, розташування станцій метро, свобода, психологія, ляльки і час явно перестають бути тим, чим вони були...». Певною мірою ці слова відносяться до всієї творчості письменника. Найважливіший мотив, що проходить через більшість його творів, можна визначити як гру з кількома паралельними реальностями, що іноді несподівано перетинаються. Інші, дивні, загадкові, часом страшні світи вриваються у спокійне повсякдення його героїв, причому у багатьох випадках це вторгнення сприймається як щось абсолютно природне.

Герой оповідання «Лист до Парижа одній сеньйорі» (1951 р.) звик до того, що його «час від часу рве кроленям». Для нього це лише невелика побутова незручність. Навіть якщо кроленят виявляється цілих десять, він


і тоді примудряється пристосуватися. Але чомусь одинадцяте кроленя переповнює якусь, невідомо ким встановлену норму, і зворушлива історія про симпатичних звіряток закінчується самогубством героя, що не витримав натиску іншої реальності.

Перетин нашого буденного життя й іншого, прихованого світу майже завжди призводить до трагічної розв’язки. В оповіданні «Далека» (1951 р.) молода, красива, багата латиноамериканка починає відчувати себе не собою, а угорською жебрачкою, що змерзла і побита стоїть на мосту


в Будапешті. Врешті-решт покликання іншого життя стає настільки сильним, що Кора Оліве переконує нареченого вирушити у весільну подорож до Угорщини, зустрічає на мосту своє «інше я» і перетворюється на нього.

Двоїнність – тема, що виникла в творчості Кортасара, можливо, під впливом такого шанованого ним Достоєвського, – стає під його пером одним з виявів зустрічі різних реальностей. Герой оповідання «Вночі на спині, обличчям догори» (1956 р.) – звичайний мешканець сучасного Буенос-Айреса, потрапляє до лікарні через не дуже небезпечну травму, Раптом, мабуть, тому, що його звичне життя вломилося, у сновидіннях він виявляється полоненим ацтеків, якого збираються принести в жертву. Врешті-решт божевільні сни засмоктують героя у свій світ, і, змирившись із наближенням загибелі від ножа жерця, «тепер він вже знав, що не прокинеться, що він уже не спить і що чудовим сном був той, інший, безглуздий, як всі сни, сон, у якому він мчав дивовижними дорогами дивного міста...».

Інша реальність майже завжди бере верх над звичайним життям. Наприклад, в оповіданні «Ми так любимо Гленду» (1980 р.) вузький гурток шанувальників кінозірки Гленди Гарсон спочатку просто захоплюється її прекрасним мистецтвом (яке, подібно до будь-якого твору кінематографа, вже не зовсім реально). Поступово у шанувальників Гленди зріє потреба зробити її фільми абсолютно досконалими. Вони викрадають усі існуючі на світі копії плівок і перемонтують їх так, як вважають за потрібне. У той момент, коли всі фільми Гленди Гарсон стають бездоганними, кінозірка оголошує про те, що залишає кіно. Коли ж через деякий час Гленда вирішує відновити зйомки, її таємним обожнювачам не залишається нічого іншого, як убити акторку, яка може своїми діями зруйнувати створений ними прекрасний образ.

Спілкування між різними світами іноді здатні здійснювати люди творчі, хоча і для них тут таїться велика загроза. Великий саксофоніст Джоні Картер з оповідання «Переслідувач» (1959 р.) відчуває, що, коли він грає, час іде абсолютно інакше, вміщаючи інколи величезні періоди його життя. Він болісно намагається розказати про свої прозріння критику Бруно, що старанно описує його життя і творчість, але той, при всьому захопленні генієм Джоні, вважає такі одкровення просто маренням п’яниці і наркомана. І музикант продовжує виражати іншу реальність у своєму мистецтві, розплачуючись за це нещасним і абсолютно невлаштованим життям.

Герой оповідання «Слина диявола» (1959 р.) Роберто Мішель, що дивно нагадує самого Кортасара, чилієць, що живе в Парижі, професійний перекладач і фотограф-аматор, випадково робить дивний знімок, відобразивши на плівці незнайому йому жінку, що ніби спокушає недосвідченого молодика. Поява фотографа дає хлопцеві можливість втекти, але фотографія, зроблена Роберто Мішелем, починає жити власним життям, і на ній проступає інша реальність. Вдивившись у зображення, герой розуміє, що він зняв не побачення закоханих, а звідницю, що намагалася добути хлопчика для розваг свого жорстокого і страшного господаря.

Значно далі шляхом експерименту з різними рівнями нашого існування письменник пішов у романі «Гра в класики» (1963 р.). Він написав, по суті, дві книги. Перші 56 розділів розповідають історію якогось аргентинського інтелектуала Орасіо Олівейри, що живе в Парижі


у страшних злиднях, але оточений богемними друзями і коханими жінками. Болісна рефлексія, що позбавляла багатьох героїв Достоєвського можливості зробити вчинок, паралізує і дії Олівейри, який намагається відмовитися від усіх людських почуттів.

Він поводиться підло по відношенню до кохаючої його наївної


і щирої Маги. Мага кидає Олівейру, друзі відвертаються від нього,
а французька влада за зухвалу поведінку висилає його на батьківщину.
У цей момент герой вперше переноситься до іншого світу. Не випадково першу частину книги названо «По той бік», а другу – «По цей бік». Олівейра, що перетнув океан, зустрічає в Буенос-Айресі свого старовинного друга Тревеллера і його дружину Таліту, що працюють
у цирку – одному з місць, де реальність спотворюється. Олівейра сприймає Таліту як двійника безслідно зниклої Маги. Його хворобливе почуття вносить розлад у життя подружньої пари. Із незрозумілої причини господар цирку продає свій заклад і стає адміністратором божевільні, куди вся трійця вступає на службу. В результаті Олівейра, що абсолютно заплутався в своїх переживаннях, чи то божеволіє, чи то вбиває себе. Проте книга на цьому не закінчується. Розділи з 57-го по 155-тий, що названі автором «необов’язковими», на відміну від попередніх, не можна читати підряд, оскільки в них немає ніякого зв’язного сюжету. Кортасар пропонує читачам повернутися до початку роману і прочитати його знову, але тепер за особливою схемою, чергуючи вже знайомі розділи вставками
з необов’язкових. У результаті книга набуває абсолютно іншого вигляду – з’являються нові персонажі, нові епізоди, стає зрозумілим внутрішній світ Олівейри, що не сприймає оточуючої його дійсності.
Експериментування з описом реальності і з самою формою роману Кортасар продовжив у своєму наступному крупному творі – «62. Модель для складання» (1968 р.). Його назва відсилає до 62-го розділу «Гри
в класики», де наведені роздуми письменника Мореллі, що збирався зобразити в своїй книзі «групу людей, які вважають, що реагують психологічно в класичному значенні цього старого, старого слова»; насправді ж «чужорідні сили, що мешкають у нас, наступають, прагнучи завоювати права на проживання, спрямовуються до пошуку чогось більш високого, ніж ми самі, і використовують нас як засіб, проявляючи невиразну необхідність піти від стану homo sapiens... до якого homo?».

Якраз таку групу людей і описує Кортасар. Що є в даному випадку моделлю для складання – дивна компанія приятелів, що приїхали до Парижа з різних частин світу, або ж сама структура роману, де епізоди, пов’язані з одними персонажами, постійно перериваються іншими сюжетними лініями? Перед читачем проходять кілька «міні-романів»: кохання перекладача Хуана до холодної і відстороненої від світу Елен; розрив скульптора Марраста і його дружини Ніколь, безмовно закоханої


в Хуана; почуття виникає між молоденькою Селією і наївним Остіном. Але це не просто роман про численні закоханості. Тяжіння і відштовхування героїв теж представляють своєрідну «модель для складання». Вони створили свій особливий всесвіт, з якимось таємничим містом, куди можна ввійти, в якій би частині світу людина не знаходилася. Герої подорожують по місті, іноді зустрічаючись у ньому, іноді ніяк не знаходячи шляху один до одного, і їх мандри в певний момент стають більш реальними, ніж решта життя. Паралельно з цим у цілком реальні ситуації вклинюються дивні, фантастичні персонажі і події, які починають визначати життя людей. Хуан і його подруга датчанка Телль довго стежать за благопристойною немолодою німкою фрау Мартою, уявивши її новим втіленням середньовічної злочинниці, – і, природно, в результаті з’ясовується їх правота.

На сторінках роману діють якісь містичні ляльки; картина, написана в минулому столітті художником середньої руки, раптом опиняється


в центрі уваги мало не всього Лондона; потяги рухаються абсолютно не так, як у реальному житті. У результаті Хуан, Елен і Ніколь – три вершини трагічного трикутника – замкнені кожний у своїй самотності, приречені вічно ходити по таємному місті без надії на зустріч. У той же час інші куди більш живі й прості персонажі – і серед них два латиноамериканці, підкреслено звані «дикунами», – залишаються в цій реальності, сповнені сил. Мабуть, на кінець життя Кортасар став віддавати перевагу існуючій дійсності, яка здавалася йому все більш привабливою.

Революціонери в «Книзі Мануеля» (1972 р.), як і багато героїв Кортасара, належать до кола латиноамериканських інтелектуалів-емігрантів, але в їх існуванні інше життя не присутнє – вони повністю занурені в цей світ, у свою політичну боротьбу, в систему щирих людських стосунків. Хто знає, можливо, якби хвороба не урвала життя письменника, в подальших книгах ми взнали б зовсім іншого Кортасара.



ПАБЛО НЕРУДА (1904–1973)
«Той, хто мав би на меті відшукати недоліки поезії Неруди, не потребував би багато часу. Тому, хто схотів би знайти її сильні сторони, не довестися б витрачати часу зовсім» – це слова з офіційної заяви Шведської академії, що присудила в 1971 р. Нобелівську премію з літератури Нефталі Рікардо Рейесу Басоальто, відомому під псевдонімом Пабло Неруда.

В особистості і творчості цього, за виразом Хуана Рамона Хіменеса, «великого поганого поета» осяйне й трагічне XX століття відбилося


з усіма його суперечностями. «Моє життя виткане з безлічі життів», – писав Неруда, знаходячись у зеніті світової слави. До такого ж висновку приходить читач після знайомства з величезною літературною спадщиною чилійського поета або з будь-яким з численних його життєписів. Утікач
і одинак, найтонший лірик, що пройшов у своїй творчості звивистий шлях від модерністських шукань до ясної глибини поетичного виразу,
і одночасно пристрасний борець за комуністичні ідеали людства, «народний трибун», глашатай упослідженої справедливості, що нерідко ставив поезію на службу політиці...

Нефталі Рікардо виріс у маленькому провінційному містечку Темуко, «...в краї, де на веселці-коромислі вулкани і море / несе крізь століття босонога дівчинка Чилі». Земля нескінченних дощів і не зачеплених цивілізацією лісів, справді край світу – таке це дивне місце на південно-західному краї Південної Америки. Звідси й почався шлях Неруди – спочатку всередину себе, потім у світ людей і речей, у царство природи – людської і земної.

Під час написання першої книги віршів – «Зібрання сутінок» (1923 р.) – у нього з’явилася мрія про поезію, яка зуміла б «охопити якомога більше». Неруда зачитується такими, здавалося б, різними авторами, як У. Вітмен
і Р. Тагор, шанує разом з російськими письменниками (серед них –
Л. М. Толстой, Л. М. Андрєєв) французьких поетів – Ш. Бодлера, А. Рембо. Проте молодому поету самому вдається звучати цілком щиро і природно. «Рух від життя до поетичного рядка – постійний, безперервний, і тому цей рядок відображає щонайменшу зміну в його бутті, в його плоті, в його душі», – пише друг і біограф Неруди В. Тейтельбойм.

«Усі речі у світі сповнені моєю душею...» – це формула стосунків поета


з предметним, речовинним світом, адже він кінець-кінцем «від світу цього», плоть від плоті. Героями книги, разом з почуттям поета, яке щохвилини змінюється, є саме сонце і захід – «заціпеніле багаття», лава і птахи, тиша і вітер...

Через 35 років після «Двадцяти віршів про кохання» він створив книгу зі схожою назвою – «Сто сонетів про кохання» (1959 р.), де формула «я у всьому» поступається місцем своєму дзеркальному двійнику – «все


в мені» (або «в тобі»).
Проте, для того, щоб «обійняти все, що навколо існує», необхідно побачити світ зі всіх його боків. Так і не закінчивши педагогічного інституту в Сантьяго, поет у 1927 р. вступив на дипломатичну службу
і відбув у «подорож країною Сходу». П’ять років він провів у Південно-Східній Азії – Бірмі, Сінгапурі, побував в Індії, Китаї, Японії. «Це величезний злощасний людський рід, але моя душа не прийняла ні його обрядів, ні його богів», – писав Неруда після повернення.

Тим часом роки, проведені наодинці, серед чужих народів і звичаїв, не пропали даремно. Звідти родом одна з найбільш вдалих, переломних його книг з характерною назвою «Місцепроживання – Земля» (перша частина побачила світ у 1933 р.). У ній перед читачем постає вже іншій Неруда – що відмовився від рим і розмірів в ім’я «природного, як дихання», потоку мови, що відступив від образів символістів, але вірний своїй одвічній ідеї.

Вірші його сповнені абстракціями («час», «вічність», «тотожність»), але, схоже, лише вони здатні тепер визначити стосунки поета зі світом речей, що його оточує. Речі («каміння», «руда», «мед») конкретні, реальні, але крім фізичної сутності вони мають власні імена. І хто знає, можливо, цей відображений понятійний світ і є місцем, де сплітається між собою їх коріння, – «держава розмитої єдності»... Взагалі, «коріння» – один
з найулюбленіших образів Неруди. Соком свого коріння, подібно до рослини, живиться людина, і тим вище вона пнеться до неба, чим глибше
в землю йде її коріння.

В кінці 30–40-х рр. Неруда активно займається політикою; бувши сенатором, він всенародно засудив діяльність уряду і президента Чилі і був вигнаний з країни. У ці роки Неруда створює свій грандіозний епос, поетичний літопис Латинської Америки – «Загальну пісню» (повністю видано у 1950 р.). І знову ним рухає бажання охопити якщо не все, то якомога більше – від дитинства материка, коли «людина була земля / первозданне місиво глини гончарної», до «гнаних вітрами пісків / на заході часів...».

Коли настали більш спокійні часи, Неруда повернувся на батьківщину і, оселившись на Тихоокеанському побережжі, приступив до написання лірико-філософських поем «Ода початковим речам» (1954–1957 рр.). Так, в алфавітному порядку з’явилися «Ода атому», «Ода повітрю», «Ода деревині», «Ода життю», «Ода кактусу на березі», «Ода солі», «Ода сонцю»...

Пізніше, вже будучи серйозно хворим, незадовго до військового перевороту в Чилі (1973 р.), що прискорив його смерть, поет


з надзвичайним натхненням, боячись не встигнути, не донести, не досказати, продовжував здобувати «з надр душі найрідкісніший мінерал»...

АЛЕХО КАРПЕНТЬЄР (1904–1980)


Знадобилися дивні примхи долі для того, щоб Алехо Карпентьєр – видатний кубинський письменник, уся творчість якого найтісніше пов’язана з культурою, традиціями, історією цього острова, – став кубинцем. У його жилах не було жодної краплі латиноамериканської крові. Батько письменника – француз, а мати – росіянка, що приїхала до Швейцарії вивчати медицину. Молодому архітектору, як згадував через багато років його син, «обридла Європа», подружжю хотілося почати абсолютно нове життя, і вони вирушили на Кубу, де у 1904 р. і народився Алехо.

Майбутній письменник вивчав у Гавані архітектуру, а в Парижі – музику і навіть написав роботу «Музика Куби» (1946 р.). Дослідники часто відзначають паралелі між романами Карпентьєра і музичними творами, так само як і «архітектурну» стрункість його книг. Молода людина, втім, досить рано зрозуміла, що її покликання – література і політична боротьба. Уже з 18 років він почав друкуватися і вів рубрику в одній з кубинських газет.

Із самого початку Карпентьєр прагнув описати світ кубинської,
і перш за все афрокубинської, культури. Його перший роман, створений
у в’язничній камері, названий на діалекті кубинських негрів «Екуе Ямба-о» (1933 р.), що означає «Хвала Богу», і присвячений життю і звичаям кольорових мешканців Куби. Величезний інтерес до негритянського фольклору і релігії збережеться і пізніше виявиться в романі «Царство земне» (1949 р.). Ця книга розповідає про події, що відбувалися на початку XIX ст. на Гаїті; письменник відтворив їх, ретельно вивчивши безліч історичних джерел. Головний герой, бідний негр Ті Ноель бере участь
у повстанні чорношкірих на чолі з Макандалем і бачить його придушення; до нього доходять відгомони Великої французької революції і подій наполеонівської епохи; він багато працює: спочатку на свого білого пана,
а потім – зводячи замок для чорного імператора Гаїті, колишнього кухаря
і власника готелю Анрі Крістофа.

Не зважаючи на достовірність історичних фактів і появу на сторінках роману цілком реальних персонажів, він сповнений фантастичних елементів. У передмові до роману Карпентьєр, що чудово розбирався


в новітньому перебігу європейського мистецтва, різко протиставив латиноамериканське фантастичне начало, цю «сповнену див дійсність», пошукам європейських письменників і художників, у першу чергу сюрреалістів. Їх «світ чудового» він жорстко визначив як «плід жалюгідних потуг... убого представлений професійним штукарством
і професійною потворністю ярмаркових блазнів».

Карпентьєру здавалися вимученими і непотрібними спроби європейських авангардистів створити якісь штучні фантастичні конструкції, тоді як у Латинській Америці «незвичайне – повсякденність,


і так було завжди». Ті Ноель жадібно слухає перекази про великих африканських королів-богів, що мали надприродні здібності. Повстанці переконані, що їх вождь уміє перетворюватися на тварин, і ні на секунду не вірять у можливість його страти. Негри збираються на площі подивитися не на те, як білі спалять Макандаля, а на те, як він обдурить білих, обернувшись на комара. Віра цих людей така сильна, що вони бачать диво і не помічають, як насправді їх предводитель згоряє на вогнищі. У кінці життя втомлений і змучений Ті Ноель теж знаходить
у себе здатність перетворюватися на інші істоти і вселяється в тіла птаха, мурашки, осла. У романі «Царство земне» було закладено основи тієї тенденції латиноамериканської літератури, яка пізніше отримає назву «магічний реалізм».

У більш пізніх творах Карпентьєра фантастичне начало відходить на задній план, хоча повністю не зникає. В історичних романах письменник часто навмисне змішує пласти часів. У повісті «Концерт бароко» (1974 р.) якийсь багатий мексиканець і його слуга вирушають до Європи начебто


в XVIII столітті, адже в Італії їм зустрічаються великі композитори Вівальді, Скарлатті і Гендель. Проте раптом, без якихось видимих змін, дія переноситься спочатку в XIX, а потім і в XX століття.

З роками на перше місце у творчості Карпентьєра виходять проблеми естетичні. Герой роману «Втрачені сліди» (1953 р.) – талановитий латиноамериканський композитор, що живе в Сполучених Штатах


і переживає важку духовну кризу. Він незадоволений життям, розчарований у північноамериканській і європейській культурі, відчуває жах перед цивілізацією, що породила фашизм. Переломний момент у його долі настає, коли герой вирушає до Латинської Америки вивчати індіанські музичні інструменти. Тут він потрапляє у відрізане від світу місто, засноване золотошукачем у долині, яку населяють індіанці. Атмосфера таємничого міста і кохання до прекрасної Росаріо викликають у героя бажання залишитися тут назавжди, проте в цьому природному світі його музика нікому не потрібна. До того ж життя місцевих мешканців виявляється зовсім не таким простим і ясним, яким здавалося йому спочатку. Композитор повертається до цивілізації, як він гадає, лише на якийсь час, але його спроба знову вирушити до далекого міста закінчується невдачею, і він змушений залишитися в звичному світі.

Людські долі на тлі історії завжди приваблювали Карпентьєра.


В останньому своєму романі, «Весна священна» (1978 р.), він робить кубинця Енріке і росіянку Віру свідками або учасниками багатьох найважливіших подій XX ст. Енріке бився в інтербригадах під час громадянської війни в Іспанії, Віра втекла з Росії від революції, пізніше вони, вже разом, залишать Європу, рятуючись від наступу фашизму. Письменник показує нам закоханих і при цьому дуже різних людей. Обоє вони зневажають доброчесне міщанство і тонко цінують мистецтво. Але Енріке весь час хворобливо переживає політичні події, що відбуваються як на Кубі, так і в Європі. Віра ж, яка ще в дитинстві зазнала жаху перед революцією, що позбавила її батьківщини, не хоче нічого знати про політику. Вона – балерина, і єдине, що її по-справжньому хвилює, – це школа танцю, яку вона створила на Кубі. Проте бурхлива водоверть історії не залишає нікого осторонь. Події змушують Віру по-новому оцінити дійсність. Кількох талановитих танцюристів з її школи за революційну діяльність по-звірячому вбито поліцією. Спочатку героїня відчуває бажання просто сховатися, зникнути з Гавани. Але незабаром вона вже вітає революцію. «Весна священна» – балет І. Ф. Стравинського, який Віра все життя мріяла поставити на сцені, – є в той же час символом весни, що наступає, на думку автора, на кубинській землі.

ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС (народився в 1927 р.)
«Пройдуть багато років, і полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни в очікуванні розстрілу, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на кригу».

Із цієї звучної фрази починається один з найбільш знаменитих романів XX ст. – «Сто років самотності». Його творець, Габріель Гарсіа Маркес, стверджує, що придумав такий початок ще в сімнадцятилітньому віці, а потім довгі роки йшов до створення книги. Важко сказати, чи правда це, адже Гарсіа Маркес – великий містифікатор. Його твердження суперечливі, та й дуже часто він розказував про своє життя як про якийсь літературний твір. Але безумовно ясно одне: «Сто років самотності» – книга, до створення якої письменник поступово наближався, описуючи породжений ним чарівний світ – місто Макондо.

Дитинство хлопчика пройшло в будинку дідуся й бабусі,
в маленькому колумбійському містечку Аракатака. Це місто, що колись, за часів «бананової лихоманки», зазнало короткого періоду процвітання,
а потім застигло у нерухомому, майже мертвому спокої, з’являтиметься на сторінках книг Гарсіа Маркеса то як безіменне «містечко», а то як фантастичне і таємниче Макондо. На маленького Габріеля величезний вплив мала особистість діда – полковника Ніколаса Маркеса, сильної
і цікавої людини, що занурила хлопчика в химерний світ минулих часів.
У спогадах Ніколаса минуле країни (громадянські війни і державні перевороти) і містечка (дивні і таємничі події з його історії) перепліталося з минулим сім’ї і самого полковника. Загадковий, фантасмагоричний світ, що виникав в оповіданнях діда, назавжди відбився в уяві онука. Через багато років Гарсіа Маркес скаже, що після смерті діда (хлопчику тоді було вісім років) у його житті не відбулося більше нічого цікавого.

Що стосується цікавих і нецікавих подій, то тут, напевно, Гарсіа Маркесу видніше, але якщо говорити про зовнішні обставини його життя, то, як легко здогадатися, головне було ще попереду.

Йому судилося багато вчитися і багато пережити, перш ніж він зміг висловити те, що вже зародилося в його душі. Маркес жив у різних містах, готувався стати юристом, брав участь у бурхливому політичному житті Колумбії, намагався писати вірші, запоєм читав, у 50-х рр. захопився журналістикою. Очевидно, саме в ці десятиріччя сформуються ліві політичні погляди Гарсіа Маркеса, які приведуть потім до його дружби
з Фіделем Кастро і гарячої підтримки Кубинської революції та нікарагуанських повстанців.

Приблизно двадцять років свого життя Гарсіа Маркес віддав журналістиці. Він багато друкувався в Колумбії, потім опинився в Європі, звідки протягом кількох років відправляв репортажі до різних латиноамериканських газет. Незважаючи на те, що газета «Експектадор», що відрядила молодого журналіста до Європи, була закрита невдовзі після його прибуття до Франції, Гарсіа Маркес прожив кілька років у Парижі, багато подорожував і посилав свої репортажі до інших видань. Він побачив майже всю Європу, дістався навіть до Радянського Союзу – під час фестивалю молоді і студентів у 1957 р. Роки, проведені в Старому Світі, звичайно, збагатили його життєвий досвід, але були дуже нелегкими, оскільки майже весь час він страждав від страшного безгрошів’я. Проте, не зважаючи ні на які труднощі, саме в 50–60-х рр. відбувалося його формування як письменника і з’явилися його перші книжки. І, що особливо важливе, саме в ці роки Гарсіа Маркес почав створювати світ Макондо.

Уже в «Опалому листі» (1955 р.) – його першій повісті – було зроблено першу, поки що боязку спробу ущільнити час оповіді за майже повної відсутності подій і показати таким чином долю міста і городян, а по суті – усього світу. Дія повісті розгортається протягом того короткого відрізка часу, який проводять біля труни лікаря, що повісився, троє людей – старий полковник, його дочка і її маленький син. Але власне дії,
у звичайному значенні слова, майже немає – вона розчинена в спогадах
і роздумах трьох героїв. Проте саме тут вперше з’являється Макондо
і виникають, поки ще на задньому плані, численні мешканці містечка. Крім того, саме в «Опалому листі» починає звучати найважливіша для Гарсії Маркеса тема – тема безвиході й трагічної людської самотності.

У середині 50-х рр. у Парижі Гарсія Маркес довго і важко працює над романом «Недобрий час», який буде закінчено тільки через кілька років – у 1961 р. На сторінках роману з’являється маленьке, поки що безіменне містечко, застигле в жаху перед жорстокістю політичного терору уряду і партизанської боротьби революціонерів. Жителі містечка роз’єднані, залякані й безмежно самотні, і в той же час місто, як певна єдність, живе своїм особливим і таємничим життям. На стінах з’являються анонімні пасквілі, і автор їх, як говорить ворожка, «ніхто і все місто».


У «Недоброму часі» виявилася ще одна риса стилю Гарсії Маркеса – химерне поєднання звичайного, буденного життя і таємничих, загадкових подій.

Припинивши роботу над «Недобрим часом», Маркес створює в 1958 р. повість «Полковнику ніхто не пише». Він переробляв її одинадцять разів


і написав нарешті маленький шедевр.

У творах Гарсії Маркеса все сильніше виявляється те світовідчуття, яке сам він пізніше назве «фантастичним реалізмом». У його оповіданнях


і повістях життя йде звичною колією, підкоряючись законам реального життя. Тут крадуть і вбивають, закохуються і сумують. І при цьому постійно відчувається дихання тієї чудової, фантастичної сторони всесвіту, яка відкрилася Гарсії Маркесу ще в дитинстві. В оповіданні «Похорон Великої Мами» (1962 р.) реальний світ маленького містечка остаточно перетворюється на химерний космос Макондо. Велику Маму, «одноосібну правительку царства Макондо», ховає весь світ, включаючи президента
і папу римського, хоча царство Макондо – це все те ж крихітне провінційне містечко. Проте події, що відбуваються в ньому, з перших же рядків оповідання набувають вселенського значення.

За визнанням самого письменника, в якийсь момент він відчув осяяння, після якого весь роман «Сто років самотності» з абсолютною ясністю з’явився перед його внутрішнім зором. Проте, для того, щоб перенести персонажів, що вже ожили, на папір, знадобилося ще півтора роки. У 1967 р. роман побачив світ. Він вмить привернув до себе увагу, був багато разів перевиданий, перекладений практично всіма мовами і приніс своєму творцю світову славу.

У романі реальне життя і фантастичні події так перемішалися, що розділити їх неможливо. Герої, що живуть у цілком знайомому провінційному містечку, куди доходять відгомони реальних подій, наприклад громадянських воєн, у той же час існують у чарівному світі. Одна героїня підноситься на небо на білих перкалевих простирадлах, за іншим героєм постійно слідують метелики, любовне поєднання двох персонажів магічним чином сприяє розмноженню худоби, а у дворі будинку, де живуть члени роду, приреченого на сто років самотності, під величезним каштаном сидить примара одного з його засновників, полковника Ауреліано Буендіа.

Історія Макондо розказана через історію роду Буендіа. Містечко виникло після того, як сюди прийшли перші поселенці на чолі з Хосе Аркадіо Буендіа. Ціле століття в ньому житимуть усе нові й нові нащадки «батька-засновника і його дружини Урсули, і весь цей час їх палитимуть божевільні, трагічні пристрасті. Один з їх синів, полковник Ауреліано Буендіа, стане героєм 32 громадянських воєн і у всіх зазнає поразки, а їх онук і племінник полковника, Аркадіо, буде розстріляний під час однієї


з воєн. Другий син – теж Хосе Аркадіо – тікає з дому, злякавшись того, що батьки дізнаються про його зв’язок з Пілар Тернерою, жінкою не надто твердих моральних принципів.

Гарсія Маркес написав історію сім’ї, сповнену смішних подій


і шекспірівських пристрастей, сім’ї, в якій кожне попереднє покоління не зникає, а немов продовжується в нащадках, що носять одні й ті ж імена – Хосе Аркадіо і Ауреліано – і одержують у спадок від предків їх вину, їх гріхи і самотність. У той же час це ніби історія всього людства. Починається вона з того моменту, коли «світ був ще таким новим, що багато речей не мали назви і на них доводилося вказувати пальцем»,
а закінчується вона апокаліптичною катастрофою – місто знищує вітер, «сповнений голосами минулого», і воно назавжди зникає з пам’яті людей.

Роман мав приголомшуючий успіх. Дивно соковита, музична мова (що іноді збивається на ритмічну прозу), десятки вражаючих характерів, фантастичні повороти захоплюючого сюжету, що дають у той же час можливість доторкнутися до найскладніших питань буття, – усе це забезпечило Гарсії Маркесу любов і захоплення читачів різних країн. Але Макондо – світ, який Гарсія Маркес вчився описувати протягом багатьох років, – виявився вичерпаним: «Тим родам людським, які приречені на сто років самотності, не судиться з’явитися на землі двічі».

Письменник виразно відчуває необхідність пошуків інших шляхів
й інших сюжетів. У 1975 р. виходить роман «Осінь патріарха», що описує долю диктатора, в якому можна пізнати риси багатьох латиноамериканських деспотів. Реальні і життєво достовірні деталі не заважають побачити в герої й інше, страшне обличчя таємного володаря, що зливається з міфічним образом Зла, що живе в людях. Страшний диктатор вже колись нібито вмирав, викликавши своєю уявною смертю спочатку загальний жах, а потім тріумф. Але це було інсценування: насправді в труні лежала зовсім інша людина, патріарх же підглядав
у шпарку за ритуалом урочистого прощання, щоб потім несподівано з’явитися і поставити все на свої місця. Він сповнений безсердечної, нелюдської величі. Чи людина він, чи істота іншої породи – читачу залишається тільки здогадуватися. Для нього викрадено і привезено
з Ямайки у «ящику з-під кришталевого посуду» красуню Летисію Насарено. Проте немає жодних доказів того, що її викрали з метою задовольнити любовний голод диктатора.

Але є й інший рівень оповіді, і в ньому великий правитель, що підноситься над людьми, виявляється насправді жалюгідним старим. Він насилу пересувається по залах свого палацу, мучиться від величезної пухлини-кили, від спорохнілості свого тіла та від нескінченних спогадів. Недаремно його мати ніяк не могла зрозуміти, до яких висот піднісся її син. Одного разу вона навіть попросила його по дорозі на парад заїхати до магазину і здати порожні пляшки. Їй невтямки, що морські піхотинці, які охороняють президентський палац, зовсім не тримають її сина


в ув’язненні.

Постарілий диктатор продовжує уявну розмову з матір’ю. Перед його внутрішнім зором проходить історія його правління, виникають картини нещасної, убогої країни, що остаточно зневірилася, і він нескінченно намагається щось пояснити своїй уже давно покійній матері, переконати її і самого себе, що його життя було правильним.

Оповідь в «Осені патріарха» ведуть таємні «ми» – жителі країни, поєднані своїм страхом і ненавистю. Книга написана повільною, часом тягучою мовою, яка затягує й зачаровує: «Налякані чумою, десантники розібрали по дощечках і вклали в контейнери свої офіцерські котеджі, здерли із землі свої синтетичні голубі галявини, скрутивши їх у рулони, немов килими, скрутили свої клейонкові цистерни для дистильованої води, яку їм присилали з дому, щоб позбавити від вживання гнилої води наших річок, поруйнували білі будівлі своїх шпиталів, підірвали казарми, щоб ніхто не знав, як вони були побудовані...».

Гарсія Маркес продовжує працювати, хоча сам уже давно зізнався журналістам, що у нього немає більше тем для книжок. Він випускає роман «Генерал у своєму лабіринті» (1989 р.), присвячений визволителю Латинської Америки Симону Болівару, й історичний роман «Про кохання й інші напасті» (1994 р.).

В 1982 р. Габріелю Гарсії Маркесу була присуджена Нобелівська премія. Незважаючи на те що з моменту виходу його головної книги пройшло вже п’ятнадцять років, очевидно, що премію отримав не стільки автор «Осені патріарха» і безлічі оповідань, скільки творець Макондо, що навіки зв’язав свою славу з цим таємничим містом.

На сторінках оповідання «Похорон Великої Мами» раптово з’являються «дударі з Сан-Хасинто, контрабандисти з Гуахіри, збирачі рису із Сину, повії з Гаукамаїяля, віщуни з Сієрпе і збирачі бананів


з Аракатаки». Саме цей перелік, такий характерний для письменника, створює враження чарівного поклику, здатного викликати будь-яке диво.
У переліку багатств Великої Мами – земні надра, територіальні води, кольори державного прапора, національний суверенітет, права людини, цивільні свободи, вишукані сеньйори, вишколені кавалери, високоморальні офіцери. На її похороні разом зі збирачами перлів
і коптильниками креветок з’являється і герцог Мальборо в тигровій шкурі – той самий, що з’явився в повісті «Полковнику ніхто не пише».

Часом смішні, часом трохи іронічні, а часом цілком серйозні переліки, що заповнюють багато сторінок у книгах Гарсії Маркеса, неодноразово порівнювали з таким же нагромадженням людей і предметів у романі Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Письменників XVI


і XX століть розділяє дуже багато, та все ж їх зіставлення далеко не випадкове. Гарсія Маркес, як і Рабле, конструював власний фантастичний всесвіт, населяв його численними персонажами, породженими своєю фантазією, і, називаючи їх усіх на ім’я, набував якоїсь магічної влади, що допомагала йому краще зрозуміти і осмислити створений ним світ.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет