Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття



бет21/22
Дата28.04.2016
өлшемі4.11 Mb.
түріПротокол
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Таким чином, у романі М. Павича максимально реалізований, характерний для літератури постмодернізму принцип інтелектуальної гри. Недаремно автора «Хозарського словника» ще наприкінці ХХ століття називали першим автором століття ХХІ.


Визначально характерною для літератури постмодернізму рисою є також іронія та самоіронія. Це своєрідна втеча, самоусунення від боротьби за якісь (зрештою будь-які) ідеали, оскільки перебіг її мислиться не надто привабливо й навіть похмуро, а результат часто й являє собой зразок іронії, часто досить сумної.

Власне певною мірою інтерпретацію людських прагнень і поривань у постмодернізмі можна окреслити сумно філософським Горацієвим «Куди, куди мчите ви, навіжені?», адже те, що чекає на них на фініші, може прикро розчарувати учасників. Як-от прагнення віднайти втрачений примірник «Поетики» призводить кінець-кінцем до спалення бібліотеки в романі У. Еко «Ім’я троянди».

Ще одним зразком яскравої постмодерністської іронії є роман П. Зюскінда «Запахи, або Історія одного вбивці» (1985 р.), головний герой якого йде до свого ідеалу, створення абсолютних парфумів, по людських життях. (іронічний натяк на єзуїтське «мета виправдовує засоби»). Але досягнувши своєї Мети, Гренуй розчаровується в ній, і зрештою досягнута мета його ж й пожирає у буквально-макабричний спосіб.

Цікаво, що запропонований П. Зюскіндом формат роману – герой позбавлений від природи певної базової якості, що зумовлює успішність його пошуків, велика творчо дослідницька Мета, така характерна для зображуваної доби Просвітництва, навіть притаманна філософським повістям XVIII століття двочленна назва «..., або ...» – був успішно використаний іншим письменником, Н. Фробеніусом, у романі «Каталог Латура, або Лакей маркіза де Сада» (1996 р.). Зрештою, ймовірно, і сам роман можна розглядати як такий собі зразок постмодерністської іронічно-пародійної гри.

Різні дослідники визначають різну кількість рис постмодернізму, часом обмежуючись чотирма-пятьма, часом нараховуючи більше десятка.

На завершення цього розділу вважаємо за доцільне знову звернутися до українського постмодерніста Ю. Андруховича й навести його бачення визначальних рис цього напряму, а також характеристику того, яким же постмодернізм є.

Отже, «він:

1) перейнятий майже виключно цитуванням, колажує, монтажує, паразитує на текстах попередників;

2) абсолютизує гру заради гри (за Єшкілєвим, «ситу гру»), виключивши поза дискурс живу автентику оповіді (наративу), переживань і настроїв;

3) підриває віру в Призначення Літератури (хто би і що би під цим призначенням не розумів);

4) іронізує з приводу всього на світі, в т.ч. й самої іронії, відкидаючи будь-які етичні системи і дидактичні настанови;

5) комбінує параіндивідуальне авторське «я» з уламків інших авторських світів, убиває автора як творця власного індивідуального авторського світу;

6) «карнавальною» (бо насправді всього тільки посткарнавальною) маскою відмежовується від будь-якої відповідальності перед Навколишністю і за Навколишність;

7) тупо експериментує з мовою (-ами);

8) рабськи плазує перед віртуалом, мультимедіальними безоднями й бестіями, прагне підпорядкувати мистецтво електронним імперіям та навіки поховати його дух в їхній інтерпавутині;

9) заграє з масовою культурою, демонструючи несмак, вульгарність, «секс, садизм і насильство»;

10) руйнує ієрархію, підмінює поняття, позбавляє сенсу, розмиває межі, бере слова в лапки, хаотизує й без того хаотичне буття.

Таким чином, про постмодернізм залишається сказати, що він:

а) агностичний, агонізуючий, амбівалентний, американський, анемічно-немічний, антологічний,

б) «безмежно відкритий глухий кут», безплідний, бі (і більше)- сексуальний,


в) варіативний, вторинний, вульґаризаторський,

г) гермафродитичний, гетеросемантичний, гомоеротичний,

ґ) ґвалтовно-претензійний,

д) дискурсивно дефекаційний,

е) еґалітарний, ентропійний, «елліністичний», еклектичний, епігономний,

є) євнухоморфний,

ж) жартоцентричний, жидомасонський,

з) закомплексовансько-збоченський, зомбінативний,

і) імітативно-плаґіативний, імпотентний, інтертекстуальний, інцестуальний,

к) кліповий, колажний, колаптичний, комбінаторно-компілятивний, компіляторно-комп'ютерний, конформістський, консумптивний,

л) лоботомічний,

м) манірний, маньєристичний, мертвотний, млявий,

н) надлишковий, неонекрофілійний, новоневротичний, нудний,

о) онтологічно марґінальний,

п) палімпсестичний, паразитарний, патовий, патологічно пересичений, перверзійний,

р) рекреаційний, ремінісцентний, роздери-рота-зівотний, розхристаний,

с) ситий, ситуативний, структуОїдний і сруктуроЇдний,

т) трансвестичний,

у) уранічний,

ф) фейлетонний, фемінізований, феллінізований, фраґментний, фукоїдний, фуфлоїдний,

х) хвороботворний, химеризуючий,

ц) центонічний, цинічний, цитатократичний,

ч) часопідсумковий,

ш) шаманічний,

щ) ще раз іронічний,

ю) юж сам нє в'єм які єще,

я) яловий.

Крім того, його характеризують як «постколоніальний» і «посттоталітарний».

Крім того, він «ніякий»»[39].

УМБЕРТО ЕКО (народився в 1932 р.)

Відомий семіотик, історик культури, професор Болонського університету і почесний доктор багатьох університетів Європи і Америки Умберто Еко в 1980 р. з’явився в новому вигляді – як автор сенсаційного роману «Ім’я троянди». Це своєрідний переклад наукових ідей Еко на мову художньої літератури. В своїй книзі «Відкритий твір» (1962 р.) він стверджує, що поетичний текст здатний породжувати безліч різних прочитань. Як віяло нескінченних прочитань, що залишають значення невичерпаним, будується і «Ім’я троянди».

Перший і найдоступніший пласт – детективний. Роман про Середньовіччя, дія якого відбувається в XIV ст., в якомусь бенедиктинському абатстві, створений за зразком класичного детективного роману. Вже імена головних героїв – францисканського ченця Вільгельма Баскервільського і його учня Адсона – змушують пригадати Шерлока Холмса та його вірного помічника. А епізод, коли Вільгельм Баскервільський, застосувавши дедуктивний метод, не тільки безпомилково описує, як виглядав кінь, що втік, але і вмить визначає його місцезнаходження, просто пародійна цитата. Еко прагне переконати читача, що його герой покликаний розплутати цілий ряд злочинів, скоєних в абатстві.

Проте Вільгельму Баскервільському, не зважаючи на його бездоганний дедуктивний метод, не вдається ні розслідувати, ні запобігти жодному із злочинів: гинуть ченці, згорають у пекельному полум’ї пожежі абатство і бібліотека з безцінними рукописами. Вільгельм не сищик, він – учений, що займається в абатстві розшифровкою рукописів.

Його вустами Еко перекладає сучасні ідеї семіотики мовою Середньовіччя. Розгадуючи сон Адсона, Вільгельм шукає в ньому код, за допомогою якого хаотичне поєднання персонажів і дій набуло б стрункості й значущості. Він знаходить його відразу ж: сон організований за системою образів популярного в Середньовіччі твору «Кипріанів бенкет». Вільгельм говорить Адсону: «Люди і події останніх днів стали у тебе частиною однієї відомої історії, яку ти сам вичитав десь або чув від інших хлопчиків у школі, в монастирі». З міркувань Вільгельма витікає, що реальність може бути осмислена за допомогою тексту.

Пробираючись лабіринтом припущень у пошуках організатора вбивств, що відбуваються в абатстві, Вільгельм використовує код Апокаліпсису. «Вистачило однієї фрази, щоб я уявив, що череда злочинів повторює музику семи апокаліптичних труб». Розгадка виявилася помилковою. Проте деталі останнього вбивства співпали з апокаліптичним текстом не випадково – чернець Хорхе вчинив його, використовуючи припущення Вільгельма. «Ось, виявляється, як вийшло! – говорить Вільгельм. – Я склав помилкову версію злочину, а злочинець підлаштувався під мою версію».

Ситуація обігрується на рівні ідей семіотики: якщо реальність може бути осмислена за допомогою тексту, то текст, навіть неправильний, впливає на цю реальність.

Історія в романі теж розглядається з позиції наукових інтересів автора. Еко використовує всі «аксесуари» історичного твору: точно вказаний час дії (1327 р.); введені реальні історичні особи – Убертін Казальський та Михайло Чезенський; відображено боротьбу за папський престол і діяльність єретичних сект. Для більшої достовірності вводиться стереотипний для будь-якого історичного роману зачин. Автор тримає
в руках старовинний рукопис, цікавий за змістом, але написаний варварською мовою. Авторське слово заховано всередині трьох інших оповідних структур: «Я говорю, що Валле говорить, що Мабійон говорив, що Адсон сказав».

Оповідь ведеться від імені вісімдесятирічного Адсона, який згадує про події, пережиті ним більше шістдесяти років тому. Він лише фіксує їх, але навіть тепер, ставши старим, не розуміє причин. Такою подвійною грою – Адсон у старості коментує те, що він бачив і чув у молодості, – Еко створює ефект відчуженості: «Хроніст скаже за мене, я буду вільний від підозр».

Історія єретика Дольчіно, що підняв маси «простеців» на боротьбу за «рівність, справедливість і братерство», – це історія утопії, реалізованої
в потоках крові: «Ми хотіли кращого світу, спокою і благодаті, щастя для всіх... Ми крові не шкодували». Коментар Вільгельма красномовний: «Часто буває так, що єретик спочатку прославляє Мадонну, Бідність,
а потім сам не вміє впоратися із спокусами війни й насильства. Межа, що відділяє добро від зла, така хитка». Ці історичні події породжують асоціації з сучасністю, з епохою тоталітарних воєн, революцій і масових убивств в ім’я благородних цілей. Примушують думати про «етичний» зміст історичної дії.

Роман про Середньовіччя при всій своїй історичній правдоподібності насичений проблемами, однаковою мірою актуальними як для


XIV століття, так і для століття XX. Недаремно Еко називає Середньовіччя «дитинством» сучасної культури. Роман починається цитатою з Євангелія від Іоанна: «На початку було Слово» – і кінчається латинською цитатою,
в якій повідомляється, що троянда зів’яла, а слово «троянда», ім’я «троянда» залишилось.

Люди створюють слова, а слова керують людьми. Роман Еко – це роман про місце слова в культурі, про відношення до культури людини.



Додаток


Лауреати Нобелівської премії з літератури
Нобелівська премія з літератури, щорічно присуджувана членами Шведської академії, – вища офіційна нагорода, якої може удостоїтися за свою творчість письменник. Численні нобелівські лауреати стали класиками літератури, їх книги цінує і з цікавістю читає вже не перше покоління.

Але в той же час про деяких письменників і пам’ятають лише тому, що колись на них зупинили свій вибір скандинавські академіки, а читачі зустрічають імена цих лауреатів хіба що в підрядкових примітках. При цьому, на загальний подив, премії не були удостоєні ні Лев Толстой, ні Володимир Набоков, що зробив величезний внесок у російську


й американську літератури, ні Грем Грін, один з найбільших англійських прозаїків XX століття, ні видатний аргентинець Хорхе Луїс Борхес.

Подібні «помилки» нобелівського журі можна пояснити тим, що, на відміну від Нобелівських премій з економіки, природничих і точних наук – фізики, хімії, фізіології і медицини, – премію з літератури вручають, не чекаючи, поки досягнення претендента витримають перевірку часом. Крім того, у своєму виборі члени Шведської академії часом керуються мотивами, що мають слабке відношення до літератури – частіше за все політичними. Та все ж, як правило, вручення Нобелівської премії означає всесвітнє визнання внеску того або іншого автора у світову культуру.



ЛАУРЕАТИ

НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ЛІТЕРАТУРИ

У ХХ ТА ХХІ СТОЛІТТІ


1901 Рене Сюллі-Прюдомм (1839–1907), французький поет.

1902 Теодор Моммзен (1817–1903), німецький історик, автор фундаментальної «Історії Рима»; на його користь Нобелівський комітет відкинув кандидатуру Л. М. Толстого.

1903 Б’єрнстьєрне Б’єрнсон (1832–1910), норвезький поет, драматург, прозаїк.

1904 Фредерік Містраль (1830–1914), французький поет; Хосе Ечеґарай-і-Ейсаґгірре (1832–1916), іспанський драматург.

1905 Генрик Сенкевич (1846–1916), польський прозаїк, автор історичних романів.

1906 Джозуе Кардуччі (1835–1907), італійський поет.

1907 Редьярд Кіплінґ (1865–1936), англійський письменник.

1908 Рудольф Кристоф Ейкен (1846–1926), німецький філософ.

1909 Сельма Лаґерлеф (1858–1940), шведська письменниця.

1910 Пауль Йоган Людвіґ Гейзе (1830–1914), німецький поет, прозаїк, драматург.

1911 Морис Метерлінк (1862–1949), бельгійський поет і драматург.

1912 Ґерхарт Гауптман (1862–1946), німецький драматург.

1913 Рабіндранат Таґор (1861–1941), індійський поет, прозаїк, мислитель.

1914 Премія не присуджувалася.

1915 Ромен Роллан (1866–1944), французький романіст.

1916 Карл Ґустав Вернер фон Хейденстам (1859–1940), шведський поет і романіст.

1917 Карл Адольф Ґ’єллеруп (1857–1919), датський романіст
і драматург, останні 25 років життя писав німецькою мовою; Генрик Понтоппідан (1857–1943), датський романіст.

1918 Премія не присуджувалася.

1919 Карл Фридрих Ґеорґ Шпіттелер (1845–1924), швейцарський німецькомовний поет.

1920 Кнут Гамсун (1859–1952), норвезький романіст.

1921 Анатоль Франс (1844–1924), французький письменник.

1922 Хасінто Бенавенте-і-Мартінес (1866–1954) іспанський драматург.

1923 Вільям Батлер Єйтс (1865–1939), ірландський поет, прозаїк, драматург.

1924 Владислав Реймонт (1867–1925), польський романіст.

1925 Бернард Шоу (1856–1950), англійський драматург і мислитель.

1926 Ґрація Деледда (1871–1936), італійська романістка.

1927 Анрі Берґсон (1859–1941), французький філософ, що зробив сильний вплив на західну літературу XX ст.

1928 Сіґрид Унсет (1882–1949), норвезька письменниця, автор історичних романів.

1929 Томас Манн (1875–1955), німецький письменник.

1930 Сінклер Льюїс (1885–1951), американський романіст.

1931 Ерик Карлфельдт (1864–1931), шведський поет.

1932 Джон Ґолсуорсі (1867–1933), англійський романіст.

1933 Іван Бунін (1870–1953), російський письменник.

1934 Луїджі Піранделло (1867–1936), італійський драматург
і прозаїк.

1935 Премія не присуджувалася.

1936 Юджин О’Ніл (1888–1953), американський драматург.

1937 Роже Мартен Дю Ґар (1881–1958), французький романіст.

1938 Перл Бак (1892–1973), американська романістка і філантропка.

1939 Франс Еміль Сілланпяя (1888–1964), фінський письменник, автор романів про сільське життя.

1940–1943 Премія не присуджувалася.

1944 Йоганнес Вільгельм Єнсен (1873–1950), датський письменник.

1945 Ґабріела Містраль (1889–1957), чилійська поетеса.

1946 Герман Гессе (1877–1962), німецький письменник, що більшу частину життя жив у Швейцарії.

1947 Андре Жид (1869–1951), французький письменник.

1948 Томас Стернз Еліот (1888–1965), англо-американський поет, драматург і літературний критик.

1949 Вільям Фолкнер (1897–1962), американський письменник.

1950 Бертран Рассел (1872–1970), англійський філософ і суспільний діяч.

1951 Пер Лаґерквіст (1891–1974), шведський письменник

1952 Франсуа Моріак (1885–1970), французький романіст.

1953 Вінстон Черчилль (1874–1965), англійський політичний діяч, прем’єр-міністр Великої Британії під час Другої світової війни, автор історичних праць і мемуарів.

1954 Ернест Міллер Гемінґвей (1899–1961), американський письменник.

1955 Галлдор Лакснесс (1902–1998), ісландський романіст.

1956 Хуан Рамон Хіменес (1881–1958), іспанський поет.

1957 Альбер Камю (1913–1960), французький письменник і філософ.

1958 Борис Пастернак (1890–1960) російський поет; під тиском влади Радянського Союзу від премії відмовився.

1959 Сальваторе Квазімодо (1901–1968), італійський поет.

1960 Сен-Жон Перс (1887–1975), французький поет і релігійний мислитель.

1961 Іво Андрич (1892–1975), югославський романіст.

1962 Джон Стейнбек (1902–1968), американський письменник.

1963 Георгос Сеферис (1900–1971), грецький поет.

1964 Жан Поль Сартр (1905–1980), французький філософ і письменник; від премії відмовився.

1965 Михайло Шолохов (1905–1984), російський прозаїк.

1966 Шмуель Аґнон (1888–1970), ізраїльський письменник; Неллі Захс (1891–1970), єврейська німецька письменниця, поет і драматург, що жила в Швеції.

1967 Міґель Астуріас ( 1899–1974), гватемальський письменник.

1968 Кавабата Ясунарі (1899–1972), японський прозаїк.

1969 Семюель Беккет (1906–1989), ірландський драматург.

1970 Олександр Солженіцин (1918–2008), російський письменник.

1971 Пабло Неруда (1904–1973), чилійський поет.

1972 Генрих Белль (1917–1985), німецький прозаїк.

1973 Патрик Вайт (1912–1990), австралійський прозаїк.

1974 Ейвінд Юнсон (1900–1976), шведський прозаїк; Гаррі Мартінсон (1904–1978), шведський поет і романіст.

1975 Еудженіо Монтале (1896–1981), італійський поет.

1976 Сол Беллоу (1915–2005), американський романіст.

1977 Вісенте Алейксандре (1898–1984), іспанський поет.

1978 Ісаак Башевіс Зінґер (1904–1991), американський прозаїк, що писав на ідиш.

1979 Одісеас Елітіс (1911–1996), грецький поет.

1980 Чеслав Мілош (1911–2004), американський, а раніше польський поет, мислитель, перекладач; пише в основному польською мовою.

1981 Еліас Канетті (1905–1994), британсько-австрійський романіст, драматург і мислитель, що писав німецькою мовою.

1982 Ґабріель Ґарсія Маркес (народився в 1928 р.), колумбійський прозаїк.

1983 Вільям Ґолдінґ (1911–1993), англійський прозаїк.

1984 Ярослав Сейферт (1901–1986), чеський поет.

1985 Клод Симон (1913–2005), французький романіст.

1986 Воле Шоїнка (народився в 1934 р.), нігерійский письменник.

1987 Йосип Бродський (1940–1996) російський поет, що останні четверть століття жив у США.

1988 Нагіб Махфуз (1911–2006), єгипетський прозаїк.

1989 Камілло Хосе Села (1916–2002), іспанський прозаїк.

1990 Октавіо Пас (1914–1998), мексиканський письменник і мислитель.

1991 Надін Ґордімер (народилася в 1923 р.), південноафриканська романістка.

1992 Дерек Волкотт (народився в 1930 р.), поет з острова Тринідад, що пише англійською, перекладач віршів Й. Бродського.

1993 Тоні Моррисон (народилася в 1931 р.), американська романістка.

1994 Ое Кендзабуро (народився в 1935 р.), японський прозаїк.

1995 Шеймас Гіні (народився в 1939 р.), ірландський поет.

1996 Віслава Шимборська (народилася в 1923 р.), польська поетеса.

1997 Даріо Фо (народився в 1926 р.), італійський драматург і актор.

1998 Жозе Сарамаґо (1922–2010), португальський прозаїк.

1999 Ґюнтер Ґрасс (народився в 1927 р.), німецький прозаїк
і драматург.

2000 Ґао Синцзянь (народився в 1940 р.), китайський письменник, що живе в еміграції у Франції.

2001 Найпол Відьядхар (народився в 1932 р.), тринідадський письменник індійського походження.

2002 Імре Кертес (народився в 1929 р.), угорський письменник.

2003 Джон Максвелл Кутзеє (народився в 1940 р.), південноафриканський письменник.

2004 Ельфрида Єлінек (народилась в 1946 р.), австрійська письменниця.

2005 Гарольд Пінтер (1930–2008), англійський письменник.

2006 Орхан Памук (народився в 1952 р.), турецький письменник.

2007 Дорис Лессінґ (народилась в 1919 р.), англійська письменниця.

2008 Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо (народився в 1940 р.), французький письменник.

2009 Герта Мюллер (народилась в 1953 р.), німецька письменниця.

2010 Маріо Варґас Льйоса (народився в 1936 р.), перуанський письменник.

2011 Томас (Тумас) Транстремер (народився в 1931 році), шведський поет.

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

МЕТА Й ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ
Мета курсу:

  • удосконалення знань та навичок з зарубіжної літератури та теорії літератури, набутих у школі;

  • засвоєння науково-теоретичних основ історико-літературних та теоретико-літературних студій;

  • набуття навичок літературознавчого аналізу художніх текстів;

  • орієнтація у світовому літературному та культурному просторі.


Завдання курсу:

  • ознайомити студентів з провідними етапами, напрямками
    і художніми течіями в європейській літературі XX століття;

  • сформувати стале уявлення про цілісність та тяглість світового літературного та культурного процесу;

  • засвоїти основні теоретико-літературні положення;

  • ознайомити з корпусом найбільш репрезентативних текстів європейської літератури окресленого періоду.

  • виробити навички літературознавчого аналізу художніх текстів.

МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ЗВ’ЯЗКИ


Викладання дисципліни ведеться з опорою на шкільний курс зарубіжної літератури відповідно до розробленої на кафедрі інтеґрованої програми із зарубіжної літератури.

Окремі теми курсу перегукуються з дисциплінами «Латинська мова», «Культурологія», «Риторика», «Філософія», «Вступ до мовознавства» тощо.

Вивчення курсу розпочинається зі вступної організаційної поточної лекції на 2 години. На лекції висвітлюються наступні положення:


  1. Мета і завдання курсу «історія зарубіжної літератури».

  2. Предмет курсу «історія зарубіжної літератури» та його періодизація.

  3. Мотивація вибору текстового корпусу.

  4. Місце літератури серед інших видів мистецтва в контексті європейської цивілізації.

  5. Поняття культурного коду.

  6. Принципи організації аудиторної самостійної та індивідуальної роботи.


ПРОГРАМА ОПРАЦЮВАННЯ КУРСУ

ЗА КРЕДИТНО-МОДУЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ







Зміст модулів


Кільк. годин

Форми

контролю




усього

практ.

самост.

індивід.

МОДУЛЬ 1

1.1

Антимілітарність і гуманізм Ярослава Гашека.


4

2

1

1

Співбес.

1.2

«Степовий вовк»: проблема місця інтелігенції в сучасному світі.


4

2

1

1

Співбес.

1.3

Місце Агати Крісті в детективній літературі.


4

2

1

1

Літ. диктант, співбес.

1.4

Ернест Хемінгуей – совість століття.


4

2

1

1

Літ. диктант, співбес.

Модульний контроль № 1

2

2

0

0



МОДУЛЬ 2


2.1

Альбер Камю і література абсурду.


4

2

1

1

Співбес

2.2

Генріх Бель в літературі повоєнної Німеччини.


4

2

1

1

Співбес.

2.3

«Шпигунський роман» у творчості Грехема Гріна.

4

2

1

1

Співбес.

2.4

«Самотність» Габріеля Гарсії Маркеса.

4

2

1

1

Співбес.
Модульний контроль № 2

2

2

0

0






Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


©netref.ru 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет